Коломийський вісник
Category archives for: ПУБЛІКАЦІЇ

Бесіда на Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа

Сьогодні – Вознесіння Господнє: що не можна робити в цей день - Главком

Наше багатство, і скарб, і джерело вічного життя — це домобудівництво Спасителя. Саме про нього ми хочемо говорити і поспішаємо проповідувати, однак розтлумачити його належно ми не маємо сили. Переживаючи від бажання й усвідомлюючи своє безсилля, ми звертаємося, мов до якоїсь рятівної пристані, до пророчого слова:«Хто висловить могутність Господа, сповістить усі хвали Його?» (Пс. 105, 2). Навіть цей великий пророк, якому Бог«невідоме й таємне мудрості явив» (Пс. 50, 8) і який сподобився бути названим отцем Христа, Давид, блаженний і великий у пророках, славний серед царів друг Божий, настільки милий Його серцю, що Він Сам сказав:«Знайшов Я мужа по серцю Моєму, Давида, сина Єссея» (Діян. 13, 22), — саме такий і настільки великий муж говорив, звертаючи погляд на велич богопізнання:«Дивне для мене всевідання [Твоє]; високе воно для мене, і я не можу збагнути його!» (Пс. 138, 6). Як пророк не знаходить слів перед величчю сили Божої, так і Павло, богослов і труба небесна, викликує: «О, глибино багатства, і премудрості, і розуму Божого! Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його!» (Рим. 11, 33). Якщо ж уста пророків і апостолів, які виливають потоки богопізнання, які наповнили всю землю, як безліч вод наповнює моря, — якщо вже такі і настільки великі потоки, які щедро наповнюють море благочестя, визнали своє безсилля показати силу Того, Кого проповідували, то що може значити перед цим морем премудрості росинка слабкого слова?

І все ж таки велич богослов’я не повинна доводити нас до безмовності. Навпаки, вникаючи в наміри Божі, ми надихаємося до рішучості (викладати) Божественне вчення. Адже Бог цінує не якість мови, а намір проповідника і любов слухачів. Як ніжно люблячі батьки, слухаючи своїх дітей, які лепечуть і запинаються у словах, не звертають уваги на недоліки мови, а (втішаються) природним потягом, і лепет дітей для них приємніший за будь-які риторичні красномовства та філософську пишномовність, так і для Бога милими є не наші вуста, які лепечуть про богослов’я, а бажання і прихильність, коли ми проповідуємо з вірою й оспівуємо з любов’ю. Звичайно, що людськими словами не можливо говорити про Бога зі всією точністю, — що б ми не сказали про Нього, все буде дитячим лепетом. Чому? А тому, що, як Павло виголошує, ми тільки «частинно знаємо і частинно пророкуємо» (1 Кор. 13,9). Але, хоч ми і лепечемо, Бог доручив нам проповідувати мир. Про це говорив Ісая:«І недорікуваті будуть говорити ясно» (Іс. 32,4). Ось і ми будемо лепетати про нашого Отця і Владику. Він зволив Своїм учням сказати:«Діти!» (Ін. 13, 33). А коли називає дітьми, то, звичайно, приймає і лепет дітей. Крім того, коли було проповідуване сповіщене Ним Самим Його славне Вознесіння, благодать не обмежується часом і богослов’я не обмежується днями.

2. Минулого разу, як відомо Христові, нам не вдалося здійснити своє бажання зійти на гору Єлеонську. Наш намір зустрів перешкоду через мінливість погоди і численність народу. (Кажу це для того, щоб у бажаючих даремно звинуватити мене відняти всякий привід). Тоді, зважаючи на те, що вже чимало було сказаного, ми відразу скоротили слова, щоб надлишком слів не обтяжити вашу пам’ять. Сьогодні ж ми заповнимо той свій борг. Так і закон велів тому, хто не звершить Пасху першого місяця, нехай сповнить свій обов’язок наступного. А ви, звичайно, повинні знати, що Слово Боже не обмежується ані часом, ані днями, але будь-якого дня може виголошуватися проповідь і про хрест, і про страждання, і про воскресіння, і про вознесіння, і про друге пришестя.

3. Насамперед ми розглянемо дещо з Божественних слів, які читалися сьогодні, а потім, вичерпавши євангельські джерела, поступово перейдемо до обіцяного. «Того ж першого дня після суботи, ввечері, коли двері дому, де зібралися учні Його, були замкнені з остраху перед юдеями, прийшов Ісус» (Ін. 20, 19). Після того, як Спаситель звершив для нас воскресіння, Він рідко являється Своїм учням в інші дні, крім дня Господнього. Як раніше, виконуючи закон, Він щосуботи приходив до синагоги, так від часу Свого спасенного воскресіння і дарування запоруки миру, Він переважно являється в день Господній, перший після суботи, затверджуючи основу святого дня Господнього. Тепер для святкування суботи наступив кінець, і покладено початок установленню дня Господнього, тобто саме неділі, як ви пам ятаєте із попередніх пояснень. Чому блаженний Матфей, вказуючи на суботу і вводячи початок святого дня Господнього, говорив:»Після ж суботнього вечора»? Тому, що це було завершення і вечір колишньої суботи:«Після ж суботнього вечора» (Мф. 28, 1). І саме цього першого дня після суботи, у самий день святого воскресіння, явився Воскреслий (Господь).«Коли двері дому, де зібралися учні Його, були замкнені з остраху перед юдеями, прийшов Ісус і став посередині» (Ін. 20,19).

Де панує страх, туди приходить Той, Хто звільняє від страху; де панує сум’яття, там запановує тиша; де корабель благочестя опиняється серед бурі, туди приносить (Господь) талант керманича. Той, Хто втихомирює бурю, Хто вводить корабель у тиху пристань, Він у найбільший розпал страху приносить ліки.«Став посередині», і що говорить? —«Мир вам». Нехай не бентежаться думки ваші, нехай не бентежиться серце, не піддавайтеся спокусам страху.«Мир вам». Мир припиняє війну, розсіює страх, виганяє ворожнечу. «Мир вам». Часто говорилося людям мир від Бога, але не через Особу, наділену владою, а через ангелів, пророків, суддів. Тільки Спаситель, явившись, дав мир від Своєї Особи. Даний був мир Даниїлові, але через ангела. Явився Даниїлові ангел і сказав:«Не бійся, муже бажань! Мир тобі; мужайся, мужайся!» (Дан. 10, 19). Так само Гедеонові явився ангел і сказав:«Мир тобі» (Суд. 6,23). Отже, звіщали мир ангели, однак — ніколи Сам Владика ангелів. Він посилав мир через них, а в Собі зберігав скарб миру євангельського. Нерідко пророки, які отримували мир через ангелів, жадали отримати його безпосередньо від імені Владики миру. Так Ісая волав:«Господи! Ти даруєш нам мир» (Іс. 26,12), — не через інших, а від Самого Себе дай нам мир.

І ось тепер (прийшла) відповідь на це моління:«Мир Мій даю вам» (Ін. 14, 27).«Сказавши це, Він показав їм руки, і ноги, і ребра Свої» (Ін. 20,20). Як полководець, що повернувся з війни, прикрашений отриманими в перемогах ранами, не соромиться цих ран, бо вони славніші за вінки, так і Спаситель, перетерпівши рани за істину і за весь рід наш, не ховає Своїх страждань, а показує (їхні знаки), щоб засвідчити Свою мужність. Показав руки, поранені цвяхами, показав і ребро, з якого вилив для нас таємниче джерело. Показав руки, щоб засвідчити воскресіння, щоб переконати тих, котрі сумніваються, що насправді Потерпілий встав, що насправді померле і поховане тіло воскресло.

4.«Учні зраділи, побачивши Господа» (Ін. 20, 20). Дарований мир, відкинутий страх, розцвіла радість.«Ісус же сказав їм удруге: мир вам!» (Ін. 20, 21). Чому ж «удруге! Де бажає (Господь) затвердити дари благодаті, там повторює і благословення. Як Авраамові сказав:«Благословляючи благословлю тебе і, примножуючи, примножу сім’я твоє» (Бут. 22, 17), так дає мир на мир ближнім і далеким.«Як послав Мене Отець, —Фома ж, один із дванадцятьох, який звався Близнюком, не був тут з ними» (Ін. 20, 24). Через велике Христове домобудівництво Фома був відсутній тоді, щоб його сумнів зробив більш достовірним воскресіння. Бо коли б Фома не був тоді відсутнім і не засумнівався щодо воскресіння, і Господь не зняв би його сумніву очевидним доказом, то чудо воскресіння ще продовжувало б спокушати багатьох. А його сумнів послужив ліками для усіх вірних. Потім, коли прийшов Фома, інші учні говорили йому: «Ми бачили Господа» (Ін. 20, 25). Ті з гордістю говорили про те, що вони бачили, а він, ніби охоплений (духом) протиріччя, але не невір“я (таким є сумнів), і щиро бажаючи переконатися, все ж таки не сказав: «Цього не може бути».

пророк великим:«Перш ніж настане день Господній, великий і страшний» (Іоїл. 2, 31). Скрізь чуючи про величне і велику справи Господні, задля чого, єретику, ти надумав розколювати й принижувати велике?

Отже, будемо мати запоруку нашого життя на небі, куди ми вознесені з Христом. І потім знову будемо піднесені на хмарах, якщо тільки будемо гідні зустріти на хмарах. Підсудний не влаштовує зустрічі судді, а приходить до нього з покірністю, — не влаштовує зустрічі, бо не має сміливості. Тож будемо, улюблені, і ми всі молитися, щоб змогли опинитися бодай в останніх рядах зустрічаючих. Бо, як при зустрічі царя, хоч би не всі учасники були однакової гідності, але вшановуються ним однаково, так буде й тоді. Не всі однаково потрудилися, і «кожний одержить свою нагороду за своєю працею» (1 Кор. 3, 8). Нехай не буде жодних перешкод для Слова Божого. Будучи розділені душами, але не роздільні в думках, будьмо всі сміливими в любові Христовій і нерозлучно з істиною будемо насичувати народ, зрошувати душі. Ворог миру має Суддю. Ми, хоч би и могли переконувати людей, та оскільки перед Богом відкриті у всій наготі, тому саме Його, Який бачить думки і спитає за всяке неправдиве слово, кличемо у свідки, що ми ніколи не хотіли і не хочемо бути ворогами миру. І коли б ми зруйнували мир. то були б ворогами тих, котрі чули від Христа:«Мир вам!» Але Свідком того, що ми хочемо, і намагаємося, і щиро прагнемо миру, є Той, Хто знає це. Про інше ми будемо мовчати.

Той, хто взяв за Посередника Бога, не ображає небесного Суду своїми виправданнями. А Бог має силу дати мир, утвердити мир, установити мир і серед проповідників, і серед тих, котрі слухають проповідь, і серед тих. котрі навчають, і серед учнів, щоб, почавши з миру й утвердившись і наповнившись миром, ми піднесли від імені всіх славу Богові миру, Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Святитель Іоан Золотоуст

ІКОНА НА ПРАВОСЛАВНОМУ СХОДІ І НА ЗАХОДІ

Встановлення свята Торжества Православ’я в самому початку святої Чотиридесятинці, під час якої з’єднується богослов’я і аскетизм, і одночасно, коли ми стаємо причетними таїнства хреста і Воскресіння, вказує на внутрішній світ Православної Церкви, і в основному і перш за все на її глибину, яка дійсно « бачиться майстерним плавцем».

Далі я вкажу на чотири ознаки, в рамках яких виявляється і та область, до якої належить православна ікона, але я також вкажу і на її відміну від інших християнських традицій.

І. Церква пророків, апостолів та святих

Православна Церква не ґрунтується на інтелектуалізмі-раціоналізмі та на моралізмі, але на відкритому Богом досвіді пророків, апостолів і святих отців. Це те, що відрізняє її від західної схоластики і моралізму. Бог не є предметом відкриття за допомогою пануючого в людині розуму, але Він Сам відкривається чистої серцю людини, відповідно до слова Христа: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». (Мт. 5:8)

У «Синодику Православ’я», який зачитується в Неділю Православ’я, між іншим є наступні слова: «Як побачили пророки, як дали Апостоли, як передала Церква, як догмати поклали вчителі, так і ми мислимо, так і ми промовляємо, так і ми проповідуємо Христа істинного Бога нашого».

З цього фрагмента з тексту Синодика очевидним стає те, що бачення пророків, вчення Апостолів ототожнюється з догматами Отців.

Православне богослов’я не є міркуванням або фантазією, але досвідом у Святому Дусі, а догмат є межею, який покладається для особистісного богонатхненного досвіду, і це робиться заради порятунку людини. В результаті догмат є висловленим словом і сенсом невимовної реальності, і його мета полягає в тому, щоб бути ліками для людини з тим, щоб вона досягла спілкування з Богом. У цій перспективі нам необхідно дивитися і на догматичну істину про ікону-образ. Православна ікона – це явлення нествореної слави Бога для того, щоб людина була приведена до цього переживання Божественної слави.

У цій реальності живуть і діють наші Святі Отці, тому в «Синодику Православ’я» ще раз, повторно йдеться, що слідуємо «згідно богослов’я богонатхненних святих і благочестивому розуму Церкви».

ІІ. VII Вселенський собор і собор у Франкфурті

Історичність події з життя Церкви, який ми святкуємо в Ніделю Православ’я полягає у відновленні шанування святих ікон, яке відбулося в 843г. І в цьому ж році був насправді відновлений авторитет VII Вселенського собору, який відбувся в Нікеї в 787 р., а він богословив про гідність священних ікон у Православній Церкві.

Це богослов’я було викладено древніми отцями, такими як свт. Василь Великий, але і іншими отцями ще до цього Вселенського собору: прп. Іоаном Дамаскином, прп. Феодором Студитом і ін. До Вселенського собору, а й після нього, було розкрито і розвинене прекрасне богослов’я про ікони Христа, Богоматері, святих і Чесного Хреста. Ікони не є просто зовнішніми символами, але виразниками таїнства втілення Сина Божого і Слова і обожнення людини. Насправді зображення священних ікон вказує на іпостасне з’єднання створеного і нествореного в Особі Боголюдини Христа, і на з’єднання людини з Богом по благодаті.

Необхідно зауважити, що на Вселенському соборі були представники всіх помісних Церков, і навіть від папи Римського Адріана, які підписали рішення Собору про богословську гідність священних ікон. Навіть ще тоді між Давнім і Новим Римами існувала єдність і, незважаючи на особливості в традиціях, в головних догматах вони мали спільну віру, богослов’я та життя.

Незважаючи на це Карл Великий, лідер франків, для того щоб відокремитися від Римської імперії та щоб застосувати власний план, виступив проти рішенням VII Вселенського собору, і негайно склав відповідь, відомий як «Capitulare adversus synodum». Цим документом він відкинув рішення VII Вселенського собору. Однак папа Адріан – який через своїх представників взяв участь в VII Вселенському соборі, а в Дії собору було внесений його лист, в якому він вказав на свою відданість давнім традиціям Вселенської і Апостольської Церкви та воно було схвалене всіма Отцями, – направив своє послання Карлу Великому, в якому висловив свою незгоду з рішенням короля франків. Коли Карл Великий отримав ці роз’яснення папи Адріана, який відстоював і захищав рішення VII Вселенського собору, замість того, щоб з радістю прийняти перемогу шанувальників ікон, видав указ своїм радникам створити нове богослов’я. Так були написані «Libri Carolini», в яких ясно розкривається протилежність поглядів франків по відношенню до думок православних і Римського папи, а також всіх Східних патріархів, які взяли участь в VII Вселенському соборі.

Надалі Карл Великий скликав свій власний собор у Франкфурті в 794 р. на, яким були офіційно затверджені недавні відхилення його богословів, і між іншим було засуджено поклоніння іконам і введена вставка в Символ віри filioque.

Це є цілком зрозумілою ознакою відділення однієї частини Європи від православної єдності, яке існувало між п’ятьма патріархатами, тобто Римським Папою і Східними патріархатами. Однак, коли в 1009г. престол Стародавнього Риму був зайнятий папою, люблячим франків та було введено filioque в Символ віри, тоді був створений розкол, поділ, в перспективі якого в Західній Церкві повинні були бути прийняті рішення собору у Франкфурті проти священних ікон. Тому в богослужіння були введені статуї, а й ікони втратили духовність і богослов’я Православної Вселенської Церкви. Тим самим на Заході отримав розвиток натуралізм, а в іконах розвинена чуттєвість.

ІІІ. Ікона в Православної і західної традиції

Другою ознакою, яку нам необхідно вивчити, є відмінність між православно-візантійської іконою і західної іконою, двох конкретних справжніх зразків іконографії – Заходу і Православного Сходу.

Західний стиль і манера іконографії, які одержали перевагу на Заході під час Середньовіччя і на початку епохи Відродження, прекрасним чином відображені в живопису папської каплиці у Ватикані – Сікстинській Капелі, яка була розписана в XV столітті великими майстрами живопису, найбільш видатним з яких є Мігель Анжело.

Зовсім недавно була видана книга, в якій дається нове тлумачення всієї іконографії цього храму. Ця книга написана професором Пфайфером (Heinrich Pfeiffer), який постарався дати богословський коментар до іконографії Папської каплиці, при цьому він ґрунтується на догматах римо-католицизму. Він стверджує, що в цьому творі розробка тематики, деталей фрескового живопису, єдність і гармонія, які можна спостерігати в образотворчому ряді, що не були складені самими художниками, але папськими богословами тієї епохи. У композиції Святої Трійці живопис повністю ґрунтується на вченні блаженного Августина про сходження святого Духа і від Отця і від Сина.

Заслуговує на увагу і те, що Мігель Анжело, розписуючи папську каплицю, трудився як скульптор і зобразив біблійні сюжети як статуї, виявляючи «стихійність і мимовільність його антропоцентризму і канон класичної античності».

Характерною є сцена Суду, яка написана Мігель Анжело. Христос представляється таким, що має вищу владу в правій руці в пориві гніву і вся композиція відчуває деякий вплив від руху руки Судді. І як помічається коментатором і дослідником «в перший раз живописець за вказівкою папи римської церкви зображує ікону Христа, яка відкидає встановлений іконографічний зразок і сходить до божества ідолопоклонства». Цілком ймовірно, що тут він хоче вказати на абсолютну владу папи по цілому світові, оскільки він на землі є вікарієм Христа.

Старець Софроні (Сахаров), православний іконописець, коли сам відвідав Сікстинську капелу, написав: «Душа абсолютно не розташовується до молитви, але тільки для різних мистецтвознавчих та філософських роздумів». Саме про сцену, де Христос зображений як Суддя, він написав: «Можна сказати, що це якийсь «борець », який кидає в безодню пекла всіх тих, які наважилися йому протистояти. Його жести є мстивою жорстокістю і, звичайно, ми можемо сказати, що тут абсолютно немає справжнього євангельського Христа».

На скільки інший є іконографія в православ’ї, це видно на іконі Другого пришестя Христа, і на іконі Преображення Христа і Його воскресіння. У Сікстинській капелі неможливо знайти ікони ні Преображення, ні Воскресіння, це є характерним для католицизму.

Давайте звернемо нашу увагу на іншого Михайла, Панселіна, його роботи в Протаті Святої Гори Афон. Ці зображення викликають інтерес у всіх дослідників мистецтва, а також простих людей. Священний Кінот Святої Гори сказав, що «фрески Великої Церкви Протата – це плід та результат внутрішньої чернечого і літургійного життя Святої Гори. У кожному подібному диві нашого священного місця богословська значимість, духовна глибина, класичне почуття приносить плоди гармонії, синтезу, краси форми і насиченість кольору». Згідно особливої думки про живопису: «фрески Протата відображають якийсь свідомий поворот і відновлення інтересу візантійського світу до класичного ідеалу в гармонії настільки, наскільки він поєднується з духовністю християнського суспільства, яку він виражає».

Архімандрит Софроні (Сахаров) пише, що православні іконописці працюють на основі особистого досвіду. Деякі з них порушують пропорції і спотворюють людську подобу для того, щоб відірвати людини, яка молиться, від землі і зводити на небо, інші ж за допомогою ікони хочуть відбити з’єднання створеного і нествореного. Цей останній випадок створює умови для досвіду богобачення.

Відмінності, які існують між візантійської і західної іконами цілком очевидні. Візантійські ікони представляють Христа у всій величі, а й з глибоким миром, який наближає людину через велике людинолюбство і кенотічну любов. Є ікони, які мають любов, ніжність, м’якість. Православна ікона одночасно відображає внутрішній світ людини, єднання створеного з нествореним, в перетворення людини нествореним Світлом, який увійшов в життя людини і виливається на тіло і на все творіння. Те, що оточує людину, на це людина дивиться з деякою чуйністю, ніжністю і любов’ю. Невечірнє Світло виходить від Христа і в той же час освячує все творіння. У релігійних зображеннях епохи відродження – навпаки, всякий може побачити антропоцентричного споглядання світу, властиве давньогрецької культурі, віра людини самому собі, панування розуму, сили і ласолюбства – гедонізму. Суперечливість традиційних цінностей, звідки і мистецтво володіє реалістичним і антиметафізичнім характером. На заході створюється скульптурний образ, заснований на антропоцентричному досвіді і пізнанні, який в красиві знаки змінюють оновлену віру людини і використовує в чисто світському призначення. Західний релігійний живопис, натуралістична і антропоцентрична висловлює надмірно людський характер віри і людську пристрасть, яка впроваджується в священні храми.

IV. Два образу сучасного світу

Маючи перед нашими очима все сказане раніше, ми можемо звернутися до питання, яке стосується нашого сучасного суспільства, будь то східного, будь то західного, і ми побачимо два образи- ікони нашого сучасного світу, який не відрізняється від двох видів ікон зазначених нами раніше.

Один є раціоналістичним і чуттєвим, який затверджується на абсолютному пануванні почуттів, розуму і пристрастей, що характеризується як гедонізм страждання. Панування розуму заводить людину в глухий кут і панування чуттєвості через насолоди та страждання створюють трагедію. Сьогодні все затверджується на чисто зовнішньому образі, який підпав під чарівність зовнішнім сяйвом і нехтує глибиною. Це образ-ікона уподібнюється західній іконі виконаної чуттєвості, яка міцно спирається на задоволенні почуттів і насолод.

Іншим образом є внутрішній таємничий світ, який звертає на невидиму сторону людини, і сходить в глибину його серця, туди, звідки все сердечні почуття, спрямовані до Бога і до людей, але там людина переживає і трагедію страждання та пекла.

Різниця між цими двома образами-іконами символічно характеризується різницею між особистістю і личиною-маскою. Особистість має онтологію і глибину, в той час як личина-маска має тільки видимість і приховує обличчя. Насправді ж сьогодні люди, як правило, використовують маски, і тому не розташовані до богословського розуміння особистості, і тому приховують свою особистість. Але і суспільство сьогодні це таке собі товариство маски, вітрини, яке задовольняється зовнішнім світлом, а не сходженням в глибину серця, особистості. Особистість має в своєму розпорядженні свободу і любов, маска має зовнішній світ і привабливість, які знищують особистість і сіють трагедію. Тому ймовірно людина і бажає розбити вітрини магазинів заради вимоги свободи, але не знаходить бажаної мети. Філософія есенціалізму і психологія есенціалізму намагаються локалізувати цю зовнішню трагедію людини, її страждання, за допомогою порожнечі, слізного страждання, які ховаються під зовнішньою красою маски-личини. Сучасне мистецтво намагається відобразити цю глибину внутрішнього світу людини. Сучасна соціологія цікавиться можливістю зменшити існуюче розходження між багатством і бідністю, головним чином намагаючись зняти вуаль, яка приховує трагедію суспільства. Наукові дослідження розкривають трагедію людини здалеку в світлі гласності і коли ще гасять світло маяка. Цю працю головним чином здійснюють духовні отці, які сходять в пекло людської трагедії, для того щоб доставить звістку надії і воскресіння.

Прославлення святих ікон, яке святкується в Неділю Православ’я, направляє нас до прославлення дійсно ікони Отця, який є Бог Слово, і на прославлення дійсно створеного за образом Божим людини, якими є Святі. Це означає, що слід прославляти Особистість Бога, яка вільно і ніжно полюбила людини, щоб відкинути маску лжебогів, які ведуть до несвободи та жорстокості. Це також означає, що слід прославляти людини, який створений за образом і подобою Божою, щоб запанувала спочатку любов і спочатку свобода і була б скинута маска лицемірства і брехні.

В нашу епоху, коли ми чуємо слово філософа ессенціаліста Сартра «інші люди це наше покарання», слід почути велике слово преподобного Серафима Саровського: «Христос воскресе радість моя». Інша людина не є нашим покаранням, але нашою радістю. І Бог це не якийсь феодал, який вимагає виконання встановленого Їм порядку, але люблячий Наречений нашого серця, і Церква це не середньовічне суспільство, але наречена одягнена в Світло слави. Давайте минаємо чуттєве зображення і звернемося до візантійської римської ікони, відкинем маску лицемірства та станемо справжньою особистістю. Для того, щоб нам відчути справжне Свято Православ’я.

Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

14 вересня — Початок Церковного року (Індикт)

Світлина від Церква введення в храм Пресвятої Богородиці смт. Брюховичі м.Львова.

1 вересня за старим стилем називається в церковному Уставі початком індикту, тобто нового року. «Індикт» ― слово латинське, що означає «податок». Його збирали за наказом імператора в перший день вересня, коли завершувався збір врожаю.

Святі отці I Вселенського собору прийняли постанову починати новий рік з 1 (за новим стилем 14 )вересня ― на честь славної перемоги, яку в 312 році здобув імператор Костянтин над язичником Максентієм. Костянтин став єдинодержавним правителем Візантійської імперії та проголосив християнство релігією вільного сповідування. Таким чином, усе коло великих Господських і Богородичних свят починається з Різдва Пресвятої Богородиці (8 (21) вересня) і закінчується Її Успінням (15 (28) серпня).
Свято церковного Нового року для багатьох християн часто минає непоміченим. Але саме перший день річного богослужбового кола посідає в ньому особливе і знаменне місце. Служба стає урочистішою, на утрені співається Велике славословіє, а піснеспіви дня розкривають значення свята і його роль у духовному житті християн. Вершиною богослужіння у цей день, своєрідним вінцем вважається читання Євангелія, яке розповідає про початок відкритого служіння Христа Спасителя після Його хрещення (Лк. 4, 16-22). За церковним переказом, це відбулося в перший день юдейського свята жнив, яке відзначали з 1 по 8 вересня. Тому стає зрозумілим і намір Церкви, яка зробила цей день початком новорічних свят.

Із 1492 року на Русі Новоліття відзначали як церковно-державне свято. А з 1547 року на всіх головних площах російських міст-фортець воєвода з боярами і єпископ із духовенством виголошували «Многоліття» царю. Головні урочистості відбувалися в Москві на Соборній площі Кремля. У 1582 році іноземний очевидець цієї події повідомляв: «На площі споруджується поміст, на який підіймаються митрополит і великий князь і сповіщають звідти про закінчення року. Митрополит святить воду і кропить нею князя і народ, благословляючи всіх хрестом, молиться про їхнє довге і щасливе життя, а народ у цей час голосно кричить: «Великому Государю нашому і дітям його многая літа!». При цьому всі радісно вітають один одного, бажаючи кожному довгого життя».

Навчальний рік у церковно-парафіяльних школах завжди починався з Новоліття, що й перейшло згодом у всі інші навчальні заклади.
Із днем Новоліття на Русі було пов’язано й багато народних традицій. Закінчувався період жнив, і у цей день жінки вперше сідали за прядки та кросна ― старовинні ткацькі верстати. У сім’ях, де були хлопчики шести-восьми років, святкували перше «саджання на коня». При цьому батько притримував сина, а хрещений батько повільно вів коня по двору. Це символізувало закінчення раннього дитинства й початок виховання воїна.

Церковне новоліття має для кожного християнина глибоке символічне та духовне значення. Цього дня Господь розпочав проповідь Царства Божого і засвідчив виконання старозавітних пророцтв про пришестя Месії-Спасителя і тим самим ― про кінець Старого і початок Нового Заповіту. Відтак день Церковного новоліття є найсприятливішим моментом, щоб залишити в минулому гріховне життя й розпочати життя нове ― згідно з євангельськими законами.

Джерело : www.bogoslov.kharkov.ua

Свята рівноапостольна княгиня Ольга – мироносиця Русі

«Ся Ольга була предвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць уночі. Так ся між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони закаляні гріхом, не омиті святим хрещенням, а ся омилась святою купіллю, скинула з себе гріховну одіж ветхого Адама і в нового Адама втілилась, що ним є Христос. Речім же до неї: “Радуйся, руськеє пізнання Бога! Стали ми початком примирення з ним”. Вона бо першою увійшла в царство небеснеє із Русі, і її восхваляють руськії сини яко зачинательку бо й по смерті молилась вона Богові за Русь. «Праведних же душі не вмирають». Як ото сказав Соломон: “Коли хвалять праведника, – веселяться люди», «безсмертною бо є пам’ять його”, коли признається він Богом і людьми” (Із Літопису Руського)

Якою ж бачили Ольгу давні іконописці? Іконографія святої рівноапостольної з’являється ще в домонгольську добу нашої церковної історії. Однак, в оригіналі до нас нічого не дійшло. Найдавніша мініатюра, що зображає святу Ольгу, міститься у хроніці Іоана Скилиці з написом «Архонтиса русів, жона Ельга яка прийшла до царя Костянтина й була хрещена». У Радзивіловському літописі ХV століття, що був скопійований із рукопису ХII століття, збереглися дев’ятнадцять мініатюр із зображенням святої. На думку мистецтвознавця С. Висоцького на всіх мініатюрах Ольга постає з «миловидним, округлим обличчям, в одному випадку – з посмішкою на вустах. Червона довга мантія накинута на синю сукню, підперезану поясом. Голова покрита хусткою-мафорієм, як здається, одягнутий вінець у вигляді кільця».

У мазепинській капелі собору святої Софії у м. Києві свята Ольга зображена з посудиною мира в руці і виступає вона тут здебільшого як мироносиця Русі. Це зображення дійшло до нас ще з часів Київської Руси. У Десятинній церкві ХІХ століття, яку в Києві ще називали Аннєнковською, відбудованою за проектом архітектора із Санкт-Петербурга Стасова, було влаштовано символічний надгробок святій рівноапостольній княгині Ользі з дещо відмінними деталями, аніж паралельно з другого боку надгробок святому рівноапостольному князю Володимиру. На лівій стіні цього нового, зовсім несхожого храму на старий домонгольський, висіла ікона святої із грецьким написом, що перекладався, як «Архонтиса, володарка племені Россів», яку написав нібито Григорій живописець Костянтина Багрянородного. Як зазначав у своїх спогадах професор КДА М. Петров цю ікону передав до новозбудованої Десятинної церкви із своєї скарбниці А. Муравйов, відомий російський державний діяч, церковний письменник та історик. З мистецького боку гарно виконаний, він мав досить цікаві деталі: свята Ольга зображалася, як і жінки мироносиці, із посудиною мира в ознаменування того, що вона належала дійсно, як просвітителька і мироносиця Руси, до сонму святих жінок-мироносиць. Але пізніше дослідник Я. Смирнов виявив, що це є копія зображення святої рівноапостольної Марії Магдалини голландського художника Квентіса Метиса (1466-1530). Від свого оригіналу, який знаходиться в Луці, образ з Десятинної церкви відрізняється тільки відсутністю пейзажу і орнаментацією посудини в руках святої. Однак, таке ж зображення ХVIII століття ми зустрічаємо, як вище було зазначено, і в соборі святої Софії Київської. Дане питання іконографічного зображення рівноапостольної можна залишити відкритим до наукової дискусії мистців. При відтворенні галереї портретів, як історик, подав ідею С. Панпушину відтворити Ольгу, як «Мироносицю Руси», щоб трохи зняти з святої той «синодальний накип», де вона неодмінно зображується з грізним виразом обличчя.

01
02
03
05
06
07

Високопреосвященний Владика Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський

Різдво Івана Хрестителя чи Івана Купала?

Молитва перед іконою пророка Івана Хрестителя, яку читають 9 березня

В ніч на 7-ме липня маскультура популяризує гуляння на берегах водойм, стрибання через вогнища, «ворожіння», пошук папороті в лісі… Такі гуляння називають «святом Івана Купала» і часто, через незнання, говорять, що це народна назва церковного свята, яке відзначається 7 липня, Різдва Іоана Предтечі. Це неправильне твердження: за змістом, часом, способом відзначення та походженням ці дві події не мають між собою нічого спільного.

Спочатку розберемося: що саме люди відзначають масовими гуляннями в ніч на 7 липня і хто такий «Іван Купало»? Існує версія, що ці святкування пов’язані з язичницьким «божеством кохання та продовження роду» – Купалом, однак в язичницькому пантеоні «богів» великого князя Володимира Святославича, про який ідеться в «Повісті временних літ», такого «божества» не було. Вперше Купало згадується в Густинському літописі XVII століття – за припущенням істориків, ім’я цього «божества» з’явилося внаслідок непорозуміння: літописець з Густинського монастиря, описуючи ігрища з купаннями, ототожнив спосіб гулянь з назвою «божества».

Чому Купало став Іваном? Пояснюється це народною інтерпретацією імені святого чесного і славного пророка Іоана, Предтечі і Хрестителя Господнього, Різдво якого Церква відзначає 7 липня – згідно з Євангелієм, Іоан Предтеча був родичем Господа нашого Ісуса Христа і народився на шість місяців до Різдва Спасителя.

Звідки взялася традиція масових гулянь та ігрищ? У дохристиянські часи це було ритуальне свято, пов’язане з астрономічним явищем – літнім сонцестоянням, коли був найдовший день і найкоротша ніч у році. Язичники поклонялися сонцю та проводили різноманітні обряди «очищення» вогнем і водою задля хорошого врожаю та добробуту. Це святкування раніше відзначали 23-24 червня, але з введенням григоріанського календаря та після переходу на новий стиль «свято Купала» його прибічники переважно стали відзначати 6-7 липня.

Тож, «Івана Купала» та Різдво Іоана Предтечі – це цілком різні відзначення. Про пророка Іоана Хрестителя Сам Спаситель говорить так: «Не було серед народжених жінками більшого за нього» (Мф. 11: 11). Слово «Предтеча» означає «передвісник», «попередник». Цим наголошується, що місія пророка Іоана полягала в тому, «щоб навернути серця батьків до дітей, і непокірних – до мудрості праведників, щоб приготувати Господеві народ звершений» (Лк. 1: 17). Його Різдво і служіння було провіщено ще в Старому Завіті. Тому Різдво Іоана Предтечі, Хрестителя Господнього – велике свято для кожного християнина.

Тож свідомо маємо робити власний вибір, пам’ятаючи про сенс подій та свят, а також про те, що нині триває Петрів піст – час для переміни, покаяння, боротьби з власними гріхами і, як наслідок, наближення до Бога.

Купало, Материал липа, высота 20см. | Пикабу

Джерело : Сторінка ПЦУ в Facebook

Апологети — захисники християнства

Важливе місце в історії християнської писемності посідають апологети, час діяльності яких припадає на II – III століття після Різдва Христового. Вони були продовжувачами мужів апостольських та попередниками виникнення та розвитку наукового богослів’я. Древня християнська апологетика була викликана, за словами І. П. Реверсова, «тими несприятливими умовами, в яких перебувала Церква Христова в перші три століття свого існування» 1, а саме: послабленням пафосу першохристиянського очікування близького Другого пришестя Христового, пророчо натхненного стилю проповіді, харизматичного устрою життя (архим. Кипріан (Керн) 2 ), нападами на християн з боку юдейства, язичництва, світської науки й філософії та державної влади.

Юдаїзм повстав на християнство в особі свого священства і законників. Християн вважали зрадниками, адже вони не убоялися відректися від всього того юдейського, що не поєднувалося з євангельським ученням: замість обрізання – хрещення; замість жертовного кодексу храму – безкровна жертва Євхаристії; замість обмежуючих заборон у їжі – широта апостольської проповіді при принциповому збереженні посту й аскези, але, звичайно, інших, ніж у юдеїв. Юдейські звинувачення християнству можуть бути зведені до того, що:

– християни – багатобожники (неправильне розуміння юдеями догмату про Пресвяту Тройцю);

– християни відреклися від закону і не виконують його;

– християни зрадники віри своїх батьків.

Християнство вважалося релігією недозволеною і постійно піддавалося гонінням, насмішкам і різноманітним звинуваченням з боку язичників. Воно як релігія древніх міфів утратило своє значення в освіченому суспільстві Римської імперії, натомість активно поширювалися різні східні релігії і філософські течії. Вірування жерців не могли захоплювати освічених підданих імперії; їх виконували через традицію, але внутрішньо в них сумнівалися. Язичництво хворіло на внутрішню неміч розкладання, поступово вмирало. Вони нападали на нову релігію «галілеян», однак християни самі часто переходили в напад, викриваючи той або той бік язичницького релігійного життя: їхню міфологічну непослідовність і безглуздість, аморальне життя, марновірства, ворожіння тощо. Християнські письменники викривають у язичників ідолопоклонство, в деяких випадках і антропофагію, аморальність життя і релігійне обґрунтування цієї аморальності, марновірство, фаталізм, поширеність ворожінь і участь демонів в релігійному житті язичницьких народів.

До часу виходу християнства на історичний терен греко-римський світ знав дуже складну мережу філософських побудов, значною мірою незгідних між собою. Одна філософська школа часто і багато в чому суперечила іншому вченню. Не існувало однієї загальної філософської системи, а тому і докори, що пред’являлися окремими мислителями християнському вченню, не співпадали з домислами інших представників філософської думки. По-іншому дивилися платоніки, по-іншому стоїки і зовсім інакше епікурейці. Тому християнським апологетам, оскільки вони заперечували філософам, доводилося відбивати то один, то інший напад на християн. Виходячи на боротьбу з філософською думкою християнство повинне було мати готову не тільки релігійну, але і філософську зброю. Потрібно було виробити свою християнську філософію, основу якої заклали апологети.

Державна влада також була супротивником християнської релігії, і супротивником найбільш відчутним, оскільки вона володіла потужністю, налагодженим апаратом державного розшуку, судовими установами і в особі язичницьких жерців мала завжди готових виконавців для знаходження і переслідування християн. Держава переслідувала християн з трьох різних точок зору, а саме: релігійної, юридичної і політичної. Релігія взагалі була державою включена в загальний лад державного устрою. Апофеоз імператорів був релігійно-державним моментом; жертви богам були обов’язкові; відмова від участі в цьому загальнодержавному житті була злочином державного характеру. З юридичного погляду становище християн було безнадійним, оскільки вони заздалегідь були засуджені і оголошувалися поза законом за своє небажання брати участь в державній релігії. З політичної точки зору християнство було небезпечне для Риму як якесь анархічне співтовариство, що ухиляється від життя держави.

Апологетам належало довести язичникам, що християнський Бог є істинний Бог, а юдеям – що Христос є сповіщуваний пророками Месія. У відповідь на звинувачення державної влади апологетам належало спростувати наклепи і довести благодійність християнської віри для людини і суспільства 3. Крім того, перед апологетами стояло завдання боротьби з гностицизмом – суміш язичницьких і християнських понять, – який полонив широкі верстви християнського суспільства, загрожуючи йому розкладом.

Християнські апологети, головним чином, були вихідцями з середовища язичницьких філософів і риторів, що дало їм змогу протистояти і боротися спрямованими проти них засобами. Апологети, які не тільки захищали християнство, але й, критикуючи юдаїзм, язичництво й християнські єресі, стали предтечами полемічного й порівняльного богослів’я. Вони робили спроби «з начал розуму пояснити предмет віри або при світлі Божественного одкровення споглядати предмет знання» 4.

До числа християнських апологетів належать:

1. Квадрат, або Кодрат.

2. Аристид, афінський філософ.

3. Аристон із Пелли.

4. Святий мученик Іустин Філософ.

5. Святий Аполінарій Ієрапольський.

6. Мильтіад.

7. Татіан Асирієць.

8. Святий Мелітон Сардійський

9. Святий Афінагор Афінянин.

10. Святий Аполоній Ефеський.

11. Святий Феофіл Антиохійський.

12. Єрмій.

13. Минуцій Фелікс.

14. Тертуліан.

Автор Олександр Мирончук

Ікона Пресвятої Богородиці « Достойно є»

Празднование иконе Божией Матери «Достойно есть» («Милующая ...

Ікона Пресвятої Богородиці « Достойно є»
Ікона Божої Матері “Достойно є” знаходиться на горньому місці вівтаря соборного храму карейської обителі на Афоні.
В один з недільних днів, старець що жив неподалік від Кареї пішов в обитель на всенічне бдіння. В келії залишився послушник. При настанні ночі постукав невідомий інок. Під час всенощної, коли потрібно було співати “Чеснішу Херувимів …”, обидва встали перед іконою Божої Матері, що називалася Милуюча, і гість зауважив, що у них спочатку співають “Достойно є …” Під час співу цієї нечуваної пісні ікона Богоматері сяяла небесним світлом, а послушник плакав від розчулення. На його прохання ця чудова пісня, через брак паперу, була записана на камені, що розм’якшився, як віск, під рукою дивного співака. Назвавши себе Гавриїлом, мандрівник став невидимий. Ікона Божої Матері, перед якою вперше була проспівана пісня “Достойно є”, була перенесена в соборний храм Успіння Пресвятої Богородиці Кареї (адміністративного центру Афону). Плита, з написаними на ній Архангелом Гавриїлом піснею, була перенесена в Константинополь під час патріаршества святителя Микололая Хрисоверга († 995, пам’ять 16 грудня). Численні списки з ікони “Достойно є” (“Милуюча”) свято шанують в православних храмах. Цей образ Пресвятої Богородиці шанується не тільки на Святій горі Афон, але й у всьому світі.

Джерело : https://cerkva.vn.ua

ІСТОРІЯ ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ПРЕПОДОБНОЇ ЄФРОСИНІЇ ПОЛОЦЬКОЇ

Святий дня від #Отченаш — прп.Єфросинія Полоцька | Відкритий ...

Однією з найбільш цікавих сторінкою історії Київського Православ’я є історія канонізації і церковного шанування святої преподобної Єфросинії Полоцької. Хоча білоруські дослідники не раз писали про її канонізацію ще в XII ст. [1, ст. 10], деякі російські історики піддають сумнівам вшанування преподобної Єфросинії вже під час Київської Русі (і Полоцького князівства) і відносять його на більш пізній час – максимум до кінця XVI – початку XVII ст.ст. При цьому вони спираються на те, що на Московських Помісних соборах 1547 і 1549 років офіційного визнання канонізації преподобної Єфросинії не відбулося, а служба святий була затверджена РПЦ лише відносно недавно – в 1893 році [2, ст. 22].

Як доказ своєї концепції, російські дослідники наводять свідчення одного з відомих російських церковних істориків XIX ст. – Євгенія Голубинського, який у своїй монументальній праці «Історія канонізації святих в Російській Церкві» відзначає лише чотирьох святих Київського Православ’я «до-монгольського періоду»: св. Бориса і Гліба [3, ст. 43]; св. Феодосія Печерського [3, ст.51] і св. Микиту, єпископа Новгородського († 30.01.1108 г.) [3, ст. 54-55].

Однак, на нашу думку, канонізація преподобної Єфросинії Полоцької відбулася ще в XII столітті. Також і її шанування в Київському Православ’ї відноситься до цього часу.

За нашим міркуванням, канонізація преподобної Єфросинії Полоцької відбулася в Єрусалимі. Доказ цього факту ми знаходимо у факті перенесення мощів святої з Єрусалиму до Києва, коли «в 1187 Єрусалим був захоплений військами єгипетського султана Салах-єд-Дина, який за викуп дозволив християнам покинути місто зі своїми реліквіями. Православні ченці вивезли з собою раку з нетлінними останками Єфросинії. Мощі Єфросинії Полоцької в 1187 були перепоховані в Феодосієвій печері Київського Печерського монастиря, в підземному храмі Пресвятої Богородиці» [1, ст.10]. При цьому потрібно враховувати, що преподобна Єфросинія стала першою жінкою, яку поклали в печерах найбільш знаменитого і шанованого чоловічого монастиря в Києві. Подібне вшанування, при відсутності офіційної канонізації Єрусалимським Патріархом, було б неможливим.

Також, в підтвердження факту канонізації преподобної Єфросинії вже в XII ст., Каже факт наявність стародавнього кондаку преподобній Єфросинії Полоцькій, який, за свідченням сучасних російських дослідників православного церковного співу І. Лазової і Е. Шевчука, був написаний не пізніше кінця XIII в. [4, ст.9]. Цієї версії дотримується і білоруський вчений Сергій Тарасов, який вважає, що «наприкінці того ж XII століття, в її честь були складені тропар і Стихира» [5, ст. 87].

Однак, найбільш переконливим свідченням канонізації і вшанування преподобній Єфросинії Полоцькій є згадка її пам’яті в календарях Міней і Прологів разом з пам’яттю святих, чиє церковне вшанування в XII – XIII ст.ст. не викликає сумнівів у дослідників.

Так, пам’ять преподобної Єфросинії Полоцької, разом з пам’яттю святого Феодосія Печерського, св. Володимира, св. Ольги, св. Леонтія Ростовського, входить до календарів Міней і Прологів новгородського походження [6, №1317, ст. 21; №1321, ст. 110; №1324, ст. 156; №1384, ст. 293]. При цьому протографами цих рукописів, на думку більшості дослідників, є рукописи Київського Православ’я кінця XII – початку XIII, які малі широке поширення у всій Київської православної митрополії.

Підтвердження гіпотези про вшанування преподобної Єфросинії Полоцької знаходимо і в роботі Ю. Ясиновського «Українські та білоруські нотні Ірмалоі 16-18 століть», а саме в білоруському нотної Ірмалоі першої половини XVII ст.., що походить з Смоленську [7, № 14, ст.106 -107]. Це єдиний екземпляр з 1111 поданих у роботі рукописів, де присутні разом згадки преподобної Єфросинії, преподобного Феодосія Печерського та освячення церкви святого Георгія в Києві (одне з перших свят Київського Православ’я к-монгольського періоду). Остання пам’ять взагалі зустрічається тільки в даному рукописі, а пам’ять преподобного Феодосія Печерського зустрічається, в описаних Ю. Ясинівським рукописах, тільки два рази і обидва – разом з пам’яттю преподобної Єфросинії Полоцької [7, ст. 573].

Як бачимо, пам’ять преподобної Єфросинії Полоцької подається спільно з двома древніми пам’ять Київського Православ’я: преподобного Феодосія Печерського і освячення київського храму святого Георгія (початок XI ст.). У сукупності з древніми наспівами цих рукописів (руським-простим і болгарським), це дає нам підстави вважати, що протографам переписувачів (редакторів) були більш древні рукописи церковного співу початку XII – XIII ст.ст.

Цікавою видається й гіпотеза, що, крім загально прийнятої дати пам’яті преподобної Єфросинії Полоцької – 23 травня, напевно відзначалося і 25 вересня, в день пам’яті більше древньої святої на ім’я Єфросинія [6, №1317, ст. 21; №1324, ст. 156; №1384, ст. 293], у день, коли за версією сучасних білоруських дослідників, був здійснений постриг Єфросинії [8, ст. 19].

На нашу думку, укладачі календарів ХІІІ – XVIII століть коливалися у визначенні особи святої, яку треба найперше вшановувати 25 вересня. Або Єфросинію Олександрійську, або Єфросинію Полоцьку. Саме тому багато рукописів містить тільки ім’я святої, без добавки місця (Олександрія або Полоцьк). Тим більше, що день чернечого постригу (тезоіменитства) традиційно відзначається в монастирях. Тому цілком можливо, що традиційний для Полоцька день тезоіменитства преподобної Єфросинії Полоцької, який святкувався під час її життя в день пам’яті преподобної Єфросинії Олександрійської, продовжував деякий час відзначатися і після її смерті, особливо після канонізації, але поступово святкування пам’яті преподобної Єфросинії Полоцької 25 вересня ( в день тезоіменитства) стало забутим.

Таким чином, можна зробити наступний висновок: Канонізація і церковне вшанування преподобної Єфросинії Полоцької відбулося не пізніше кінця XII в. При цьому її культ як святої закріпився саме в Київському Православ’ї, про що говорять календарі та Ірмалої білоруського та українського походження ХV – XVIII ст.ст.

Посилання

1. Грыцкевіч А. Беларускія сьвятыя. Менск, 2001

2. Мельников А.А. «Жыціе» і жыціё Еўфрасінні, ігуменні Полацкай. Мн, 1995.

3. Голубинский Е. История канонизации святых в Русской Церкви. СПб, 1885

4. Лозовая И.Е., Шевчук Е.Ю. Церковное пение.М., 2000

5. Тарасаў С. Адкуль прыйшло хрысціянства на Беларусь? // З гісторыяй на “Вы”. Мн., 1994

6. Софийская библиотека. Выпуск II. СПб, 1907.

7. Ясиновський Ю. Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16-18 століть. Львів, 1996

8. Жыватворны сімвал Бацькаўшчыны. Пад нав. рэд. д.г.н. Георгія Штыхава. Мн., 1996

прот. Сергій Горбик

Як Вишгородська ікона Божої Матері стала Володимирською? Про підміну понять та історії

Вишгородська ікона Богородиці - Київська Архиєпархія УГКЦ

3 червня (за новим стилем), свята Православна Церква вшановує Вишгородську (Володимирську) ікону Божої Матері. Цей безперечно духовний скарб давньоруської культури має підстави зватися Вишгородською іконою Божої Матері.

У статті автор окреслює головні причини непорозуміння щодо питання назви ікони Божої Матері. Вміле і дієве перекручування назви “Вишгородська – Володимирська”, дуже схоже з перекручуванням і маніпулюванням історією на користь тієї держави, якої, в часи перебування цієї святині поблизу Києва, просто не існувало. В ході написання статті автор використовував працю І. В. Діяка “Україна – Росія” [13].

Для кращого розуміння історії Вишгородської ікони Божої Матері звернімося до джерел, які докладно нам про неї розповідають. Дивовижна історія цієї ікони бере свій початок із Константинополя, столиці Візантійської імперії часів її розквіту. Церковна традиція відносить появу цієї ікони до І століття, вважаючи її автором апостола Луку, який був лікарем за своїм “фахом”. Серед тих, хто наважився відтворити образ Божої Матері – Діви Марії, він був єдиним свідком її земної подоби. Тому всі богородичні ікони (розповсюджені у православ’ї) та скульптурні зображення Діви Марії (у католицизмі) – це відтворення образу Богородиці, вперше засвідченого Лукою. Згідно передання Вишгородська ікона Божої Матері була написана апостолом і євангелистом Лукою на дошці від стола, за яким сидів за трапезою Спаситель з Пречистою Матір’ю і праведним Йосифом. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: “Віднині ублажатимуть Мене всі роди. Благодать Народженого від Мене й Моя нехай буде з цією іконою” [12].

Згідно з переданням, в 450 році, за імператора Феодосія молодшого, ікона була принесена з Єрусалима в Константинополь, а на початку XII століття з Константинополя привезена в Київ: патріарх Царгородський Лука Хризоверх надіслав її великому князю Юрію Володимировичу Довгорукому і вона була поставлена в Дівочому монастирі міста Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги. Київський князь Юрій Долгорукий спорудив для ікони храм. Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж Вишгород був центром паломництва, після того як у місті поховали перших київських святих Бориса й Гліба, підступно вбитих Святополком (Окаянним).

Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, містом інколи володіло кілька князів на рік, кожен з яких претендував на верховенство в династії Рюриковичів. 1155 року син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій, на прізвисько Боголюбський зруйнував частину Києва і викравши ікону, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. На жаль, ніколи вже ікона Вишгородської Богородиці не повернеться до нас, як і інші культурні цінності, котрі вивозилися з України нащадками цього князя.

Син Юрія Довгорукого – Андрій Боголюбський в 1155 році помістив ікону у збудованому ним відомому Успенському соборі міста Володимира. Відтоді ікона отримала ймення Володимирської. В 1395 році ікону вивезено до Москви. 1237 року монголо-татарське військо на чолі з Батиєм зруйнувало Суздаль, Володимир, Рязань і викрало золотий оклад (“ризу”) ікони Вишгородської Богородиці, оздоблений коштовним камінням. Ще через півтора століття військо хана Тохтамиша вдруге пограбувало цю ікону, знову викрадаючи дорогоцінний оклад. Врешті наприкінці XIII століття ікону переносять в Успенський собор Московського Кремля, але після 1395 року знову повертають у Володимир, де вона зберігається майже ціле століття.

Врешті 1480 року її назавжди переносять у Москву. 1930 року вона потрапляє до Державного історичного музею, а пізніше – у Третьяковську галерею, де перебуває і зараз під назвою “Богоматір Володимирська”. На її вшанування 1480 року було започатковане свято ікони Володимирської Богоматері, яке відзначається 6 липня. Ікона Вишгородської (Володимирської) Божої Матері, писана на липовій дошці,мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканними лишилися тільки обличчя святої Марії та маленького Ісуса, час написання яких, за оцінками фахівців, належить до кінця ХІ – початку ХІІ століття. [12].

Для кращого розуміння слів “перекручування” і “маніпулювання” назвою ікони “Вишгородська – Володимирська”, достатньо прочитати тропар до цієї ікони Божої Матері, який сьогодні співали у всіх храмах Московського патріархату, тропар, який знаходимо у місячній Мінеї видавництва Російської Православної Церкви: “Днесь светло красуется славнейший град Москва, яко зарю солнечную, восприемши, Владычице, чудотворную Твою икону, к нейже ныне мы притекающе и молящеся Тебе, взываем сыце: о пречудная Владычице Богородице! Молися из Тебе воплощенному Христу Богу нашему, да избавит град сей и вся грады и страны христианския невредимы от всех навет вражиих и спасет души наша, яко Милосерд” [6, с. 228 – 229].

Стихира перед 50-тим псалмом своїм політичним нахилом досить схожа з тропарем свята: “Готовися, всечестный граде Москва, на сретение Девы Богоматере: се бо грядет к тебе светлое великое солнце от врат затворенных. Тьма убо скорби твоея отгоняется, свет же твоего веселия исполняется, буря супротивных ветров уставляется, мужие и священницы в печалех сладкое утишение приемлют…” [6, с. 230].

Очевидно, що в цьому тропарі чи стихирі викладена доля доброзичливості і миролюбності російського народу, адже молячись до Пресвятої Богородиці, “русский” люд просить не лише для града Москви миру і захисту від нападів ворогів, але й взивають до Всехвальної “избавити” і “вся грады и страны христианския”. Нажаль, ми не можемо відшукати тієї «братньої» любові до інших міст і країн християнських, а тим паче до України, не те, що зараз, але й навіть в далекому середньовіччі, в часи процвітання Київської Русі і зародження іншої державності, яка в майбутньому носитиме різні назви: “Велике князівство Московське”, “Московія татарського періоду”, “Московія”, “Великоросія”, “Росія Петровська”, “Росія імператорська”, “Радянська Росія”.

В історії СРСР виникла теза, яку досі поділяє сучасна російська держава: “Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV – ХVII ст., до Російської імперії ХVIII – початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі” [2, с. 33]. Наприклад російський політик, голова фракції Компартії Росії у Державній думі, перший секретар ЦК Комуністичної партії Російської Федерації Г. А. Зюганов заявив, що “з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства. Російської імперії та Союзу РСР” [1, с. 50].

Найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи з метою “духовного пробудження та єднання слов’янського світу” патріарх Московський Олексій II був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на “переможному саміті” президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Московський патріарх при освяченні дзвона “Единение” сказав такі слова: “Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели… ” [9, с. 5]. Інші духовні особи конкретизують думки свого владики. “Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо. – Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі: “Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года” [7].

Отже, нова Київська Русь після “возз’єднання східнослов’янської цивілізації” вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть Церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії. Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М. Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба – князівського знаку Володимира Великого і його нащадків.

Продовжуючи “офіційну схему” історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв’язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею – справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.

З моменту виділення Володимиро-Суздалыцини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов’янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську “отчину”. В.Татищев у своєму зводі “История российская с самых древнейших времен” зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм “немалую ссуду”: “Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и “пределы яко многими тысячами людей наполняли” [4, с. 292].

Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов’янських територій: “Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: “Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил” [4, с. 291].

Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з’явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород… Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали “північним Києвом”. Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.

Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях: “Взяли Киев “копьем” и “на щит”, приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: “Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные [4, с. 320].

Додамо, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев’ять тижнів, і повернули назад: “Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои” [8, с. 526].

Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг. “В Южной Руси – писав М. Костомаров, – пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському – авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его… Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности” [5, с. 81].

Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальських нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишньою Київською державою. Тільки тепер ядром для об’єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-волинська земля з князем Романом. Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХII ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі.

До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини: “Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно” [3, с. 207].

Саме тоді він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари Константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя “Боголюбський”. Правильніше було б йому називатися “Богокрадським”.

М. Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський “основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь – Україну – авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным” [3, с. 207].

Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу: “…Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський – авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге” [3, с. 226].

Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов’янські народи.

Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Наслідком чого і було викрадення Андрієм Боголюбським ікони Божої Матері Вишгородської, пам’ять якої ми всі сьогодні згадуємо. Дуже шкода, що лише згадуємо, в той час, як вона і далі залишається на чужині.

Виявляючи свою “християнську любов” і “повагу” до національних українських святинь 1 жовтня 2012 року на прохання митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира (Сабодана) та з благословення Патріарха Московського Кирила (Гундяєва) було прийняте рішення, щоб викрадену Андрієм Боголюбським ікону Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернути в Україну, але як точну копію… 12 жовтня цього ж року відбулося освячення списку у Свято-Миколаївському храмі на Толмачах, що при Третьяковській галереї у Москві. До свята Покрови Пресвятої Богородиці ця копія була доставлена до Києво-Печерської лаври, після чого відбувся двотижневий хресний хід храмами Київської області [10].

Невже ця прадавня святиня не повернеться на своє справжнє місце? Хтозна…

У році Православна Церква тричі вшановує ікону Божої Матері “Вишгородська”: 3 червня за новим стилем – визволення ікони від Махмет-Гірея, 6 липня – визволення від Ахмета, 8 вересня – стрітення ікони в Москві і визволення від Тамерлана. Віримо, що рано чи пізно в церковному календарі з’явиться ще одне свято – повернення ікони Божої Матері до міста Вишгорода. В цьому нашому народу нехай допоможе Господь, за молитвами Пречистої Своєї Матері.

Список джерел і літератури
1.Зюганов Г. Россия – Родина моя: идеология государственного патриотизма. – М., 1996.
2.Історія СРСР. – К., 1986.
3.Карамзин Н. Предания веков. – М., 1988.
4.Ключевский В. Сочинения в 9 томах. – М., 1987. – Т. 1.
5.Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К.,1989.
6.Минея Годичная (12 томов). Издательство Московской патриархии Русской Православной Церкви. – М., 2011. – Июнь. Часть 2. – 614 с.
7.Россия станет новой Русью // Русь державная.–1998. – № 6 (50).
8.Соловьев С. Сочинения. – М., 1988. – Т. 1.
9.Любовью и единением спасемся // Армия. – 2000. – №3.
10.Викрадена Андрієм Боголюбським ікона Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернеться в Україну як точна копія. [Електронний ресурс] // Релігія в Україні. – Режим доступу : http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/18576-vikradena-andriyem-bogolyubskim-ikona-volodimirskoyi-vishgorodskoyi-bogorodici-povernetsya-v-ukrayinu-yak-tochna-kopiya.html
11.Володимирська ікона Божої Матері. [Електронний ресурс] // Всеукраїнська газета Вісник. – Режим доступу : http://visnyk.lutsk.ua/2010/07/09/10295/
12.Історія Вишгородської ікони Божої Матері. [Електронний ресурс] // Оранта. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48
13.Україна-Росія. [Електронний ресурс] // До українців. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48

священик Іван Сидор, кандидат церковно-історичних наук

Артос – хліб життя

Артос

Артос (з грецької Áρτος — «квасний хліб») — особливий освячений хліб, спільний для усіх членів церкви, інакше — «просфора всеціла». Освячується артос особливою молитвою, окропленням святою водою й кадінням у перший день Святого Великодня на Літургії після заамвонної молитви. Після освячення артос кладуть на аналой, який  під час богослужінь стоїть біля іконостасу перед іконою Христа, в проміжках між службами аналой з артосом встановлюють у царських вратах. Згідно парафіяльній практиці під час щоденного хресного ходу артос обносять навколо храму і поміщають на колишнє місце. У Світлу суботу, після читання молитви, у ній, зокрема, є такі слова: «Господи Ісусе Христе, Боже наш, Хлібе ангельський, Хлібе життя вічного, що з Неба зійшов і наситив нас у пресвітлі ці дні духовною поживою Твоїх Божественних благодіянь заради спасенного Воскресіння Твого!.. Як благословив Ти п’ять хлібів у пустелі, так і тепер благослови хліб цей, щоб усі, хто споживатиме його, сподобилися від Тебе тілесного й духовного благословення і здоров’я…», і наприкінці Літургії при цілуванні Хреста роздається народові як святиня. Частки артоса, отримані в храмі, благоговійно зберігаються віруючими протягом року.
З артосом поєднане і прадавнє церковне передання, яке стверджує, що апостоли залишали за столом частину хліба — долю Пречистої Матері Господа на спомин постійного спілкування з Нею і після трапези благоговійно ділили цю частину між собою. В монастирях на сьогоднішній день цей звичай носить назву Чин Панагії, тобто спомин про Всесвятійшу Матір Божу. Наслідувати апостолів, перші пастирі Церкви постановили на свято Воскресіння Христового, вони вирішили класти в храмі хліб, ніби як видиму подобу того, що Спаситель, який постраждав за нас зробився для нас істинним хлібом життя. Богородична просфора – панагія, що стоїть на чернечому столі під час трапези, символізує присутність Божої Матері за трапезою, так само і артос зображає присутність за трапезою найрадісніших днів року Самого Воскреслого Христа.
Артос, також, можна уподібнити старозавітним опріснокам, які древній Ізраїль, звільнений від Єгипетського рабства, споживав у дні пасхальної седмиці (Вих. 12, 15-20). Святий Кирил, єпископ Турівський, який жив в XII столітті, говорить: «Як євреї із Єгипту по пустині несли, на своїх головах опрісноки (Вих. 12, 34), доки не перейшли Червоного моря, і тоді, посвятивши хліб Богу, розділили його між всіма, і всі, хто їв були здорові і страшні для ворогів, так і ми, спасенні Воскреслим Владикою від рабства уявному фараону-дияволу, виносимо з дня Воскресіння Христового священний хліб — артос на протязі цілого тижня і, на кінець, посвятивши цей хліб Богу, споживаємо від нього і зберігаємо його на здоров’я тілам і душам нашим».
Зі слів молитви на освячення артоса ми дізнаємось про його нинішнє призначення та необхідність вживати цю особливу їжу: «Споглянь на хліб цей, і благослови, і освяти його… А нас, що приносимо його, й цілуємо та споживаємо, учасниками Твого небесного благословення сотвори, і всяку хворість, і недуги від нас Твоєю силою віджени, здоров’я всім подаючи».
Отож, артос можна й треба з побожністю зберігати, споживати протягом року за різних життєвих потреб і обставин, згадуючи про невидиму присутність Христа, і твердо вірити, що Він через цей святий хліб зціляє недуги душі й тіла.
В Україні поширений звичай не споживати артос повністю в цей день коли його роздають, а зберігати його вдома як духовні ліки від хвороб і недуг для вживання при хворобі.
Джерело: kpba.edu.ua

Останні публікації

Featured Links

    Пошук в архіві

    Пошук за датою
    Пошук за категорією
    Пошук з Google
    Увійти | Designed by Gabfire themes