«Іоан Хреститель хрестив водою, тому й день називається Івана Купала», – нерідко саме так пояснюють назву свята 7 липня. Насправді ж Різдво Іоана Предтечі та «Івана Купала» – це два зовсім різних свята, християнське та язичницьке, які за примхою історії відзначаються поряд. 7 липня (24 червня ст.ст.) Православна Церква відзначає Різдво святого пророка Іоана, Предтечі і Хрестителя Господнього. Він народився за пів року до Різдва Спасителя, прийшовши у цей світ, щоби підготувати людей до пришестя на землю Христа, «навернути серця батьків до дітей, і непокірних – до мудрості праведників, щоб приготувати Господеві народ звершений» (Лк. 1: 17). Різдво Іоана Хрестителя має велике значення для кожного християнина і не має жодного стосунку до ворожінь, пошуків «чарівної квітки» папороті чи стрибків через багаття – звичних атрибутів язичницького «свята Івана Купала».Хто ж такий «Іван Купало» і звідки він узявся?У 1830 році Микола Гоголь написав свій «Вечір проти Івана Купала». Та ще двома століттями раніше це свято ніхто так не називав. Більше того: в принципі не існувало жодного божества, на честь якого могли б назвати ці язичницькі гуляння. Вперше «Купало» згадується у Густинському літописі XVII століття. І, як припускають історики, з’явився він унаслідок помилки літописця, який сприйняв спосіб святкування («купання», «купайла») за ім’я божества.Язичники поклонялися сонцю, тож не дивно, що їхні масові ігрища та обряди «очищення» вогнем і водою проходили наприкінці червня, у день літнього сонцестояння. Унаслідок введення григоріанського календаря святкування перенеслося на початок липня (що насправді є дивним, адже який сенс поганські ігрища прив‘язувати до церковної традиції), збіглося з християнським святом Різдва Іоана Предтечі та отримало другу частинку своєї назви – «Івана».У церковному уставі прямо не згадується заборона щодо народних купальських гулянь, однак безперечно заборонені ворожіння, сороміцькі ігрища та стрибання через вогонь як відгомін поганського «обряду очищення». Тож все, що ви робите, робіть свідомо та відповідально, завжди пам’ятаючи, що ви – християни. Тим більше, що нині триває Петрів піст – час для молитви, внутрішнього очищення, покаяння та наближення до Бога.
14 серпня для нас, для усіх православних християн, розпочинається Успенський піст. Цей піст настає через місяць після Петрового посту. Піст започатковано перед великими святами Преображення Господнього та Успіння Божої Матері і триває два тижні від 1 до 15 серпня (ст. стиль).
Християни перших віків завжди готувалися постом і молитвою до великих свят. З цієї священної практики з часом розвинулися коротші чи довші пости. Насамперед це Великий піст перед світлим днем Господньої Пасхи. Перед празником Христового Різдва ввійшов у звичай піст Пилипівки. З особливою повагою до святих верховних апостолів Петра й Павла виник піст Петрівки. А вкінці прийшов наймолодший з чотирьох річних постів – піст Успенський.
Ним ми приготовляємо себе до одного з найбільших Богородичних свят – Успіння Пресвятої Богородиці. Так ми наслідуємо пости й молитви Пречистої Діви Марії, якими вона готувалася до зустрічі Свого Божого Сина у Своєму святому Успінні.
Успенський піст відомий у нас також як Богородичний, Спасо-Богородичний, чи Спасівка. Звернемо увагу на історію цього посту, тривання та його практику у перших віках християнської Руси-України.
Перші згадки про Успенський піст маємо з IX століття. Як Петрівка й Пилипівка, так і цей піст увійшов у практику не дорогою церковного законодавства, а через звичай. З цієї причини у Греції було багато суперечок, як щодо існування цього посту, так і щодо його приписів і тривання.
Про цей піст нічого не згадує Евергетицький устав XI ст. ані устав Царгородського Пантократорського монастиря 1136 року.
Подібно й Устави святого Феодора Студита і святого Атаснасія Афонського ще до XIV сторіччя не говорять про Успенський піст. З давніх типіконів першу згадку про Спасівку має типікон грецького Николо-Касулянського монастиря з XII ст. в Калабрії, Італія. Тут на перше серпня (старий стиль) є таке зауваження: «Царгородський патріарх Миколай І (895 – 925) про Чотиридесятницю та Успіння Пресвятої Богородиці: «Є в нас ще інший піст, званий піст Пресвятої Богородиці, що починається першого серпня і про який згадує Сьомий Собор у Нікеї 920 року»».
Однак, в бесіді Льва Великого, виголошеній ним близько 450 року, ми знаходимо чітку вказівку щодо Успенського посту: «Церковні пости розміщені в році так, що для кожного часу запропоновано свій особливий закон помірності. Так для весни весняний піст – у Чотиридесятницю, для літа літній – у П’ятидесятницю (Петрів піст), для осені осінній – у сьомому місяці (Успенський), для зими – зимовий (Різдвяний)».
Згадку про Богородичний піст знаходимо в посланні папи Миколая І (858 – 867) до болгар, де він пише: «Свята Римська Церква має з давніх-давен звичай дотримуватися таких постів: 40 днів перед Пасхою, після П’ятдесятниці, перед Успінням Богородиці, а також перед святом Господнього Різдва». В автентичності цього послання деякі автори сумніваються.
У творі «Про три Чотиридесятниці», що його приписують Антиохійському патріарху Анастасію Синаїту (VI ст.) говориться про Успенський піст як такий, що відділився від Петрівки, бо вона первісно тривала від неділі Всіх Святих до свята Успіння, а відтак з Петрівки був відокремлений липень.
Афонські монахи приблизно в 1085 році запитували Царгородського патріарха Миколая VII Граматика (837 – 843) про пости, а особливо про Успенський піст. Відповідь патріарха була така: «У серпні був перед тим піст, але його перенесено, щоб не сходився з поганським постом, що був у тому часі. Одначе і тепер ще багато людей постять у тому часі, щоб оберегти себе від недуг».
Успенський піст у Візантійській державі в ХІ – ХІІ століттях почав щораз більше входити в життя. Архиєпископ Палестинської Кесарії Анастасій, що жив близько 1090 року, щоб заохотити вірних до зберігання цього посту, видає про нього окрему розвідку, у якій пише: «Піст перед Успінням Пресвятої Богородиці передали нам святі Отці й божественні патріархи, його чесно дотримуються усі міста і країни православні, а передусім велике й щасливе місто Константинополь та Велика Церква». Вкінці автор робить висновок, що цей піст уже був у практиці ще до імператора Лева Мудрого (886 – 911).
Успенський піст був темою обговорень Царгородського Собору 1166 року за патріарха Луки Хрисоверга (1156 – 1169) і Мануїла Комніна (1143 – 1180). Собор підтвердив практику цього посту.
У грецькій Церкві довгий час не було узгодженості, як щодо часу тривання Петрівки і Пилипівки, так і щодо часу тривання Успенського посту. Патріарх Вальсамс († 1204) подає, що за його часів дотримувались всіх трьох постів, тобто Петрівки, Спасівки і Пилипівки, і що їхня тривалість була така сама, що й сьогодні, а інші дотримувалися тільки Петрівки й Пилипівки, а про Успенський піст і чути не хотіли. Він у своїх посланнях захищає Богородичний піст і наказує його зберігати. Притім посилається на Царгородський Собор 1166 року, який цей піст не лише підтвердив, але й визначив його час – від 1 до 15 серпня.
Св. Симеон Солунський пише, що «Піст у серпні (Успенський) заснований на честь Матері Божого Слова, Яка, пізнавши Своє преставлення, як завжди подвизалася і постила за нас, хоч, будучи святою і непорочною, і не мала потреби в пості; так особливо Вона молилася за нас, коли мала намір перейти від тутешнього життя до майбутнього, і коли Її блаженна душу мала через Божественного духа з’єднатися з Її сином. А тому й ми маємо постити й оспівувати Її, наслідувати Її життя і тим будити Її до молитви за нас. Дехто, втім, каже, що цей піст заснований з нагоди двох свят, тобто Преображення та Успіння. І я також вважаю за необхідний спогад цих двох свят, одного – як такого, що подає нам освячення, а іншого – змилування й клопотання за нас».
Успенський піст у давнину був строгіший від Петрівки й Пилипівки, але лагідніший, ніж Великий піст. У понеділок, середу й п’ятницю цього посту треба споживати суху їжу, тобто хліб, воду й сушені овочі, а у вівторок і четвер дозволялася варена їжа, але без олії. У суботу й неділю був дозвіл на вино й оливу, а в день Господнього Преображення – і на рибу.
До свята Преображення Господнього, коли в храмах освячуються виноград і яблука, Церква зобов’язує нас утримуватися від цих плодів. За переданням св. Отців, «якщо ж хто з братів з’їсть гроно до свята, то хай прийме заборону за непослух і не споживає грон протягом всього місяця серпня».
У свято Преображення Господнього за церковним Статутом дозволяється на трапезі риба. З цього дня по понеділках, середах і п’ятницях у харчування обов’язково входили плоди нового врожаю.
Піст духовний тісно поєднується з постом тілесним, на зразок того, як наша душа поєднується з тілом, проникає в нього, оживлює і робиться з ним одним цілим, як душа й тіло становлять єдину живу людину. І тому, постячи тілесно, в той самий час слід нам постити й духовно: «Постячи, браття, тілесно, постимо й духовно, розв’яжемо будь-який союз неправди», – заповідає Свята Церква.
У пості тілесному на першому плані – утримання від поживної, смачної та солодкої їжі; у пості духовному – утримання від пристрасних гріховних порухів, що тішать наші чуттєві схильності й пороки. Там – залишення їжі скоромної – поживнішої і вживання їжі пісної – менш поживної; тут – залишення улюблених гріхів і огріхів і вправляння в протилежних їм чеснотах.
Сутність посту висловлена в церковній пісні: «Якщо, душе моя, утримуєшся від страв, а від пристрастей не очищаєшся, – даремно радіємо неспоживанням: тому що, якщо піст не принесе тобі виправлення, то зненавиджена будеш Богом, як фальшива, і уподібнишся злим демонам, котрі ніколи не їдять».
У середині XVI століття на Волині, недалеко від Почаєва, в помісті Орлі жила православна поміщиця Ганна Гойська, що залишилася вдовою по кончині свого чоловіка Богдана Гойського, земського судді. Походила вона зі старовинного дворянського роду Козинських.
Того часу волинською землею проїздив грецький митрополит Неофіт, який прямував до багатої Москви, сподіваючись вимолити в неї допомогу для своєї скривдженої магометанами Церкви. 1559 року на щире прохання Ганни Гойської він зупинився в її маєтку.
«Богобоязлива Гойська» сердечно прийняла в себе іменитого гостя та за звичаєм з найглибшою повагою сумлінно опікувалася ним.
На подяку за сердечну гостинність, а, ймовірніше, натхненний Самою Царицею Небесною, Неофіт благословив Гойську древньою іконою Богоматері з Предвічним Немовлям — образом, який привіз із Константинополя. Вірогідно, цю заповітну родову святиню він узяв із собою як благословення в далекий нелегкий шлях — спочатку до Константинопольського Патріарха, а потім за його дорученням — до Росії, і завжди зберігав цей образ при собі, поки Промисел Божий не повелів залишити її на Волині у милосердної благочестивої вдови.
Отриманий великий дар Гойська зберігала певний час у своїй замковій молитовні. Аж ось, за тогочасними розповідями, домашні побожної вдови почали помічати, що від ікони виходить якесь незвичайне світло. Слуги сповістили про це поміщицю, але вона довго не зважала на їхні розповіді, поки, нарешті, сама не побачила в сонному видінні ікону «у великому світі». Але й тоді Гойська не звернула на це особливої уваги, поки світло, що виходить від ікони, не побачила вже наяву. Минуло ще трохи часу, і благодатна сила, яка виходила від образу, дала знати про себе першими чудесами.
У Ганни Гойської був сліпий від народження рідний брат Пилип Козинський. Ганна підказала йому звернутися з молитвою до дарованого образу Пресвятої Богородиці з проханням про дарування зору. І щойно її брат від усього серця помолився перед святинею, очі йому відкрилися, і він почав бачити, ніби ніколи й не був сліпим.
Після такого безсумнівного чуда, що сталося на очах у людей, Гойська вже не зважувалася тримати ікону в себе, а, зібравши ченців, священиків і безліч православного люду, з хресним ходом та співами перенесла її на Почаївську гору та віддала на вічне зберігання ченцям, які мешкали в тамтешніх печерах. Чудесне зцілення і наступне за ним урочисте перенесення ікони з маєтку Гойської до Почаївських іноків сталося, ймовірно, у першій половині 1597 року. Бо вже 14 листопада 1597 Гойська жертвує на розбудову Почаївського монастиря великі кошти, невдовзі будує церкву на честь Успіння Божої Матері та забезпечує її всім потрібним; дарує ченцям свою спадщину: землі, сіножаті, млини; щедро прикрашає чудотворну ікону.
З цього часу від ікони виливаються чудеса, ніби рікою. Сотні разів усенародно засвідчено цілющу силу, що виходила від чудотворного образу Почаївської Божої Матері. Якої тільки допомоги не отримували від неї люди! Не даремно у книзі «Записів чудес Почаївських» її названо «скорботних матерів розрадою».
У 1664 році юний син поміщика Івана Жабокрицького Симеон, омивши водою очі від Стопи Богоматері, зцілився від величезного більма на оці. Однак невдовзі він тяжко захворів і помер. Батьки, оплакавши його, вже приготували тіло до поховання, тим часом бабуся небіжчика, пані Свіщевська, зі сльозами благала Пресвяту Богородицю на горі Почаївській: «Сього внука мого присвячую Тобі, — молилася вона, — тільки яви на ньому благодать Свою, зглянься на сльози батьків, зроби його живим і здоровим». Після цього померлий, який пролежав від ночі до полудня, раптом простягнув руки та попросив пити і їсти, а незабаром устав зі свого смертного ложа.
1674 році один монах, який перебував у турецькому полоні та гаряче молився Пресвятій Діві Почаївській, у день Успіння був чудесним чином перенесений до Почаєва, де донині зберігаються його кайдани.
1704 року якийсь юнак, що прийшов до Почаєва на свято Успіння, під тиском натовпу впав у колодязь, але, від серця увізвавши до Почаївської Божої Матері, в останню мить учепився за невідомо ким простягнуту йому мотузку.
На Успіння 1710 подружжя з Жовкви принесло в Почаїв своє хворе дитинча, сподіваючись на його зцілення. Але тут дитина померла. Тоді деякі прочани порадили віднести померлого до церкви і покласти перед чудотворною іконою Божої Матері. «Це ж було, — як каже запис того часу, — щоб більшою славою Пресвята Діва Богородиця вшанована була, ніж від звичайного одужання дитини». І от батьки несуть мертве дитя у храм, починають зі сльозами молитися перед святою іконою і раптом бачать: дитина начебто прокидається, плаче і кличе: «Мамо!..» — І ось уже встає, немовби скинувши із себе смерть і хворобу.
1742 року чоловік на прізвище В’єнковецький, впавши взимку з коня, розбив об пень собі голову. Стікаючи кров’ю, він звернувся до Божої Матері, «чудодійствующую на горі Почаївській», і за молитвою перед ним з’явився невідомий чернець, підняв його, посадив на коня і раптом зник; після цього вершник успішно вернувся додому і незабаром оговтався від поранення.
Та, напевно, найбільш відоме чудо сталося 1675 року.
Ще з року 1672-го появився в Україні султан Мохамед IV, і сильно руйнував українські землі. До нього приєдналися й кримські татари, і робили те саме. Скрізь усе горіло, скрізь хватали народ у полон, скрізь була руїна…
Король Ян Собєський року 1675-го оголосив війну туркам, бо вони рік перед тим взяли й спалили місто Збараж. Почалася «Збаразька війна» між турками та поляками. Турки з Поділля посунули на Галичину та Волинь, зруйнували Збараж, Вишгородок і Вишнівець, і подалися на Почаїв.
Турки шаліли — попалили й пограбували всі довколишні місця. Це йшов турецько-татарський загін під керівництвом хана Нурредина. Нарешті, 20 липня, він підступив під Почаївський монастир. Увесь народ з сусідніх околиць позбігався до монастиря і поховався, де було можна, бо був неозброєний. Сам Почаївський монастир був обнесений тільки грубим дерев`яним частоколом. Здібніші й здоровші з монахів та з народу стали до оборони своєї Святині, хто з чим міг. Ігуменом був Феодосій Левицький.
А рятунку ні звідки не було — козаки гетьмана Дорошенка стояли під Чигирином, а поляки боронили Варшаву.
Турки зловили таки двох монахів і вбили їх. Усі ті, хто не міг боронити монастиря, безперервно молилися в Св. Троїцькім соборі перед чудотворним образом Божої Матері та перед мощами преподобного Іова, бо тепер тільки вони були оборонцями безборонного монастиря…
Монахи й народ завзято боролися і так минули два дні, 20 і 21 липня 1675 року. Настала третя ніч, з 22 на 23 липня — на цей час хан Нурредин призначив генеральний штурм Почаївського монастиря. Усі подесятерили свою ревність: молодші монахи з народом біля частоколу, а решта — в молитвах у соборі.
I ось почався акафист до Пресвятої Богородиці. Хор і всі люди зо слізьми заспівали: «Непереможній воєводині, як від злого врятовані, пісні переможні в подяку складаємо Тобі ми, слуги твої, Богородице!…» І в цей час раптом розкрилися хмари, і над собором появилася Богородиця в блискучому сяйві, оточена анголами з оголеними мечами… Праворуч при Богородиці стояв на хмарах преподобний Іов і молився до Богородиці про рятунок безборонного монастиря…
Усе це побачили турки й татари і почали безладно пускати стріли на небесне видіння, але стріли верталися назад, і били тих, хто стріляв. Перелякані вороги зрозуміли, що діється чудо, стали панічно втікати, і Почаївський монастир був урятований… Передання свідчить, що дехто з турків і татар прийняли православіє і позосталися послушниками в монастирі.
Діва Марія завжди опікунка тих, хто її благає. Чутка про це чудесне врятування Почаївського монастиря від турків і татар відразу рознеслася по всій Волині і всім підняла духа — є в нас опікунка православія й заступниця православного українського народу! На пам`ятку цього чудесного врятування Почаївського монастиря від нехристів пізніше складена була велична народна дума, яка співається й тепер:
Ой зійшла зоря вечоровая, Над Почаєвом стала…
Дума ця хвилююче змальовує і трагедію Почаївського монастиря, і чудесне заступництво Божої Матері та преподобного Іова за православну святиню. Спокійно слухати цю трагічну кантату ніхто не може…
Почаївське чудо 1675 року пізніше намальоване було в соборі на лівій стіні, а також намальоване при вході в Печерну церкву, де лежать мощі преподобного Іова.
Трохи пізніше в Почаївськім монастирі була поставлена нова церква на честь Богородиці, на пам`ятку врятування монастиря від турків та татар. Ігуменом Почаївського монастиря під час нападу турків був Феодосій Левицький.
Того ж 1675 року при облозі монастиря турками одному монахові вороги відтяли голову. Монах узяв свою голову в руки і пішов з нею в собор до ікони пресвятої Богородиці — поклав свою голову перед Нею і тоді упокоївся. Чудо це зробило на всіх величезне враження, розійшлося по всій Україні і було оспіване в народних піснях.
Наше багатство, і скарб, і джерело вічного життя — це домобудівництво Спасителя. Саме про нього ми хочемо говорити і поспішаємо проповідувати, однак розтлумачити його належно ми не маємо сили. Переживаючи від бажання й усвідомлюючи своє безсилля, ми звертаємося, мов до якоїсь рятівної пристані, до пророчого слова:«Хто висловить могутність Господа, сповістить усі хвали Його?» (Пс. 105, 2). Навіть цей великий пророк, якому Бог«невідоме й таємне мудрості явив» (Пс. 50, 8) і який сподобився бути названим отцем Христа, Давид, блаженний і великий у пророках, славний серед царів друг Божий, настільки милий Його серцю, що Він Сам сказав:«Знайшов Я мужа по серцю Моєму, Давида, сина Єссея» (Діян. 13, 22), — саме такий і настільки великий муж говорив, звертаючи погляд на велич богопізнання:«Дивне для мене всевідання [Твоє]; високе воно для мене, і я не можу збагнути його!» (Пс. 138, 6). Як пророк не знаходить слів перед величчю сили Божої, так і Павло, богослов і труба небесна, викликує: «О, глибино багатства, і премудрості, і розуму Божого! Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його!» (Рим. 11, 33). Якщо ж уста пророків і апостолів, які виливають потоки богопізнання, які наповнили всю землю, як безліч вод наповнює моря, — якщо вже такі і настільки великі потоки, які щедро наповнюють море благочестя, визнали своє безсилля показати силу Того, Кого проповідували, то що може значити перед цим морем премудрості росинка слабкого слова?
І все ж таки велич богослов’я не повинна доводити нас до безмовності. Навпаки, вникаючи в наміри Божі, ми надихаємося до рішучості (викладати) Божественне вчення. Адже Бог цінує не якість мови, а намір проповідника і любов слухачів. Як ніжно люблячі батьки, слухаючи своїх дітей, які лепечуть і запинаються у словах, не звертають уваги на недоліки мови, а (втішаються) природним потягом, і лепет дітей для них приємніший за будь-які риторичні красномовства та філософську пишномовність, так і для Бога милими є не наші вуста, які лепечуть про богослов’я, а бажання і прихильність, коли ми проповідуємо з вірою й оспівуємо з любов’ю. Звичайно, що людськими словами не можливо говорити про Бога зі всією точністю, — що б ми не сказали про Нього, все буде дитячим лепетом. Чому? А тому, що, як Павло виголошує, ми тільки «частинно знаємо і частинно пророкуємо» (1 Кор. 13,9). Але, хоч ми і лепечемо, Бог доручив нам проповідувати мир. Про це говорив Ісая:«І недорікуваті будуть говорити ясно» (Іс. 32,4). Ось і ми будемо лепетати про нашого Отця і Владику. Він зволив Своїм учням сказати:«Діти!» (Ін. 13, 33). А коли називає дітьми, то, звичайно, приймає і лепет дітей. Крім того, коли було проповідуване сповіщене Ним Самим Його славне Вознесіння, благодать не обмежується часом і богослов’я не обмежується днями.
2. Минулого разу, як відомо Христові, нам не вдалося здійснити своє бажання зійти на гору Єлеонську. Наш намір зустрів перешкоду через мінливість погоди і численність народу. (Кажу це для того, щоб у бажаючих даремно звинуватити мене відняти всякий привід). Тоді, зважаючи на те, що вже чимало було сказаного, ми відразу скоротили слова, щоб надлишком слів не обтяжити вашу пам’ять. Сьогодні ж ми заповнимо той свій борг. Так і закон велів тому, хто не звершить Пасху першого місяця, нехай сповнить свій обов’язок наступного. А ви, звичайно, повинні знати, що Слово Боже не обмежується ані часом, ані днями, але будь-якого дня може виголошуватися проповідь і про хрест, і про страждання, і про воскресіння, і про вознесіння, і про друге пришестя.
3. Насамперед ми розглянемо дещо з Божественних слів, які читалися сьогодні, а потім, вичерпавши євангельські джерела, поступово перейдемо до обіцяного. «Того ж першого дня після суботи, ввечері, коли двері дому, де зібралися учні Його, були замкнені з остраху перед юдеями, прийшов Ісус» (Ін. 20, 19). Після того, як Спаситель звершив для нас воскресіння, Він рідко являється Своїм учням в інші дні, крім дня Господнього. Як раніше, виконуючи закон, Він щосуботи приходив до синагоги, так від часу Свого спасенного воскресіння і дарування запоруки миру, Він переважно являється в день Господній, перший після суботи, затверджуючи основу святого дня Господнього. Тепер для святкування суботи наступив кінець, і покладено початок установленню дня Господнього, тобто саме неділі, як ви пам ятаєте із попередніх пояснень. Чому блаженний Матфей, вказуючи на суботу і вводячи початок святого дня Господнього, говорив:»Після ж суботнього вечора»? Тому, що це було завершення і вечір колишньої суботи:«Після ж суботнього вечора» (Мф. 28, 1). І саме цього першого дня після суботи, у самий день святого воскресіння, явився Воскреслий (Господь).«Коли двері дому, де зібралися учні Його, були замкнені з остраху перед юдеями, прийшов Ісус і став посередині» (Ін. 20,19).
Де панує страх, туди приходить Той, Хто звільняє від страху; де панує сум’яття, там запановує тиша; де корабель благочестя опиняється серед бурі, туди приносить (Господь) талант керманича. Той, Хто втихомирює бурю, Хто вводить корабель у тиху пристань, Він у найбільший розпал страху приносить ліки.«Став посередині», і що говорить? —«Мир вам». Нехай не бентежаться думки ваші, нехай не бентежиться серце, не піддавайтеся спокусам страху.«Мир вам». Мир припиняє війну, розсіює страх, виганяє ворожнечу. «Мир вам». Часто говорилося людям мир від Бога, але не через Особу, наділену владою, а через ангелів, пророків, суддів. Тільки Спаситель, явившись, дав мир від Своєї Особи. Даний був мир Даниїлові, але через ангела. Явився Даниїлові ангел і сказав:«Не бійся, муже бажань! Мир тобі; мужайся, мужайся!» (Дан. 10, 19). Так само Гедеонові явився ангел і сказав:«Мир тобі» (Суд. 6,23). Отже, звіщали мир ангели, однак — ніколи Сам Владика ангелів. Він посилав мир через них, а в Собі зберігав скарб миру євангельського. Нерідко пророки, які отримували мир через ангелів, жадали отримати його безпосередньо від імені Владики миру. Так Ісая волав:«Господи! Ти даруєш нам мир» (Іс. 26,12), — не через інших, а від Самого Себе дай нам мир.
І ось тепер (прийшла) відповідь на це моління:«Мир Мій даю вам» (Ін. 14, 27).«Сказавши це, Він показав їм руки, і ноги, і ребра Свої» (Ін. 20,20). Як полководець, що повернувся з війни, прикрашений отриманими в перемогах ранами, не соромиться цих ран, бо вони славніші за вінки, так і Спаситель, перетерпівши рани за істину і за весь рід наш, не ховає Своїх страждань, а показує (їхні знаки), щоб засвідчити Свою мужність. Показав руки, поранені цвяхами, показав і ребро, з якого вилив для нас таємниче джерело. Показав руки, щоб засвідчити воскресіння, щоб переконати тих, котрі сумніваються, що насправді Потерпілий встав, що насправді померле і поховане тіло воскресло.
4.«Учні зраділи, побачивши Господа» (Ін. 20, 20). Дарований мир, відкинутий страх, розцвіла радість.«Ісус же сказав їм удруге: мир вам!» (Ін. 20, 21). Чому ж «удруге! Де бажає (Господь) затвердити дари благодаті, там повторює і благословення. Як Авраамові сказав:«Благословляючи благословлю тебе і, примножуючи, примножу сім’я твоє» (Бут. 22, 17), так дає мир на мир ближнім і далеким.«Як послав Мене Отець, —Фома ж, один із дванадцятьох, який звався Близнюком, не був тут з ними» (Ін. 20, 24). Через велике Христове домобудівництво Фома був відсутній тоді, щоб його сумнів зробив більш достовірним воскресіння. Бо коли б Фома не був тоді відсутнім і не засумнівався щодо воскресіння, і Господь не зняв би його сумніву очевидним доказом, то чудо воскресіння ще продовжувало б спокушати багатьох. А його сумнів послужив ліками для усіх вірних. Потім, коли прийшов Фома, інші учні говорили йому: «Ми бачили Господа» (Ін. 20, 25). Ті з гордістю говорили про те, що вони бачили, а він, ніби охоплений (духом) протиріччя, але не невір“я (таким є сумнів), і щиро бажаючи переконатися, все ж таки не сказав: «Цього не може бути».
пророк великим:«Перш ніж настане день Господній, великий і страшний» (Іоїл. 2, 31). Скрізь чуючи про величне і велику справи Господні, задля чого, єретику, ти надумав розколювати й принижувати велике?
Отже, будемо мати запоруку нашого життя на небі, куди ми вознесені з Христом. І потім знову будемо піднесені на хмарах, якщо тільки будемо гідні зустріти на хмарах. Підсудний не влаштовує зустрічі судді, а приходить до нього з покірністю, — не влаштовує зустрічі, бо не має сміливості. Тож будемо, улюблені, і ми всі молитися, щоб змогли опинитися бодай в останніх рядах зустрічаючих. Бо, як при зустрічі царя, хоч би не всі учасники були однакової гідності, але вшановуються ним однаково, так буде й тоді. Не всі однаково потрудилися, і «кожний одержить свою нагороду за своєю працею» (1 Кор. 3, 8). Нехай не буде жодних перешкод для Слова Божого. Будучи розділені душами, але не роздільні в думках, будьмо всі сміливими в любові Христовій і нерозлучно з істиною будемо насичувати народ, зрошувати душі. Ворог миру має Суддю. Ми, хоч би и могли переконувати людей, та оскільки перед Богом відкриті у всій наготі, тому саме Його, Який бачить думки і спитає за всяке неправдиве слово, кличемо у свідки, що ми ніколи не хотіли і не хочемо бути ворогами миру. І коли б ми зруйнували мир. то були б ворогами тих, котрі чули від Христа:«Мир вам!» Але Свідком того, що ми хочемо, і намагаємося, і щиро прагнемо миру, є Той, Хто знає це. Про інше ми будемо мовчати.
Той, хто взяв за Посередника Бога, не ображає небесного Суду своїми виправданнями. А Бог має силу дати мир, утвердити мир, установити мир і серед проповідників, і серед тих, котрі слухають проповідь, і серед тих. котрі навчають, і серед учнів, щоб, почавши з миру й утвердившись і наповнившись миром, ми піднесли від імені всіх славу Богові миру, Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Встановлення свята Торжества Православ’я в самому початку святої Чотиридесятинці, під час якої з’єднується богослов’я і аскетизм, і одночасно, коли ми стаємо причетними таїнства хреста і Воскресіння, вказує на внутрішній світ Православної Церкви, і в основному і перш за все на її глибину, яка дійсно « бачиться майстерним плавцем».
Далі я вкажу на чотири ознаки, в рамках яких виявляється і та область, до якої належить православна ікона, але я також вкажу і на її відміну від інших християнських традицій.
І. Церква пророків, апостолів та святих
Православна Церква не ґрунтується на інтелектуалізмі-раціоналізмі та на моралізмі, але на відкритому Богом досвіді пророків, апостолів і святих отців. Це те, що відрізняє її від західної схоластики і моралізму. Бог не є предметом відкриття за допомогою пануючого в людині розуму, але Він Сам відкривається чистої серцю людини, відповідно до слова Христа: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». (Мт. 5:8)
У «Синодику Православ’я», який зачитується в Неділю Православ’я, між іншим є наступні слова: «Як побачили пророки, як дали Апостоли, як передала Церква, як догмати поклали вчителі, так і ми мислимо, так і ми промовляємо, так і ми проповідуємо Христа істинного Бога нашого».
З цього фрагмента з тексту Синодика очевидним стає те, що бачення пророків, вчення Апостолів ототожнюється з догматами Отців.
Православне богослов’я не є міркуванням або фантазією, але досвідом у Святому Дусі, а догмат є межею, який покладається для особистісного богонатхненного досвіду, і це робиться заради порятунку людини. В результаті догмат є висловленим словом і сенсом невимовної реальності, і його мета полягає в тому, щоб бути ліками для людини з тим, щоб вона досягла спілкування з Богом. У цій перспективі нам необхідно дивитися і на догматичну істину про ікону-образ. Православна ікона – це явлення нествореної слави Бога для того, щоб людина була приведена до цього переживання Божественної слави.
У цій реальності живуть і діють наші Святі Отці, тому в «Синодику Православ’я» ще раз, повторно йдеться, що слідуємо «згідно богослов’я богонатхненних святих і благочестивому розуму Церкви».
ІІ. VII Вселенський собор і собор у Франкфурті
Історичність події з життя Церкви, який ми святкуємо в Ніделю Православ’я полягає у відновленні шанування святих ікон, яке відбулося в 843г. І в цьому ж році був насправді відновлений авторитет VII Вселенського собору, який відбувся в Нікеї в 787 р., а він богословив про гідність священних ікон у Православній Церкві.
Це богослов’я було викладено древніми отцями, такими як свт. Василь Великий, але і іншими отцями ще до цього Вселенського собору: прп. Іоаном Дамаскином, прп. Феодором Студитом і ін. До Вселенського собору, а й після нього, було розкрито і розвинене прекрасне богослов’я про ікони Христа, Богоматері, святих і Чесного Хреста. Ікони не є просто зовнішніми символами, але виразниками таїнства втілення Сина Божого і Слова і обожнення людини. Насправді зображення священних ікон вказує на іпостасне з’єднання створеного і нествореного в Особі Боголюдини Христа, і на з’єднання людини з Богом по благодаті.
Необхідно зауважити, що на Вселенському соборі були представники всіх помісних Церков, і навіть від папи Римського Адріана, які підписали рішення Собору про богословську гідність священних ікон. Навіть ще тоді між Давнім і Новим Римами існувала єдність і, незважаючи на особливості в традиціях, в головних догматах вони мали спільну віру, богослов’я та життя.
Незважаючи на це Карл Великий, лідер франків, для того щоб відокремитися від Римської імперії та щоб застосувати власний план, виступив проти рішенням VII Вселенського собору, і негайно склав відповідь, відомий як «Capitulare adversus synodum». Цим документом він відкинув рішення VII Вселенського собору. Однак папа Адріан – який через своїх представників взяв участь в VII Вселенському соборі, а в Дії собору було внесений його лист, в якому він вказав на свою відданість давнім традиціям Вселенської і Апостольської Церкви та воно було схвалене всіма Отцями, – направив своє послання Карлу Великому, в якому висловив свою незгоду з рішенням короля франків. Коли Карл Великий отримав ці роз’яснення папи Адріана, який відстоював і захищав рішення VII Вселенського собору, замість того, щоб з радістю прийняти перемогу шанувальників ікон, видав указ своїм радникам створити нове богослов’я. Так були написані «Libri Carolini», в яких ясно розкривається протилежність поглядів франків по відношенню до думок православних і Римського папи, а також всіх Східних патріархів, які взяли участь в VII Вселенському соборі.
Надалі Карл Великий скликав свій власний собор у Франкфурті в 794 р. на, яким були офіційно затверджені недавні відхилення його богословів, і між іншим було засуджено поклоніння іконам і введена вставка в Символ віри filioque.
Це є цілком зрозумілою ознакою відділення однієї частини Європи від православної єдності, яке існувало між п’ятьма патріархатами, тобто Римським Папою і Східними патріархатами. Однак, коли в 1009г. престол Стародавнього Риму був зайнятий папою, люблячим франків та було введено filioque в Символ віри, тоді був створений розкол, поділ, в перспективі якого в Західній Церкві повинні були бути прийняті рішення собору у Франкфурті проти священних ікон. Тому в богослужіння були введені статуї, а й ікони втратили духовність і богослов’я Православної Вселенської Церкви. Тим самим на Заході отримав розвиток натуралізм, а в іконах розвинена чуттєвість.
ІІІ. Ікона в Православної і західної традиції
Другою ознакою, яку нам необхідно вивчити, є відмінність між православно-візантійської іконою і західної іконою, двох конкретних справжніх зразків іконографії – Заходу і Православного Сходу.
Західний стиль і манера іконографії, які одержали перевагу на Заході під час Середньовіччя і на початку епохи Відродження, прекрасним чином відображені в живопису папської каплиці у Ватикані – Сікстинській Капелі, яка була розписана в XV столітті великими майстрами живопису, найбільш видатним з яких є Мігель Анжело.
Зовсім недавно була видана книга, в якій дається нове тлумачення всієї іконографії цього храму. Ця книга написана професором Пфайфером (Heinrich Pfeiffer), який постарався дати богословський коментар до іконографії Папської каплиці, при цьому він ґрунтується на догматах римо-католицизму. Він стверджує, що в цьому творі розробка тематики, деталей фрескового живопису, єдність і гармонія, які можна спостерігати в образотворчому ряді, що не були складені самими художниками, але папськими богословами тієї епохи. У композиції Святої Трійці живопис повністю ґрунтується на вченні блаженного Августина про сходження святого Духа і від Отця і від Сина.
Заслуговує на увагу і те, що Мігель Анжело, розписуючи папську каплицю, трудився як скульптор і зобразив біблійні сюжети як статуї, виявляючи «стихійність і мимовільність його антропоцентризму і канон класичної античності».
Характерною є сцена Суду, яка написана Мігель Анжело. Христос представляється таким, що має вищу владу в правій руці в пориві гніву і вся композиція відчуває деякий вплив від руху руки Судді. І як помічається коментатором і дослідником «в перший раз живописець за вказівкою папи римської церкви зображує ікону Христа, яка відкидає встановлений іконографічний зразок і сходить до божества ідолопоклонства». Цілком ймовірно, що тут він хоче вказати на абсолютну владу папи по цілому світові, оскільки він на землі є вікарієм Христа.
Старець Софроні (Сахаров), православний іконописець, коли сам відвідав Сікстинську капелу, написав: «Душа абсолютно не розташовується до молитви, але тільки для різних мистецтвознавчих та філософських роздумів». Саме про сцену, де Христос зображений як Суддя, він написав: «Можна сказати, що це якийсь «борець », який кидає в безодню пекла всіх тих, які наважилися йому протистояти. Його жести є мстивою жорстокістю і, звичайно, ми можемо сказати, що тут абсолютно немає справжнього євангельського Христа».
На скільки інший є іконографія в православ’ї, це видно на іконі Другого пришестя Христа, і на іконі Преображення Христа і Його воскресіння. У Сікстинській капелі неможливо знайти ікони ні Преображення, ні Воскресіння, це є характерним для католицизму.
Давайте звернемо нашу увагу на іншого Михайла, Панселіна, його роботи в Протаті Святої Гори Афон. Ці зображення викликають інтерес у всіх дослідників мистецтва, а також простих людей. Священний Кінот Святої Гори сказав, що «фрески Великої Церкви Протата – це плід та результат внутрішньої чернечого і літургійного життя Святої Гори. У кожному подібному диві нашого священного місця богословська значимість, духовна глибина, класичне почуття приносить плоди гармонії, синтезу, краси форми і насиченість кольору». Згідно особливої думки про живопису: «фрески Протата відображають якийсь свідомий поворот і відновлення інтересу візантійського світу до класичного ідеалу в гармонії настільки, наскільки він поєднується з духовністю християнського суспільства, яку він виражає».
Архімандрит Софроні (Сахаров) пише, що православні іконописці працюють на основі особистого досвіду. Деякі з них порушують пропорції і спотворюють людську подобу для того, щоб відірвати людини, яка молиться, від землі і зводити на небо, інші ж за допомогою ікони хочуть відбити з’єднання створеного і нествореного. Цей останній випадок створює умови для досвіду богобачення.
Відмінності, які існують між візантійської і західної іконами цілком очевидні. Візантійські ікони представляють Христа у всій величі, а й з глибоким миром, який наближає людину через велике людинолюбство і кенотічну любов. Є ікони, які мають любов, ніжність, м’якість. Православна ікона одночасно відображає внутрішній світ людини, єднання створеного з нествореним, в перетворення людини нествореним Світлом, який увійшов в життя людини і виливається на тіло і на все творіння. Те, що оточує людину, на це людина дивиться з деякою чуйністю, ніжністю і любов’ю. Невечірнє Світло виходить від Христа і в той же час освячує все творіння. У релігійних зображеннях епохи відродження – навпаки, всякий може побачити антропоцентричного споглядання світу, властиве давньогрецької культурі, віра людини самому собі, панування розуму, сили і ласолюбства – гедонізму. Суперечливість традиційних цінностей, звідки і мистецтво володіє реалістичним і антиметафізичнім характером. На заході створюється скульптурний образ, заснований на антропоцентричному досвіді і пізнанні, який в красиві знаки змінюють оновлену віру людини і використовує в чисто світському призначення. Західний релігійний живопис, натуралістична і антропоцентрична висловлює надмірно людський характер віри і людську пристрасть, яка впроваджується в священні храми.
IV. Два образу сучасного світу
Маючи перед нашими очима все сказане раніше, ми можемо звернутися до питання, яке стосується нашого сучасного суспільства, будь то східного, будь то західного, і ми побачимо два образи- ікони нашого сучасного світу, який не відрізняється від двох видів ікон зазначених нами раніше.
Один є раціоналістичним і чуттєвим, який затверджується на абсолютному пануванні почуттів, розуму і пристрастей, що характеризується як гедонізм страждання. Панування розуму заводить людину в глухий кут і панування чуттєвості через насолоди та страждання створюють трагедію. Сьогодні все затверджується на чисто зовнішньому образі, який підпав під чарівність зовнішнім сяйвом і нехтує глибиною. Це образ-ікона уподібнюється західній іконі виконаної чуттєвості, яка міцно спирається на задоволенні почуттів і насолод.
Іншим образом є внутрішній таємничий світ, який звертає на невидиму сторону людини, і сходить в глибину його серця, туди, звідки все сердечні почуття, спрямовані до Бога і до людей, але там людина переживає і трагедію страждання та пекла.
Різниця між цими двома образами-іконами символічно характеризується різницею між особистістю і личиною-маскою. Особистість має онтологію і глибину, в той час як личина-маска має тільки видимість і приховує обличчя. Насправді ж сьогодні люди, як правило, використовують маски, і тому не розташовані до богословського розуміння особистості, і тому приховують свою особистість. Але і суспільство сьогодні це таке собі товариство маски, вітрини, яке задовольняється зовнішнім світлом, а не сходженням в глибину серця, особистості. Особистість має в своєму розпорядженні свободу і любов, маска має зовнішній світ і привабливість, які знищують особистість і сіють трагедію. Тому ймовірно людина і бажає розбити вітрини магазинів заради вимоги свободи, але не знаходить бажаної мети. Філософія есенціалізму і психологія есенціалізму намагаються локалізувати цю зовнішню трагедію людини, її страждання, за допомогою порожнечі, слізного страждання, які ховаються під зовнішньою красою маски-личини. Сучасне мистецтво намагається відобразити цю глибину внутрішнього світу людини. Сучасна соціологія цікавиться можливістю зменшити існуюче розходження між багатством і бідністю, головним чином намагаючись зняти вуаль, яка приховує трагедію суспільства. Наукові дослідження розкривають трагедію людини здалеку в світлі гласності і коли ще гасять світло маяка. Цю працю головним чином здійснюють духовні отці, які сходять в пекло людської трагедії, для того щоб доставить звістку надії і воскресіння.
Прославлення святих ікон, яке святкується в Неділю Православ’я, направляє нас до прославлення дійсно ікони Отця, який є Бог Слово, і на прославлення дійсно створеного за образом Божим людини, якими є Святі. Це означає, що слід прославляти Особистість Бога, яка вільно і ніжно полюбила людини, щоб відкинути маску лжебогів, які ведуть до несвободи та жорстокості. Це також означає, що слід прославляти людини, який створений за образом і подобою Божою, щоб запанувала спочатку любов і спочатку свобода і була б скинута маска лицемірства і брехні.
В нашу епоху, коли ми чуємо слово філософа ессенціаліста Сартра «інші люди це наше покарання», слід почути велике слово преподобного Серафима Саровського: «Христос воскресе радість моя». Інша людина не є нашим покаранням, але нашою радістю. І Бог це не якийсь феодал, який вимагає виконання встановленого Їм порядку, але люблячий Наречений нашого серця, і Церква це не середньовічне суспільство, але наречена одягнена в Світло слави. Давайте минаємо чуттєве зображення і звернемося до візантійської римської ікони, відкинем маску лицемірства та станемо справжньою особистістю. Для того, щоб нам відчути справжне Свято Православ’я.
Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос).
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»
1 вересня за старим стилем називається в церковному Уставі початком індикту, тобто нового року. «Індикт» ― слово латинське, що означає «податок». Його збирали за наказом імператора в перший день вересня, коли завершувався збір врожаю.
Святі отці I Вселенського собору прийняли постанову починати новий рік з 1 (за новим стилем 14 )вересня ― на честь славної перемоги, яку в 312 році здобув імператор Костянтин над язичником Максентієм. Костянтин став єдинодержавним правителем Візантійської імперії та проголосив християнство релігією вільного сповідування. Таким чином, усе коло великих Господських і Богородичних свят починається з Різдва Пресвятої Богородиці (8 (21) вересня) і закінчується Її Успінням (15 (28) серпня). Свято церковного Нового року для багатьох християн часто минає непоміченим. Але саме перший день річного богослужбового кола посідає в ньому особливе і знаменне місце. Служба стає урочистішою, на утрені співається Велике славословіє, а піснеспіви дня розкривають значення свята і його роль у духовному житті християн. Вершиною богослужіння у цей день, своєрідним вінцем вважається читання Євангелія, яке розповідає про початок відкритого служіння Христа Спасителя після Його хрещення (Лк. 4, 16-22). За церковним переказом, це відбулося в перший день юдейського свята жнив, яке відзначали з 1 по 8 вересня. Тому стає зрозумілим і намір Церкви, яка зробила цей день початком новорічних свят.
Із 1492 року на Русі Новоліття відзначали як церковно-державне свято. А з 1547 року на всіх головних площах російських міст-фортець воєвода з боярами і єпископ із духовенством виголошували «Многоліття» царю. Головні урочистості відбувалися в Москві на Соборній площі Кремля. У 1582 році іноземний очевидець цієї події повідомляв: «На площі споруджується поміст, на який підіймаються митрополит і великий князь і сповіщають звідти про закінчення року. Митрополит святить воду і кропить нею князя і народ, благословляючи всіх хрестом, молиться про їхнє довге і щасливе життя, а народ у цей час голосно кричить: «Великому Государю нашому і дітям його многая літа!». При цьому всі радісно вітають один одного, бажаючи кожному довгого життя».
Навчальний рік у церковно-парафіяльних школах завжди починався з Новоліття, що й перейшло згодом у всі інші навчальні заклади. Із днем Новоліття на Русі було пов’язано й багато народних традицій. Закінчувався період жнив, і у цей день жінки вперше сідали за прядки та кросна ― старовинні ткацькі верстати. У сім’ях, де були хлопчики шести-восьми років, святкували перше «саджання на коня». При цьому батько притримував сина, а хрещений батько повільно вів коня по двору. Це символізувало закінчення раннього дитинства й початок виховання воїна.
Церковне новоліття має для кожного християнина глибоке символічне та духовне значення. Цього дня Господь розпочав проповідь Царства Божого і засвідчив виконання старозавітних пророцтв про пришестя Месії-Спасителя і тим самим ― про кінець Старого і початок Нового Заповіту. Відтак день Церковного новоліття є найсприятливішим моментом, щоб залишити в минулому гріховне життя й розпочати життя нове ― згідно з євангельськими законами.
«Ся Ольга була предвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць уночі. Так ся між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони закаляні гріхом, не омиті святим хрещенням, а ся омилась святою купіллю, скинула з себе гріховну одіж ветхого Адама і в нового Адама втілилась, що ним є Христос. Речім же до неї: “Радуйся, руськеє пізнання Бога! Стали ми початком примирення з ним”. Вона бо першою увійшла в царство небеснеє із Русі, і її восхваляють руськії сини яко зачинательку бо й по смерті молилась вона Богові за Русь. «Праведних же душі не вмирають». Як ото сказав Соломон: “Коли хвалять праведника, – веселяться люди», «безсмертною бо є пам’ять його”, коли признається він Богом і людьми” (Із Літопису Руського)
Якою ж бачили Ольгу давні іконописці? Іконографія святої рівноапостольної з’являється ще в домонгольську добу нашої церковної історії. Однак, в оригіналі до нас нічого не дійшло. Найдавніша мініатюра, що зображає святу Ольгу, міститься у хроніці Іоана Скилиці з написом «Архонтиса русів, жона Ельга яка прийшла до царя Костянтина й була хрещена». У Радзивіловському літописі ХV століття, що був скопійований із рукопису ХII століття, збереглися дев’ятнадцять мініатюр із зображенням святої. На думку мистецтвознавця С. Висоцького на всіх мініатюрах Ольга постає з «миловидним, округлим обличчям, в одному випадку – з посмішкою на вустах. Червона довга мантія накинута на синю сукню, підперезану поясом. Голова покрита хусткою-мафорієм, як здається, одягнутий вінець у вигляді кільця».
У мазепинській капелі собору святої Софії у м. Києві свята Ольга зображена з посудиною мира в руці і виступає вона тут здебільшого як мироносиця Русі. Це зображення дійшло до нас ще з часів Київської Руси. У Десятинній церкві ХІХ століття, яку в Києві ще називали Аннєнковською, відбудованою за проектом архітектора із Санкт-Петербурга Стасова, було влаштовано символічний надгробок святій рівноапостольній княгині Ользі з дещо відмінними деталями, аніж паралельно з другого боку надгробок святому рівноапостольному князю Володимиру. На лівій стіні цього нового, зовсім несхожого храму на старий домонгольський, висіла ікона святої із грецьким написом, що перекладався, як «Архонтиса, володарка племені Россів», яку написав нібито Григорій живописець Костянтина Багрянородного. Як зазначав у своїх спогадах професор КДА М. Петров цю ікону передав до новозбудованої Десятинної церкви із своєї скарбниці А. Муравйов, відомий російський державний діяч, церковний письменник та історик. З мистецького боку гарно виконаний, він мав досить цікаві деталі: свята Ольга зображалася, як і жінки мироносиці, із посудиною мира в ознаменування того, що вона належала дійсно, як просвітителька і мироносиця Руси, до сонму святих жінок-мироносиць. Але пізніше дослідник Я. Смирнов виявив, що це є копія зображення святої рівноапостольної Марії Магдалини голландського художника Квентіса Метиса (1466-1530). Від свого оригіналу, який знаходиться в Луці, образ з Десятинної церкви відрізняється тільки відсутністю пейзажу і орнаментацією посудини в руках святої. Однак, таке ж зображення ХVIII століття ми зустрічаємо, як вище було зазначено, і в соборі святої Софії Київської. Дане питання іконографічного зображення рівноапостольної можна залишити відкритим до наукової дискусії мистців. При відтворенні галереї портретів, як історик, подав ідею С. Панпушину відтворити Ольгу, як «Мироносицю Руси», щоб трохи зняти з святої той «синодальний накип», де вона неодмінно зображується з грізним виразом обличчя.
Високопреосвященний Владика Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський
В ніч на 7-ме липня маскультура популяризує гуляння на берегах водойм, стрибання через вогнища, «ворожіння», пошук папороті в лісі… Такі гуляння називають «святом Івана Купала» і часто, через незнання, говорять, що це народна назва церковного свята, яке відзначається 7 липня, Різдва Іоана Предтечі. Це неправильне твердження: за змістом, часом, способом відзначення та походженням ці дві події не мають між собою нічого спільного.
Спочатку розберемося: що саме люди відзначають масовими гуляннями в ніч на 7 липня і хто такий «Іван Купало»? Існує версія, що ці святкування пов’язані з язичницьким «божеством кохання та продовження роду» – Купалом, однак в язичницькому пантеоні «богів» великого князя Володимира Святославича, про який ідеться в «Повісті временних літ», такого «божества» не було. Вперше Купало згадується в Густинському літописі XVII століття – за припущенням істориків, ім’я цього «божества» з’явилося внаслідок непорозуміння: літописець з Густинського монастиря, описуючи ігрища з купаннями, ототожнив спосіб гулянь з назвою «божества».
Чому Купало став Іваном? Пояснюється це народною інтерпретацією імені святого чесного і славного пророка Іоана, Предтечі і Хрестителя Господнього, Різдво якого Церква відзначає 7 липня – згідно з Євангелієм, Іоан Предтеча був родичем Господа нашого Ісуса Христа і народився на шість місяців до Різдва Спасителя.
Звідки взялася традиція масових гулянь та ігрищ? У дохристиянські часи це було ритуальне свято, пов’язане з астрономічним явищем – літнім сонцестоянням, коли був найдовший день і найкоротша ніч у році. Язичники поклонялися сонцю та проводили різноманітні обряди «очищення» вогнем і водою задля хорошого врожаю та добробуту. Це святкування раніше відзначали 23-24 червня, але з введенням григоріанського календаря та після переходу на новий стиль «свято Купала» його прибічники переважно стали відзначати 6-7 липня.
Тож, «Івана Купала» та Різдво Іоана Предтечі – це цілком різні відзначення. Про пророка Іоана Хрестителя Сам Спаситель говорить так: «Не було серед народжених жінками більшого за нього» (Мф. 11: 11). Слово «Предтеча» означає «передвісник», «попередник». Цим наголошується, що місія пророка Іоана полягала в тому, «щоб навернути серця батьків до дітей, і непокірних – до мудрості праведників, щоб приготувати Господеві народ звершений» (Лк. 1: 17). Його Різдво і служіння було провіщено ще в Старому Завіті. Тому Різдво Іоана Предтечі, Хрестителя Господнього – велике свято для кожного християнина.
Тож свідомо маємо робити власний вибір, пам’ятаючи про сенс подій та свят, а також про те, що нині триває Петрів піст – час для переміни, покаяння, боротьби з власними гріхами і, як наслідок, наближення до Бога.
Важливе місце в історії християнської писемності посідають апологети, час діяльності яких припадає на II – III століття після Різдва Христового. Вони були продовжувачами мужів апостольських та попередниками виникнення та розвитку наукового богослів’я. Древня християнська апологетика була викликана, за словами І. П. Реверсова, «тими несприятливими умовами, в яких перебувала Церква Христова в перші три століття свого існування» 1, а саме: послабленням пафосу першохристиянського очікування близького Другого пришестя Христового, пророчо натхненного стилю проповіді, харизматичного устрою життя (архим. Кипріан (Керн) 2 ), нападами на християн з боку юдейства, язичництва, світської науки й філософії та державної влади.
Юдаїзм повстав на християнство в особі свого священства і законників. Християн вважали зрадниками, адже вони не убоялися відректися від всього того юдейського, що не поєднувалося з євангельським ученням: замість обрізання – хрещення; замість жертовного кодексу храму – безкровна жертва Євхаристії; замість обмежуючих заборон у їжі – широта апостольської проповіді при принциповому збереженні посту й аскези, але, звичайно, інших, ніж у юдеїв. Юдейські звинувачення християнству можуть бути зведені до того, що:
– християни – багатобожники (неправильне розуміння юдеями догмату про Пресвяту Тройцю);
– християни відреклися від закону і не виконують його;
– християни зрадники віри своїх батьків.
Християнство вважалося релігією недозволеною і постійно піддавалося гонінням, насмішкам і різноманітним звинуваченням з боку язичників. Воно як релігія древніх міфів утратило своє значення в освіченому суспільстві Римської імперії, натомість активно поширювалися різні східні релігії і філософські течії. Вірування жерців не могли захоплювати освічених підданих імперії; їх виконували через традицію, але внутрішньо в них сумнівалися. Язичництво хворіло на внутрішню неміч розкладання, поступово вмирало. Вони нападали на нову релігію «галілеян», однак християни самі часто переходили в напад, викриваючи той або той бік язичницького релігійного життя: їхню міфологічну непослідовність і безглуздість, аморальне життя, марновірства, ворожіння тощо. Християнські письменники викривають у язичників ідолопоклонство, в деяких випадках і антропофагію, аморальність життя і релігійне обґрунтування цієї аморальності, марновірство, фаталізм, поширеність ворожінь і участь демонів в релігійному житті язичницьких народів.
До часу виходу християнства на історичний терен греко-римський світ знав дуже складну мережу філософських побудов, значною мірою незгідних між собою. Одна філософська школа часто і багато в чому суперечила іншому вченню. Не існувало однієї загальної філософської системи, а тому і докори, що пред’являлися окремими мислителями християнському вченню, не співпадали з домислами інших представників філософської думки. По-іншому дивилися платоніки, по-іншому стоїки і зовсім інакше епікурейці. Тому християнським апологетам, оскільки вони заперечували філософам, доводилося відбивати то один, то інший напад на християн. Виходячи на боротьбу з філософською думкою християнство повинне було мати готову не тільки релігійну, але і філософську зброю. Потрібно було виробити свою християнську філософію, основу якої заклали апологети.
Державна влада також була супротивником християнської релігії, і супротивником найбільш відчутним, оскільки вона володіла потужністю, налагодженим апаратом державного розшуку, судовими установами і в особі язичницьких жерців мала завжди готових виконавців для знаходження і переслідування християн. Держава переслідувала християн з трьох різних точок зору, а саме: релігійної, юридичної і політичної. Релігія взагалі була державою включена в загальний лад державного устрою. Апофеоз імператорів був релігійно-державним моментом; жертви богам були обов’язкові; відмова від участі в цьому загальнодержавному житті була злочином державного характеру. З юридичного погляду становище християн було безнадійним, оскільки вони заздалегідь були засуджені і оголошувалися поза законом за своє небажання брати участь в державній релігії. З політичної точки зору християнство було небезпечне для Риму як якесь анархічне співтовариство, що ухиляється від життя держави.
Апологетам належало довести язичникам, що християнський Бог є істинний Бог, а юдеям – що Христос є сповіщуваний пророками Месія. У відповідь на звинувачення державної влади апологетам належало спростувати наклепи і довести благодійність християнської віри для людини і суспільства 3. Крім того, перед апологетами стояло завдання боротьби з гностицизмом – суміш язичницьких і християнських понять, – який полонив широкі верстви християнського суспільства, загрожуючи йому розкладом.
Християнські апологети, головним чином, були вихідцями з середовища язичницьких філософів і риторів, що дало їм змогу протистояти і боротися спрямованими проти них засобами. Апологети, які не тільки захищали християнство, але й, критикуючи юдаїзм, язичництво й християнські єресі, стали предтечами полемічного й порівняльного богослів’я. Вони робили спроби «з начал розуму пояснити предмет віри або при світлі Божественного одкровення споглядати предмет знання» 4.
Ікона Пресвятої Богородиці « Достойно є» Ікона Божої Матері “Достойно є” знаходиться на горньому місці вівтаря соборного храму карейської обителі на Афоні. В один з недільних днів, старець що жив неподалік від Кареї пішов в обитель на всенічне бдіння. В келії залишився послушник. При настанні ночі постукав невідомий інок. Під час всенощної, коли потрібно було співати “Чеснішу Херувимів …”, обидва встали перед іконою Божої Матері, що називалася Милуюча, і гість зауважив, що у них спочатку співають “Достойно є …” Під час співу цієї нечуваної пісні ікона Богоматері сяяла небесним світлом, а послушник плакав від розчулення. На його прохання ця чудова пісня, через брак паперу, була записана на камені, що розм’якшився, як віск, під рукою дивного співака. Назвавши себе Гавриїлом, мандрівник став невидимий. Ікона Божої Матері, перед якою вперше була проспівана пісня “Достойно є”, була перенесена в соборний храм Успіння Пресвятої Богородиці Кареї (адміністративного центру Афону). Плита, з написаними на ній Архангелом Гавриїлом піснею, була перенесена в Константинополь під час патріаршества святителя Микололая Хрисоверга († 995, пам’ять 16 грудня). Численні списки з ікони “Достойно є” (“Милуюча”) свято шанують в православних храмах. Цей образ Пресвятої Богородиці шанується не тільки на Святій горі Афон, але й у всьому світі.
