Як повідомили в управлінні міжнародного співробітництва, євроінтеграції, туризму та інвестицій облдержадміністрації, з метою збереження та популяризації культурної спадщини у рамках грантового проєкту буде створений транскордонний маршрут сакральними пам’ятками дерев’яної архітектури.
До маршруту запропоновано включити 15 храмів Івано-Франківської області:
1. Церква Введення в Храм Пресвятої Богородиці (с. Тисів)
2. Церква Зішестя Святого Духа (м. Рогатин)
3. Церква Святого Василія Великого (с. Черче)
4. Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії (м. Коломия)
5. Церква Різдва Пресвятої Богородиці (с. Нижній Вербіж)
6. Церква Преображення Господнього (с. Спас Коломийського району)
7. Церква Воздвиження Чесного Хреста (с. Микитинці Косівського району)
8. Церква Успіння Пресвятої Богородиці (с. Пістинь Косівського району)
9. Церква Різдва Пресвятої Богородиці (с. Криворівня)
10. Церква Успіння Пресвятої Богородиці (с-ще Верховина)
11. Церква Різдва Пресвятої Богородиці (с-ще Ворохта)
12. Церква Святого Дмитрія (с. Татарів)
13. Церква Пресвятої Трійці (с. Микуличин)
14. Монастир Святого пророка Іллі (прис. Дора, м. Яремче)
15. Церква Успіння Пресвятої Богородиці (с. Гвізд Надвірнянського району).
Довідково
У рамках проєкту міжнародної технічної допомоги «Транскордонна стежка дерев’яної архітектури – це шанс зберегти унікальну спадщину польсько-української прикордонної культурної спадщини» передбачено створення нового транскордонного маршруту для туристів.
Проєкт реалізовують Підкарпатська регіональна туристична організація та АОМС «ЄВРОРЕГІОН «КАРПАТИ – Україна».
Джерело: kosivrda.gov.ua
Верховна Рада призначила Дениса Шмигаля прем’єр-міністром України. За проголосував 291 депутат.
Денис Шмигаль народився 15 жовтня 1975 року у Львові. Закінчив Державний університет «Львівська Політехніка»‚ менеджмент у виробничій сфері (машинобудування), інженер-економіст. Кандидат економічних наук – 2003 р. З 1994 року працював на посадах економічного спрямування на підприємствах Львівщини. У 2012 році очолив головне управління економіки та промислової політики Львівської обласної державної адміністрації. У 2014 році працював заступником начальника головного управління Міндоходів Львівської області. У 2018 році став директором ДТЕК Бурштинська ТЕС. На посаді голови Івано-Франківської ОДА Денис Шмигаль працював з серпня 2019 року до призначення його на початку лютого міністром розвитку громад і територій.
Джерело: dzerkalo.media
2 березня 2020 року, в конференц-залі Управління Коломийської Єпархії, під головуванням Преосвященного Єпископа Коломийського і Косівського Юліана, відбулося перше засідання Просвітницької платформи “Істина”. В роботі зустрічі взяли участь: духовенство Єпархії, миряни, журналісти та громадські активісти.
Після спільної молитви Керуючий Коломийською Єпархією розпочав зустріч, зазначивши: “Метою даного проекту є налагодження взаємозв’язку по обміну думками і виробленню спільного бачення розвитку парафіяльного життя духовенством та активними парафіянами нашої Єпархії”.
Далі Архіпастир, перефразовуючи загальновідому фразу: “В суперечці народжується істина”, зауважив, що особливістю дискусії сьогоднішнього дня і подальших зустрічей буде не суперечка, а вміння дослухатись один до одного, і в дусі любові і взаєморозуміння дійти до висновків, які б стали благом в практиці церковного життя.
Після цього Правлячий Архієрей зосередив увагу присутніх на темі зібрання: “Проблема спілкування та взаємодії у внутрішньому житті парафії”, а також на питаннях, висунених для обговорення: проблема мовної цілісності на парафії, розділення та проблема комунікації за віковими категоріями, відсутність позабогослужбового спілкування на парафії, проблема знаходження спільної мови з молодшим поколінням та пошуки нових методів комунікації.
Під час живого і активного обговорення було визначено, що говорячи про свою приналежність до Церкви, ми не можемо не говорити про взаємини, які у нас повинні розвиватися з братами і сестрами. І саме таке спілкування являється тим фактором, який допомагає нам, єднаючись довкола Святого Причастя, ставати Тілом Христовим – Церквою.
Також учасниками зустрічі були проаналізовані інстументи, які можуть допомогти у розвитку та відновленні комунікації на парафії: спільні паломництва, прегляди фільмів із обговоренням, спільна праця по благоустрою території чи прибиранні храму, створення спільнот за інтересами.
Під час дискусії учасники зауважили про необхідність звертати особливу увагу на інститут сім’ї, інформаційно підтримувати та допомагати молодим парам, пояснюючи, що спілкування є важливою умовою здорового виховання дитини, її подальшого існування в соціумі та є одним із основних факторів й найголовнішим джерелом психічного та духовного розвитку особистості.
На завершення Преосвященний Владика Юліан подякував усім за плідну працю і активну участь, особливо кураторам проекту ієрею Івану Венгрину та ієрею Юрію Шкіндюку і подав присутнім своє архіпастирське благословення.
Джерело: kolomija.com
Молитву, яку передання приписує одному із великих наставників духовного життя святому Єфрему Сиріну, можливо дійсно назвати великопісною, оскільки вона особливо вирізняється серед співань і молитв Посту. Ось текст цієї молитви:
Господи і владико життя мого!
Дух лінивства, безнадійності, владолюбства
і марнослів`я не дай мені.
Дух доброчесности, смиренномудрости,
терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму.
Так, Господи Царю,
даруй мені бачити провини мої
і не осуджувати брата мого,
бо ти благословен єси на віки вічні.
Амінь.
Ця молитва читається двічі в кінці кожної великопісної служби від понеділка до п`ятниці (по суботах і неділях її не читають, оскільки богослужіння у ці два дні, як побачимо згодом, відрізняються від цілого великопісного ладу). При першому читанні цієї молитви після кожного прохання кладеться доземний поклін. Потім дванадцять разів читається про себе молитва “Боже, очисти мене грішного” з поклонами в пояс. Після цього знову читається вся молитва і кладеться один доземний поклін.
Чому ця коротка і проста молитва посідає таке вагоме місце у всьому великопісному богослужінні? Бо в ній перелічуються особливим, властивим лише цій молитві чином всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначається, так би мовити, список наших індивідуальних подвигів. Мета цих подвигів — насамперед — вивільнення від якогось головного пороку, що викривлює все наше життя і перешкоджає нам вступити на шлях звернення до Бога.
Головний порок — лінивство, недбалість, поверховність. Це — та непояснима лінь і пасивність всієї нашої істоти, яка завжди стягує нас “униз” і не дає підніматися “уверх”, постійно переконуючи в даремності прагнення, а відтак і непотрібності щось змінити. Це насправді глибоко закорінений в нас цинізм, який на кожен духовний поклик відповідає: “Навіщо?” — і через який ми впродовж усього свого життя розгублюємо дану нам духовну силу. Лінивство — корінь усіх гріхів, бо воно отруює духовну енергію біля самих її витоків.
Плід лінивства — безнадія, в якій всі вчителі духовного життя вбачають щонайбільшу небезпеку для душі. Людина, опанована безнадією, позбавлена снаги помітити щось добре, для неї все крутиться довкола заперечення і песимізму. Це воістину диявольська влада над нами, адже диявол передусім носій олжі, неправди. Він сіє олжу про Бога і про світ, він насичує життя пітьмою і запереченням. Безнадія — це самогубство душі, бо коли людиною володарює безнадія, вона нездатна побачити світло і прагнути до нього.
Владолюбство!. Любов до влади. Хоч як це може видатися дивно, але саме лінивство, недбалість і безнадія породжують у нашому житті владолюбство. Лінощі і безнадія спотворюють наше ставлення до життя, спустошують його і позбавляють будь-якого сенсу; вони приневолюють шукати відшкодування у зовсім неправильному ставленні до інших людей. Якщо моя душа не спрямована до Бога, не має собі за мету вічні цінності, вона неминуче стане егоїстичною, а це значить, що всі інші істоти вона сприйматиме як засіб для задоволення власних бажань. Якщо Бог — не Господь і Владика мого життя, то я сам перетворююсь на свого пана і владику, стаю абсолютним центром мого власного світу і розглядаю все виходячи з моїх потреб, моїх бажань і моєї оцінки. Владолюбство, відтак, докорінно спотворює моє ставлення до інших людей, намагаючись підкорити їх собі. Воно не завжди спонукає нас безпосередньо командувати і властвувати над людьми. Воно виявляє себе і в байдужості, презирстві, відсутності зацікавлення, уваги і пошани до інших людей. Дух лінивства і безнадії в цьому випадку спрямований на інших; і духовне самогубство поєднується з духовним вбивством.
Після всього цього — марнослів`я. Людина — єдина з-поміж покликаних Богом творінь — отримала дар мови. Всі Святі Отці вбачають у цьому “відбиток” образу Божого в людині, адже Сам Бог явлений нам як Слово (їв. 1:1). Та будучи найвищим даром, воно водночас є і найбільшою небезпекою. Виражаючи насправді сутність людини, її самоздійснення, саме завдяки цьому слово може стати засобом падіння, самознищення, обману і гріха. Слово спасає і вбиває, слово надихає і слово отруює. Правда знаходить вираз у слові, але й диявольська олжа користується словом. Володіючи вищою позитивною силою, воно має і величезну негативну силу. Слово створює позитивне і негативне. Коли слово відхиляється від своєї божественної природи і призначення, воно стає марним. Отже підсилює дух лінивства, безнадії і владолюбства, перетворюючи життя на справжнє пекло. Слово тоді дійсно є владою гріха.
Отож покаяння спрямоване проти цих чотирьох видів гріха. Це перешкоди, які потрібно прибрати. Однак зробити це під силу лише Богові. Ось тому перша частина цієї постової молитви — крик із глибини людської безпорадності. Далі молитва переходить до позитивних цілей покаяння. їх також чотири.
Доброчесність, чистота! Якщо не надавати цьому слову, як це часто буває, лише сексуального, побічного значення, то його слід розуміти як позитивну протилежність духові лінивства. Лінивство передусім означає розвіяння, розірваність, поламаність наших думок і уявлень, нашої енергії, нездалість бачити речі, як вони є, в цілості. Протилежністю лінивству саме і є цілісність. Якщо чистота (цнотливість) звичайно вважається чеснотою, що є протилежною сексуальній розбещеності, то це власне тому, що поламаність нашого існування ніде так себе не виявляє, як у сексуальній розпусті, у відчуженні життя тіла від життя духу, від духовного контролю. Христос відновив у людині цілісність, відбудував правдиву ієрархію цінностей, привівши нас знову до Бога.
Перший чудесний плід цієї цілісності або доброчесності — смирення. Ми вже говорили про нього. Воно перш за все — перемога правди в людині, знищення тієї облуди, в якій ми звичайно живем. Лише смиренні спроможні жити по правді, бачити і визнавати речі такими, якими вони є, і завдяки цьому дозирати велич Бога, Його милосердя і любов до всіх. Ось чому сказано, що Бог смиренним дає благодать і противиться гордим. За доброчесністю і смиренням природно стоїть терпеливість. Зіпсута в своїй природі людина — нетерпляча, бо, не вміючи бачити себе, скора на суд і осудження інших. її поняття про все неповні, уривчасті, викривлені; вона судить про все, орієнтуючись на власні смаки і власну точку зору. Вона байдужа до всього, окрім самої себе, тому її головне бажання — якнайшвидше мати життєвий успіх.
Терпеливість — це воістину божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він “поблажливий” до нас, але через те що Він бачить реально саму глибину речей, якої ми в своїй сліпоті недобачаємо і яка Йому відкрита. Чим більше ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливіші, тим сильніше відображаємо в собі притаманне тільки Богові бережне ставлення, пошану до кожної окремої істоти.
Нарешті, вінцем і плодом усіх чеснот, усіх зусиль і подвигів є любов, та любов, котра, як уже було сказано, дається одним лише Богом, це той дар, який є метою всього духовного підготування і досвіду.
Все це сполучено воєдино в останньому проханні великопісної молитви, в якому ми просимо “зріти гріхи мої і не осуджувати брата мого”. Зрештою, нам загрожує одна небезпека — гординя. Гордощі — джерело зла, і зло — джерело гордині. Недосить, однак, бачити свої прогріхи, оскільки навіть ця позірна, уявляєма доброчесність може обернутися в гордість. Писання Святих Отців насичені застереженнями щодо цього різновиду святобливості, лже-благочестя, який, прикриваючись смиренністю і самоосудженням, може допровадити до сатанинської гордині. Проте коли ми правдиво прозираємо свої гріхи і не осуджуємо брата свого, коли, іншими словами, чистота, смиренність, терпеливість і любов сполучаються в нас у цілості, тоді і лише тоді головний ворог — гордість — знищується в нас.
Після кожного прохання молитви ми кладемо доземний поклін. Не тільки під час молитви святого Єфрема Сиріна кладуть доземні поклони; вони становлять характерну особливість всього великопісного богослужіння. Однак у цій молитві їх значення видно найкраще. В тривалому і важкому подвигові духовного відродження Церква не відділяє душу від тіла. Людина відпала від Бога вся, цілком, душею і тілом; і вся ціла людина мусить бути поновлена, аби повернутися до Бога. Гріховне падіння полягає якраз у перемозі плоті — тваринної ірраціональної похоті в нас — над духовною, божественною природою. Але тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що Сам Бог “став плоттю”. Отож спасіння і покаяння — не зневага до тіла, не нехтування ним, — але поновлення тіла у його справжнім служінні як виразу життя і духу, як храму найдорогоціннішої людської душі. Християнський аскетизм — не боротьба супроти тіла, але за нього. Ось чому уся людина — душею і тілом — кається. Тіло бере участь у молитві душі так само, як і душа молиться не зовні, а в своєму тілі. Відтак доземні поклони, психотілесний знак каяття і смиренності, покори, пошани і послуху, є прикметною особливістю великопісного богослужіння.
Про Великий Піст. о. Олександр Шмеман
✠ Варфоломій
Божим Милосердям Архієпископ Константинополя-Нового Риму і Вселенський Патріарх
До всієї повноти Церкви
Благодать, милосердя та мир від нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа
Разом з нашою молитвою благословення і прощення буде зі всіма вами
Ми співаємо гімни подяки Богові любові, коли ми знову входимо у Святий і Великий піст, на арену подвижницької боротьби, посту та стримання, пильності та духовної усвідомленості, оберігання наших почуттів та молитви, смиренності та самопізнання. Ми розпочинаємо нове і благословенне паломництво до Святої Пасхи, яка «відкрила для нас ворота раю». У Церкві і як Церква, коли ми бачимо Воскреслого Господа слави, ми всі разом їдемо шляхом обожнювання благодаттю, яка веде до небесних благ, «підготовлених Богом для тих, хто любить Його» (1 Кор. 2:9)
У Церкві, де реалізується «вічна таємниця» божественного задуму, усі речі мають свою непохитну теологічну основу та чисту сотеріологічность посилання. Втілення Бога і обожнення людини є опорами православної віри. Ми рухаємось до нашого вічного призначення в любові до Христа. Наш Бог, Хто є «завжди для нас», ніколи не може бути зведений до якоїсь «вищої сили», укладеної в трансцендентність та велич всемогутності або її святості. Натомість Він – це вічне Слово Боже, яке «прийняло нашу форму», щоб запросити людство до спільності Його святості, справжньої свободи. Людину, яку спочатку «вшановували свободою», запрошують вільно прийняти цей божественний дар. У божественно-людської таємниці спасіння наша синергія також функціонує як свідок у світі благословення, яке ми пережили – «що у вас є, що ви не отримали?» (1 Кор. 4:7) – через любов до «брата».
Святий і Великий Піст – це досконалі період переживання цієї свободи, яку дарує Христос. Піст і аскета не містять дисципліни, накладеної зовні, а добровільна здійснення церковної практики, покірності церковній традиції, що є не стерильним листом, а живою і життєдайною присутністю, постійним вираженням єдності, святості, соборності та апостольства. Церква, мова богослов’я та гімнографії говорить про «радісне горе» та «весну посту». Це тому, що справжній аскетизм завжди радісний, весняний і світлий. Він не знає дуалізму чи поділу; це не підриває життя чи світ. «Депресивний аскетизм», що призводить до «посушливості людської природи», не має нічого спільного з духом православ’я, де аскетичне життя і духовність виховуються радістю воскресіння. У цьому сенсі піст і аскетизм містять альтернативну пропозицію щодо життя, до обіцяного помилкового раю евдемонізму та нігілістичного песимізму.
Ще одним важливим елементом православної аскетичної духовності є її соціальний характер. Бог нашої віри є «самим соціальним Богом», «Богом відносин». Правильно сказано, що Свята Трійця – це «заперечення самотності». Індивідуалізація спасіння і благочестя, перетворення аскети в індивідуальне досягнення, оминають на увазі троїсту суть церковної події. Коли ми постимо для себе і за своєю примхою, то піст не виражає духу православної традиції. Духовність – це животворна присутність Святого Духа, який завжди є «духом спілкування». Справжнє православне духовне життя завжди стосується церковного виміру нашого існування, а не певної «духовної самореалізації».
Дотримуючись присвячення цього року Святою Великою Христовою Церквою «пастирському оновленню та належній турботі про нашу молодь», ми закликаємо наших православних юнаків та юначок взяти участь у духовній боротьбі Великого посту, щоб пережити його антропологічну глибину та визвольний дух, щоб зрозуміти, що православний аскетизм – це спосіб свободи та екзистенційного здійснення в контексті благословенного життя Церкви, суть якого полягає в тому, щоб «говорити правду в любові». Наша православна молодь покликана виявити цілісний характер посту, який в Тріоді описується як «початок духовної боротьби», «їжу для душі», як «матір усіх добрих і всіх чеснот». Це не просто утримання від певної їжі, а боротьба проти самолюбства та самодостатності, чутливості до нашого страждаючого сусіда та відчутної реакції підтримки. Це євхаристичне використання творіння, екзистенційне виконання, спільність життя та солідарність. Аскетизм, піст, молитва і смирення передають аромат і світло Воскресіння, від якого вони отримують сенс і спрямованість. Як квінтесенція церковного життя та його есхатологічна спрямованість, Воскресіння нерозривно пов’язує подвижницьке життя з Божественною Євхаристією, таїнством передбачення невимовної радості Царства Отця, і Сина, і Святого Духа. Те, що Божественна Євхаристія зберігається як центр життя в Православній Церкві, пов’язане з тим, що Воскресіння є фундаментом нашої віри і світлим горизонтом нашої аскетичної духовності, а також нашим добрим свідченням у світі.
Цими думками ми смиренно посилаємось на всіх вас на милість і благословення Бога любові, щоб ми могли із побожним серцем продовжувати гонку Святого і Великого посту, досягти спасительних Страстей Христа, нашого Бога, і прославляючи Його непереборного нетерпіння, яскраво світись на свято Його чудового Воскресіння, яке веде нас від смерті до нескінченного життя.
Святий і Великий піст 2020 року
✠ Варфоломій Константинопольський
палкий молитовник перед Богом за всіх Вас
Читати в церквах у Сирну неділю, 1 березня 2020 року, одразу після Святого Євангелія.
Переклад українською мовою «Київське Православ’я»
Лют 28 2020 | Posted in
ВСІ ВІСТІ,
ПРОПОВІДІ |
Більше
В неділю 23 лютого 2020 року в селі Хімчин Рожнівської ОТГ відбулося урочисте відкриття добровільної пожежної команди. Участь у відкритті новоствореного підрозділу взяв настоятель Храму Покрови Пресвятої Богородиці села Хімчин прот. Ярослав Хрущ. На заході були присутні заступник голови облдержадміністрації Дмитро Романюк, начальник Управління ДСНС України в Івано-Франківській області Володимир Чернецький, керівник Івано-Франківського регіонального офісу U-LEAD Руслан Панасюк, голова райдержадміністрації Петро Іванишин, заступник голови районної ради Володимир Петричук, представники з Посольства Республіки Польща, працівники Косівського районного відділу обласного Управління ДСНС, громадськість.
Добровільна пожежна команда (далі – ДПК) в с. Хімчин буде обслуговувати села Хімчин та Рожнів. ДПК створена у рамках проекту «Вдосконалення системи цивільного захисту в об’єднаних територіальних громадах» за підтримки програми «U-LEAD з Європою», асоціації добровільних пожежних команд Республіки Польща та Управління ДСНС України в Івано-Франківській області.
Для відкриття добровільної пожежної команди с. Хімчин Рожнівської ОТГ забезпечено усі необхідні умови для її функціонування.
Забезпечувати пожежну безпеку громади будуть 12 добровольців, які пройшли навчання із спеціальної підготовки «Працівників
місцевої пожежної охорони та добровільної пожежної охорони»
Джерело :http://kosivrda.gov.ua/
Ми знаємо, що смерть є тільки переходом від земного життя у загробне, що з’єднані Богом на землі не розлучаються і смертю, внутрішній, духовний союз і взаємне співвідношення між тими, що перебувають на землі і перейшли у загробний світ, продовжується, як між членами одного духовного Царства Христового. Єднання, відношення і спілкування для тих, що перебувають на землі, мають плотський характер, це видимі вказівки, що свідчать про нерозривність духовного союзу і спілкування з тими, які перейшли у загробний світ. Бог, сполучаючи людей вічним союзом любові, на випадок короткочасної розлуки – смерті, через свого вибраного апостола Павла, заборонив тужити про смерть близьких серцю, відкривши засоби збереження цього союзу і спілкування з цими людьми. Історія свідчить, що не було і немає народу, на якому б ступені освіченості він не знаходився, який би не усвідомлював і не вірив у безсмертя душі, а тому – і в загробне життя, і, судячи із земного досвіду, не вірив би у щасливий, або болісний загробний стан. Усвідомлювали і вірили народи цій істині, яка була загальною для всього людства і загальним надбанням людського духу.
Окрім цієї істини, загальної людському духу, природною була йому й інша приналежність, що характеризує його Божественне походження – любов. Людині природні любов і ненависть: любов до істини і ненависть до зла. Людина з часу хрещення засвоює собі не тільки зовнішнє ім’я Христа – християнин, але і зобов’язана виховувати у собі дух Христовий, Божественну любов до Бога і до ближніх,до тих, що перебувають ще на землі, і до тих, які перейшли в інший світ, про що свідчить апостол Павло, коли говорить: «Бо у вас повинні бути ті самі почування, як і в Христі Ісусі»(Флп.2:5). Проаналізувавши погляди різних народів на загробне життя, можна зробити висновок, що кожен, у міру свого розвитку і сприйняття духовного світу, вірив в існування потойбічного світу. Іноді це виявлялось в простих релігійних ритуалах, іноді – у містифікованій чи філософській думці, яка не завжди знаходила розумне пояснення і обґрунтування, але людська природа змушувала шукати дорогу, яка змогла б дати можливість пояснити, обґрунтувати той чи інший погляд. Про це яскраво свідчать усі релігійні культи народів, в яких думка про безсмертя душі постійно розвивалась, і цей динамічний процес нерідко призводив до руйнування, так і не знайшовши підґрунтя для існування. Говорячи про народи Стародавнього світу, слід виділити народ ізраїльський,єдиного носія і представника істинної, Богоодкровенної релігії в дохристиянському світі. Цей народ суворо монотеїстичний, який знаходився під особливим керівництвом і покровительством Божим. Найдавнішою письмовою пам’яткою, яка засвідчує дійсність вживання заупокійної молитви у Старому Завіті, є друга Макковейська книга: «На інший день були з Іудою пішли, як вимагав борг, перенести тіла полеглих і покласти їх разом з родичами в батьківських гробницях. І знайшли вони у кожного з померлих під хітонами присвячені іамнійським ідолам речі, що закон забороняв іудеям: і стало всім явно, з якої причини вони впали.
Отже всі прославили праведного Суддю Господа, що відкриває сокровенне, і звернулися до молитви, просячи, нехай буде абсолютно згладжений гріх; а доблесний Іуда перестерігав народ берегти себе від гріхів, бачивши своїми очима, що трапилося з вини загиблих. Зробивши ж збір за числом мужів до двох тисяч драхм срібла, він послав у Єрусалим, щоб принести жертву за гріх, і вчинив дуже добре і благочесно, думаючи про воскресіння; бо якби він не сподівався, що полеглі в битві воскреснуть, то зайве і марно було б молитися за мертвих. Але він помишляв, що тим, які померли в благочесті уготована велика нагорода, – яка свята і благочестива думка! – Тому приніс за померлих умилостивительну жертву, щоб розрішилися від гріха» (Мак. 12: 39 –45).Даліще єдеякісвідчення у Старому Завіті про клопотання тих, що перебувають на землі за тих, які переселилися в інший світ. Святий пророк Єремія називає нещасними і, від імені Божого, знедоленими тих, кому після смерті не твориться поминання і при похованні не давалася милостиня. Якщо ж, за словами пророка, нещасні ті з померлих, про кого не моляться, не подається милостиня, отже навпаки, молитва за померлих і милостиня за них роблять їх блаженними. Ось слова пророка: «Не будуть ні оплакані, пі поховані… Бо так говорить Господь: не входь в будинок тих, що нарікають і не ходи плакати і жаліти з ними; бо Я відняв від цього народу, говорить Господь, мир Мій і милість, і жаль. І помруть великі і малі на землі цій; і не будуть поховані, і не оплакуватимуть їх, ні терзатимуть себе, ні пострижутьсязаради них. І не заломлюватимуть для них хліб в печалі, в утіху про померлого; і не належать їм чаші утіхи, щоб пити після батька їх іматері їх… Так говорить Господь Саваоф, Бог Ізраїлів» (Єр.45:23 – 31).
Поняття про життя і уявлення нерозривності душ людських навіть смертю, що таїлися в глибині духу, залишалися тільки в темнійсвідомості людства. Як невизначені були з духовної сторони взаємні відносини людей на землі, так залишалися вони невизначеними і між тими, що перебувають на землі і перейшли в інший світ. На першому Соборі апостолів у Єрусалимі,була затверджена однодумність в проповіді Євангельського вчення,отже вчення про молитву за тих, що перейшли у загробне життя було загальним у всіх апостолів, і тому, де тільки вони проповідували, там була вже утверджена і заупокійна молитва. Доказом цьому служать всі стародавні літургії того часу. Звичай молитися за померлих із Старозавітної Церкви перейшов уНовозавітню християнську Церкву. Той же звичай, молитися за померлих, був і в ЦерквахОлександрійській, Карфагенській, Константинопольській, Медіоланскій. [11,с.203]. Всі стародавні літургії, як ті, що вживалися або вживаються в Церкві Східній – Православній (св. апостола Якова, брата Господнього, свт. Василія Великого, свт. Іоана Золотоустого, свт. Григорія Двоєслова), так і літургії Церкви Західної (римська, іспанська, галліканска та інші), і нарешті, літургії різних неправославних конфесій, що здавна існують на Сході (яковитів, коптів, ефіопів, сирійців та інших), із усіх цих чинопослідувань, якими б численними та різноманітними вони не були, немає жодного, у якому б не знаходилися молитви за померлих. Це підтвердження того, що від днів самих апостолів, що створили чин Божественної літургії, не було часу, коли б християни не молилися за своїх померлих братів . Апостол Павло вчив не тужити за вмираючими так, як тужать за тими, що не мають надії на воскресіння і нове блаженне, вічне життя. Знаючи, що всі ми знаходимось перед лицем Божим, а тому і померлі не позбавлені гріхів, учив друзів християнської скорботи, носінню тягаря ближнього померлого. Християнам дана благодать носити скорботи ближніх. Носячи скорботи ближніх, ми виконуємо закон Христів – безсмертної любові. Ісус Христос не розмежовував мертвих від живих, бо вчив, що перед Богом все – живе.
Отже, заповідь любові стосується і ближніх, що знаходяться за межами цього світу. Апостоли, розповсюджуючи Євангеліє, сполучали живих із мертвими, що доводить їх вчення. Св. апостол Павло вчить, що мертві і живі – Господні, отже не розділяє, а сполучає їх. Заповідь апостола Якова молитися один за одного показує пряме повеління молитися і за тих, що перейшли у загробний світ. Носити тягарі інших, що не тільки живуть на землі, але і перейшли в інший світ. У чому полягає це носіння тягарів померлих осіб? Усвідомлення живими гріховності померлих, повинно, за законом любові, породжувати в душах перших плач, скорботу за гріхи інших. Цей плач потрібний від живих як користь померлим. Блаженні, вчив Ісус Христос, що плачуть за законом любові не тільки про свої гріхи, але і про гріхи ближніх, як живих так і померлих. Втіхою їм буде виконання молитви, власне прощення гріхів і прощення гріхів померлим, за яких вони молилися. У іншому місці пише св. ап. Павло: «Поминайте наставників ваших». Тут апостол повеліває пам’ятати померлих, які вчили нас життю християнському і яким ми зобов’язані справжнім нашим життям. Св. Іоан Богослов ділить тих, що відходять у загробний світ на таких, що розкаюються у своїх гріхах при самій смерті, і, що не каються –відчайдушних. Про перших повеліває молитися, а про останніх забороняє. Першим відпускає гріхи і дарує життя, другі ж успадковують заслужене на землі покарання. «Якщо хто бачить брата свого, що грішить гріхом не до смерті, то нехай молиться і Бог дасть йому життя… Є гріх до смерті; не про те говорю, щоб він молився. Всяка неправда є гріх не до смерті». Святі отці впевнено і яскраво висловлювали думки про загробне життя. Важливий внесок не тільки в розвиток вчення про загробне життя, а й взагалі в розвиток богослів’я внесли вчителі Церкви ,хоча слід зауважити, що прямих текстів відносно цього вчення збереглось порівняно мало. Святий Афанасій Великий у своєму творі «Слово про померлих», пише: «Хоча померлий у благочесті покладений під відкритим небом, не відрікайся, призвавши Христа Бога, запалити на гробі єлей та свічки: це приємно Богові і удостоює від нього великої нагороди. Тому що єлей і свічки – це всепалення, а божественне і безкровне жертвоприношення – жертва очищення; милостиня бідним краща від будь-якого багатого спадку. Благодаттю Божою не даремні будуть старання для досягнення того, до чого з вірою ми прагнемо. Тому що святі апостоли, вчителі і святі отці, будучи сповненими Божественним Духом, творили молитви, літургії та піснеспіви, які були поминанням за померлих».
Також св. Афанасій говорить: «Той, хто приносить жертву за померлого, повинен те ж саме мати в думках, які той, хто має малолітнього сина, слабкого і немічного, який захворів, з вірою приносить у храм Божий свічки та запалює за юнака, але не юнак сам приносить це, але ближні його. Так і ми повинні уявляти, що приносимо за померлого жертву, яка важлива для його спасіння, і таким чином,благодаттю Божою, не даремними будуть зусилля ваші для досягнення того, до чого він прагнув з вірою». Преп. Єфрем Сирін вказує,що для померлих важливими є благодатні поминання, які звершують християни. Він говорив: «Як буває із закритим сосудом з вином, яке, коли цвіте виноград в полі, чує запах і цвіте разом з ним, так і думай про душі грішників: вони отримують певне благодіяння від жертви, що за них приноситься, як знає і велить єдиний Владика живих і мертвих, Бог наш. Як частинка, сприйнята і присвоєна організмом, отримує від нього нове життя, так і віруючий, вживому союзі з тілом Христовим може отримувати від нього нові властивості і нове життя, лише б він не відходив від Церкви [8, c. 156]. Блаженний Августин говорить: «Нітрохи не повинно бути сумніву, що молитви Церкви – спаситель не жертвоприношення і милостиня, яка приносить користь померлим, але лише тим, які перед смертю жили так, щоб після смерті це могло бути корисним для них. Тому, що для людей, які відійшли від віри, яка супроводжується любов’ю, і не спілкуються у Таїнствах є марними і марно звершуються ближніми діла такого благочестя, тому що не мали вони цього «залогу віри» в собі, коли знаходилися тут, на землі, не приймали, або поспіхом приймали,благодать Божу і виховували в собі не смирення і любов, а інші, протилежні риси». Далівін говорить: «Про спокій душі блаженної пам’яті рабів Божих, які померли, молитви наші звершуючи, маємо надію, що принесення Жертви безкровної за них, кров, яка вилилась з ребер Христових, що у святій чаші звершувалась, окроплює і очищає їх, за них приноситься і за них проливається. І якщо кров Христова всього світу гріхи омила, чине мають грішники очиститись? Тому, що кров Христова без числа душ викупила,чи не має вона душі тих, що поминаємо викупити?» Але із творінь святих отців прослідковується, що про розвиток вчення про загробне життя у них розвивалася думка, яку Сам Бог вкладав в уста їхні. Ця думка поступово ставала ще глибшою і водночас простішою. І за словами Святих Отців, Свята Церква, як дбайлива і любляча мати, кожного дня молиться не тільки за тих, хто продовжує ще бути воїном Христовим тут, на землі, але й за тих, хто відійшов в країну вічності. Доки буде існувати Церква Христова, а вона буде існувати до другого Пришестя Христового, до цього часу буде звершуватися безперестанно молитва за всіх померлих у вірі і покаянні. Літургія, яка звершується Церквою, є безперестанним поминанням наших померлих братів. Всі Святі Отці говорили про спасительну жертву літургії: Св. Кирил Єрусалимський називає Євхаристію «Великою Жертвою», говорячи: «Ми приносимо в ній Христа, який постраждав за гріхи наші, просячи помилувати померлих». [10.c.132].
Св. Іоан Золотоустий говорить: «Не даремно робимо ми поминання про тих, хто відійшов перед Божественими Тайнами і, приступаючи, молимо за них Бога, який взяв гріхи світу, щоб від цього їм було радісно, не даремно звершуються Тайни Христові, взиваючи про всіх, у Христі померлих і звершуючих поминання братів. Якщо б не було поминань від древності, від часів апостолів, то цього не говорили б. Наше служіння звершується з увіщання Духа Святого. Давайте не будемо лінивими, щоб допомагати померлим і приносити за них молитви, тому що Христос нас спас Своїми молитвами. Тому і згадуємо померлих». [9.c.126]. Отже, зі всього вищесказаного ми можемо зробити висновок, що вчення Святих Отців про загробне життя, життя як члена Церкви існує. Вони вчили, що кожна людина, яка помирає у вірі, потребує нашої допомоги, тому що у Бога немає мертвих, у Бога всі живі. Слід зауважити, що диптихи, які Церква дбайливо зберігає з часів апостольських, достовірно свідчать про молитви за померлих, з древності яких Церква підносила за богослужінням. Св. Василій Великий у своєму повчанні про померлих говорить: «Молитви Святих і в цьому житті, а тим більше після смерті, дієві для тих, які гідні святих молитов, тобто для віруючих. Молитви одних за інших мають свою ціну і силу перед Богом». [4,c. 232].
Св. Афанасій Великий у своєму «Слові про покійних» пише: «Хоча б покійний в благочесті покладений був під відкритим небом, не відречися, призвавши Христа Бога, запали на гробі свічки: це приємно Богу, і удостоюється від Нього великого благодіяння. Тому що єлей і свічки це всепалення, божественне і безкровне жертвоприношення – жертва очищувальна; благодіяння до бідних – посилювання всякої багатої подяки. Благодаттю Божою не марні будуть зусилля до досягнення того, до чого ми прагнемо з вірою. Бо святі апостоли, освітлені – учителі і духовні отці, заснували літургії, молитви і псалмоспіви тарічні поминання померлих. Св. Григорій Ниський говорить, що це є справа богоугодна та корисна при Божественному і преславному Таїнстві Євхаристії здійснювати поминання померлих у Православній вірі. Він же, піклуючись про спасіння душ, повеліває у випадках смертних залучати до св. Таїнств заборонених, тобто відлучених від них на певний період часу. Св. Григорій Богослов у надгробному слові кесарю брату говорить про свою матір: «Почута звістка гідна, щоб почути її, і скорбота матері виливається в благій і святій обіцянці віддати сину всі його багатства, принісши їх у дар померлому». Далі говорить: «Ось чим я можу пошанувати пам’ять твою, я вже виконав, а інше ще виконаю, щорічно звершуючи поминання». Великий вселенський учитель свт. Іоан Золотоустий вчив і словом, і справою молитися про тих, що перейшли в інший новий, загробний світ. У його літургії три рази буває молитва за них і, крім того, він повчав паству цієї чесноти, представляючи необхідність, важливість і благотворність такої молитви як для тих, що перебувають ще на землі, так і для тих, що відійшли від цього життя. Ось, наприклад, деякі місця з його богонатхненних писань: «Не плакати, не засмучуватися, але радіти повинні ті, що залишилися на землі про смерть близького їх серцю. Не плакати, але радіти повинні, чи буде померлий праведник або грішник. Якщо померлий був людиною добродійною, добрим християнином, то не плакати про нього треба, а радіти, бо переніс з любов’ю всю тяжкість земного життя і перейшов на вічний спокій в Царство Христове, за Якого і для Якого страждав, захищаючи і зберігаючи правду. Якщо ж покійний грішник – і тоді повинні радіти, а не плакати несвідомо. Радіти, що вже більш не ростиме зло, до якого померлий був схильний. Засмучуватися, плакати не про смерть його, а про гріхи , які він, як людина, робив».
Св. Іоанн Дамаскін, що зібрав свідчення усіх попередників св. отців і вчителів Церкви, робить такий висновок: «Учні і божественні апостоли Спасителя не без причини і не без користі встановили при страшних, Пречистих і Животворчих Тайнах звершувати поминання про вірних померлих від початку і до кінця землі. Апостольська і Соборна Церква Христа Бога нашого містить це вчення твердо і беззаперечно з того часу навіть до нині і до кончини світу містити буде; бо віра християнська нічого даремного не прийняла і містить непорушно все корисне, благоугодне і спасительне. Святі отці вчили і словом, і справою молитися про тих, що перейшли у вічне життя. Учили, і як вибрані сосуди Св. Духа, не могли помилятися в законності, необхідності і користі молитов за тих, хто відійшов від земного життя. Православна Христова Церква на землі з самого її початку і до кінця молилася і молитиметься про своїх членів, які відійшли у вічність. Вона вчила не тільки молитися про них, але і від імені їх, або замість них, або просто за них робити благодіяння тим людям, яких Господь визнає своїми меншими браттями і при цьому нашу добродійність приймає на Себе: «Менісотворіть!». Молитва, милостиня, приношення безкровної жертви є засобами, що змінюють загробний стан наших батьків, братів і взагалі всіх близьких нашому серцю. Всі перераховані засоби, яким вчили і про які писали всі св. отці і вчителі Церкви, оскільки ці засоби встановлені Самим Богом,можуть змінити на краще загробний стан померлих християн; і тому блаженні ті мертві, про яких на землі існує добра пам’ять, що виражається в молитвах.
Священик Роман МАЛАНЯК
1. Біблія. Переклад Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. – К., 2004. – 1416 с.
2. Св. Амвросий Медиоланский. О должностях священнослужителей Церкви Христовой. Издание П.Поспелова. – К., 1875. – 380 с.
3. Св. Василий Великий. Творения: В 4-ох томах. – М., 1993. – Т.4. – 407 с.
4. Св. Василий Великий. Творения: В 4-ох томах. – Сергиев посад, 1892. – Ч.4. – 356 с.
5. Св. Григорий Богослов. Творения в русском переводе. В 6-тим томах. – М.: Свято-Троицкая Сергиева Лавра,1889. – Т.1. – 650 с; – Т.4. – 575 с.
6. Св. Григорий Нисский. Творения: В 8-ми частях. – М.: Тип-ия В. Готье, 1861. – 4.1. – 544 с.
7. Св. Григорий Богослов. Творения. – М., 1891. – Ч. I. – 344 с.
8. Св. Єфрем Сирин. Творения. – М., Издательський отдел МП, 1994. – Т.3.–422 с.
9. Св. Іоанн Златоуст. Творения: В 12-ти томах. – М., 1993. – Т.1. – 464 с.
10. Св. Кирилл Олександрийский. Творения. О поклонении в духе и истине. – М.: Паломник, 2000. – 418 с.
11. Игнатий (Брянчанинов), еп. Умное делание. – Спб.: Русский паломникь, 1897. – 318 с.
12. Св. Иоанн Дамаскин. Точное изложение православной веры. – М.: Лодья, 2004. – 463 с.
13. Рождественский Д., свящ. Нравственное Богословие. – М., 2001.
20 лютого 2020 року, в місті Коломия, відбулись пам’ятні заходи по вшануванню всіх, хто героїчно загинув під час трагічних подій на Майдані шість років тому.
З благословення Преосвященного Єпископа Коломийського і Косівського Юліана, в урочистих заходах взяли участь: прот. Тарас Мойсюк, прот. Василь Юрчук, ієрей Василь Бойчук, ієрей Анатолій Момот та ієрей Іван Венгрин. Спочатку біля пам’ятного знаку Героям Небесної Сотні представники влади поклали квіти.
Далі духовенством було відслужено Панахиду за спокій душ загиблих Героїв Небесної Сотні та всіх, хто загинув, захищаючи Україну.
Після відпусту зі словом до присутніх звернувся прот. Тарас Мойсюк, який закликав молитовно пам’ятати усіх героїв Небесної Сотні, які жертовно загинули під час трагічних подій на Майдані та передав присутнім молитовне благословення від Преосвященного Владики Юліана.
В урочистому заході також взяли участь: заступник Коломийського міського голови Володимир Васильович Бойцан, керівник апарату Коломийської РДА Михайло Михайллович Беркещук, депутати Коломийської міської та районної рад, керівники й працівники структурних підрозділів Коломийської міської ради та Коломийської РДА, воїни АТО, учасники Революції Гідності, громадськість міста.
Після цього всі присутні попрямували до Коломийського міського палацу культури ”Народний дім”, де відбувся тематичний вечір пам’яті за участю кращих колективів Коломийщини.
Джерело:https:kolomija.com
Участь у віче-реквієм «Ті, що тримають небо», яке відбулося у селищі Верховина, біля стели Героїв Небесної Сотні взяв прот. Ігор Рибенчук, священик храму св. мч. Іоана Сучавського с. Криворівня (присілок Устя)
Захід відбувся за участю керівництва району, керівників установ, організацій, селищної ради, священнослужителів, учнівської молоді, учасників АТО/ООС, громадськості та учасників Майдану, Революції Гідності.
На вшанування зібралися десятки наших краян, щоб у спільній молитві пом’янути українських Героїв. На жалобному віче виступили голова районної ради Іван Шкіндюк, голова районної державної адміністрації Василь Бровчук, духовенство.
В рамках заходу в знак пам’яті про Небесну Сотню прозвучали віршові та пісенні композиції.
В річницю страшних подій на Майдані у кожному куточку нашої держави загорілася свічка пам’яті, щемливо лягли квіти біля підніжжя пам’ятних знаків. Проте, доля України залишається тепер у наших руках і ми свідомі що найкращим пам’ятником Героям Небесної Сотні стане нова Україна, яку ми будуємо, і його спорудження все ще потребує титанічних зусиль.
джерело: Верховинська районна рада
20 лютого, в День Героїв Небесної сотні на майдані Шевченкау м. Надвірна відбулося віче з вшанування пам’яті всіх українців, які віддали своє життя під час Революції Гідності.
Участь у заходах взяли голова райдержадміністрації Володимир Пасько, голова районної ради Іван Гурмак,
в.о. міського голови Тарас Пекарський, громадськість та духовенство, ліцеїсти, учасники Революції Гідності та учасники АТО.
Захід розпочався покладанням квітів до стели Героїв Небесної Сотні. Поминальну панахиду за полеглими у протистоянні на Майдані звершив благочинний Надвірнянського благочиння Коломийської Єпархії ПЦУ мит. прот. Олег Траско разом з духовенством благочиння.
Про події на Євромайдані у своїх виступах згадували виступаючі і наголошували, що сьогоднішній день – це день увічнення великої людської, громадянської та національної відваги, самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, які віддали свої життя під час Революції Гідності.
Загалом революційні події зими 2013-2014 років забрали життя понад ста активістів Майдану.
Джерело: http://nadrda.gov.ua/
