Коломийський вісник
Category archives for: ЖИТТЯ СВЯТИХ

31 жовтня пам’ять святого апостола і євангелиста Луки

31 ОКТЯБРЯ – ДЕНЬ ПАМЯТИ АПОСТОЛА И ЕВАНГЕЛИСТА ЛУКИ – Храмовий комплекс на  честь Різдва Христового

Святий апостол і євангелист Лука – автор Євангелія і книги Діянь апостольських, сподвижник святого апостола Павла. Перекази свідчать, що святий апостол Лука був  ще й лікарем, а також першим іконописцем, який написав образи Божої Матері та зображення апостолів Петра і Павла. 

Народився апостол Лука в  Антиохії Сирійській, у заможній  язичницькій родині.  Дізнавшись про Христа і Його вчення, Лука прибув у Палестину, щоб стати послідовником Господа нашого Ісуса Христа. У  числі 70 апостолів був посланий на першу проповідь про Царство Небесне. Йому і ще одному апостолу – Клеопі, –  явився Христос після свого славного Воскресіння на дорозі до Еммауса. 

Апостол Лука брав участь у другій місіонерській подорожі апостола Павла. І відтоді спільно трудився з Павлом, поділяючи всі випробування і труднощі апостольського служіння. Після страти у Римі первоверховних апостолів Петра і Павла, святий Лука вирушив з проповіддю в Ахайю, Лівію, Єгипет і Фіваїду. Помер мученицькою смертю у місті Фіви.

Джерело

19 ВЕРЕСНЯ ЧУДО АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА В ХОНАХ

Православная Церковь вспоминает чудо Архангела Михаила в Хонех - СПЖ - Союз  православных журналистов

У Фригійському місті Колосси, поблизу міста Ієраполя, над джерелом чудотворної води стояв храм Святого архістратига Михаїла. Від води цього джерела хворі отримували багато зцілень, – навіть більше, ніж в купальні Силоамській. В ту купальню тільки один раз на рік сходив ангел Господній і збурював воду, тут же завжди перебувала благодать чиноначальника ангелів. Там ставав здоровим тільки той, хто перший входив до купальні після збурення води, а тут – всі, хто приходив із вірою, перші й останні, ставали здоровими. Там були необхідні притвори для перебування хворих, які довго чекали зцілення, бо деякі насилу тільки через 38 років отримували здоров’я, – тут же в один день або в одну годину хворий ставав здоровим. Про походження цього джерела розповідають таке.

Коли весь всесвіт був затьмарений язичницьким многобожжям і люди поклонялися творінню, а не Творцеві, – у той час в Ієраполі язичники шанували величезну і страшну єхидну; і вся країна, засліплена бісівською оманою, поклонялася їй. Нечестиві побудували на честь цієї єхидни храм, де і тримали її і, приносячи їй багато різних жертв, годували цю отруйну єхидну, яка шкодила багатьом. Єдиний істинний Бог, бажаючи просвітити світ світлом Свого пізнання і наставити людей, введених в оману, на істинну путь, послав у всі землі святих Своїх учеників та апостолів проповідувати Євангеліє всім людям. Двоє з апостолів – святий Іоан Богослов і святий Филип, – прийшовши один в Ефес, а інший – в Ієраполь, трудилися там у благовіствуванні Христовому. У цей час в Ефесі знаходився дивний храм та ідол відомої язичницької богині Артеміди. Озброївшись духовним мечем – Словом Божим, – на служителів цієї богині і тих, хто поклонявся їй, святий Іоан Богослов переміг їх: силою імені Христового він зруйнував храм і перетворив на порох ідола, і, таким чином, привів усе місто до святої віри. Після зруйнування ідола Артеміди святий Іоан Богослов пішов з Ефеса до Ієраполя допомогти святому апостолові Филипу; там же перебували у той час святий апостол Варфоломій і сестра Филипа – Маріамія. Разом з ними святий Іоан Богослов і послужив справі спасіння людей. Спочатку вони озброїлися проти єхидни, якій нерозумні люди приносили жертви, шануючи це творіння як бога. Своїми молитвами вони вбили цю єхидну, а тих, хто поклонявся їй, навернули до Єдиного істинного Бога, Який сотворив небо і землю. Ставши на місці, яке називалося Херотопа, вони прорекли, що на ньому засяє благодать Божа, що це місце відвідуватиме Воєвода небесних сил – святий архістратиг Михаїл – і що тут будуть звершуватися чудеса. Усе це невдовзі і збулось. Коли святий Іоан Богослов пішов проповідувати Євангеліє в інші міста, а святий апостол Филип постраждав від нечестивих, Варфоломій же і Маріамія також розійшлися по інших країнах, – тоді на тому місці, за пророцтвом святого апостола, з’явилася чудотворна вода. Так здійснилися слова Писання: “Проб’ються води в пустелі, і у степу – потоки. І перетвориться примара вод на озеро, і спрагла земля – на джерела вод… буде місцем для тростини й очерету. І буде там велика дорога, і путь по ній назветься шляхом святим” (Іс. 35, 6–8). До цього джерела почали приходити не тільки віруючі, але й невіруючі, бо чудеса, що звершувалися там, як гучноголоса сурма, закликали сюди всіх; і кожен, хто пив і вмивався з цього джерела, зцілявся від своїх недуг, і чимало, отримавши здоров’я, хрестилось в ім’я Святої Тройці.

У цей час у Лаодикії жив один еллін, у якого єдина дочка була німа від народження. Батько її дуже сумував через це і докладав багато зусиль для її зцілення, але, нічого не досягнувши в цьому, дуже засумував. Однієї ночі, заснувши на своєму ліжку, він побачив у видінні ангела Божого, який сяяв, мов сонце. Це видіння було дано йому не тому, що він був цього достойний, але щоб через нього він прийшов до пізнання істини і привів з собою інших до Бога. Побачивши ангела, він злякався, але в той же час почув від нього такі слова: “Якщо хочеш, щоб розрішився язик у твоєї дочки, то приведи її до мого джерела, що знаходиться в Херотопі, поблизу Ієраполя, – напої її водою з цього джерела – і тоді побачиш славу Божу”.

Прокинувшись, чоловік цей дивувався з побаченого і, повіривши сказаним йому словам, відразу ж узяв дочку і поспішив до чудотворної води. Там було безліч людей, які черпали цю воду, хрестилися в ній і отримували зцілення від хвороб. Він запитав їх:

– Кого прикликаєте ви, омиваючись цією водою?

Ті відповіли йому:

– Ми прикликаємо ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, прикликаємо на допомогу і святого архістратига Михаїла.

Тоді той чоловік, звівши очі до неба і піднявши руки, сказав:

– Отче, і Сине, і Святий Душе, – Боже християнський, – помилуй нас! Святий Михаїле, слуго Божий, допоможи і зціли дочку мою!

При цьому він почерпнув води з джерела і влив її з вірою у вуста дочки; тієї ж миті зв’язаний німотою язик її розрішився на славослів’я Боже, і вона ясно промовила:

– Боже християнський, помилуй мене! Святий Михаїле, допоможи мені!

Усі ті, хто був там, дивувалися силі Божій і, прославляючи Святу Тройцю, величали святого архістратига Михаїла. Еллін же той, бачачи, що дочка його зцілилася, надзвичайно зрадів і охрестився разом зі своєю дочкою і всіма домашніми своїми, що прийшли з ним. На знак своєї подяки він побудував над чудотворним джерелом прекрасну церкву в ім’я святого архістратига Михаїла, Воєводи небесних сил. Благоліпно прикрасивши цю церкву і немало помолившись у ній, еллін той повернувся до свого дому.

На 90-й рік від побудови цієї церкви прийшов туди з Ієраполя десятирічний отрок на ім’я Архип; батьки його були ревними християнами і виховали сина в благочесті. Архип почав жити при церкві Святого архістратига Михаїла, будучи при ній паламарем. Отрок цей став керуватися в своєму житті таким правилом: з того часу, як він поселився при тій церкві, служачи Богові, він нічого не споживав з мирських страв і пиття: ні м’яса, ні вина, навіть хліба він не їв, але харчувався лише пустельною зеленню, яку сам збирав і варив; їжу він приймав один раз на тиждень, і то без солі, питтям же для нього служила лише незначна кількість води. Через таку стриманість цей отрок умертвив свою плоть і в таких чеснотах незмінно перебував від юності до самої старості, всією душею єднаючись з Богом і уподібнюючись житію безтілесних. Одяг його був дуже бідний: він мав тільки два веретища, з яких одне носив на тілі, а іншим покривав своє ліжко, викладене гострим камінням. Він це робив для того, щоб ті, хто входив у його житло, не бачили, що він спить на гострому камінні; узголів’ям же для нього служив невеликий мішок, наповнений терням. Таким було ліжко цього блаженного подвижника. Сон же і відпочинок його полягали в тому, що коли він відчував потребу у сні, то лягав на каміння і гостре терня, – так що це було швидше неспання, ніж сон, і відпочинок його був більше мукою, ніж спочинком. Бо який відпочинок для тіла – лежати на твердому камінні, і що за сон, коли голова спочиває на гострому терні? Щороку Архип переміняв свій одяг: тим веретищем, яке носив на тілі, він покривав своє ліжко, а те, яке було на ліжку, він одягав на себе; через рік він знову переміняв ті веретища. Так, не маючи спокою ні вдень, ні вночі, він умертвляв своє тіло і зберігав свою душу від тенет ворожих. Проходячи такий тяжкий і сумний шлях життя, блаженний Архип, взиваючи до Бога, молився: “Не попусти мені, Господи, порадіти на землі суєтною радістю, нехай не побачать очі мої ніяких благ світу цього, і нехай не буде для мене ніякої відради в цьому тимчасовому житті. Наповни, Господи, очі мої слізьми духовними, дай скрушення в серці моєму і благовлаштуй шляхи мої, щоб мені до кінця днів моїх умертвляти плоть мою і підкорювати її духу. Яку користь принесе мені ця тлінна плоть моя, створена із землі? Вона, як квітка, вранці розцвітає, увечері ж засихає! Але дай мені, Господи, ревно трудитися над тим, що корисно для душі і для життя вічного”.

Так молячись і так повчаючись, блаженний Архип почав уподібнюватися ангелові Божому, який проводить небесне житіє на землі. І не про своє тільки спасіння піклувався святий, але й про спасіння інших, бо багато невірних навернув він до Христа і охрестив їх. Нечестиві елліни, бачачи все це, заздрили блаженному Архипу і, не зносячи преславних чудес, що звершувалися від святого джерела, зненавиділи цього праведного мужа, який жив там. Часто вони нападали на святого Архипа, тягали його за волосся і за бороду і, поваливши на землю, топтали ногами, і після різних катувань виганяли звідти. Але, будучи твердим духом подібно до адаманта, блаженний Архип все це мужньо терпів від ідолопоклонників і не відступав від святого храму, служачи Богові в святості і незлобливості свого серця і піклуючись про спасіння душ людських.

Одного разу нечестиві елліни, зібравшись у великій кількості, говорили між собою: “Якщо ми не засипемо землею те джерело і не уб’ємо тієї людини, одягненої в дрантя, то всі боги наші будуть повністю принижені тими, що зціляються там”.

Після цього вони пішли засипати землею чудотворну воду і вбити неповинну людину – блаженного Архипа. Підійшовши до святого місця з двох боків, одні з них попрямували до церкви і до джерела, а інші поспішили до житла блаженного Архипа, щоб убити його. Але Господь, Який піклується про долю праведних і Який не дає їх у руки грішників, зберіг Свого раба від тих вбивць: несподівано у них омертвіли руки, так що вони не могли ними і доторкнутися до преподобного. Від води ж явилося незвичайне диво: як тільки нечестиві наблизилися до джерела, у ту ж мить вийшло з води вогненне полум’я і, направившись на беззаконних, відігнало їх далеко від джерела. Таким чином, беззаконники ці втекли з соромом від джерела і від преподобного Архипа, не заподіявши йому ніякого зла. Однак вони не напоумилися цим дивом: скрегочучи зубами, вони не переставали вихвалятися, що знищать те джерело і церкву, і служителя церковного. На тому місці була річка Хрісос, що протікала по лівий бік від церкви; беззаконники задумали пустити її на святе місце, щоб святе джерело, змішавшись з річковою водою, втратило свою чудотворну силу. Але коли вони почали втілювати свій злий намір і направили течію річки на джерело, щоб затопити його, тоді річка, за велінням Божим, дала своїм течіям інший напрям і потекла по правий бік від церкви. І знову нечестиві з соромом повернулися додому.

Були там ще дві інші річки, які протікали зі сходу і наближалися до того святого місця на відстані трьох стадій; назва однієї річки – Лікокапер, а іншої – Куфос. Ці річки зливалися біля підніжжя великої гори і текли праворуч, у Лікійську країну. Вселукавий диявол вселив нечестивим людям злий намір: він навчив їх пустити води обох тих річок на чудотворне місце, внаслідок чого повинен був зруйнуватися храм Святого архістратига Михаїла, а вода повинна була залити Святе джерело і потопити святого Архипа. Місцевість же ця була дуже зручна для скерування туди води, адже річки витікали з вершини гори, а церква була на самому низу. Змовившись, нечестиві прийшли у великій кількості зі всіх міст у селище Лаодикію і рушили до церкви. Поблизу церковного вівтаря знаходився величезний камінь; від цього каменя вони почали копати глибокий і широкий рів аж до тієї гори, під якою річки зливалися. Потім вони насилу прокопали рів, по якому вода могла бути пущена на церкву, і загатили ті річки, щоб накопичилося більше води; десять днів працювали нечестиві, здійснюючи цю суєтну справу. Бачачи діяння нечестивих, преподобний Архип припав у церкві до землі і зі сльозами молився Богові, закликаючи на допомогу швидкого предстателя – святого архістратига Михаїла, щоб він зберіг святе місце від потоплення і не дав порадіти ворогам, що прагнули погубити святиню Господню.

– Не відійду від цього місця, – говорив блаженний Архип, – не піду з церкви, але навіть і помру тут, якщо Господь попустить потопити це святе місце.

Через десять днів, коли вода піднялася, нечестиві розкопали те місце, по якому вода повинна була потекти по приготованому для неї шляху, і пустили річки на святий храм о першій годині ночі; самі ж відійшли звідти і стали на високому місці з лівого боку, бажаючи побачити потоплення святині. Тоді вода ринула вниз, зашумівши, як грім. Преподобний Архип, знаходячись в церкві на молитві, почув шум води і ще ревніше почав молитися Богові і святому архістратигові Михаїлу, щоб не було потоплене це святе місце і не раділи, але були посоромлені нечестиві вороги; ім’я ж Господнє щоб прославилося і щоб звеличилися ангельська сила і заступництво. І співав він псалом Давидів: “Ріки підносять голос, Господи, ріки підносять голос свій, ріки піднесли хвилі свої. Але Господь у вишніх могутніший від шуму великих вод, від сильних хвиль моря… Дому Твоєму належить святість, Господи, на довгі дні” (Пс. 92, 3–5).

Коли співав це блаженний Архип, то почув голос, який повелівав йому вийти з церкви. Вийшовши, він побачив великого предстателя і хранителя роду християнського – святого архістратига Михаїла, в образі прекрасного і дуже світлого мужа, як колись він явився пророку Даниїлу. Блаженний Архип, не будучи в змозі дивитися на нього, від страху впав на землю.

Архангел же сказав йому:

– Не бійся, – встань, підійди до мене сюди і побачиш силу Божу на цих водах.

Блаженний Архип встав і, підійшовши зі страхом до Воєводи сил небесних, зупинився за велінням його по лівий бік; при цьому він побачив вогненний стовп, що піднімався від землі до неба. Коли ж вода підійшла близько, архістратиг підняв праву руку і, зобразивши хресне знамення на поверхні води, сказав:

– Зупиніться там!

І в ту ж мить води повернулися назад. Так здійснилися слова пророчі: “Побачили Тебе води, Боже, і убоялися” (Пс. 76, 17). Води стали як кам’яна стіна і піднялися вгору, подібно до високої гори. Після цього архістратиг, повернувшись до храму, ударив жезлом у величезний камінь, що знаходився біля вівтаря, і накреслив на ньому хресне знамення. У ту ж мить загримів грім, земля затряслася і камінь розколовся надвоє, утворивши в собі величезну ущелину. При цьому архангел Михаїл промовив такі слова:

– Нехай буде знищена тут всяка супротивна сила і нехай отримають тут визволення від усякого зла всі, хто приходить сюди з вірою!

Сказавши це, він повелів Архипу перейти на правий бік. Коли преподобний перейшов туди, святий Михаїл гучно сказав водам:

– Увійдіть до цієї ущелини!

І в ту ж мить води з шумом потекли в кам’яну ущелину, і з того часу постійно текли цим шляхом через камінь. Вороги, які стояли по лівий бік і чекали побачити потоплення святого храму, від страху скам’яніли. Зберігши від потоплення свій храм і преподобного Архипа, святий архістратиг Михаїл піднісся на небо, а блаженний Архип подякував Богові за це преславне чудо і прославляв великого хранителя – архістратига Михаїла – за його велике заступництво. Тоді всі супротивники були посоромлені, у віруючих же була велика радість, і вони, приходячи до ангельського храму і чудесного джерела, разом із преподобним Архипом віддавали хвалу Богові. З того часу встановлено святкувати той день, у який звершилося чудо через явлення ангела. Преподобний Архип прожив багато років на тому місці, старанно служачи Богові, і помер у мирі, маючи 70 років від свого народження. Віруючі поховали його на тому ж самому місці, яке за зазначене вище чудо назване Хони, тобто занурення, тому що там води занурилися в камінь (“хонас” – отвір, впадина, розколина).

Джерело

9 серпня пам’ять Святого Великомученика і Цілителя Пантелеймона

Святий Великомученик і Цілитель Пантелеймон народився у Віфінії, в місті Нікомідії під час правління нечестивого імператора Максиміана в родині знатного та багатого сановника.

Його батько Євсторгій був язичником і палко дотримувався ідолопоклонства, а мати Єввула була християнкою, яка старанно служила Христу. Поєднані тілесно, вони були розділені духовно: батько приносив жертви лжебогам, а мати – «жертву хвали» Істинному Богу. Юнака, який у них народився, назвали Пантолеоном, що означає: у всьому лев, бо передбачалося, що мужністю він буде подібним до лева. Але згодом юнака почали звати Пантелеймоном, тобто всемилостивим, оскільки до всіх він виявляв милосердя: безкоштовно лікував хворих та подавав милостиню убогим.

З раннього дитинства мати виховувала юнака в християнському благочесті, навчаючи пізнання єдиного Істинного Бога. Юнак слухав повчання матері і засвоював їх, наскільки міг у свої підліткові роки. Але згодом мати відійшла до Господа, залишивши його.

Після її смерті Пантелеймон легко пішов слідами язичницької віри. Батько часто приводив його на поклоніння до ідолів, утверджуючи в язичницькому нечесті. Потім юнака віддали в школу граматики, а потім віддав його одному славному лікарю Євфросину в медичну школу, щоб він отримав навики лікарського мистецтва.Юнак, маючи сприйнятливий розум, легко засвоював те, чого його вчили, і незабаром, перевершивши своїх однолітків, мало не зрівнявся зі своїм учителем. До того ж він відзначався доброю поведінкою, красномовством, красою і на всіх справляв приємне враження.

Святого Пантелеймона знав і сам цар Максиміан, бо жив у той час у Нікомідії. Лікар Євфросин часто приходив із ліками в царські палати мучителя до нього самого або до його придворних, тому що постачав ліки від хвороб усьому царському двору.

Коли Євфросин приходив до царя в палац, його супроводжував і юнак Пантолеон, який слідував за своїм учителем і всі дивувалися красі й доброму розуму юнака. Імператор, побачивши його, запитав звідки він і чий син?

Отримавши відповідь, цар наказав учителю швидше та якнайкраще навчити отрока всього лікарського мистецтва, висловивши бажання мати його завжди біля себе, як достойного знаходитися перед царем і служити йому.

У ті дні був у Нікомідії старець пресвітер, на ім’я Єрмолай, який, остерігаючись язичників, переховувався із небагатьма християнами в маленькому і непримітному домі.

Шлях Пантолеона, який він долав зі свого дому до вчителя і назад, лежав повз житло, в якому переховувався Єрмолай. Побачивши у віконце юнака, який часто проходить повз, Єрмолай, по обличчю і погляду, впізнав його добру душу. Зрозумівши духом, що юнака обрано стати сосудом Божим, Єрмолай вийшов одного разу йому назустріч і попросив ненадовго зайти до нього в дім.

Посадивши Пантолеона біля себе, старець запитав його про походження та про батьків, про віру та про спосіб життя. Юнак усе розповів докладно та повідомив, що його мати була християнкою й померла, а батько живий і, згідно з язичницькими законами, шанує багатьох бісів. І Святий Єрмолай запитав його:
– Ну, а ти, добрий сину? До якого боку й віри хотів би належати, батьківської чи материнської?
Юнак відповів:
– Моя мати, поки була жива, вчила мене своєї віри, і я полюбив її віру. Але батько, як сильніший, змушує мене виконувати язичницькі закони і бажає ввести мене в царський палац у чині близьких і сановних воїнів і слуг царя.

«Вір мені, я говорю тобі лише істину. Вчення і мистецтво Асклепіада, Гіппократа та Галена нікчемні, вони мало допоможуть тим, хто вдається до них. Та й боги, яких цар Максиміан, твій батько та інші язичники шанують, – суєтні і є нічим іншим, як пустослів’я і обман для нерозумних. Істинний же і Всемогутній єдиний Бог – Ісус Христос, і якщо віруватимеш у Нього, зцілятимеш усякі хвороби одним закликом Його Пречистого імені. І тепер Він – Помічник Своїм рабам: утішає сумних, зціляє хворих, позбавляє від бід і звільняє від усіх злих ворогів, не чекаючи благань тих або інших, але випереджаючи молитви і навіть порух серця.

Пантолеон вірував цим повчанням святого Єрмолая як істинним, приймаючи у своє серце. З радістю він заглиблювався в них розумом.
З цього дня Пантолеон щодня приходив до старця і насолоджувався його Богонатхненними бесідами, зміцнюючись у пізнанні істинного Бога. І коли він повертався від свого вчителя Євфросина, то, перш ніж іти додому, обов’язково відвідав старця і приймав від нього душекорисні повчання.
Одного разу трапилося йому, повертаючись від учителя, звернути трохи вбік. Там він побачив мертву дитину, вкушену величезною єхидною, яка лежала поряд. Побачивши це, Пантолеон спочатку злякався і трохи відступив, а потім подумав: «Тепер настав час випробувати та переконатися, чи істинне те, про що говорив старець Єрмолай».

Поглянувши на небо, він промовив:
– Господи Ісусе Христе, хоч я і недостойний закликати Тебе, але якщо Ти хочеш, щоб я став рабом Твоїм, яви силу Твою і зроби так, щоб в ім’я Твоє дитина ця ожила, а єхидна загинула. І негайно дитина, неначе від сну, встала живою, єхидна ж розділилася навпіл. Тоді Пантолеон, остаточно увірувавши у Христа, підвів свої тілесні та духовні очі до неба і благословив Бога з радістю й сльозами за те, що Він вивів його з темряви до світла Свого пізнання. Швидко пішов він до Святого Єрмолая пресвітера, припав до його чесних ніг, просячи Хрещення. Він розповів йому про те, що трапилося, як мертва дитина ожила силою імені Ісуса Христа і як загинула єхидна, яка заподіяла їй смерть.

Святий Єрмолай, залишивши дім, пішов із ним подивитися на здохлу єхидну і, побачивши, дякував Господу за звершене чудо, через яке Він привів Пантолеона до Свого пізнання. Повернувшись додому, він охрестив юнака в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, звершив Літургію у внутрішній своїй кімнаті й причастив його Божественних Таїн Тіла і Крові Христових.

Після Хрещення Пантолеон залишався зі старцем Єрмолаєм протягом семи днів, вивчаючи Божественні слова, які сповіщав йому старець благодаттю Христовою, як із джерела живої води, насичував він свою душу духовними плодами. На восьмий день він пішов до себе додому і батько запитав:
– Сину мій, де ти пробув стільки днів? Я непокоївся за тебе.
Святий відповів:
– Був із вчителем у царя в палаці, лікували хворого, якого цар дуже любить, і не відходили від нього сім днів, поки не повернули здоров’я.
Так казав святий, і не говорив неправду, а під виглядом притчі повідомляв істину таємничо й іншими словами. У своїх думках учителем він називав Святого пресвітера Єрмолая, під царською палатою розумів той внутрішній спокій, в якому звершувалося божественне таїнство, а хворим називав свою душу, яку полюбив Небесний Цар і яку сім днів духовно лікували.

Коли наступного ранку він прийшов до вчителя Євфросина, той запитав:
– Де ти пропадав стільки днів?
– Батько мій, купивши маєток, послав мене прийняти його і я зволікав, уважно оглядаючи все, що там є, бо воно куплене за дорогу ціну.
І це іносказання було про Святе Хрещення, яке він прийняв, та про інші таїнства християнської віри, про які він дізнався та які мали таку ціну, що перевершує всякі багатства, бо придбані кров’ю Христовою. Почувши це, Євфросин припинив свої розпитування, а блаженний сповнився благодаті Божої, носячи всередині скарб святої віри. Він дуже переймався думкою, як би йому витягнути батька з темряви ідолопоклонства й привести до світла пізнання Христа. Кожного дня, розмовляючи з ним мудрими притчами, пропонуючи батькові інші, подібні до цього, питання, примусив того сумніватися у своїх богах, помалу розуміти неправдивість і оману ідолопоклонства.

Батько вже перестав так шанувати ідолів, як шанував їх раніше, приносячи їм щоденно численні жертви і поклоніння, а почав зневажати їх і не поклонятися. Помітивши це, Пантолеон радів, що викликав у батькові сумнів щодо ідолів, хоч і не встиг зовсім відвернути його від них.
У той час до Пантолеона привели сліпого, який просив про зцілення:
– Благаю тебе, пожалій мене, засліпленого і позбавленого дорогоцінного світла. Всі лікарі, які тільки є в цьому місті, лікували мене і не принесли мені ніякої користі, а я втратив і останні проблиски світла, які міг бачити, разом зі всім моїм майном, бо багато витратив, винагороджуючи їх, та замість зцілення отримав від них тільки шкоду і втрачений марно час.

Святий заперечив йому:
– Якщо ти все майно роздав тим лікарям, від яких не отримав користі, то чим винагородиш мене, якщо отримаєш зцілення й прозрієш?
– Останнє, що у мене залишилося, – вигукнув сліпець, – з готовністю віддам тобі.
Святий промовив:
– Дар прозріння, який відкриває для тебе світло, дасть тобі Отець світла, істинний Бог через мене, недостойного раба Свого, а ти обіцяне віддай не мені, а убогим.

Почувши це, Євсторгій, батько Пантолеона, сказав йому:
– Сину мій! Не наважуйся братися за таку річ, якої ти не можеш зробити, інакше тебе висміють, невже ти насправді можеш зробити більше, ніж кращі за тебе лікарі, які лікували його й не змогли вилікувати?
– Ніхто з тих лікарів, – заперечив Святий, – не знає, який засіб вживати в даному випадку, бо величезна відмінність між ними і між моїм учителем, який відкрив мені цей засіб.

Батько, вважаючи, що він говорить про вчителя Євфросина, сказав:
– Я чув, що і вчитель твій лікував цього сліпця й нічого не зміг зробити.
– Почекай трохи, батьку, – відповів Пантолеон, – і побачиш силу мого лікування.
З цими словами він торкнувся пальцями очей сліпого, сказавши:
– В ім’я Господа мого Ісуса Христа, що просвіщає сліпих, – прозри.
Негайно відкрилися очі сліпого і він став бачити. Тієї ж хвилини батько Пантолеона Євсторгій разом із чоловіком, який прозрів, увірували у Христа, і Святий пресвітер Єрмолай охрестив їх. Вони сповнилися великою духовною радістю від благодаті та сили Христової.

Тоді Євсторгій почав знищувати у своєму домі всіх ідолів, у чому допомагав йому й син його Святий Пантолеон. Проживши після цього недовгий час, Євсторгій упокоївся у Господі.

Пантолеон же, ставши спадкоємцем дуже великого батькового майна, одразу подарував свободу рабам і рабиням, щедро нагородивши їх. Майно ж став роздавати нужденним, убогим, бідним, вдовам і сиротам. Він обходив в’язниці і, відвідуючи всіх, хто страждав у кайданах, утішав їх лікуванням і подаяниям того, чого вони потребували. Таким чином, він був лікарем не лише ран, але й убогості людської, бо всі приймали від нього невичерпну милостиню.

Саме тоді Пантолеон насправді став Пантелеймоном, тобто всемилостивим, і на ім’я і на ділі. Він надавав милість усім і не відпускав від себе нікого без подаяння або утіхи, бо убогим вручав допомогу, а хворих лікував безкоштовно. До нього стали звертатися всі мешканці міста зі своїми хворобами, залишивши решту лікарів, бо ні від кого не отримували такого швидкого і повного зцілення, як від Пантелеймона, який успішно лікував і ні з кого не брав плати. Ім’я всемилостивого і безсрібного лікаря прославляли серед народу, а інших лікарів засуджували і висміювали. Через це у лікарів до Святого виникла заздрість і ворожнеча.

Не знаючи, що через Пантелеймона діяла сила Христова і не здогадуючись, вони сповідали істину, що Пантелеймон – великий учень великого вчителя – Ісуса Христа. Але хоч вустами вони лицемірно хвалили Святого, водночас у серцях своїх від заздрості замислювали лихе і спостерігали, шукаючи за ним якоїсь вини, щоб погубити. Помітивши, що він ходить до в’язниць і зціляє там рани учеників, які постраждали за Христа, донесли про це Максиміану.

Після того цар повелів покликати до себе Пантолеона. Поки воїни вели Святого до царя, він співав слова псалма Давидового: «Боже хвали моєї! Не мовчи. Бо відкрилися на мене вуста нечестиві й вуста підступні» (Пс. 108, 1. 2) і далі з того псалма (108). Так він тілом явився перед земним царем, а духом – перед Небесним. Цар Максиміан, дивлячись на нього без гніву, лагідно почав переконувати його:

– Недобрі речі чув я про тебе, Пантолеоне. Мені говорять, що ти всіляко засуджуєш і принижуєш Ескулапа та інших богів, а Христа, Який загинув лихою смертю, прославляєш, і на Нього сподіваєшся, і Його одного називаєш Богом. Ти, мабуть, знаєш наскільки велику я звернув на тебе увагу і наскільки велику явив до тебе милість, що і в своєму палаці тебе приймаю, і вчителю твоєму, Євфросину, наказав скоріше навчити тебе лікарського мистецтва, щоб ти невідступно завжди перебував біля мене. Ти ж, знехтувавши всім цим, відійшов до моїх ворогів. Втім, не хочу вірити тому, що говорять про тебе, тому що звикли люди казати багато неправди. Ось чому я тебе покликав і хочу, щоб ти сам розповів про себе правду і викрив неправдивий наклеп заздрісників на тебе у присутності всіх і приніс, як належить, жертву великим богам.

Святий відповів:
– Ділам більше, ніж словам, треба довіряти, о царю! Тому, що істина набагато більше пізнається ділами, ніж словами. Отже, повір розповідям, що я відрікся від Ескулапа та інших ваших богів, а прославляю Христа, бо ділами я пізнав, що він Єдиний Істинний Бог.

Якщо ж тепер хочеш пізнати всемогутню силу Христову, побачиш її дію зараз же, насправді, накажи принести сюди яку-небудь людину, яка лежить на смертному ложі, стосовно якої лікарі втратили надію, і нехай прийдуть ваші жерці і закличуть своїх богів, а я закличу Бога мого, і який із Богів зцілить хворого, той хай буде визнаним Єдиним істинним Богом, а інших нехай відкинуть. Цареві сподобалася ця порада Святого й він наказав негайно знайти такого хворого.

І ось принесли на ліжку чоловіка, недужого протягом багатьох років, який не міг поворушити ні рукою, ні ногою і був неначе бездушне дерево. Прийшли і жерці, досвідчені в лікарському мистецтві, які служили ідолам. Святому запропонували, щоб він спочатку призвав свого Христа.
Святий заперечив їм:
– Якщо я закличу мого Бога і Бог мій зцілить цього розслабленого, то кого ж зцілятимуть ваші боги? Ви перші закличте ваших богів, і якщо вони зцілять хворого, то не буде потреби закликати мого Бога.

Отже, жерці почали закликати своїх богів: один Ескулавпа, другий – Зевса, третій – Діану, інші – других бісів. І довго вони вправлялися у своїх богопротивних молитвах без успіху. Святий же, побачивши їхнє марне старання, посміявся. Побачивши, що він сміється, цар звернувся до Пантолеона:
– Зціли ти, Пантолеоне, якщо можеш, цього чоловіка, закликавши свого Бога.
– Хай жерці відійдуть, – сказав Святий.

Вони відійшли. Тоді Пантелеймон підійшов до ліжка, звів очі свої до неба і виголосив:
– Господи! Вислухай молитву мою, і плач мій нехай дійде до Тебе. Не відвертай Лиця Твого від мене в день, коли я в скорботі. Прихили до мене вухо Твоє в той день, коли призву Тебе, скоро почуй мене (Пс. 101, 2-3) і яви всемогутню Твою силу перед тими, які не знають Тебе, бо все можливо для Тебе, о Царю сил!

Виголосивши цю молитву, Святий узяв хворого за руку зі словами:
– В ім’я Господа Ісуса Христа, встань і будь здоровим! І негайно хворий устав, відчув міцність у всьому тілі, зрадів і почав ходити, взявши своє ліжко, він поніс його у свій дім. Побачивши таке чудо, багато хто з очевидців увірував у Христа. Жерці ж, які служили ідолам, скреготали зубами на раба Христового і звернулися до царя з такими словами:
– Якщо він залишиться живим, то знищаться жертвоприношення богам, і нас висміюватимуть християни. Погуби його, о царю, якнайшвидше.
Тоді цар сказав Пантолеону:
– Принеси, Пантолеоне, жертву богам, щоб не загинути даремно. Адже ти знаєш, скільки людей загинуло через відречення від наших богів та через те, що не послухалися наших наказів. Хіба ти не знаєш, як жорстоко мучили старця Анфіма?
-Всі померлі за Христа, – відповів він, – не загинули, а знайшли собі вічне життя. І якщо Анфім, уже старий і немічний тілом, міг витерпіти жорстокі муки за Господа нашого, тим більше мені, юному і сильному тілом, варто безбоязно перетерпіти всі муки, на які ти мене приречеш, бо я вважатиму життя порожнім, якщо не помру за Христа, а якщо помру – визнаю це як надбання.
Цар наказав повісити голого Мученика на дереві і залізними кігтями стругати його тіло, обпалюючи ребра свічками. Він же, терплячи ці страждання, поглянув на небо і сказав:

– Господи Ісусе Христе! Предстань мені в цю хвилину, дай мені терпіння, щоб я до кінця міг витримати муки.
І з’явився йому Господь в образі пресвітера Єрмолая, прорікши: «Не бійся, Я з тобою». Негайно руки мучителів ослабли й ніби омертвіли, так що з них випали знаряддя тортур, а свічки згасли.

Побачивши це, цар наказав зняти мученика з місця мук і мовив:
– У чому сила твого чаклунства, що й слуги знемогли, й свічки погасли?
Мученик відповів:
– Чаклунство моє – всемогутня сила – Христос, Який усе творить.
Тоді Пантелеймона повели його до моря, посадили в човен, прив’язавши на шию великий камінь. Відпливши далеко від берега, вони кинули його в море, йому знову з’явився йому Христос, як і вперше, в образі Єрмолая, і зробив камінь, прив’язаний до шиї мученика, легким, як лист, так що Пантелеймон тримався з ним на поверхні моря не занурюючись, але, ніби по суші, ходив по водах, керований, як колись Апостол Петро, правицею Христовою.

Після того мучитель повелів приготувати поза містом звіриний цирк, щоб віддати мученика на поживу звірам. Усе місто зібралося на це видовище, бажаючи побачити, як прекрасного і невинно страждаючого юнака розірвуть звірі. Явився сюди і цар. Привівши Мученика, він показував йому пальцем на звірів із такими словами:
– Їх приготовано для тебе. Отже, послухай мене, збережи твою юність, пощади красу твого тіла, принеси жертву богам, інакше помреш жорстокою смертю, розірваний звірами.

Святий же виявив бажання бути роздертим звірами, ніж підкорятися такій лукавій пораді і повелінню. І його кинули звірам. Господь же і тут, явившись святому в образі пресвітера Єрмолая, стулив пащі звірів і зробив їх лагідними як овець так, що підповзаючи до святого, вони лизали йому ноги. Він гладив їх рукою, і кожен із звірів, відтісняючи один одного, намагався, щоб рука святого доторкнулася до нього. Народ же, побачивши це, дивувався і голосно вигукував:
– Великий Бог християнський! Нехай відпустять невинного і праведного юнака!
Тоді цар, сповнившись гніву, вивів солдатів із оголеними мечами на тих, хто славив Христа Бога, і вони вбили багатьох людей, які увірували у Христа. Наказав же цар убити і всіх звірів. Побачивши це, мученик виголосив:
– Слава Тобі, Христе Боже, що не тільки люди, але й звірі вмирають за Тебе!

І покинув цар місце видовища зі смутком і гнівом, а мученика кинув до в’язниці. Убитих людей забрали родичі й поховали, а звірів залишили на поживу собакам та м’ясоїдним птахам. Але і тут звершилося велике чудо, до цих звірів багато днів жодного разу не доторкнулися не тільки собаки, але й птахи, крім того, їхні трупи не мали запаху.

Цар, зрозумівши, що мученика жодним чином не можна схилити до нечестя, наказав жорстоко побити і віддати його на смерть через усічення голови, а тіло повелів кинути у вогонь. І воїни, схопивши його, повели на усікновення за місто.

Святий, ідучи на смерть, співав псалом Давида: «Багато разів бороли мене від юності моєї… але не перемогли мене. На хребті моїм орали плугарі, проклали довгі борозни свої» (Пс. 128, 2-3). І так до кінця слова псалма того. Воїни вивели Мученика з міста на відстань більше одного терена, де Господу угодно було, щоб помер раб Його. Вони прив’язали Пантелеймона до оливкового дерева. Кат уразив святого мечем по шиї, але залізо перегнулося, як віск, а тіло святого не постраждало, тому що він ще не закінчив своєї молитви.
Воїни з жахом вигукнули:
– Великий Бог християнський!

І, впавши до ніг святого, просили:
– Благаємо тебе, рабе Божий! Помолися за нас, нехай відпустяться гріхи наші, які ми заподіяли тобі за повелін¬ням царя.
Коли святий молився, почувся голос з неба, звернений до нього із утвердженням його перейменування. Господь замість Пантолеона назвав його Пантелеймоном, явно даю¬чи йому благодать милувати всіх, хто звертається до нього у всяких бідах і скорботах. І покликав його Господь на небо. Святий, сповнений радості, повелів воїнам, щоб усікли його мечем. Але ті боялися і тремтіли. Тоді святий звернувся до них з такими словами:

– Якщо ви не виконаєте дорученого вам, то не отримає¬те милості від Христа мого.Воїни підійшли і спочатку обцілували все тіло його. Потім доручили одному воїну відсікти мученику голову, і замість крові потекло молоко. Оливкове дерево тієї хвилини покрилося все плодами. Побачивши це, багато людей, присутніх при усіченні, увірувало в Христа.

Про чудеса, що відбулися, повідомили царю, і він звелів негайно порубати те оливкове дерево на шматки і спалити разом із тілом мученика.
Коли вогонь погас, віруючі взяли тіло святого неушкодженим і поховали з честю на ближній землі схоласта Адамантія.

Лаврентій, Вассой і Провіан, які служили в домі мучени¬ка, йшли за ним здалека, бачили всі його муки і чули голос із неба, який звертався до нього. Вони написали оповіді про його життя і муки й передали святим церквам у пам’ять про мученика, на користь тим, хто читає і слухає на славу Христа Бога нашого з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Святого Пантелеймона усікли 9 серпня 306 року. У місяцеслові Василія говориться, що кров і молоко, які витекли при усіченні голови Святого, зберігалися до X ст. і подавали зцілення віруючим. Про це мовиться в грецькому пролозі XII ст. Пам’ять Святого Пантелеймона здавна особливо шанувалася на Сході. На його честь побудовані церкви IV ст. у Севастії Вірменській та Константинополі. Мощі Пантелеймона перенесено в Царгород. Звідти більшу частину їх перенесли до Парижа в Сан-Дені. Руський паломник Антоній у 1200 р. бачив його голову в Софії в Царгороді, а за свідченням Стефана Новгородця (1350 р.) У XIV ст. мощі Святого Пантелеймона спочивали у Влахернській Церкві в Царгороді. Частина мощей нині знаходиться в Свято-Пантелеймоновому монастирі на Афоні.

Завдяки старанням Преосвященного Юліана Єпископа Коломийського і Косівського, частичка мощей Святого Великомученика і Цілителя Пантелеймона в серпні 2013 року була привезена в м. Коломию, та поміщена в Кафедральному Соборі Преображення Господнього.

14 червня пам’ять преподобного Агапіта Печерського

Преподобний Агапіт Печерський, лікар, був киянином. Став ченцем Печерського монастиря за преподобного Антонія, життя й подвиги якого наслідував. Він отримав від Бога дар лікувати, зціляв хворих молитвою і зіллям, яке сам заготовляв. Спочатку він лікував ченців, а коли слава про нього, як доброго лікаря, поширилася, до нього почали приходити хворі люди з Києва й околиць. Агапіт лікував усіх, не беручи за це жодної винагороди.

У той час у Києві був знаменитий лікар вірменин. Він передбачав час смерті хворих. Якщо хворий був уже безнадійний, він не брався його лікувати. Одного разу до Агапіта привели хворого боярина князя Всеволода. Вірменин сказав йому, що через вісім днів той помре. Молитвою і лікарськими травами Агапіт преподобний його вилікував. Із цього часу слава про нього поширилася по всій землі Руській. Вірменин дуже заздрив Агапіту і вирішив йому помститися. Послав одного засудженого на смерть чоловіка, дав йому смертельного зілля, щоб той випив перед візитом до Агапіта. Коли преподобний побачив, що чоловік помирає, він молитвою і зіллям урятував його від смерті. Тоді вірменин підмовив своїх людей, щоб дали випити Агапіту отрути. Він випив її і залишився живим. Господь зберіг блаженного, як сказано в Євангелії: «І коли вип’ють щось смертоносне, воно не пошкодить їм» (Мк. 16, 18).

У Чернігові захворів князь Володимир Всеволодович Мономах, якого лікував вірменин. Будучи вже при смерті, він послав гінця в Печерський монастир до ігумена Іоанна, щоб той відпустив Агапіта. Агапіт передав зілля для князя і за його молитвою він видужав. Володимир Мономах приїхав у монастир і привіз багато золота преподобному, але Агапіт не вийшов до князя. Пізніше Мономах прислав із подарунком одного зі своїх бояр. Агапіт відмовився від подарунків, сказавши, що князя вилікував Господь. Попередивши його, щоб він творив милостиню на знак подяки Господу за своє зцілення. Князь так і робив.

Після багатьох трудів і подвигів богоугодних преподобний Агапіт захворів. До хворого прийшов вірменин і після довгої розмови з блаженним сказав йому, що він помре через три дні. Агапіт відповів, що проживе ще три місяці. Вірменин сказав, якщо Агапіт проживе більше трьох днів, то він пострижеться в ченці. Преподобний Агапіт продовжував лікувати людей і прожив ще три місяці. 1 червня 1095 р. він помер. Його мощі знаходяться в Ближніх печерах.
Через деякий час після смерті блаженного в Печерський монастир прийшов вірменин і попросив, щоб його постригли в ченці. Йому з’явився преподобний Агапіт і сказав: «Ти обіцяв прийняти образ інока, а якщо не виконаєш своєї обіцянки, то погубиш свою душу». Далі вірменин продовжив, що він вірить, що преподобний — святий. Вірменина постригли в ченці і до кінця днів він прожив у монастирі, лікуючи хворих і свою душу.

В акафісті всім преподобним Печерським про Агапіта сказано:
«Силою і благодаттю, даних тобі від Бога, у житті твоєму, Агапіте блаженний, хвороби різні ти лікував. Благодать ця і сила в тобі й сьогодні присутня, і навіть примножилась. Тому молимо тебе, зціли недуги наші, вилікуй пристрасті душевні й тілесні, щоб ми зі здоровим тілом і душею взивали до Христа, що прославив тебе. Алилуя!».

Джерело

8 травня святого апостола і євангелиста Марка

Що означають образи ангела, теляти, лева і орла на іконах святих, які  написали книги Євангелія - Рідний Київ

Святий Марк, родом єврей, походив з коліна Левіїнового, від племені священицького, і жив спочатку в Єрусалимі. По еврейськи Марк називався Іоаном; ім’я ж його – Марк – латинське. Це ім’я він додав до еврейському вже згодом перед відправленням в чужу країну, коли він з Апостолом Петром відправився для проповіді Євангелія в столицю тодішнього світу – Рим. По прийнятому православною Церквою переданню, згідному зі свідоцтвом деяких древніх письменників, він був з числа сімдесяти учнів Господа і, отже, сам був свідком-очевидцем деяких подій з життя Господа Ісуса Христа. У оповіданні самого Євангеліста Марка про предання Господа нашого Ісуса Христа на смерть у саду Гефсиманському згадується про якогось хлопця, який в той час, як всі учні Господа залишили Його, один слідував за Божественним В’язнем, обернувшись полотном по голому тілу, але, будучи схоплений воїнами, залишив в руках їх полотно, і голим біг від них (Мрк.14:51-52). Шати юнака показували, що він вийшов на шум народний вночі раптово, без сумніву з того будинку, якому належав сад.

Ще в древності склалося передання, що зазначений хлопець був сам Марк, і що сад Гефсиманський належав сім’ї, з якої походив Марк. Книга Діянь Апостольських свідчить, що матір євангеліста Марка – Марія мала в Єрусалимі свій дім, в якому знайшов притулок Апостол Петро після дивного визволення з темниці Ангелом (Діян.12:1-12).

До особливо близького спілкування увійшов він з Апостолом Петром, що відчував до нього як би батьківську любов і прихильність, як видно це із слів самого Апостола Петра, який в своєму посланні називає Марка своїм сином, кажучи: «вітає вас вибрана подібно до вас (церква) Вавілонська і Марк, син мій» (Петр.5:13).

Заснував Церкву в Єгипті, був першим єпископом в Олександрії. Тут започаткував християнське училище. Із проповіддю Євангелія подорожував у Лівії, Нектополі, відвідав внутрішні області Африки. Відвідав апостола Павла в Римі, де той перебував в ув’язненні.

За переказом, тут апостол Марк написав Євангеліє для язичників, що ввірували. Давні церковні письменники свідчать, що Євангеліє від Марка є коротким записом проповіді та розповідей апостола Петра. Повернувшись в Олександрію, апостол укріпляв вірних, протидіючи язичникам, що збудило їх ненависть. Святий Марк, знаючи про свою кончину, поквапився залишити після себе наступників – єпископа Ананію і трьох пресвітерів. Незабаром язичники напали на апостола під час богослужіння, побили його, проволокли вулицями міста і кинули до в’язниці. Вночі йому з’явився Спаситель і надихнув його.

Неутамована злість язичників не задовольнялася смертю Апостола: вони зважилися спалити його тіло. Вже розведений був вогонь, як раптом раптовий морок, страшний грім, землетрус, дощ і град розсіяли натовп нечестивців, а дощ погасив вогонь. Благочестиві ж християни, з благоговінням узявши тіло святого, похвали його в кам’яній труні на місці молитовних своїх зборів.

Над мощами святого Марка в 310 році побудована була церква, і вони залишалися в Александрії до IX століття. У першій половині сього століття, коли владицтво арабів-магометан і єресь монофізитів абсолютно ослабили православ’я в Єгипті, мощі святого Євангеліста перенесені були до Венеції, поблизу якої (у Аквілії) він деякий час трудився в проповіді Євангелія: там вони опочивають і донині в прекрасному храмі, присвяченому його імені. Тут зберігається вельми древній рукопис Євангеліє від Марка, написаний на тонкому єгипетському папірусі, за переказами, рукою самого Євангеліста.

Джерело

Святитель Григорій Богослов, архиєпископ Константинопольський

Святитель Григо́рий Богослов, Назианзин, Младший, Константинопольский,  архиепископ

7 лютого Церква вшановує пам’ять святителя Григорія Богослова, архиєпископа Константинопольського(389). 

Святий Григорій Богослов народився близько 329 року в Аріанзе, у домі своїх батьків поблизу міста Назіана в південній Кападокії (Мала Азія). Мати його, свята Нона походила зі знатної і благочестивої християнської сім’ї та доводилася двоюрідною сестрою святителю Амфілохію, єпископу Іконійському. Свята Нона вийшла заміж за Григорія Аріанзского, багатого землевласника, який під впливом дружини залишив свої помилки (до одруження він належав до однієї з юдейських сект), прийняв святе хрещення і став ревним християнином. Згодом святий Григорій Аріанзський був посвячений у сан пресвітера, а потім — єпископа Назіанзінського і цілком присвятив себе на служіння Церкві Христовій.

За молитвами благочестивих Григорія і Нони у них народився син Григорій, який ще до народження був обіцяний матір’ю на служіння Богові. Батьки дали Григорію, а також і його молодшому брату Кесарію блискучу освіту. Після домашніх занять з дядьком, єпископом Іконійський, досвідченим викладачем риторики, святий Григорій пройшов курс навчання в школах Назіанза, Кесарії Кападокійської та Олександрії. Юнак мав надзвичайні здібності.

Дізнавшись від матері, що він присвячений Богові, святий Григорій прийняв обітницю зберегти себе в цнотливості й чистоті.

Для завершення своєї освіти святий Григорій відправився до Афін. Тут він зустрів святого Василія Великого, з яким його поєднала нерозривна дружба.

В Афінах святий Григорій познайомився з Юліаном (на прізвисько «Відступника,» який, ставши імператором, зрікся християнства і намагався було відродити язичництво в Римській імперії (361-363 р.). І залишив живе зображення цього злого й підступного ворога Церкви. Шість років провів святий Григорій в Афінах, вивчаючи літературу, філософію, математику, музику, геометрію, астрономію.

Після закінчення навчання, на прохання афінян святий Григорій залишився в Афінах на короткий час викладачем красномовства, а потім повернувся до батьків у Назіанз, де маючи 26 років, прийняв святе хрещення від свого батька, що був на той час єпископом.

Після повернення на батьківщину, св. Григорій довгий час ухилявся від заняття якої громадської посади. Роздуми про Бога, молитва, читання слова Божого, писання натхненних слів і піснею і служіння старим батькам – були його заняттям. Деякий час він провів з другом своїм Василем в його пустелі і цей час почитав найщасливішим у житті. Батько його, бувши вже єпископом, потребуючи помічника, викликав його з Василевої пустелі в Назіанз і висвятив в пресвітера. Вже цей сан так злякав Григорія висотою і вагою сполучених з ним обов’язків, що він пішов на усамітнення в пустелі. Заспокоївши там хвилювання духу, він повернувся до батька і прийняв на себе священиче служіння, втішаючись, що він, служачи Богові, допомагає і престарілому батькові в його турботах про паству.

Між тим, друг його, Василь Великий, вже досяг високого сану архієпископа. Бажаючи мати відданого і освіченого помічника в управлінні великою областю, св. Василь запропонував Григорію місце головного протопресвітера при своїй кафедрі, але св. Григорій ухилився від прийняття цієї почесної і впливової посади. Через деякий час після цього відбулося посвячення Григорія в єпископа міста Сасим, за таємною угодою архієпископа Василя з батьком Григорія. Бачачи в цьому волю Божу, він прийняв святе свячення, але відмовився від прийняття самої посади і, як співправитель (вікарій), продовжував служити своєму батьку і пастві назіанзській. У 374 році помер старий батько Григорія, а слідом за ним – і мати його. Святий Григорій продовжував деякий час працю батька в управлінні назіанзской церквою, але сильно захворів. Одужавши, він пішов у відокремлену обитель, де в пості і молитві пробув близько трьох років.

Потім він віддалився в Селевкію Ісаврійську, де служив при церкві святої великомучениці Фекли. Тут він прийняв піклування над лікарнями і притулках перестарілих. Багато праці приклав святитель Григорій, здобуваючи кошти для забезпечення лікарень і організовуючи в них порядок.

Але великий світильник не міг сховатися в чернечій келії. Обраний єпископами і мирянами на престол архієпископа в Константинополі, Богослов прибув туди в епоху найсильнішого панування аріан, коли ними були захоплені всі храми в столиці. Св. Григорій зупинився в будинку своїх знайомих. Одну з кімнат звернув в храм, назвавши її Анастасією, що означає «воскресіння» з надією, що тут воскресне церква Христова, і ​​почав проповідувати. Аріани засипали його глузуваннями і лайками, кидали в нього камінням, підсилали до нього таємних убивць. Але народ дізнався свого істинного пастиря і став тіснитися до його кафедри, “як залізо горнеться до магніту” (за висловом св. Григорія). Сильним своїм словом, прикладом свого життя і пастирською ретельністю він перемагав ворогів Церкви. Люди у величезній кількості стікалися з усіх кінців послухати його натхненні проповіді. Слухачі хвилювалися біля його кафедри подібно бурхливому морю, голосно висловлювали знаки схвалення оплесками і вигуками, а скорописці увічнювали його слова. Щодня тисячі людей з єресі поверталися до Церкви.

Нарешті, вже після воцаріння християнського імператора Феодосія (379-395 рр.), аріани, які опиралися християнству, були вигнані з храмів столиці. Коли виявилася єресь Македонія (Македонія заперечував Божество Святого Духа), святий Григорій боровся проти неї і брав живу участь в засіданнях Другого Вселенського Собору.

Святитель Григорій вів строго подвижницький спосіб життя: ходив босоніж, мав тільки єдиний одяг, спав на землі або на ложі з деревних гілок; їжею для нього служили хліб і овочі, питтям — вода, в яку він іноді домішують трохи оцту.

У місто збурене єрессю Назіанз, святитель Григорій поставив благочестивого єпископа Евлалія. Звертаючись з численними посланнями, святитель продовжував мужньо викривати єретиків і роз’яснювати правдиве віровчення. Він великодушно пробачив юнака, який намагався вбити його в Константинополі.

Однак зведення святителя Григорія на Константинопольську кафедру викликало невдоволення з боку Єгипетських і Македонських єпископів. Це викликало неспокій та незгоду в Церкві. Тоді святий Григорій вирішив піти із Константинополя, щоб вгамувати розбрат. Ні вмовляння імператора, ні прохання духовенства не зломили волі святителя. Зробивши свій подвиг, він відмовився від Константинопольської кафедри, сказавши: «Прощай, кафедра, – це завидна і небезпечна висота!» Святий Григорій віддалився в рідне селище Аріанз, поблизу Назіанза, і тут в строгих аскетичних подвигах провів останні роки свого життя.

25 січня 389 року святитель Григорій Богослов переставився до Господа, залишивши велику спадщину: 243 послання, 507 духовних віршів і 45 проповідей.

За свої чудові богословські твори св. Григорій отримав від Церкви почесне найменування Богослова і вселенського вчителя, а за здатність проникати думкою до найглибших таємниць віри і виражати незбагненні її істини з прозорою ясністю і строгою точністю, Церква в одній з молитов називає його розумом найвищим. Проповіді його насичені такою поезією, що багато фраз з них були використані (св. Іваном Дамаскином та іншими) для святкових співів. Нетлінні частки мощей св. Григорія досі випромінюють дивні пахощі.

Джерело

Житіє святителя Миколая Чудотворця

День Николая Весеннего: приметы и традиции

Святитель Миколай народився в другій половині Ш століття в місті Патари, області Лікії у Малій Азії. Батьки його Феофан і Нонна були із шляхетського роду і вельми заможні, що не заважало їм бути благочестивими християнами, милосердними до бідних і ревними до Бога.

До глибокої старості вони не мали дітей; в непристанній гарячій молитві вони просили Всевишнього дати їм сина, обіцяючи присвятити його служінню Богу. Молитва їх була почута: Господь дарував їм сина, який при святому хрещенні отримав ім’я Микола, що означає по-грецьки – «перемагаючий народ».

Вже в перші дні свого дитинства святитель Миколай показав, що він призначений на особливе служіння Господу. Зберігся переказ, що під час хрещення, коли обряд був дуже тривалим, він, ніким не підтримуваний, простояв у купелі протягом трьох годин. З перших же днів святитель Миколай почав сурове подвижницьке життя, якому залишився вірним до гробу.

Вся незвичайна поведінка дитини показувала батькам, що він стане великим Угодником Божим, тому вони звернули особливу увагу на його виховання і постаралися, перш за все навіяти синові істини християнства і направити його на праведне життя. Отрок незабаром збагнув, завдяки багатим обдаруванням, керований Святим Духом, книжкову премудрість.

Встигаючи у вченні, отрок Микола встигав також і в благочестивому житті. Його не займали порожні розмови однолітків: заразливий приклад товариства, що веде до чого-небудь худого, йому був чужий.

Уникаючи суєтних гріховних розваг, отрок Микола відрізнявся зразковою чистотою і уникав будь-яких нечистих помислів. Майже весь час він проводив у читанні Святого Письма, в подвигах посту і молитві. До храму Божого плекав таку любов, що проводив там іноді цілі дні і ночі в богомисленній молитві і читанні божественних книг.

Благочестиве життя юного Миколи скоро стало відоме всім жителям міста Патари. Єпископом в цьому місті був його дядько, на ім’я теж Микола. Помітивши, що племінник виділяється серед інших молодих людей чеснотами і суворим подвижницьким життям, він став умовляти батьків віддати його на служіння Господу. Вони охоче погодилися, тому що ще перед народженням сина дали таку обітницю. Дядько єпископ посвятив його в пресвітера.

При вчиненні над святителем Миколою Таїнства священства, єпископ, повний Духа Святого, пророче передбачив народу велике майбутнє Угодника Божого: «Ось, братіє, я бачу нове сонце, що сходить над кінцями землі, яке з’явиться розрадою для всіх сумних.Блаженно то стадо, яке удостоїться мати такого пастиря! Добре він буде пасти душі заблукавших, кормлячи їх на пасовищі благочестя; і всім, що знаходяться в бідах, з’явиться теплим помічником! »

Прийнявши сан священика, святитель Миколай став проводити ще більш суворе подвижницьке життя. По глибокому смиренню він здійснював свої духовні подвиги наодинці. Але Промислом Божим завгодно було, щоб добродійне життя святителя направлялоі інших на шлях істини.

Дядько єпископ відправився до Палестини, а управління своєю єпархією доручив своєму племіннику пресвітеру. Він всією душею віддався виконанню обов’язків єпископського управління.Багато добра зробив він своїй пастві, проявляючи широку благодійність. До того часу батьки його померли, залишивши йому багату спадщину, яка він використав на надання допомоги незаможним. Наступний випадок свідчить, до того ж, про його крайньому смиреннісь. У Патарі жив один бідний чоловік, у якого було три дочки красуні. Він був настільки бідний, що йому ніна що було видати заміж своїх дочок. До чого може довести потреба людини, недостатньо перейнятої християнською свідомістю!

Нещасного батька нужда призвела до жахливої ??думки – пожертвувати честю своїх дочок і з їх краси отримати кошти, необхідні для їх приданого.

Але, на щастя, в їхньому місті був добрий пастир, святитель Миколай, пильно стежив за потребами своєї пастви. Отримавши від Господа одкровення про злочинний намір батька, він вирішив позбавити його від тілесних злиднів, щоб тим самим врятувати його сімейство від духовної загибелі. Він задумав надати благодіяння так, щоб ніхто не знав про нього, як про благодійника, не знав навіть той, кому він зробив добро.

Узявши великий вузол із золотом, опівночі, коли всі спали і не могли його бачити, він підійшов до хатини нещасного батька і через вікно кинув всередину золото, а сам поспішно повернувся додому. На ранок батько знайшов золото, але не міг відати, хто був його таємним благодійником. Вирішивши, що Сам Промисел Божий послав йому цю допомогу, він подякував Господу і незабаром зміг видати заміж старшу дочку.

Святитель Микола, коли побачив, що його благодіяння принесло належний плід, вирішив довести його до кінця. В одну з таких ночей він також таємно кинув через вікно в хатину бідняка другий мішок із золотом.

Батько незабаром видав заміж і другу дочку, твердо сподіваючись, що Господь таким же чином надасть милість і третій дочці. Але він вирішив будь-що-будь дізнатися свого таємного благодійника і гідно подякувати йому. Для цього він не спав ночей, вичікуючи його приходу.

Не довго йому довелося чекати: скоро прийшов і втретє добрий пастир Христовий. Почувши дзвін впавшого золота, батько поспішно вийшов з дому і наздогнав свого таємного благодійника. Упізнавши, у ньому святителя Миколи, він упав до його ніг, цілував їх і дякував йому як визволителя від духовної загибелі.

Після повернення дядька з Палестини, святитель Миколай сам зібрався туди ж. В дорозі на кораблі він проявив дар глибокого прозріння і чудотворення: провістив наступаючу жорстоку бурю і силою своєї молитви усмирив її. Незабаром тут же на кораблі він зробив велике диво, воскресивши юнака матроса, який впав зі щогли на палубу і розбився на смерть. У дорозі вони часто прибували до берега. Святитель Микола скрізь доклав турботи до лікування недуг місцевих жителів: одних зцілював від невиліковних хвороб, з інших виганяв злих духів, іншим, нарешті, подав розраду в скорботі.

Після прибуття до Палестини, святитель Миколай оселився неподалік від Єрусалиму в селищі Бейт-Жала (біблійна Ефраффа), яке знаходиться на шляху до Віфлеєму. Всі мешканці цього благословенного села – православні; там знаходяться дві православні церкви, з яких одна, в ім’я святителя Миколая, побудована на тому місці, де колись проживав святитель в печері, яка є тепер місцем поклоніння.

Є переказ, що під час відвідин святих місць Палестини, святитель Ніколай побажав одного разу вночі помолитися в храмі, підійшов до дверей, закритих на замок, і двері Чудною Силою самі відчинилися, щоб Обранець Божий міг увійти до храму і виконати благочестиве бажання своєї душі.

Запалавши любов’ю до Божественного Чоловіколюбця, святитель Миколай забажав назавжди залишитися в Палестині, віддалитися від людей і таємно подвізатись перед Небесним Отцем.

Але Господь захотів, щоб такий світильник віри не залишався під спудом у пустелі, але щоб яскраво освітлював Лікійську країну. І ось, по сходженню звише, благочестивий пресвітер повернувся на батьківщину.

Бажаючи віддалитися від суєти мирської, святитель Миколай відправився не в Патари, а в Сионскую обитель, засновану його дядьком єпископом, де він був прийнятий братією з великою радістю. У тихому самоті чернечої келії він думав залишитися на все життя. Але настав час, коли великий Угодник Божий повинен був виступити верховним керівником Лікійської Церкви, щоб просвіщати людей світлом євангельського вчення і своїм доброчесним життям.

Одного разу, стоячи на молитві, він почув голос: «Миколо! Ти повинен вступити на служіння народу, якщо хочеш отримати вінець від Мене! »

Священний жах обгорнув пресвітера Миколая: що саме велить зробити йому чудовий голос? «Микола! Ця обитель не та нива, на якій можеш ти принести очікуваний Мною від тебе плід. Іди звідси і піди у світ, до людей, щоб прославилося в тобі Ім’я Моє! »

Підкоряючись цьому велінню, святитель Миколай пішов з обителі і місцем проживання обрав не своє місто Патари, де всі його знали і надавали йому почесті, а велике місто Міри, столицю і митрополію Лікійської землі, де, ніким не знаний, він міг швидше уникнути мирської слави . Жив він як жебрак, не мав де прихилити голову, але неминуче відвідував усі церковні служби. Наскільки Угодник Божий смиряв себе, настільки Господь, що принижує гордих і підносить смиренних, підніс його. Помер архієпископ всій Лікійської країни Іоанн. Для обрання нового архієпископа зібралися в Міри всі місцеві архієреї. Багато було запропоновано до обрання розумних і чесних людей, але загальної згоди не було. Господь обіцяв для заняття цієї посади більш достойного чоловіка, ніж ті, які знаходилися в їх середовищі. Єпископи старанно молилися Богу, просячи вказати особу найбільш гідну.

Одному з найстаріших єпископів з’явився у видінні чоловік, осяяний неземним світлом, і повелів у цю ніч стати у притворі храму і помітити, хто перший прийде до храму на ранкове богослужіння: це і є угодний Господу чоловік, якого єпископи повинні поставити своїм архієпископом; відкрито було і ім’я його – Микола.

Отримавши це божественне одкровення, старець єпископ повідомив про нього іншим, які, в сподіванні милості Божої, ще посилили свої молитви.

З настанням ночі старець єпископ став у притворі храму, чекаючи прибуття обранця. Святитель Микола, вставши з півночі, прийшов до храму. Його зупинив старець і спитав його ім’я. Він тихо і скромно відповів: «Називаюся я Микола, раб святині твоєї, владико!»

По глибокому смиренню прибулого, старець переконався, що він і є обранець Божий. Він узяв його за руку і повів на собор єпископів. Всі з радістю прийняли його, і поставили на середину храму. Незважаючи на нічний час, звістка про чудесне обрання рознеслася по місту; зібралося багато народу. Старець єпископ, сподобився бачення, звернувся до всіх із словами: «Прийміть, браття, свого пастиря, якого помазав для вас Святий Дух і якому він доручив управління ваших душ. Не людський собор, а Суд Божий поставив його.Ось тепер ми маємо того, кого чекали, прийняли і знайшли, кого шукали.Під його мудрим керівництвом ми сміливо можемо сподіватися предстати перед Господом в день Його слави і суду! »

При вступі в управління Мірлікійською єпархією, святитель Миколай сказав сам до себе: «Тепер, Микола, твій сан і твоя посада вимагають від тебе, щоб ти цілком жив не для себе, а для інших!»

Тепер він не став приховувати свої добрі справи для блага пастви і для прославлення імені Божого; але був, як завжди, лагідний і смиренний духом, незлоблів серцем, чуждий всякої зверхності і своєкорисливості; дотримувався сувору помірність і простоту: носив простий одяг, їв пісну їжу раз на добу – ввечері. Цілий день великий архіпастир творив справи благочестя і пастирського служіння. Двері його дому були відкриті для всіх: кожного він приймав з любов’ю і привітністю, будучи для сиріт батьком, для жебраків – живильником, для плачучих – утішником, для утисків – заступником. Паства його процвітала.

Але наближалися дні випробувань. Церква Христова піддалася гонінням імператора Діоклетіана (285-30 рр..). Храми руйнувалися, божественні і богослужбові книги спалювалися, єпископи і священики закривались в темниці і віддавалися тортурам. Всі християни піддавалися усіляким образам і мукам.Гоніння дійшло і до Лікійської Церкви.

Святитель Миколай в ці важкі дні підтримував у вірі свою паству, голосно і відкрито проповідуючи ім’я Боже, за що був кинутий у темницю, де не переставав зміцнювати віру серед ув’язнених і стверджував їх в міцному сповіданні Господа, щоб вони були готові постраждати за Христа.

Наступник Діоклетіана Галерій припинив гоніння. Святитель Микола, після виходу з в’язниці, знову зайняв Мірлікійську кафедру, і з ще більшою ревністю віддався виконанню своїх високих обов’язків. Він прославився особливо ревнощами за твердження Православної віри та викорінення язичництва і єресей.

Особливо сильно постраждала Церква Христова на початку IV століття від єресі Арія. (Він відкидав божество Сина Божого і не визнавав Його Єдиносущним Отцу.)

Бажаючи встановити в стаді Христовому мир, приголомшений єрессю Аріївського псевдовчення. Рівноапостольний імператор Костянтин скликав Перший Вселенський Собор 325 року в Нікеї, де під головуванням імператора зібралися триста вісімнадцять архієреїв; тут було піддано осуду вчення Арія та його послідовників.

Особливо відзначились на цьому Соборі святитель Афанасій Олександрійський і святитель Миколай. Інші святителі захищали Православ’я з допомогою своєї освіти. Святитель Микола ж захищав віру самою ж вірою – тим, що всі християни, починаючи з апостолів, вірили в Божество Ісуса Христа.

Є переказ, що під час одного із соборних засідань, не стерпівши богохульства Арія, святитель Микола вдарив цього єретика по щоці. Отці Собору визнали такий вчинок надмірністю ревнощів, позбавили святителя Миколи переваги його архієрейського сану – омофору та й віддали його в тюремну вежу. Але незабаром вони переконалися в правоті святителя Миколи, тим більше, що багато з них мали бачення, коли перед їх очима Господь наш Ісус Христос подав святителю Миколі Євангеліє, а Пресвята Богородиця поклала на нього омофор. Вони звільнили його з ув’язнення, повернули йому його колишній сан і прославили його як великого Угодника Божого.

Місцевий переказ Нікейскої Церкви не тільки вірно зберігає пам’ять про святителя Миколая, але і різко виділяє його з числа трьохсот вісімнадцяти отців, яких вважає всіх своїми покровителями. Навіть турки-мусульмани мають глибоку повагу до святителя: у вежі вони до цього часу дбайливо зберігають ту темницю, де був ув’язнений цей великий муж.

Після повернення з Собору святитель Миколай продовжував свою доброчинну пастирську діяльність із влаштування Церкви Христової: стверджував у вірі християн, звертав до істинної віри язичників і повчав єретиків, рятуючи тим їх від загибелі.

Піклуючись про духовні потреби своєї пастви, святитель Миколай не нехтував задоволенням їх тілесних потреб. Коли в Лікії настав голод, великий, добрий пастир, щоб врятувати голодуючих, створив нове диво: один торговець навантажив великий корабель хлібом і напередодні відплиття кудись на захід побачив уві сні святителя Миколая, який наказав йому доставити весь хліб у Лікію, бо він купує у нього весь вантаж і дає йому в завдаток три золоті монети. Прокинувшись, купець був дуже здивований, знайшовши затиснутими у себе в руці дійсно три золоті монети. Він зрозумів, що це було веління згори, привіз хліб у Лікію, і голодуючі були врятовані. Тут він розповів про бачення, і громадяни за його опису впізнали свого архієпископа.

Ще за життя свого святитель Миколай прославився як умиротворець ворогуючих, захисник безневинно засуджених і рятівник від марної смерті.

При царюванні Костянтина Великого в країні Фрігії спалахнув заколот. Для його упокорення цар послав туди військо під начальством трьох воєвод: Непотіана, Урса і Ерпіліона. Кораблі їх прибило бурею до берегів Лікії, де їм довелося стояти довго. Припаси виснажилися, – стали грабувати населення, яке чинило опір, причому сталася жорстока сутичка біля міста Плакомат. Дізнавшись про це, святитель Миколай особисто прибув туди, припинив ворожнечу, потім разом з трьома воєводами відправився у Фрігію, де добрим словом і умовлянням, без застосування військової сили, приборкав заколот. Тут йому повідомили, що під час його відсутності з міста Міри тамтешній градоправитель Євстафій невинно засудив на смертну кару трьох громадян, обмовлених ворогами.Святитель Микола поспішив у Міри і з ним – троє царських воєвод, яким дуже полюбився цей добрий архієрей, що зробив їм велику послугу.

У Міри прибули вони в самий момент страти. Кат уже заносив меч, щоб обезголовити нещасних, але святитель Миколай владною рукою вириває у нього меч, і керує звільнити невинно засуджених. Ніхто з присутніх не наважився противитися йому: всі зрозуміли, що коїться воля Божа. Троє царських воєвод дивувалися цьому, не підозрюючи, що незабаром і їм самим знадобиться чудове заступництво святителя.

Повернувшись до двору, вони заслужили шану і прихильність царя, чим викликали заздрість і ворожнечу з боку інших царедворців, які обмовили перед царем цих трьох воєвод, ніби вони намагалися захопити владу. Заздрісні наклепники зуміли переконати царя: троє воєвод були ув’язнені до в’язниці й засуджені на смерть. Тюремний сторож попередив їх, що страта повинна відбутися на інший день. Безневинно засуджені стали гаряче молитися Богові, просячи заступництва через святителя Миколая. У ту ж ніч Угодник Божий явився у сні цареві і владно зажадав звільнення трьох воєвод, погрожуючи підняти заколот і позбавити царя влади.

«Хто ти, що смієш вимагати та погрожувати царю?»

«Я – Микола, Мир Лікійських Архієпископ!»
Прокинувшись, цар став роздумувати про цей сон. У ту ж ніч святитель Миколай з’явився також начальнику міста Евлавію і зажадав звільнення невинно засуджених.
Цар закликав до себе Евлавія, і дізнавшись, що і він мав таке ж бачення, велів привести трьох воєвод.

«Яке чаклунство робите ви, щоб давати мені і Евлавію бачення уві сні?» – запитав цар і розповів їм про явище святителя Миколая.
«Ми не робимо ніякого чаклунства, – відповідали воєводи, – але самі раніше були свідками, як цей архієрей врятував у Мирах невинних людей від смертної кари!»
Цар велів розглянути їх справу і, переконавшись в їх невинності, відпустив.

Святитель під час свого життя надавав допомогу людям, навіть зовсім його не знавших.Одного разу корабель, що плив з Єгипту в Лікію, був застигнутий найсильнішою бурею.Зірвало на ньому вітрила, зламало щогли, хвилі готові були поглинути корабель приречений на неминучу загибель. Ніякі сили людські не могли їй запобігти. Одна надія – просити допомоги у святителя Миколая, якого, щоправда, жоден з цих моряків ніколи не бачив, але всі знали про його чудове заступництво. Гинучі моряки стали гаряче молитися, – і ось святитель Миколай з’явився на кормі біля керма, став керувати кораблем і благополучно привів його в гавань.

Зверталися до нього не тільки віруючі, але і язичники, і святитель відгукувався своєю незмінною чудесною допомогою всім, які шукали її. У спасаючих ним від тілесних бід він викликав каяття у гріхах і бажання виправити своє життя.

За словами святого Андрія Критського, святитель Миколай являся до людей, обтяжених різними лихами, подавав їм допомогу і рятував їх від смерті: «Своїми справами і добродійним життям святитель Миколай сяяв у Мирах, як зірка ранкова серед хмар, як місяць найкрасивіший у повному місяці своєму. Для Церкви Христової він був яскраво сяючим сонцем, прикрашав Її, як лілія при джерелі, був для в Неї миром запашним! »

До глибокої старості сподобив Господь дожити Свого великого Угодника. Але настав час, коли і він повинен був віддати загальний борг людського єства. Після нетривалої хвороби він мирно помер 6 грудня 342 року, і був похований в соборній церкві міста Мири.

За життя свого святитель Миколай був благодійником роду людського, не перестав він ним бути і після своєї смерті. Господь сподобив його чесне тіло нетління і особливої ??чудотворної сили. Мощі його почали – і продовжують донині – виділяти запашне миро, володіюче даром чудотворення.

Минуло сімсот з лишнім років після смерті Угодника Божого. Місто Міри і вся Лікійська країна були зруйновані сарацинами.Руїни храму з гробницею святителя були в запустінні і охоронялися лише кількома благочестивими ченцями.

У 1087 році святитель Миколай явився у сні одному апулійському священику міста Барі (у південній Італії) і наказав перенести його мощі до цього міста.

Пресвітери і знатні городяни спорядили для цієї мети три кораблі і під виглядом торговців вирушили в дорогу. Ця обережність була потрібна для того, щоб приспати пильність венеціанців, які, довідавшись про приготування жителів Барі, мали намір їх випередити і привезти мощі святителя в своє місто.

Баряни, окружним шляхом, через Єгипет і Палестину, заходячи в порти і ведучи торгівлю, як прості купці, прибули, нарешті, в Лікійську землю. Послані розвідники повідомили, що ніякої варти біля гробниці немає і її охороняють тільки чотири старих ченця. Баряни прийшли в Мири, де, не знаючи точного місця розташування гробниці, намагалися підкупити ченців, запропонувавши їм триста золотих монет, але зважаючи на їх відмову, застосували силу: зв’язали ченців і під загрозою тортур, змусили одного легкодухого вказати їм місцезнаходження гробниці.

Чудесно збережена гробниця білого мармуру була розкрита. Вона виявилася наповненою до країв запашним миром, у якому і були занурені мощі святителя. Не маючи можливості взяти велику і важку гробницю, баряни переклали мощі в заготовлений ковчег і відправилися назад.

Подорож тривала двадцять днів, і 9 травня 1087 вони прибули до Барі. Великій святині була влаштована урочиста зустріч за участю численного духовенства і всього населення. Спочатку мощі святителя були поміщені в церкві святого Євстафія.

Безліч чудес відбувалося від них. Через два роки була закінчена і освячена нижня частина (крипт) нового храму і в ім’я Святого Миколая, спорудженого нарочито для зберігання його мощей, куди вони і були урочисто перенесені папою Урбаном Другим 1 жовтня 1089.

Верхня частина храму (базиліка) була побудована значно пізніше – 22 червня 1197.

Служба святителю, здійснююча в день перенесення його мощей з Мир Лікійських у Барград – 9 / 22 травня – була складена в 1097 році російським православним ченцем Печерської обителі Григорієм і російським митрополитом Єфремом.

Свята Церква Православна вшановує пам’ять святителя Миколая не тільки 6 грудня і 9 травня, а й щотижнево, та щочетверга, особливими піснями.

Джерело

21 листопада Собор Архистратига Божого Михаїла та інших Небесних Сил безплотних

sobor arh mihaila

Собор Архистратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних, Архангелів: Гавриїла, Рафаїла, Уриїла, Селафиїла, Єгудиїла, Варахиїла та Єремиїла

Святкування Собору Архистратига Божого Михаїла та інших Небесних Сил безплотних встановлено на початку IVст. На Помісному Лаодикійському Соборі, який відбувся за декілька років до І Вселенського Собору. Лаодикійський Собор 35-м правилом засудив і відкинув єретичне поклоніння ангелам як творцям та правителям світу і утвердив православне шанування їх. Звершується свято в листопаді 9-му місяці від березня ( з якого в давнину починався рік) – у відповідності з числом 9-ти чинів Ангельських. Восьмий же день місяця вказує на майбутній Собор всіх Сил Небесних в день Страшного Суду Божого, який святі отці називають « днем восьмим, бо після віку цього, що йде седмицями днів, настане «день восьмий», і тоді: « прийде Син Людський у Славі Своїй і всі святі Ангели з Ним» ( Мф. 25,31).
Чини Ангельські розділяються на три ієрархії – вищу, середню і нижчу. Кожну ієрархію складають три чини.
У вищу ієрархію входять: Серафими, Херувими, Престоли. Найближче до Пресвятої Тройці знаходяться шестикрилі Серафими ( Полум’яні, Вогненні) ( Іс. 6, 2). Вони полум’яніють любов’ю до Бога і інших спонукають до неї.
Після Серафимів Господу предстоять многоокі Херувими ( Бут. 3, 24). Їхнє ім’я означає вилиття премудрості, просвіщення, бо через них, що сяють світлом Богопізнання і розуміння таїн Божих, посилається премудрість і просвіщення для істинного Богопізнання.
За Херувимами – предстоять Богоносні за благодаттю, даною їм для служіння, Престоли ( Кол. 1, 16), що таємничо і неосяжно носять Бога. Вони служать правосуддю Божому.
Середню Ангельську ієрархію складають три чини: Господства, Сили і Власті.
Господства ( Кол. 1,16) володіють над наступними чинами Ангелів. Вони настановляють поставлених від Бога земних володарів на мудре правління. Господства навчають володіти почуттями, приборкувати гріховні бажання, підкоряти плоть духу, панувати над своєю вольою, перемагати спокуси.
Сили (1 Пет. 3, 22) виконують волю Божу. Вони творять чудеса і посилають благодать чудо творення і прозорливості угодникам Божим. Сили допомагають людям у несенні послуху, укріплюють в терпінні, дарують духовну кріп кість і мужність
Власті ( 1 Пет. 3, 22: Кол. 1, 16) мають владу приборкувати силу диявола. Вони відбивають від людей бісівські спокуси, утверджують подвижників, оберігають їх, допомагають людям у боротьбі зі злими помислами.
Нижчу ієрархію складають також три чини: Начала, Архангели та Ангели.
Начала ( Кол. 1, 16) керують нижчими ангелами, направляючиїх до виконання Божественних повелінь. Їм доручено керувати всесвітом, охороняти країни, народи, племена. Начала настановляють людей віддавати кожному честь, яка належить його званню. Навчають керівників виконувати посадові обов’язки не заради особистої слави і вигоди, а заради честі Божої і користі ближнім.
Архангели ( 1Сол. 4, 16) благовістять про велике і преславне, відкривають тайни віри, пророцтва і розуміння волі Божої, укріплюють в людях святу віру, просвічуючи їхній розум світлом Святого Євангелія.
Ангели ( 1 Пет. 3.22) найбільш близькі до людей. Вони сповіщають наміри Божі, настановляють людей до чеснотного і святого життя. Вони охороняють віруючих, утримують від падіння, піднімають впалих, ніколи не покидають нас і завжди готові допомогти, якщо ми забажаємо.
Всі чини Небесних сил носять загальну назву Ангелів – за суттю свого служіння. Господь відкриває Свою волю вищим Ангелам, а вони, в свою чергу, просвічують решту.
Над всіма дев’ятьма чинами поставлений Господом святий Архистратиг Михаїл ( ім’я його в перекладі з єврейської означає – « хто як Бог») – вірний служитель Божий, тому що він скинув з Неба гордовитого деницю з іншими павши ми духами. А до інших Ангельських Сил він викликнув: « Будьмо уважні! Станьмо добре перед Сотворителем нашим і не задумаймо неугодного Богові!». За Церковним переданням, що закарбоване в службі Архистратигу Михаїлу, він приймав участь у багатьох старозавітніх подіях. Під час виходу ізраїльтян з Єгипту він супроводжував їх у вигляді вогненного стовпа вночі і хмарного вдень. Через нього явився Сила Господня, що знищила єгиптян посланих фараоном наздогнати ізраїльтян. Архистратиг Михаїл захищав Ізраїль у всіх бідах.
Він явився Ісусу Навину і відкрив волю Господа на взяття Єрихону ( Нав. 5, 13-16). Сила великого Архистратига Божого явилась у знищенні 185 тисяч воїнів Асирійського царя Сеннахирима ( 4 Цар.19, 35), в поразці нечестивого Антіохового воєначальника Іліодора і в огородженні від вогню трьох святих отроків – Ананії, Азарії і Мисаїла, кинутих в піч на спалення за відмову поклонитися ідолу ( Дан. 3, 92-95)
З волі Божої, переніс пророка авакума з Юдеї до Вавилону, щоб дати їжу Даниїлу кинутому у рів з левами ( кондак акафіста, 8)
Архангел Михаїл заборонив дияволу явити іудеям тіло святого Мойсея для обожнення( Іуд. 1,9).
Святий Архангел Михаїл явив свою силу, коли він дивно спас отрока, кинутого грабіжниками в море з каменем на шиї біля берегів Афону ( Афонський Патерик).
Слід зазначити, що шанування святого Архистратига Михаїла почалося на наших землях ще з часів древньої Русі, про це свідчать чудеса явлені архангелом Божим і велика кількість храмів та монастирів побудованих нашими благочестивими предками на честь Начальника Небесних сил.
Найперше треба згадати, про Михайлівський Золотоверхий монастир, який обрав для себе за оселю Архистратиг Михаїл. Місто Київ, злотоглава столиця нашої держави і вся Україна мають собі за небесного покровителя Архангела Михаїла.
З Священного Писання і Священного Передання для нас відомі також такі Архангели:
Гавриїл – кріпость ( сила) Божа, провісник і служитель Божественної могутності ( Дан. 8, 16; Лк. 1, 26)
Рафаїл – лікування Боже, цілитель людських недугів ( Тов.3, 16; 12,15);
Уриїл – вогонь, чи світло Боже, просвітитель ( 3 Езд. 5, 20);
Селафиїл – молитвеник Божий, той що спонукає до молитви ( 3 Езд. 5, 16);
Єгудиїл- той що славить Бога, той що підкріплює працюючих для слави Господньої і молільник про відплату їм за подвиги;
Варахиїл – роздавач благословення Божого на добрі діла, той що просить для людей милості Божі;
Еримиїл – піднесення до Бога ( 3 Езд. 4, 36).
Ніде не вказується точна кількість святих Ангелів. Для нас це є не важливо. Церква Христова, здавна вшановує Горні Воїнства, Як служителів Божественної Слави, як наших небесних захисників і покровителів, керманичів всього нашого життя.

Джерело : www.cerkva.vn.ua

СВЯТИЙ АПОСТОЛ І ЄВАНГЕЛИСТ ЛУКА

31 жовтня Церква вшановує пам`ять апостола Луки. Він народився в Антіохії і належав до язичницького роду. Лука з цікавістю займався науками та мистецтвом, подорожував світом для того, щоб ще більше дізнатися про те, як влаштований Всесвіт і яким Розумом. У цей час він здобув знання з медицини й набув якостей та вміння в малюванні. Лука добре знав, окрім грецької, давньоєврейську та арамейську мови.

У Страсний тиждень Лука весь час знаходився в Єрусалимі. Бачив своїми очами муки Христа Спасителя, Його Голгофу, розп’яття і погребіння. На ранок Пасхи Лука йшов з Клеопою в село Еммаус і перебував у скорботному стані з приводу смерті Христа. Коли ж Воскреслий Спаситель явився ним у дорозі і відкрився у ламанні хліба, вони побачили, що Спаситель воскрес (Лк. 24:13-35).

Святий Симеон Метафраст, який уклав житіє святого апостола і євангелиста Луки, черпаючи свідчення від давніх церковних письменників Орігена, Климента Олександрійського та церковного історика Євсевія Кесарійського, пише, що після Зішестя Святого Духа, Лука на деякий час залишився в Єрусалимі разом з іншими апостолами, а потім попрямував до Антіохії, де вже знаходилося кілька учнів. Зупинившись в самарійському місті Севастії для проповіді Євангелія, він взяв правицю пророка Іоана Предтечі і перевіз її, як дорогоцінну християнську реліквію, до своєї батьківщини Антіохії. Саме тут Лука зустрів святого апостола Павла під час його другої місійної подорожі, яка відбувалася близько 50 року після Р. Х. Звідтіля вони обидва відправилися до Греції, щоб тут проповідувати Слово Боже.

Інше передання, яке знаходиться у «Константинопольському Синаксарі» свідчить, що Лука не знав Господа, не ходив за Ним і не був свідком Його страждань, а лишень зустрів апостола Павла в місті Фіви, де був лікарем і доглядав за хворими. Проповідь Апостола Народів дуже вплинула на Луку і переконала його в Істині. Без коливань і сумнівів він залишив свій маєток, відмовився від лікування і пішов за апостолом Павлом. Відтоді Павло та Лука були разом, несли спасительне благовістя до різних місць і засновували християнські громади.

Коли апостола Павла арештували, Лука не залишив його і попрямував за ним до Риму. Йому довелося перетерпіти різні випробовування, про що розповідається наприкінці книги Діянь Святих Апостолів у 27 і 28 розділах. Саме в Римі Лука під керівництвом апостола Павла написав Євангеліє та Діяння Святих Апостолів. Ці святі писання Лука присвятив правителеві Ахайї Феофілу, який навернувся до християнства.

Після двох років перебування у в`язниці апостол Павло був відпущений на волю і знову відновив свою місіонерську проповідь. Вірним супутником Павлові в його апостольських подорожах був і надалі Лука. Жорстокі гоніння на християн, які розпочалися за імператора Нерона, змусили апостола Павла знову повернутися до Риму, щоб підтримати громаду вірних. Павло був і на цей раз схоплений та закований у ланцюги. Можливо апостол Лука був присутній при мученицькій кончині свого улюбленого вчителя.

Після смерті Апостола Народів Лука пішов з євангельською проповіддю і ніс благу звістку в Італії, Далмації та Македонії, звідти прийшов до Ахайї. Побував Лука і в Єгипті, де проповідував Євангеліє язичникам. Він дійшов навіть до далеких Фів і призначив святого Авілія другим єпископом Олександрії. Повернувшись до Греції, Лука став єпископом міста Фіви в Беотії. Він рукопокладав пресвітерів і дияконів, засновував церкви та зцілював хворих.

Мученицька кончина апостола Луки була такою ж жорстокою, як і інших апостолів. Язичники заживо стяли з нього тіло і за свідченням він помер, будучи підвішеним до оливкового дерева. Біля гробниці святого апостола Луки звершувалося багато чудес, а його мощі виточували миро. Багато вірних приходило до святині, зціляючись від багатьох хвороб і особливо від недугу на очі.

Після блаженної мученицької кончини, через багато століть, 3 березня 357 року імператор Констанцій, син рівноапостольного Костянтина Великого, послав намісника Єгипта Артемія в Фіви, щоб той переніс мощі святого апостола Луки до церкви Святих Апостолів у Константинополі. Вони були разом покладені з мощами святих апостолів Андрія та Тимофія.

Церковна традиція свідчить також про те, що святий апостол і євангелист Лука намалював образ Пресвятої Діви Марії з Немовлям Ісусом на руках. Мати Божа прийняла Своє зображення з радістю і промовила такі слова: «Нехай прибуде на ньому милість Того, Кого Я народила». Відтак, Лука намалював ще кілька ікон Пресвятої Богородиці та святих апостолів Петра і Павла й роздав їх для перших християнських громад. Звідси походить благочестива традиція здавна шанувати ікони Христа Спасителя, Його Пречистої Матері та святих угодників Божих, а апостола Луку вважати покровителем іконописців.

Святого апостола і євангеліста Луку вважають не тільки покровителем тих, хто малює ікони, але й покровителем лікарів та церковних істориків. Лікарів через те, що Лука сам був лікарем, а церковних істориків – апостол Лука був автором Святого Євангелія, в якій застосував певну хронологію та книги «Діянь Святих Апостолів».

В народній уяві день апостола Луки порівнюють часто з його ще однією датою – днем пам`яті 5 травня, тобто весняним Лукою. Тому селяни у цей день приказували: «До весняного Луки ані хліба, ані муки, а прийшов осінній Лука – з`явилися хліб і мука»; «Як не придбаєш до Луки, то не буде ані хліба, ані муки»; «До Луки не везуть сіна з луки».

Святий апостол Лука мав неабиякі таланти, дар письменництва, лікування та малювання, а ще більше дар віри в Ісуса Христа і ходячи перед Лицем Господнім та маючи палаюче серце, готував народи, яким проповідував, до спасіння й вічного життя.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський

5 жовтня пам’ять святого пророка Іони

Яке сьогодні свято відзначають за церковним календарем » Новини Чернівці:  Інформаційний портал «Молодий буковинець»

Пророк Іона жив після пророка Єлисея. Одного разу Господь повелів йому йти в язичницьке місто Ніневію, столицю Ассирійського царства, і сповістити жителів цього міста, що Господь знищить їх, якщо вони не покаються. Та Іона не хотів іти з проповіддю до ворогів народу ізраїльського і не послухався голосу Божого. Він сів на корабель, який відбував до іншої країни. Але раптом на морі піднялася сильна буря. Кораблю загрожувала загибель. Усіх, хто був на ньому, охопив жах. Корабельники вирішили кинути жереб, щоб довідатись, через що їх спіткало таке лихо. Жереб випав на Іону. Іона зізнався у своєму гріху і сказав: “Так, я згрішив перед Господом! Киньте мене в море, і буря втихне”. Коли його кинули у море, буря втихла. З волі Божої пророка проковтнула величезна риба, яка в Біблії названа китом. Іона три дні і три ночі пробув у череві кита, молячись Богу про помилування. Тут Господь явив особливу Свою славу, Він зберіг його неушкодженим у череві кита і помилував його.Через три дні кит викинув пророка живим на берег. Після цього Іона пішов у Ніневію для виконання волі Божої. Цілий день він ходив містом і проповідував усім, кажучи: “Ще сорок днів, і Ніневію буде зруйновано!” Мешканці повірили його словам. Вони, разом з царем, наклали на себе піст, стали молитися і каятися у своїх гріхах. І Господь помилував їх.Та Іона заремствував на таке милосердя Боже і просив собі смерті у Бога. Ймовірно, він гадав, що його вважатимуть лжепророком.Господь і цього разу врозумив Іону. Перед наметом, який Іона розкинув для себе поблизу Ніневії, за одну ніч виросла велика рослина і захищала його від сонячної спеки. Але на другий день черв`як підточив цю рослину, і вона всохла. Іона вельми сумував за всохлою рослиною.Тоді Господь сказав йому: “Ти жалкуєш за рослиною, над якою не трудився і якої не плекав. То хіба ж Я можу не пожаліти Ніневії, міста великого, в якому понад сто двадцять тисяч чоловік, не здатних розрізнити, де права, а де ліва рука, і безліч худоби?”Триденне перебування пророка Іони у череві кита і чудесне спасіння його були прообразом триденної смерті і Воскресіння Христа Спасителя.(Див. Іон).

Джерело

Останні публікації

Featured Links

    Пошук в архіві

    Пошук за датою
    Пошук за категорією
    Пошук з Google
    Увійти | Designed by Gabfire themes