Понад дві тисячі років тому, коли страшна темрява зла та гріха охопила все людство і, здавалося, втрачена будь-яка надія на спасіння, – звершилась велика тайна приходу у світ Сина Божого. Подія Народження особливого Немовляти – Дитятка, яке змінило весь хід історії людства. Яскрава Віфлеємська зірка і ангельський спів сповістили всім, що зійшло Сонце Правди, яке своїм промінням прожене жахливу пітьму.
До приходу Спасителя людство жило у невіданні, у відчаї й у власних оманливих міркуваннях. Але з пришестям Спасителя «народ, що сидів у темряві, побачив світло велике, і тим, що перебувають у країні й тіні смерті, світло засяяло» (Мф. 4:16). У променях цього Божественного світла, яке осяяло весь Всесвіт, ми пізнали справжнього та істинного Бога, ім’я Якому – Любов. Усвідомили, що ми є улюбленими дітьми Божими. Нашою метою стало духовне удосконалення та відновлення у собі образу і подоби Божої.
Той, Який єдиним Своїм словом створив весь безмежний Всесвіт, зволив прийти до свого творіння в образі людини. Бог Втілюється, приймаючи пошкоджену гріхом природу людини, у всьому стає подібним до нас, крім гріха, щоб через своє Втілення, життя, вчення, Хресну смерть і Воскресіння спасти своє творіння від гріха і смерті та дарувати вічне й блаженне життя.
Світ після гріхопадіння спотворений. І війна якнайкраще демонструє нам цей крайній вираз викривлення. Війна – це ворожнеча з Богом, противлення всьому світлому, божественному і святому. Син Божий прийшов у світ з великої любові до творіння, щоб виправити це спотворення, змінити неприродне становище людини у світі. Він прийшов оновити наше єство і повернути його в попередній блаженний стан.
Ми живемо в часі великих випробувань, які випали на долю нашого народу. Перед нами відкрилася велика і страшна безодня пекла. Зло довго носило маску, а коли вона спала – ми побачили обличчя ворога. Наша рідна країна перед великою загрозою виглядала слабкою. Постійні політичні чвари, церковний розкол, корупція роздирали її зсередини. Багато українців вимушено покинули рідну землю в пошуках кращої долі за кордоном. Але дух нашого народу має нездоланну силу і велич. Перед загрозою великого зла незламний дух нашої побожної нації знову відродився. Відродилася сила, звитяга українських сердець, які пульсують у наших славних захисників і захисниць. Ми усвідомили і ствердили себе як велика нація. Це ствердження і приклад боротьби змінило думку інших держав і народів про нас.
У цей нелегкий час ми повинні проявити себе як справжні християни, діти Божі, ті, що мають у собі Дух Господній: «Якщо матимете любов між собою, то по цьому пізнають, що ви учні Мої» (Ів. 13:35), – говорить Спаситель. Ми живемо в часі, коли наша любов повинна бути Євангельською, тобто, дієвою та жертовною. Особливо потребують нашої любові й молитви воїни-герої. Також її потребують усі скалічені фізично і душевно. Огорнімо любов’ю і піклуванням дітей, які стали сиротами або напівсиротами, втративши у війні рідних. Не оминімо увагою стареньких батьків, годувальники яких загинули. Любові потребують браття і сестри зі східних областей України, які втратили все, але ні на мить не мають втратити нашої любові і піклування про них.
Лише перебуваючи з Богом, ми черпаємо любов із першоджерела, адже Бог є Любов. Господа ми завжди зустрінемо в Церкві, в Її святих таїнствах. Бога ми зустрінемо у Святому Письмі та духовній спадщині святих отців і вчителів Церкви, Бога ми бачимо у своєму ближньому, який є Його образом і подобою.
Перебуваючи в цій жахливій війні, ми шукаємо порятунку від зла, яке намагається нас погубити. В цій боротьбі шукаємо Господнього спасіння, особливого Божого знаку, просячи: «Дай же знамення тим, що бояться Тебе, щоб вони могли втекти від стріли ворожої» (Пс. 59:6). Ми просимо Божого знаку, щоби врятувати себе та вберегти наших дітей. Сьогодні бачимо відповідь на наше прохання зі слів Святого Писання: «І ось вам знамення: ви знайдете сповите Немовля, Яке лежатиме в яслах» (Лк 2:12). Знаменням нашого спасіння стає Новонароджене Дитя – Ісус Христос. Тільки припадаючи до Його Спасительних обіймів, ми відшукаємо спокій, захист та надію на перемогу.
У часі війни погляди багатьох українців були спрямовані до неба. Очі з тривогою шукали на небосхилі творіння людських рук – те, що вбиває і руйнує. Та ми, християни, повинні завжди пам’ятати, що вище польоту ракет сяє Різдвяна зірка. Вище від всякого зла – сяйво Любові Божої.
У святі Різдва Христового ми наповнюємося невимовною радістю від переконання, що більше не є самотніми і покинутими. З нами Бог, Він любить нас і ми бачимо Втілену Божу Любов у Новонародженому Дитятку Ісусі. Закликаю кожного цю темну ніч непевності й тривоги наповнити звучанням коляди, розвіяти смуток і всі негаразди воєнного лихоліття світлом Різдва Христового. Нехай Різдвяне благовістя наповнить кожне серце променями віри, надії та любові!
У ці світлі Пасхальні дні невимовне Божественне Світло знову руйнує камінь біля дверей Гробу та сповіщає всій Вселенній радісну новину про Воскресіння Господнє. Звістка про Воскреслого Христа до сьогодні така ж радісна і так само переповнює наші серця любов’ю та миром. Вона пронеслася по всьому світу і полонила душі віруючих людей. До неї горнуться всі струджені й обтяжені долею, шукаючи розради, потіхи та душевного спокою.
У сьогоднішні трагічні та похмурі дні нашої визвольної боротьби Світле Христове Воскресіння дарує промінь світла і надії в перемозі над владою темряви агресора. «Бо ось, темрява покриє землю, і морок – народи; а над тобою, Єрусалиме, засяє Господь, і слава Його явиться над тобою. І прийдуть народи до світла твого, і царі – до сяйва, яке сходить над тобою» (Іс.60, 2-3). Сьогодні це сяйво, яке провістив старозавітний Пророк, зійшло над всією Вселенною! Воно лине світосяйними потоками з Гробу Господнього, сповіщаючи про Воскресіння Христове!
Цього року всі ми, весь український народ, по-особливому єднаємося з Нашим Спасителем у Таїнстві Воскресіння – проходячи власну Голгофу страждань та смерті, з надією на оновлення та перемогу у Воскреслому Спасителі. Таїнство Воскресіння Христового нерозривно пов’язане з Його стражданнями і Хресною смертю. Христос входить в історію життя кожного із нас, переживаючи наші страждання та приниження: разом із Ним засуджені та вбиті, але тільки разом із Ним маємо здатність піднятися з гробу і воскреснути. Цей Великий піст і Пасха Христова стали особливими для нас. Переживаючи їх у часі війни – не в спогляданні, не в думках і роздумах, а в шокуючій реальності – ми долучилися до Страждань Христових. Внаслідок цього ще більше відчуваємо муки Христа і Його безмежну любов до нас.
Даючи духовну оцінку жахливим подіям війни, для нас, християн, стало очевидним, що найбільшою цінністю на землі є саме життя. Крізь призму роздумів про війну матеріальне втратило абсолютну цінність. Раніше всі наші сили, здоров’я і час – все було віддане для досягнення матеріальних цінностей і осягнення такого бажаного комфорту. А насправді, стало зрозуміло, що матеріальне – просто порох, який розвіюється від подиху вітру. Ми по-іншому побачили обличчя наших рідних. Можливо, вперше глянули на них очима любові – так, як бачить усіх нас Бог. Нам відкрилася жахаюча правда про нас самих: як мало ми любили, піклувалися і дбали! Як мало в нашому житті було місця для інших. І що найжахливіше – ми побачили, як мало у нашому житті було Бога, якими чужими ми є Йому, якими нагими ми стали перед Ним; і внаслідок цього страх заволодів нами. Історія про наших прабатьків – неначе наше власне життя: «І закликав Господь Бог до Адама, і до нього сказав: Де ти? А той відповів: Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався». Впродовж усієї історії людства людина прагнула сховатися від Бога і покрити свою наготу. Але як можна сховатися від Того, хто сотворив наше серце? Ми завжди прикривали нашу наготу лахміттям, як блудний син, забуваючи, що необхідно зодягнутися в любов, яка іменується Апостолом – союзом досконалості.
Страждання, терпіння і страх у часі війни немовби спонукають нас ще з більшою потугою сповіщати про Воскреслого Христа, одягаючись в одежі нетління – любові до Бога! «Христос Воскрес!» – переповнені духовною радістю та любов’ю, повинні проголошувати ми цього дня. Пасха є святом вічного життя і вічної любові Божої до людини. Будучи досконалим за своєю природою, Бог не потребував нічого зовні для повноти свого буття. Сам Він є Подателем усіляких благ. Лише любов Божа стала причиною появи світу і людини. Відійшовши від Бога через гріх, людина затьмарила свій образ і в її єстві оселилася смертність. Але Бог не залишає людину сиротою. Господь приходить у цей світ, Своєю Хресною смертю знищує владу смерті – і ми стаємо спадкоємцями дарів Воскресіння.
Сьогодні, у цей радісний і величний День, молімо нашого Спасителя, щоб світло Його Воскресіння просвітило нашу скривавлену і стражденну Батьківщину та подало сили кожному з нас для перемоги над ворогом. Адже війна – час подвигу всіх. Всі ми на полі бою і від кожного з нас залежить тепер перемога. Хтось творить подвиг зі зброєю в руках, хтось молитвою, хтось передаючи гуманітарну допомогу, хтось піклуючись про хворих, хтось словом, хтось фізичною працею. Творімо нашу перемогу добротою, ділячись радістю про Воскреслого Христа. Сьогодні на наших очах, з нашою безпосередньою участю, твориться нове небо і нова земля, твориться нова Україна! Нехай за нашими спільними молитвами Воскреслий Господь оновить усі наші духовні й тілесні сили на добрі діла задля блага Української Держави та українського народу.
У ці Пасхальні дні, сердечно вітаючи Вас, всечесні отці, улюблені брати і сестри, благаю Спасителя, щоб завжди перебував з нами Своєю Благодаттю і миром та сподобив усіх нас оспівувати чистим серцем Його славу. Нехай Благодать Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа перебуває з усіма вами! Амінь!
Знову з великої любові Божої і Його невимовного милосердя ми сподобилися тут, на землі, святкувати прихід у світ Господа нашого Ісуса Христа! Знову ми поринаємо в особливу атмосферу Різдвяного торжества – події, яка святкується більше двох тисяч років, а переживається щороку по-новому.
Втілення на землі в людській подобі Сина Божого стало подією вселенського масштабу, яка змінила хід історії людства. Все в житті людини швидкоплинне, не має абсолютної цінності і значення, крім Божественних, непорушних істин. Ці істини для віруючої людини є міцним фундаментом, світоглядною позицією, надією й утіхою.
Людство, яке «перебувало у темряві, побачило світло велике» (Мт.4,16) – Христос-Спаситель приходить у світ. Про явлення цього Світла сповіщали старозавітні пророки, немовби бачачи очима душі, на горизонті історії людства, перші промені Сонця Правди, що сходить. Так, Ісая прорік: «Сам Господь дасть вам знамення: ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл» (Іс.7,14). У цьому пророцтві сповіщається, яким чудесним чином має відбутися Народження Месії; також глибоко символічним є значення імені, яке Йому дадуть при народженні. Еммануїл з давньоєврейської мови перекладається «з нами Бог». За всю історію людства подія народження когось великого у світі не мала такого значення, як Народження Христа. Сам Бог сприймає людську природу: «в Hьому живе уся повнота Божества тілесно» (Кол.2,9).
Сприйняття Другою Особою Пресвятої Тройці – Сином Божим – людської природи свідчить про її велич, достоїнство і славу. Людина може стати вмістилищем Невмістимого – самого Бога. «Бог стає людиною, щоб людина стала Богом», – одностайно повторюють святі Отці та Вчителі Церкви. Вони не тільки сповістили одну з богословських ідей, але, освятившись і обожившись, стали живим підтвердженням її істинності. Їхній приклад закликає і нас до духовного вдосконалення і святості.
Ми живемо в нелегкий час різноманітних випробовувань. Кожен історичний період має свої виклики. Особливістю буття Церкви на землі є те, що жодні суспільні процеси не проходять повз неї. Голос Церкви – це завжди голос Божий. Дуже часто в шумі світу важко почути, що промовляє Господь, бо Його голос тихий і лагідний, бо його чують лиш ті, хто знайшов мир і спокій у власній душі.
Як богословські істини християнства є вічними і незмінними, так і Божі моральні закони мають своє абсолютне значення. Божественне Немовлятко, яке Народилося в убогих яслах, своїм мовчанням вчить нас великого смирення, незлобливості і покори. Тихий і лагідний голос Спасителя, в часі його суспільного служіння, вчить любові: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ів.13,34-35).
У Святий Вечір, коли, за віковою українською традицією, за столом збирається велика родина, але когось із рідних немає серед них, до святкової радості долучається краплина смутку. Земну радість торжества Христового неможливо буде розділити з померлими рідними, хоча ми віримо, що вони удостоїлися бути учасниками небесної духовної трапези з Христом Воскреслим. Своєю присутністю за святковим столом не потішать своїх близьких воїни, які нині далеко на сході, героїчно, у важких умовах, виконують патріотичний обов’язок, боронячи кордони нашої Держави від ворога. Лише по телефону почують і голоси люблячих родичів, які перебувають за кордоном, виконуючи тяжку роботу, переживають багаторічну розлуку, дбаючи про матеріальні блага своїх рідних. Але гірше від розлуки через смерть, обов’язок чи необхідність є розлука внаслідок гордості, відсутності любові, гріха і байдужості. Ми добровільно погодилися на самоізоляцію, будучи уже до того духовно ізольованими від Бога і ближніх внаслідок охолодження любові та байдужості. Приступивши сьогодні до Новонародженого Месії, впокорім своє серце, щоби скинути тягар власних гріхів. Тільки підкорившись Христу, ми справді можемо стати вільними від усіх кайданів диявола.
Прихід Спасителя сьогодні дарує мир та радість кожній душі, яка прагне і шукає спасіння. Радість народження Богонемовляти руйнує великий страх нашого невідання про завтрашній день. Страх, народжений у вирі важких обставин сьогоднішнього життя нашої країни та цілого світу. Тільки спільне прославлення Новонародженого Спасителя у співах і колядках здатне зруйнувати пітьму страху – подібно до того, як ангельський спів “Cлава во вишніх Богу і на землі мир, у людях благовоління”, – зруйнував темряву Різдвяної ночі та приніс невимовну радість вифлеємським пастухам і всьому світу.
Вітаючи з Різдвом Христовим, щиро бажаю всім духовної радості, миру і спокою. Хай Господь оберігає вас від усіх труднощів і випробовувань на земному шляху! Хай Податель всіх благ, наш Господь, обдаровує вас здоров’ям і кріпостю тілесних сил – не для життя в гріху, а для трудів на славу Божу, користь Церкви і благо ближнього. Особливо щиро бажаю духовних дарів: відчуття присутності Божої кожної миті свого життя, особливої опіки ангельських сил і святих угодників Божих, які повсякчас підносять до Божого Престолу свої молитви за нас, зростання в молитві, утвердження в вірі та удосконалення в любові. Навчіться від Новонародженого, щоб, наслідуючи Немовля, в його смиренні, покорі і незлобливості, нам самим народитися в нову людину – за Образом Христовим. І пам’ятаймо: в земному житті все минає, вічний лише Бог і Його свята правда, і найголовніше – вічна Його любов до нас!
Боголюбивим пастирям і всім вірним Коломийської Єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)
Дорогі браття і сестри! Христос Воскрес!
Щиросердечно вітаю всіх вас зі Світлим і радісним
Днем Воскресіння нашого Спасителя. Благоговійний трепет і неймовірна радість охоплює нашу душу перед найбільшою Таємницею – Воскресінням Боголюдини Христа! Сьогодні все наповнюється Божественним світлом, небо і земля; радіє не тільки людство, а й ангельський світ і все творіння – видиме й невидиме.
Воскресіння Спасителя є непорушною основою і самою сутністю нашої віри. «Якщо Христос не Воскрес, то й проповiдь наша марна, марна i вiра наша» (1 Кор. 15, 14), – навчає апостол Павло. Якщо б Христос не Воскрес, то не було б і християнства, і сама віра в Бога, в силу добра і правди, була би поставлена під сумнів, втратився б сам сенс життя. Якби не було Воскресіння Христового, не було б і спасіння через Нього.
Пасха Господня є відповіддю Божою кожній людині на ключові запитання про мету і сенс людського існування, про фундаментальні основи духовно-моральної природи людини, про вищість цих засад у людській свідомості над псевдоцінностями, які полонили сьогодні серця багатьох.
Святкуючи цей найбільш величний дар Бога людині, ми радіємо визволенню від гріха, зміцнюємось у надії на майбутнє воскресіння, відчуваємо життя прийдешнього віку. Визволення від гріха дарується нам Богом у таїнствах Церкви через божественну благодать Святого Духа. Ця благодать, разом з нашою свобідною волею, не тільки звільняє нас від полону гріха, а й дарує силу для виконання заповідей Божих, досягнення святості та осягнення блаженства в Царстві Небесному.
Яке б неймовірне чудо відбулося, якщо б наші серця преобразилися і стали вільними від рабства гріха! Тоді б наше життя ми провадили в святості, і вона б стала джерелом божественної радості на землі, згідно слів самого Спасителя: «Будьте досконалі, як досконалий ваш Отець Небесний» (Мт. 5, 42-48). Дорогою духовного удосконалення ми покликані полюбити Господа і наших ближніх. Це тому, що Воскресіння Христа – це не просто фізична подія в ході людської історії, але велика Тайна, яка завершує, вінчає і надає сенс усій взаємодії Бога з людиною. Справа нашого спасіння у Христі Ісусі, від Його Втілення до Його страждань і смерті на Хресті, знаходить своє значення в Його Воскресінні.
Без Воскресіння християнство не було б Церквою Бога, не було б Царством Бога на землі, не було би джерелом життя, а просто ще однією релігійною системою зі своїми власними доктринами. Але Христос Воскрес заради нас, щоб воскресити нас із Собою. Нехай наші серця в ці світлі Пасхальні дні сповняться вдячності Господу за те, що ми народилися в Його Святій Церкві, що можемо доторкнутися до сакральних глибин і таємниць духовного світу.
Христос, що Воскрес із мертвих, переміг смерть, закликає нас перемогти у собі наше духовне омертвіння та разом з Ним увійти в нове життя, будучи причасниками Його Святого Тіла – Церкви Христової, а звідти – в життя вічне в Його Царстві Небесному. Якщо ми відгукнемося і будемо жити відповідно до нашого християнського покликання, то побачимо просвітлення наших думок та сердець Світлом Христового Вчення та Його Божественої присутності між нами.
Світло Воскресіння, яке відвалило камінь від дверей гробу, здатне сьогодні відвалити камені страху, розгубленості та відчаю кожного із нас перед лицем хвороби та смерті. Своєю Пасхою Господь дарував нам небачене раніше визволення від гріха, тління і смерті.
Світле Христове Воскресіння є найвищим виявом любові Божої до враженої гріхом людини, «бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3,16). Яка невимовна велич любові Божої до нас! Ми залишили Його, а Він нас прийняв. Ми зреклися Його благої волі щодо нас, вибравши життя за велінням грішного розуму, а він добровільно віддав Себе на страждання і смерть заради нашого блага.
Сьогодні ми святкуємо торжество Пасхи Христової, яка дарує нам всю повноту радості від усвідомлення своєї причетності до цієї події, вона відкриває нам новий світ – світ досконалої любові, яка здатна подолати будь-яку епідемію і хворобу, будь-яку війну і людське горе. Душа людини підноситься на незбагненну висоту. Цю духовну радість не може затьмарити жодна скорбота і жодне горе, бо «нi смерть, нi життя, нi ангели, нi начала, нi сили, нi теперiшнє, нi майбутнє, нi висота, нi глибина, анi iнше яке створiння не зможе вiдлучити нас вiд любові Божої, що в Христi Iсусi, Господi нашому» (Рим. 8, 38-39).
Поділимось новиною про дивне і світосяйне торжество Воскресіння Христового з ближніми. Подаруймо їм нашу любов, опіку та увагу, творімо добро тим, хто має потребу в допомозі та розраді. Тільки так ми зможемо стати причасниками Пасхальної радості та достойно назватися дітьми Господніми, Який полюбив нас!
Вітаючи із Пасхою Христовою, бажаю всім утвердитися у вірі. Нехай світло Воскресіння преобразить храми наших душ. Щоб радість сьогоднішнього торжества супроводжувала нас у всі дні нашого земного життя. Перебуваймо в сміливій надії на те, що нас, які святкуємо Святу Пасху тут, на землі, свого часу Господь сподобить насолодитися вічною Пасхою у Своєму Небесному Царстві! Нехай Божественне проміння Воскреслого Господа, Його Любов і милосердя зігріває серце кожної віруючої людини, приносячи такі бажані плоди миру та божественої радості. Амінь.
Воістину Христос Воскрес! + Юліан Єпископ Коломийський і Косівський
Єпископа Коломийського і Косівського ЮЛІАНА Всечесні отці, дорогі браття і сестри! Христос Рождається!
Знову з духовним трепетом і радістю ми чуємо ангельську пісню: «Слава у вишніх Богу, мир на землі, в людях благовоління!» (Лк. 2, 14). Знову завдяки Божій милості ми згадуємо про подію Вселенського значення – Втілення Предвічного Бога Слово, Який, Народившись у Вифлеємі від Приснодіви, став Боголюдиною!
Втілення Бога – це радість для всього людства. І ангельський світ, прославляючи Господа, радіє разом з нами, тому що всі ми обдаровані Спасителем, Який відкрив для нас шлях освячення й осягнення Царства Небесного. До цієї події людська природа ворогувала з Творцем, а тепер примирилася, з’єдналася з Ним у Втіленні.
Небесний Отець послав до нас Свого Сина Єдинородного, щоб Бог, ставши Людиною, врятував нас від загибелі й вічної муки: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто буде вірувати у Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ів. 3, 14).
На горизонті людської історії зійшло Сонце правди. Бог відвідав народ Свій, освітивши Своїм світлом думки і почуття людей. Своїм Різдвом Бог приніс нове в наші відносини – Він підніс людину до синівського достоїнства, показавши для свого творіння новий шлях до досконалості, морального і духовного зростання: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного» (Ів. 13, 34). Ця головна заповідь кардинально змінює людські взаємовідносини – за умови, що людина сама цього бажає, тому що Бог не рятує нас без нас самих.
Мудреці зі сходу принесли Богонемовляті Христу дари: золото, ладан і смирну. Вони подолали довгий шлях, щоб поклонитися Господу. Наш шлях набагато легший, тому що Бог уже серед нас, з нами живе, з нами говорить.
Дуже часто, затьмарені життєвими клопотами, живучи в світі, який носить рани гріха і тління, страждаючи від хвороб, переживаючи горе, зустрічаючись із жорстокістю, ми втрачаємо вічну, нетлінну радість, забуваємо про Господа.
Свята Церква, згідно зі словами Самого Спасителя, навчає нас навіть серед життєвих бід берегти в своїх серцях і сповіщати всім людям ту радість, яка прийшла до нас з Висоти і про яку в Євангелії написано, що ніхто її не відніме (Ів. 16, 22). Ця велика радість відкривається для нас сьогодні у всій своїй повноті – так само, як і дві тисячі років тому. Ми святкуємо Різдво Христове, тому що воно, відбувшись одного разу, вічно дарує людям мир і радість!
Різдво Христове сповіщає нам, що ми покликані бути вірними Богу, служити Йому, навчитися любити, прославляти і дякувати. В Євангельській розмові зі своїми учнями Господь навчає: «Якщо любити Мене, – виконуйте заповіді Мої» (Ів. 14, 15). Шлях заповідей Бога – постійна і складна боротьба людини з самою собою: своїми пристрастями, гріхами і поганими звичками. Тому ми, які живемо сьогодні, повинні поглянути на своє життя через призму Закону Божого, докласти максимум зусиль для того, щоб заповіді Спасителя стали написаними у наших серцях, і постійно керуватися ними. Лише ідучи таким шляхом, ми зможемо змінити своє серце, свою волю, мислення, свої почуття, а отже, виконати Його благу волю щодо всіх нас, досягнувши святості і досконалості: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мт. 5, 48). Це і є справжнім сенсом людського життя!
Перші слова ангелів, благовісників Народження Месії, які лунали до пастухів, були: «Не бійтеся; я благовіщу вам радість велику, яка буде всім людям. Бо нині у місті Давидовому Народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь». Ці ангельські слова сьогодні по-особливому лунають для нас, охоплених страхом епідемії, перед загрозою хвороби. Тому, прославляючи прихід Месії у піснеспівах і колядках, покладімо всю надію у своїх тривогах і переживаннях на Нього. Нам, православним християнам, особливо у час випробовувань, варто пам’ятати, що жодне зло у світі, при всій його могутності, не може затьмарити вищу істину, яка від самого Бога. У злі немає новизни. Хіба зло – це не калейдоскоп, в якому вимальовуються різні жахливі візерунки, але його наповнення незмінне? Людство добре знає всі маски зла. Зло паразитує і не має власного джерела буття. Лише у Божій любові до людини відкривається вічна новизна. Бог у Своїй любові творить щось нове. Творить новий світ, нову Людину. І ця творча дія знову починається з часу Його незбагненного Втілення. Адже, приймаючи образ Немовляти, здавалось б, такого безпомічного і беззахисного творіння, Господь показує нам, що все можливо людині подолати, тільки маючи Бога в самому собі. Переживаючи та святкуючи Народження Господа Ісуса Христа, приготуймо і всі ми ясла власних душ для покладення у них нашого Спасителя. І тоді радість від Божественної присутності у нашій душі дасть силу пройти всі випробування, виголошуючи: «І уповати буду на Нього і спасуся Ним, бо з нами Бог»!
Молитовно бажаю, щоб Різдво Христове стало для нас джерелом постійної духовної радості, яка перемагає всяке світове зло, за словами святого апостола: «Це є перемога, що перемогла світ, – віра наша» (1Ів. 4, 5). Нехай це величне свято, освітлене сяйвом Вифлиємської зірки, завжди просвічує наші душі, даючи нам силу йти шляхом Самого Христа!
Нехай святі дні Різдва – цієї Зимової Пасхи, будуть для нас часом особливої духовної радості і пізнання великого і благого Промислу Божого, який відкрився кожній людині в Його смиренному Різдві. Бачачи благовоління наших сердець, нехай милість і благодать Господа нашого наповнить кожну мить нашого життя. Амінь!
Христос Рождається! Славімо Його!
+ Юліан Єпископ Коломийський і Косівський Різдво Христовем. Коломия 2020 р./2021 р.
Я хочу звернути вашу увагу на дві або три риси сьогоднішньої притчи. Нам сказано, що якийсь чоловік ішов із Єрусалиму до Єрихону. У Старому Завіті Єрусалим був місцем, де перебуває Бог: це було місце поклоніння Богові, місце молитви. Ця людина спускалася, з гори бачення він спускався туди, де протікає людське життя.
На цьому шляху на нього напали, зняли його одяг, поранили і кинули при дорозі. Три людини, один за іншим, йшли цією дорогою. Всі троє побували там, де живе Бог, всі троє були в місці служіння Богу, поклоніння Йому, в місці молитви. I двоє з них пройшли повз пораненого. Текст так яскраво описує, що священик просто пройшов повз: нам навіть не сказано, що він хоч глянув на нього. Він був людина забезпечена, йому справи не було (так, у всякому разі, він думав) до людської потреби: він нічому не навчився з молитви Богові, Який – сама Любов. Потім пройшов наступний, левит, чоловік сильний в Писанні, але незнаючий Бога. Він підійшов, постояв над помираючим пораненим – і пішов далі. Його розум – здавалося йому – поглинений високими речами, ніж людське життя, людське страждання.
І нарешті, пройшла людина, який в очах іудеїв був зневажений в самому своєму бутті: не за свої особисті, моральні чи інші недоліки, а просто тому що він був самарянин – відкинутий; в Індії його назвали б парією. Цей чоловік зупинився над пораненим, тому що він-то знав, що таке – бути знедоленим, що таке бути самотнім, що значить, коли повз тебе проходять з презирством, а часом і з ненавистю. Він схилився над пораненим, зробив, що міг, для полегшення його страждань, відвіз його в спокійне місце: і все це він зробив за власний рахунок. Він не тільки оплатив готельний догляд за пораненим: він віддав свій час, свою турботу, своє серце. Він заплатив всіма можливими способами, якими ми можемо заплатити, надавши увагу людям, які нас оточують.
Ми провели цілий ранок у присутності Самого Бога, в місці, де Він живе: ми чули, як Його голос говорив нам про любов: ми проголошували, що ми віримо в цього Бога, Який – сама Любов, в Бога, Який віддав Свого Єдинородного Сина заради того, щоб кожен із нас – не всі ми колективно, але кожен з нас особисто – міг отримати спасіння. Ми зараз вийдемо з цього храму: протягом майбутнього тижня або до наступного відвідування храму ми зустрінемо багато людей. Чи поступимо ми як священик? або левит? Підемо ми, розмірковуючи про те, що ми тут дізналися, зберігаючи в серці подив і радість, але проходячи повз кожного зустрічного, тому що дрібні турботи можуть порушити наш спокій, відвести наш розум і серце від дива зустрічі з Богом, від Його присутності? Якщо так ми зробимо, то ми мало що зрозуміли (якщо взагалі щось зрозуміли) про Євангеліє, про Христа, про Бога. А якщо ми, подібно юнакові, подібно учителеві, запитаємо: “Але хто мій ближній? Хто той, заради якого я повинен бути готовий розлучитися з найглибшими переживаннями мого серця, з самими піднесеними роздумами, з найкращими моїми почуттями? “- Відповідь Христа проста і пряма: Кожний! Кожна людина, хто потребує тебе, на будь-якому рівні: на простому рівні їжі або притулку, чуйної уваги, дбайливості, дружелюбності.
А якщо одного разу (цей день може і ніколи не настати, але може прийти в будь-який момент) від нас буде потрібно більше, ми повинні бути готові любити нашого ближнього, як нас тому вчить Христос: з готовністю віддати наше життя за нього. “Віддати життя” не означає померти; мова йде про те, щоб день у день віддавати нашу турботу всім тим, хто її потребує, тим, хто в печалі і потребує втішення; тим, хто в розгубленості і потребує зміцнення та підтримки ; тим хто, голодний і має потребу в їжі; тим, хто знедолений і, може бути, що потребує в одязі: і тим, хто в душевному смутку, і, може, потребує слова, яке виллється з тієї самої віри, яку ми черпаємо тут і яка становить саме наше життя.
Вийдемо ж звідси, згадуючи цю притчу не як одну з найпрекрасніших сказаних Христом речей, але як прямий шлях, на який Він закликає нас встати. Вона вчить нас ставитися один до одного, озирнутися навколо уважним поглядом, пам’ятаючи, що інколи найменша ласка, одне тепле слово, один уважний рух може перевернути життя людини, яка стоїть на самоті перед обличчям власного життя. Нехай допоможе нам Бог бути подібними на милосердного самарянина на всіх рівнях і по відношенню до всіх людей. Амінь!
Боголюбивим пастирям і всім вірним Коломийської Єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)
Дорогі браття і сестри! Христос Воскрес! Зовсім недавно ми вирушили з вами у подорож під назвою
– Великий піст, перебуваючи на Кораблі, який є Церквою Христовою. Цього року морська стихія зовсім непривітна до подорожуючих.
З самого початку мандрівки життєве море було неспокійним – досі Україна потерпає від війни, досі земля українська окроплюється кров’ю наших воїнів та мирного населення на Сході. Але під час цієї подорожі море не тільки не заспокоїлося, навпаки, ми побачили морську стихію у всій її люті. До спокус і випробовувань духовного порядку, з якими зустрічається віруюча душа в часі посту, додалися спокуси світу цього, пов’язані зі злом всесвітнього масштабу – епідемією.
Церква Христова – Корабель нашого спасіння долав хвилю за хвилею. Першою хвилею став страх. Людство вкотре переконалося, що якого б рівня розвитку не досягла цивілізація, вона ніколи не зможе здобути абсолютного комфорту і захищеності. Вперше слово «страх» у Біблії ми зустрічаємо у книзі Буття, коли мова іде про порушення нашими прародичами заповіді Божої. Каже Адам до Господа: «Почув я голос Твій у раю, і злякався» (Бут. 3:10). Страх народжується через відчуття провини перед Богом, від утечі від Нього. Людство, яке втікає від Бога, приречене відчувати страх. Страх – це відсутність любові: «У любовi немає страху, бо довершена любов проганяє страх» (1 Ів. 4:18), – говорить Іван Богослов у своєму посланні. А апостол Павло каже: «Бог не дав нам духа страху, але сили, любові й розсудливості» (2 Тим. 1:7).
Другою могутньою хвилею, яка кинула виклик міцності Корабля, став людський егоїзм. Люди почали шукати порятунку в фізичному та матеріальному, покладаючи надію на власні здобутки. Разом з тілесною самоізоляцією почалася духовна ізоляція. Хоча Господь закликає: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мт. 11:28).
Але найстрашнішою, найнебезпечнішою загрозою для Корабля і мандруючих стали невидимі сили стихії. Сильний вітер, високі хвилі лякають тільки зір, та Корабель легко долає їх, залишаючись неушкодженим. Однак справжньою загрозою стало зло невидиме – скелі, сховані під водою. Вони не лякають погляд, але знищують Корабель. І цією скелею, невидимим злом, стала зневіра. Дуже часто вороги Церкви намагаються звести християнство у сферу філософської концепції, не розуміючи, що християнство є самим життям. Воскресіння – це не просто свято, пов’язане з ритуалом посвячення пасхальних кошиків; це життєстверджуюча істина, яка надає змісту людському життю. Відвідувати Церкву, Дім Божий, – це не відвідувати театр, тільки заради дійства. Сам світ постав заради Церкви. Лише в Церкві можливе спасіння людської душі.
Керманичем Церкви – Корабля спасіння є Христос. У Ньому наша віра і надія і утвердження. «Я певний, – говорить Апостол Павло, що нi смерть, нi життя, нi ангели, нi початки, нi сили, нi теперiшнє, нi майбутнє, нi висота, нi глибина, анi iнше яке створiння не зможе вiдлучити нас вiд любові Божої, що в Христi Iсусi, Господi нашому» (Рим. 8:38-39). Тому, довірившись Христовій любові, ми неушкоджені прибули до тихої пристані – Його Святого Воскресіння. І яке велике чудо відбулося з нами під час мандрівки: ми вирушили з земної пристані, а повернулися до пристані духовної!
Григорій Богослов, розмірковуючи про людину, у захопленні вигукує: «Якою ж неймовірною є нова таємниця щодо мене! Я немічний і водночас великий, принижений і прославлений, смертний і безсмертний, водночас і земний і небесний! У мені є спільність з земним світом, є і спільність з Богом; я – плоть і я – дух! З Христом мені потрібно померти і з Христом воскреснути, стати наслідником Христа, стати сином Божим, стати Богом!» Дивуймося і радіймо разом з тайнознавцем Божественних істин! Хай спаде пелена нерозуміння про себе з наших очей, розуму і душі. Залишмо пелени в Гробі після Воскресіння! Хай все матеріальне буде пронизане сьогодні духовним!
Наша віра у Воскресіння Христа, у наше власне воскресіння, дароване Спасителем, безсмертя у майбутньому – це блага надія, окрилена любов’ю Божою і нашою любов’ю до Нього. Це відчуття триєдності – віри, надії, любові. Віру можливо похитнути, у надію внести сумнів або зовсім убити. Лише єдина християнська любов непереможна, вона утверджує людину у вірі, долає сумніви у надії і воскрешає її.
Ми завжди приписуємо найбільші християнські чесноти: віру, надію і любов людині. Хоча Сам Бог по відношенню до кожного з нас виявляє їх. Він вірить у нас, надіється і Він всіх нас Любить.
Як ніжно і трепетно через мову біблійної алегорії Господь говорить про Свою любов до нас! Його любов покриває нас, як пташенят – крила птиці: «Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила…» (Мт. 23:37). Його любов перевершує найсильнішу, найнезбагненнішу і найправдивішу любов, яка тільки існує на землі, – материнську любов: «Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї? Але якби і вона забула, то Я не забуду тебе» (Іс. 49:15). Божа любов виявляється в обіймах і поцілунку Батька, який зустрічає свого блудного сина: «І коли він був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його» (Лк. 15:20). Його любов – це погляд Спасителя на Хресті, коли, терплячи страшні муки, Він промовляє: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23:34). Все пронизане у цьому світі Любов’ю. Все і є Любов. Все у світі духовному зіткане з любові, а прихід у світ Спасителя, Його страждання, смерть і Воскресіння є найбільшим доказом Божої любові до нас. І випробовування, які ми сьогодні всі переживаємо, будуть подолані Божественною любов’ю.
А коли морська стихія заспокоїться, вона стає немовби дзеркалом, і якщо ми схилимось, щоб поглянути на її гладь, то побачимо своє чітке відображення. І разом з нами у цьому відображенні відкриється вся краса Небес!
Нехай Благодать Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, Його всеохоплююча Любов завжди перебувають з усіма вами. Амінь.
Божим Милосердям Архієпископ Константинополя-Нового Риму іВселенськийПатріарх
До всієїповнотиЦеркви
Благодать, милосердя та мир від нашого Господа іСпасителяІсусаХриста
Разом з нашою молитвою благословення іпрощеннябудезівсімавами
Ми співаємо гімни подяки Богові любові, коли ми знову входимо у Святий і Великий піст, на арену подвижницької боротьби, посту та стримання, пильності та духовної усвідомленості, оберігання наших почуттів та молитви, смиренності та самопізнання. Ми розпочинаємо нове і благословенне паломництво до Святої Пасхи, яка «відкрила для нас ворота раю». У Церкві і як Церква, коли ми бачимо Воскреслого Господа слави, ми всі разом їдемо шляхом обожнювання благодаттю, яка веде до небесних благ, «підготовлених Богом для тих, хто любить Його» (1 Кор. 2:9)
У Церкві, де реалізується «вічна таємниця» божественного задуму, усі речі мають свою непохитну теологічну основу та чисту сотеріологічность посилання. Втілення Бога і обожнення людини є опорами православної віри. Ми рухаємось до нашого вічного призначення в любові до Христа. Наш Бог, Хто є «завжди для нас», ніколи не може бути зведений до якоїсь «вищої сили», укладеної в трансцендентність та велич всемогутності або її святості. Натомість Він – це вічне Слово Боже, яке «прийняло нашу форму», щоб запросити людство до спільності Його святості, справжньої свободи. Людину, яку спочатку «вшановували свободою», запрошують вільно прийняти цей божественний дар. У божественно-людської таємниці спасіння наша синергія також функціонує як свідок у світі благословення, яке ми пережили – «що у вас є, що ви не отримали?» (1 Кор. 4:7) – через любов до «брата».
Святий і Великий Піст – це досконалі період переживання цієї свободи, яку дарує Христос. Піст і аскета не містять дисципліни, накладеної зовні, а добровільна здійснення церковної практики, покірності церковній традиції, що є не стерильним листом, а живою і життєдайною присутністю, постійним вираженням єдності, святості, соборності та апостольства. Церква, мова богослов’я та гімнографії говорить про «радісне горе» та «весну посту». Це тому, що справжній аскетизм завжди радісний, весняний і світлий. Він не знає дуалізму чи поділу; це не підриває життя чи світ. «Депресивний аскетизм», що призводить до «посушливості людської природи», не має нічого спільного з духом православ’я, де аскетичне життя і духовність виховуються радістю воскресіння. У цьому сенсі піст і аскетизм містять альтернативну пропозицію щодо життя, до обіцяного помилкового раю евдемонізму та нігілістичного песимізму.
Ще одним важливим елементом православної аскетичної духовності є її соціальний характер. Бог нашої віри є «самим соціальним Богом», «Богом відносин». Правильно сказано, що Свята Трійця – це «заперечення самотності». Індивідуалізація спасіння і благочестя, перетворення аскети в індивідуальне досягнення, оминають на увазі троїсту суть церковної події. Коли ми постимо для себе і за своєю примхою, то піст не виражає духу православної традиції. Духовність – це животворна присутність Святого Духа, який завжди є «духом спілкування». Справжнє православне духовне життя завжди стосується церковного виміру нашого існування, а не певної «духовної самореалізації».
Дотримуючись присвячення цього року Святою Великою Христовою Церквою «пастирському оновленню та належній турботі про нашу молодь», ми закликаємо наших православних юнаків та юначок взяти участь у духовній боротьбі Великого посту, щоб пережити його антропологічну глибину та визвольний дух, щоб зрозуміти, що православний аскетизм – це спосіб свободи та екзистенційного здійснення в контексті благословенного життя Церкви, суть якого полягає в тому, щоб «говорити правду в любові». Наша православна молодь покликана виявити цілісний характер посту, який в Тріоді описується як «початок духовної боротьби», «їжу для душі», як «матір усіх добрих і всіх чеснот». Це не просто утримання від певної їжі, а боротьба проти самолюбства та самодостатності, чутливості до нашого страждаючого сусіда та відчутної реакції підтримки. Це євхаристичне використання творіння, екзистенційне виконання, спільність життя та солідарність. Аскетизм, піст, молитва і смирення передають аромат і світло Воскресіння, від якого вони отримують сенс і спрямованість. Як квінтесенція церковного життя та його есхатологічна спрямованість, Воскресіння нерозривно пов’язує подвижницьке життя з Божественною Євхаристією, таїнством передбачення невимовної радості Царства Отця, і Сина, і Святого Духа. Те, що Божественна Євхаристія зберігається як центр життя в Православній Церкві, пов’язане з тим, що Воскресіння є фундаментом нашої віри і світлим горизонтом нашої аскетичної духовності, а також нашим добрим свідченням у світі.
Цими думками ми смиренно посилаємось на всіх вас на милість і благословення Бога любові, щоб ми могли із побожним серцем продовжувати гонку Святого і Великого посту, досягти спасительних Страстей Христа, нашого Бога, і прославляючи Його непереборного нетерпіння, яскраво світись на свято Його чудового Воскресіння, яке веде нас від смерті до нескінченного життя.
Святий і Великий піст 2020 року
✠ Варфоломій Константинопольський
палкий молитовник перед Богом за всіх Вас
Читати в церквах у Сирну неділю, 1 березня 2020 року, одразу після Святого Євангелія.
Під час своєї проповіді на Свято Стрітення Господнього, Патріарх Даниїл назвав праведного Симеона і пророчицю Анну представниками поколінь євреїв, які «активно очікували пришестя Месії з надією, вірою, послухом і виконуючи Божі заповіді».
Це не було видіння. Це була конкретна, справжня зустріч. Патріарх підкреслив, що праведний старець Симеон ніс на руках Тіло Боже, Вічного Сина, що став Людиною.
Його Блаженство пояснив, що єврейська традиція посвячувати дитину чоловічої статі до храму, грунтувалася на очікуванні Месії.
«Батьки дарували своїх дітей чоловічої статі Господу з цією надією, що через одного з цих дітей Бог благословить народ, і прийде Месія».
“Нині, відпускаєш раба твого Владико з миром”
Посилаючись на слова Святого Симеона , Патріарх Даниїл наголошує «звільненні» Старця, якому було обіцяно, що він не помре, поки не побачить втілення Бога.
«Він вимагає звільнення від слабкостей старості, так як обіцянку побачити своїми очима спасіння було виконано».
‘Що означає спасіння? Це означає союз людини з Богом, щоб смертна людина могла отримати вічне життя від безсмертного Бога ».
«У Самого Ісуса є ім’я, яке наголошує на Його особистість», – продовжив Патріарх, згадуючи, що єврейське ім’я Ієшуа означає «Бог спасає».
Отже, Симеон взяв на руки Немовля під назвою «Бог спасає», Який несе світло «всім людям» і є «славою» старого Ізраїлю, але також і Нового Ізраїлю – Церкви, пояснив Його Блаженство.
Румунський Патріарх також вказав на факт, присутній в акафістному співі свята, а саме на те, що коли праведний Симеон сказав: «Нині, відпускаєш раба твого Владико з миром», він не тільки посилався на той факт, що тепер він може померти спокійно , а й на те, що «Його смерть стане переходом до вічного життя».
Це «звільнення» від земного життя означає його «перехід» до вічного або небесного життя. Праведний Симеон йде від старості до вічної радості в Божому спокої і любові ».
Патріарх Румунії також послався на значення свята, які стосуються нас безпосередньо, тому що «зустріч з Богом має на увазі духовну підготовку».
«Коли ми приходимо до церкви і цілуємо ікону Діви Марії з немовлям Ісусом на руках, ми виходимо на зустріч з Христом, і Христос вітає нас», – сказав Патріарх Даниїл.
Патріарх пояснив присутнім в Патріаршому соборі, що свято Стрітення Господнього «закликає нас вітати Христа», і підкреслив, що ми можемо прийняти Господа і відчути Його присутність, дотримуючись посту, молячись, дотримуючись і виконуючи Його слова.
«Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне».
Ці слова Нагірної проповіді Спасителя, які ми чули на початку літургії, як найкраще характеризують подвиг згадуваного сьогодні угодника Божого – святителя Іоанна Златоуста. Його пам’ять святкується Святою Церквою кілька разів на рік: сьогодні – 9 лютого – у день перенесення мощів, 27 вересня у день смерті, але задля величі свята Воздвиження Хреста Господнього Свята Церква переносить день пам’яті святого на 26 листопада. Також ми згадуємо Золотоустого 12 лютого, коли відбувається служба трьох великих учителів церкви соборно всіх разом. Такий розподіл не випадково. Церковний переказ розповідає, що коли в XI столітті серед християн виникли суперечки: який з трьох святителів ближче до Бога, то митрополиту Іоану Євхаїтському постали у чудовому баченні всі три святителя і сказали: «Ми рівні перед Богом, встанови нам спільне свято».
Святитель Іоанн Златоуст – це видатний пастир і проповідник. «Златоустом» святого Іоанна назвала одна жінка, прийшовши в захоплення від його проповіді. З тих пір пройшло більше ніж 1600 років, але слово цієї простої жінки не забулося, але навіки з’єдналося з ім’ям великого вчителя церкви.
Що сучасному християнину говорить це ім’я. Які воно викликає асоціації. От зараз ми з вами беремо участь у Божественній Літургії, порядок або чин якої складено свт. Іоанном Златоустом і носить його ім’я. Ми почуємо тропар святителю «Благодать уст твоїх, засяявши як світло вогню, освітила весь світ…» також Його перу належить і молитва «Вірую, Господи, і визнаю …», яка буде читатися безпосередньо перед причастям. До складу вечірніх молитов, які щодня повинен прочитувати кожен православний християнин, входить його дивовижна молитва «Господи, не позбав мене небесних твоїх благ…», що складається з 24 прохань за кількістю годин дня і ночі. Навіть ті хто лінується ходити до церкви щонеділі, як це заповідано нам Богом, і такі, як правило бувають у храмі на Великдень, тоді й вони чують у Світлу Великодню ніч його натхненне «Оголосительне слово» – в якому він закликає всіх радіти Христовому Воскресінню. Крім того, святитель встановив за всеношною антифонний спів (тобто спів на два крилоси), написав ряд молитов таїнства соборування, ввів в церковну практику хресні ходи.
Літературна спадщина Златоуста величезна; досить сказати, що вона значно перевершує за обсягом писання будь-якого з Отців Східної церкви. Не можна вказати мови, на яку не перекладалися б його творіння. Праці Златоуста дуже рано були перекладені і на слов’янську мову і стали улюбленим читанням наших предків.
Народився майбутній святитель в Антіохії (сучасна Сирія) у 347 році, в багатій родині воєначальника. Отримавши всебічну освіту і християнське виховання, Іоанн поступає на службу у званні адвоката. Його освіченість, красномовство і світлий розум легко могли привести Іоанна до високих посад, проте він незабаром вирішує цілком віддатися служінню одному Богу. Вже у своєму будинку він починає вести суворе подвижницьке життя. Коли ж померли його батьки, Іоанн роздав усе добро і пішов у пустелю. Там він прийняв чернецтво, яке називав «істинною філософією». Суворим подвигами він підірвав і без того слабке своє здоров’я і мимоволі повернувся в Антіохію. Тут єпископ Мелетій висвятив його в сан диякона. У день посвячення пройшла хвороба Іоанна. Він прийняв це, як вказівку Божу до того, що потрібно віддати себе цілком служінню Церкві. Незабаром він був посвячений у сан ієрея і призначений на посаду проповідника. Переказ повідомляє, що під час рукоположення в храм влетів білий голуб і на очах у всіх сів на голову Іоанна – як символ Святого Духа і чистоти душі ставленика. Змирившись перед божественними долями, у своїй першій проповіді майбутній святитель, проте, не переставав журитися, як це він «низький і зневажений юнак» (хоча йому було тоді 39 років!), зведений на таку висоту гідності».
З цього часу починається славне проповідницьке служіння Іоанна. За незвичайне красномовство він отримав від пастви найменування «Златоуст». Дванадцять років кілька разів на тиждень, а часто і щодня проповідував він слово Боже. Свої проповіді святий часто говорив напам’ять, чому вельми дивувалися всі жителі Антіохії, так як до цього часу ніхто не проповідував Слово Боже без книги чи зошита. Завдяки скорописцям багато з його проповідей дійшли до нас. У цей період він склав тлумачення на більшість книг Священного Писання, також понад вісімсот бесід на окремі біблійні тексти, яким і донині церква надає найвищий авторитет. Його повчання на свята, про християнську сім’ю, про молитву про життя домашнє і суспільне, про значення храму стали класикою християнської літератури. Слухати його збиралися юрби, – причому не тільки християни, але навіть і іудеї і язичники. Спочатку вони приходили просто з цікавості послухати нового проповідника, але зворушені до глибини душі гарячим словом Іоанна багато в корені змінювали своє життя. Місто не уявляло себе без Златоуста, на час його проповідей всі кидали роботу і бігли в переповнений храм. Часом, коли мова Іоанна була особливо гарна, його переривали оплесками і гучними проявами захоплення. Але сам Іоан не любив цього: «Що мені в похвалах ваших, – говорив він, – тоді мені похвала, коли ви виправите ваше життя і звернетеся до Бога!»
Слава про Златоуста поширилася по всьому Сходу і незабаром досягла Константинополя. І коли там звільнилася кафедра столичного архієпископа, імператор, духовенство і народ одностайно обрали на це місце св. Іоанна. Але як позбавити антіохійців улюбленого ними пастиря, не порушивши загального нарікання і обурення? Вирішено було вдатися до хитрощів. Імператорський чиновник запросив Іоана у свою колісницю відвідати заміські храми. Нічого не підозрюючи Іоанн погодився, і вже потім, в дорозі, оголосили йому імператорський указ про призначення його до Константинополя; Іоанну довелося підкоритися. Для церкви ж Константинопольської почалася зоря нового життя. Закликаючи народ до молитви, Іоанн всіляко намагався відновити богослужіння у всій його красі; особливу увагу звертав він на спів: «Ніщо так не звеличує душу, – писав він, – ніщо з такою силою не відриває її від землі, як священна пісня … Духовна пісня – це джерело освячення, слова її очищають душу, і Святий Дух сходить в душі співаючих». Він закликав всіх бувати якомога частіше в церкві, де людина навіть без її волі змінюється на краще. «Виходячи з церкви, – говорив він, – людина нікого не вчить, нічого не проповідує, але спокій в рисах її обличчя, погляд її і навіть самий голос показують, яку радість скуштувала вона, яке благо отримала вона для душі своєї».
Розбещеність столичної моралі, особливо імператорського двору, знайшла в особі святителя беззастережного викривача, тому у святого чоловіка виявилися не тільки друзі, але й вороги. Вони донесли імператриці, нібито святитель у своєму повчанні про суєтних жінок дозволяє собі робити натяки особисто на «Її Величність». Цього було достатньо, щоб горда імператриця запалала гнівом на Іоана. Вона поскаржилася на нього імператорові, і той викликавши Златоустого вказав йому на надто сміливі промови. Іоанн же відповів: «Я – єпископ, і мені доручена турбота про всіх. Якщо цариця не знає лиха за собою, то їй нема на що сердитися. Я викриваю беззаконня і нікого по імені не називаю». Оскаженіла такою відповіддю імператриця наблизила до себе всіх, хто був проти Іоанна, і завдяки їх підступам Іоан був засуджений і за велінням імператора засуджений до вигнання зі столиці, а проте в ту ж саму ніч у Константинополі стався сильний землетрус, і особливо сильні були підземні удари біля імператорського палацу. У переляку імператриця говорила: «Ми вигнали праведника, і за це Господь карає нас! Треба повернути його негайно, інакше ми всі загинемо!». Повернення Іоанна було тріумфом. Він увійшов у свій кафедральний собор і виголосив зворушливу проповідь, почавши її словами: «Благословен Бог, що видалив мене! Благословенний Він, що мене повернув! Дяка Богові й за горе, і за радість!».
Так минуло небагато часу. Однак, Божим потуранням, справедливість знову була зганьблена. Вже через два місяці почалися язичницькі безчинства, пов’язані з постановкою статуї імператриці Євдоксії поруч із Софійським собором. Святкування відбувалося під час богослужіння. Святитель змушений був сказати проповідь «Проти видовищ», в якій порівнював імператрицю з дружиною Ірода: «Знову біснується Іродіада, знову танцює, знову вимагає голови Іоанна». Забувши недавнє Боже застереження вона наполягла, щоб Іоанна відправили в далеке заслання, на саму східну околицю Грецької Імперії. Все було влаштовано так, щоб заподіяти вигнанцеві як найбільше страждань. Після 70-ти днів виснажливого шляху конвой зі св. Іоанном досяг села Кукуз, в горах сучасної Вірменії, де протягом наступних трьох років св. Іоан не втомлювався писати і трудитися на благо Святої Церкви. Тоді був даний указ заслати Іоанна ще далі до Чорного моря. Біля міста Коман, хворий Святитель остаточно знеміг. Тут було виконано останнє прохання Іоана: на нього надягли білі ризи і прийнявши св. Причастя, Святитель помер. Останніми його словами були: «Слава Богу за все!».
Вже при сині імператриці Євдоксії, імператорі Феодосії II, відбулося урочисте перенесення чесних мощей святителя назад до Константинополя. У 1204 році святі мощі Златоуста були викрадені хрестоносцями і відвезені до Риму, де і зберігалися 800 років. У 2004 році, Римський папа, Іоанн Павло II повернув їх Константинопольському патріарху.
Із житія Іоанна Златоуста ми бачимо, як багато довелося постраждати йому за правду Божу, але серце його не озлобилися від страждань, про що свідчать його останні слова. З юних років святитель виніс два переконання: всіма силами завжди прагнути до Бога і ніколи не боятися скорбот і труднощів.
Святі отці в тому числі і святитель Іоан Золотоуст вчать, що саме в скорботах людина стає людиною. Такий закон духовного відродження, що перехід від гріха до любові Бога, від зла до добра неодмінно супроводжується стражданнями. Апостол Павло пише: «якщо зовнішній наш чоловік тліє, то внутрішній оновлюється…». «Навчись при всіх труднощах говорити, – Бог знає корисне, – і мало по малу отримаєш силу терпіти» – вчить преп. Варсонофій Великий. Преп. Ісаак Сирін в подібних випадках казав: «Ти не розумніший Бога».
Часто і нам з вами трапляється терпіти і страждати не знаходячи допомоги в оточуючих; тоді мимоволі вириваються слова: «за що Бог мене карає». Але слов’янське слово «покарання», перекладається як «навчання» або «урок». Важкими обставинами і утисками Бог відвертає нас від цього світу брехні, зупиняє нашу захопленість зовнішньою діяльністю, допомагає нам повернутися до самих себе. Часто такі обставини бувають для нас як гамівна сорочка для хворого. Але у Бога навіть скорботи – наші помічники. В стражданнях ми народилися, в стражданнях вчимося і стражданнями спасаємося.
Тож дорогі в Христі брати і сестри навчимося у всіх труднощах і мінливостях нашого життя бачити навчаючу і лікуючу правицю Небесного Отця і разом зі святителем Іоанном Златоустом завжди повторювати: «Слава Богу за все!».
Ці слова Нагірної проповіді Спасителя, які ми чули на початку літургії, як найкраще характеризують подвиг згадуваного сьогодні угодника Божого – святителя Іоанна Златоуста. Його пам’ять святкується Святою Церквою кілька разів на рік: сьогодні – 9 лютого – у день перенесення мощів, 27 вересня у день смерті, але задля величі свята Воздвиження Хреста Господнього Свята Церква переносить день пам’яті святого на 26 листопада. Також ми згадуємо Золотоустого 12 лютого, коли відбувається служба трьох великих учителів церкви соборно всіх разом. Такий розподіл не випадково. Церковний переказ розповідає, що коли в XI столітті серед християн виникли суперечки: який з трьох святителів ближче до Бога, то митрополиту Іоану Євхаїтському постали у чудовому баченні всі три святителя і сказали: «Ми рівні перед Богом, встанови нам спільне свято».