Коломийський вісник
Category archives for: СКАРБНИЦЯ ДУХОВНОСТІ

5 жовтня пам’ять святого пророка Іони

Яке сьогодні свято відзначають за церковним календарем » Новини Чернівці:  Інформаційний портал «Молодий буковинець»

Пророк Іона жив після пророка Єлисея. Одного разу Господь повелів йому йти в язичницьке місто Ніневію, столицю Ассирійського царства, і сповістити жителів цього міста, що Господь знищить їх, якщо вони не покаються. Та Іона не хотів іти з проповіддю до ворогів народу ізраїльського і не послухався голосу Божого. Він сів на корабель, який відбував до іншої країни. Але раптом на морі піднялася сильна буря. Кораблю загрожувала загибель. Усіх, хто був на ньому, охопив жах. Корабельники вирішили кинути жереб, щоб довідатись, через що їх спіткало таке лихо. Жереб випав на Іону. Іона зізнався у своєму гріху і сказав: “Так, я згрішив перед Господом! Киньте мене в море, і буря втихне”. Коли його кинули у море, буря втихла. З волі Божої пророка проковтнула величезна риба, яка в Біблії названа китом. Іона три дні і три ночі пробув у череві кита, молячись Богу про помилування. Тут Господь явив особливу Свою славу, Він зберіг його неушкодженим у череві кита і помилував його.Через три дні кит викинув пророка живим на берег. Після цього Іона пішов у Ніневію для виконання волі Божої. Цілий день він ходив містом і проповідував усім, кажучи: “Ще сорок днів, і Ніневію буде зруйновано!” Мешканці повірили його словам. Вони, разом з царем, наклали на себе піст, стали молитися і каятися у своїх гріхах. І Господь помилував їх.Та Іона заремствував на таке милосердя Боже і просив собі смерті у Бога. Ймовірно, він гадав, що його вважатимуть лжепророком.Господь і цього разу врозумив Іону. Перед наметом, який Іона розкинув для себе поблизу Ніневії, за одну ніч виросла велика рослина і захищала його від сонячної спеки. Але на другий день черв`як підточив цю рослину, і вона всохла. Іона вельми сумував за всохлою рослиною.Тоді Господь сказав йому: “Ти жалкуєш за рослиною, над якою не трудився і якої не плекав. То хіба ж Я можу не пожаліти Ніневії, міста великого, в якому понад сто двадцять тисяч чоловік, не здатних розрізнити, де права, а де ліва рука, і безліч худоби?”Триденне перебування пророка Іони у череві кита і чудесне спасіння його були прообразом триденної смерті і Воскресіння Христа Спасителя.(Див. Іон).

Джерело

8 вересня святих мучеників АДРІАНА І НАТАЛІЇ

1 580

Імена святих мучеників Адріана і Наталії добре відомі всім православним християнам. Вони були чоловіком і дружиною, а прожили в подружжі всього один рік. Родом з Никомидії. Жили при імператорі Максиміані (305-311рр.), за часів якого кров християн потоками заливала вулиці міст. Переслідувані християни, рятуючись, переховувалися в печерах скелястих гір. Імператор Максиміан, дізнавшись про це, видав наказ поганським жителям за грошову винагороду шукати християн в горах. Також вимагав жорстоко катувати тих, хто переховував сповідників Христової віри.

Одного разу гонителі донесли імператору, що недалеко від міста в одній з печер ховаються християни, які ночами моляться Богу. Максиміан послав військо, яке справді знайшло 23-х християн. Закувавши їх в залізні кайдани, повели в місто. Святих мучеників зустрічав сам імператор і наказав нещадно бити, потім завести в судову палату на допит, після чого кинути в темницю і тримати, доки не повмирають. Серед урядовців, які засідали в судилищі, головуючим був 28-річний чоловік на ім’я Адріан. Він зацікавився вірою, за яку християни готові були прийняти мученицьку смерть. Коли в’язні розповіли Адріану правду Христової віри, його серце загорілося любов’ю до Христа Спасителя і він сказав: “Впишіть і моє ім’я в число ув’язнених, бо я, від сьогодні, християнин і з радістю прийму смерть за Христа”.

Поганські урядовці доповіли про це Максиміану, який негайно викликав Адріана: “Чи ти лишився глузду і хочеш постраждати? Викресли своє ім’я і принеси жертву богам, та благай у них прощення”. “Я не лишився розуму, а прийшов до розуму і впізнав, що віра Христова є правдива і спасительна”. Тоді Максиміан наказав закувати його в кайдани і посадити в темницю разом з усіма.

Адріан мав молоду дружину Наталію. Коли її повідомили, що чоловік став християнином і знаходиться у в’язниці, вона дуже зраділа і славила Господа, бо і сама була християнкою. Наталія поспішила в темницю, і, зустрівши свого мужа, обцілувала його кайдани, словами втішала мужа і укріпляла його в вірі: “Блажен ти, дорогий муже мій, що увірував у Христа, бо придбав безцінне багатство. Не шкодуй за земним: ні краси, ні молодості (Адріану було тоді лише 28 років), ні багатства. Все земне – прах і тління. Богу угодна тільки віра і добрі діла, віра в Ісуса Христа – нагорода Небес”.

За порукою інших в’язнів сторожа відпустила святого Адріана з темниці повідомити дружину про день його мученицької смерті. Свята Наталія, побачивши мужа, не хотіла впустити його, бо подумала, що муж відрікся від Христа і його відпустили. Але святий Адріан переконав дружину, що він тільки відпросився на кілька годин, щоб сповістити дружині дату своєї страти. Дізнавшись правду, свята Наталія радо зустріла чоловіка і попрощалася з ним, з болем і радістю в серці провівши до в’язниці. Хто може описати останнє прощання мужа з дружиною. Вони не плакали. Духовна радість наповнила їх серця. Муки і біль тіла були нічим перед усвідомленням вірності Господу нашому Ісусу Христу. Довіряли, бо знали Його слова: “і будуть вас ненавидіти всі за ім’я Моє; а хто витерпить до кінця, той спасеться (Мф. 10, 22).”

Через сім днів всіх в’язнів (а їх було 24) вивели на страту. Всі були страшенно знесилені муками, тому Максиміан наказав перед стратою побити тільки Адріана воловими жилами по животі. Полилася кров, живе тіло відпадало від кісток, але нестерпні муки лише додали сили – з уст і серця мученика лилася молитва. Ледь живого Адріана знову віднесли у в’язницю, а свята Наталія йшла слідом за ним. А коли імператор заборонив впускати жінок у в’язницю, щоб морально не підтримували своїх мужів, Наталія постригла волосся і, одягнувшись в чоловічий одяг, перебувала біля свого мужа. Врешті імператор наказав важким молотом поламати кості на руках і ногах всім мученикам. Тіла святих мучеників хотіли спалити. Але піднялася страшна буря і розпалена піч, де мали спалити тіла, погасла. Більшість мучителів були вбиті блискавкою з неба. Свята Наталія взяла собі руку свого мужа святого Адріана і зберігала вдома. Тіла святих мучеників імператор таки наказав спалити, але християни вночі викупили їх і перевезли таємно до Візантії, де і захоронили.

Невдовзі після похорону мучеників, один багатий поганин хотів одружитися зі святою Наталією. Але вона, боячись, що імператор насильно видасть її заміж за поганина, вночі виїхала до Візантії, де днями і ночами молилася на могилі свого мужа. Якось, знесилена, заснула на могилі. Уві сні побачила свого мужа, який сказав, що Бог незабаром і її закличе у вічність. Сон справдився, через декілька днів під час молитви свята Наталія тихо і спокійно відійшла до Господа.

Джерело

Успенський Піст

ПЦУ | Розпочався Успенський піст - PCU

14 серпня для нас, для усіх православних християн, розпочинається Успенський піст. Цей піст настає через місяць після Петрового посту. Піст започатковано перед великими святами Преображення Господнього та Успіння Божої Матері і триває два тижні від 1 до 15 серпня (ст. стиль).

Християни перших віків завжди готувалися постом і молитвою до великих свят. З цієї священної практики з часом розвинулися коротші чи довші пости. Насамперед це Великий піст перед світлим днем Господньої Пасхи. Перед празником Христового Різдва ввійшов у звичай піст Пилипівки. З особливою повагою до святих верховних апостолів Петра й Павла виник піст Петрівки. А вкінці прийшов наймолодший з чотирьох річних постів – піст Успенський.

Ним ми приготовляємо себе до одного з найбільших Богородичних свят – Успіння Пресвятої Богородиці. Так ми наслідуємо пости й молитви Пречистої Діви Марії, якими вона готувалася до зустрічі Свого Божого Сина у Своєму святому Успінні.

Успенський піст відомий у нас також як Богородичний, Спасо-Богородичний, чи Спасівка. Звернемо увагу на історію цього посту, тривання та його практику у перших віках християнської Руси-України.

Перші згадки про Успенський піст маємо з IX століття. Як Петрівка й Пилипівка, так і цей піст увійшов у практику не дорогою церковного законодавства, а через звичай. З цієї причини у Греції було багато суперечок, як щодо існування цього посту, так і щодо його приписів і тривання.

Про цей піст нічого не згадує Евергетицький устав XI ст. ані устав Царгородського Пантократорського монастиря 1136 року.

Подібно й Устави святого Феодора Студита і святого Атаснасія Афонського ще до XIV сторіччя не говорять про Успенський піст. З давніх типіконів першу згадку про Спасівку має типікон грецького Николо-Касулянського монастиря з XII ст. в Калабрії, Італія. Тут на перше серпня (старий стиль) є таке зауваження: «Царгородський патріарх Миколай І (895 – 925) про Чотиридесятницю та Успіння Пресвятої Богородиці: «Є в нас ще інший піст, званий піст Пресвятої Богородиці, що починається першого серпня і про який згадує Сьомий Собор у Нікеї 920 року»».

Однак, в бесіді Льва Великого, виголошеній ним близько 450 року, ми знаходимо чітку вказівку щодо Успенського посту: «Церковні пости розміщені в році так, що для кожного часу запропоновано свій особливий закон помірності. Так для весни весняний піст – у Чотиридесятницю, для літа літній – у П’ятидесятницю (Петрів піст), для осені осінній – у сьомому місяці (Успенський), для зими – зимовий (Різдвяний)».

Згадку про Богородичний піст знаходимо в посланні папи Миколая І (858 – 867) до болгар, де він пише: «Свята Римська Церква має з давніх-давен звичай дотримуватися таких постів: 40 днів перед Пасхою, після П’ятдесятниці, перед Успінням Богородиці, а також перед святом Господнього Різдва». В автентичності цього послання деякі автори сумніваються.

У творі «Про три Чотиридесятниці», що його приписують Антиохійському патріарху Анастасію Синаїту (VI ст.) говориться про Успенський піст як такий, що відділився від Петрівки, бо вона первісно тривала від неділі Всіх Святих до свята Успіння, а відтак з Петрівки був відокремлений липень.

Афонські монахи приблизно в 1085 році запитували Царгородського патріарха Миколая VII Граматика (837 – 843) про пости, а особливо про Успенський піст. Відповідь патріарха була така: «У серпні був перед тим піст, але його перенесено, щоб не сходився з поганським постом, що був у тому часі. Одначе і тепер ще багато людей постять у тому часі, щоб оберегти себе від недуг».

Успенський піст у Візантійській державі в ХІ – ХІІ століттях почав щораз більше входити в життя. Архиєпископ Палестинської Кесарії Анастасій, що жив близько 1090 року, щоб заохотити вірних до зберігання цього посту, видає про нього окрему розвідку, у якій пише: «Піст перед Успінням Пресвятої Богородиці передали нам святі Отці й божественні патріархи, його чесно дотримуються усі міста і країни православні, а передусім велике й щасливе місто Константинополь та Велика Церква». Вкінці автор робить висновок, що цей піст уже був у практиці ще до імператора Лева Мудрого (886 – 911).

Успенський піст був темою обговорень Царгородського Собору 1166 року за патріарха Луки Хрисоверга (1156 – 1169) і Мануїла Комніна (1143 – 1180). Собор підтвердив практику цього посту.

У грецькій Церкві довгий час не було узгодженості, як щодо часу тривання Петрівки і Пилипівки, так і щодо часу тривання Успенського посту. Патріарх Вальсамс († 1204) подає, що за його часів дотримувались всіх трьох постів, тобто Петрівки, Спасівки і Пилипівки, і що їхня тривалість була така сама, що й сьогодні, а інші дотримувалися тільки Петрівки й Пилипівки, а про Успенський піст і чути не хотіли. Він у своїх посланнях захищає Богородичний піст і наказує його зберігати. Притім посилається на Царгородський Собор 1166 року, який цей піст не лише підтвердив, але й визначив його час – від 1 до 15 серпня.

Св. Симеон Солунський пише, що «Піст у серпні (Успенський) заснований на честь Матері Божого Слова, Яка, пізнавши Своє преставлення, як завжди подвизалася і постила за нас, хоч, будучи святою і непорочною, і не мала потреби в пості; так особливо Вона молилася за нас, коли мала намір перейти від тутешнього життя до майбутнього, і коли Її блаженна душу мала через Божественного духа з’єднатися з Її сином. А тому й ми маємо постити й оспівувати Її, наслідувати Її життя і тим будити Її до молитви за нас. Дехто, втім, каже, що цей піст заснований з нагоди двох свят, тобто Преображення та Успіння. І я також вважаю за необхідний спогад цих двох свят, одного – як такого, що подає нам освячення, а іншого – змилування й клопотання за нас».

Успенський піст у давнину був строгіший від Петрівки й Пилипівки, але лагідніший, ніж Великий піст. У понеділок, середу й п’ятницю цього посту треба споживати суху їжу, тобто хліб, воду й сушені овочі, а у вівторок і четвер дозволялася варена їжа, але без олії. У суботу й неділю був дозвіл на вино й оливу, а в день Господнього Преображення – і на рибу.

До свята Преображення Господнього, коли в храмах освячуються виноград і яблука, Церква зобов’язує нас утримуватися від цих плодів. За переданням св. Отців, «якщо ж хто з братів з’їсть гроно до свята, то хай прийме заборону за непослух і не споживає грон протягом всього місяця серпня».

У свято Преображення Господнього за церковним Статутом дозволяється на трапезі риба. З цього дня по понеділках, середах і п’ятницях у харчування обов’язково входили плоди нового врожаю.

Піст духовний тісно поєднується з постом тілесним, на зразок того, як наша душа поєднується з тілом, проникає в нього, оживлює і робиться з ним одним цілим, як душа й тіло становлять єдину живу людину. І тому, постячи тілесно, в той самий час слід нам постити й духовно: «Постячи, браття, тілесно, постимо й духовно, розв’яжемо будь-який союз неправди», – заповідає Свята Церква.

У пості тілесному на першому плані – утримання від поживної, смачної та солодкої їжі; у пості духовному – утримання від пристрасних гріховних порухів, що тішать наші чуттєві схильності й пороки. Там – залишення їжі скоромної – поживнішої і вживання їжі пісної – менш поживної; тут – залишення улюблених гріхів і огріхів і вправляння в протилежних їм чеснотах.

Сутність посту висловлена в церковній пісні: «Якщо, душе моя, утримуєшся від страв, а від пристрастей не очищаєшся, – даремно радіємо неспоживанням: тому що, якщо піст не принесе тобі виправлення, то зненавиджена будеш Богом, як фальшива, і уподібнишся злим демонам, котрі ніколи не їдять».

Джерело www.archangel.kiev.ua

Історія появи Почаївської ікони Божої Матері та її чудеса

У середині XVI століття на Волині, недалеко від Почаєва, в помісті Орлі жила православна поміщиця Ганна Гойська, що залишилася вдовою по кончині свого чоловіка Богдана Гойського, земського судді. Походила вона зі старовинного дворянського роду Козинських.

Того часу волинською землею проїздив грецький митрополит Неофіт, який прямував до багатої Москви, сподіваючись вимолити в неї допомогу для своєї скривдженої магометанами Церкви. 1559 року на щире прохання Ганни Гойської він зупинився в її маєтку.

«Богобоязлива Гойська» сердечно прийняла в себе іменитого гостя та за звичаєм з найглибшою повагою сумлінно опікувалася ним.

На подяку за сердечну гостинність, а, ймовірніше, натхненний Самою Царицею Небесною, Неофіт благословив Гойську древньою іконою Богоматері з Предвічним Немовлям — образом, який привіз із Константинополя. Вірогідно, цю заповітну родову святиню він узяв із собою як благословення в далекий нелегкий шлях — спочатку до Константинопольського Патріарха, а потім за його дорученням — до Росії, і завжди зберігав цей образ при собі, поки Промисел Божий не повелів залишити її на Волині у милосердної благочестивої вдови.

Отриманий великий дар Гойська зберігала певний час у своїй замковій молитовні. Аж ось, за тогочасними розповідями, домашні побожної вдови почали помічати, що від ікони виходить якесь незвичайне світло. Слуги сповістили про це поміщицю, але вона довго не зважала на їхні розповіді, поки, нарешті, сама не побачила в сонному видінні ікону «у великому світі». Але й тоді Гойська не звернула на це особливої уваги, поки світло, що виходить від ікони, не побачила вже наяву. Минуло ще трохи часу, і благодатна сила, яка виходила від образу, дала знати про себе першими чудесами.

У Ганни Гойської був сліпий від народження рідний брат Пилип Козинський. Ганна підказала йому звернутися з молитвою до дарованого образу Пресвятої Богородиці з проханням про дарування зору. І щойно її брат від усього серця помолився перед святинею, очі йому відкрилися, і він почав бачити, ніби ніколи й не був сліпим.

Після такого безсумнівного чуда, що сталося на очах у людей, Гойська вже не зважувалася тримати ікону в себе, а, зібравши ченців, священиків і безліч православного люду, з хресним ходом та співами перенесла її на Почаївську гору та віддала на вічне зберігання ченцям, які мешкали в тамтешніх печерах. Чудесне зцілення і наступне за ним урочисте перенесення ікони з маєтку Гойської до Почаївських іноків сталося, ймовірно, у першій половині 1597 року. Бо вже 14 листопада 1597 Гойська жертвує на розбудову Почаївського монастиря великі кошти, невдовзі будує церкву на честь Успіння Божої Матері та забезпечує її всім потрібним; дарує ченцям свою спадщину: землі, сіножаті, млини; щедро прикрашає чудотворну ікону.

З цього часу від ікони виливаються чудеса, ніби рікою. Сотні разів усенародно засвідчено цілющу силу, що виходила від чудотворного образу Почаївської Божої Матері. Якої тільки допомоги не отримували від неї люди! Не даремно у книзі «Записів чудес Почаївських» її названо «скорботних матерів розрадою».

У 1664 році юний син поміщика Івана Жабокрицького Симеон, омивши водою очі від Стопи Богоматері, зцілився від величезного більма на оці. Однак невдовзі він тяжко захворів і помер. Батьки, оплакавши його, вже приготували тіло до поховання, тим часом бабуся небіжчика, пані Свіщевська, зі сльозами благала Пресвяту Богородицю на горі Почаївській: «Сього внука мого присвячую Тобі, — молилася вона, — тільки яви на ньому благодать Свою, зглянься на сльози батьків, зроби його живим і здоровим». Після цього померлий, який пролежав від ночі до полудня, раптом простягнув руки та попросив пити і їсти, а незабаром устав зі свого смертного ложа.

1674 році один монах, який перебував у турецькому полоні та гаряче молився Пресвятій Діві Почаївській, у день Успіння був чудесним чином перенесений до Почаєва, де донині зберігаються його кайдани.

1704 року якийсь юнак, що прийшов до Почаєва на свято Успіння, під тиском натовпу впав у колодязь, але, від серця увізвавши до Почаївської Божої Матері, в останню мить учепився за невідомо ким простягнуту йому мотузку.

На Успіння 1710 подружжя з Жовкви принесло в Почаїв своє хворе дитинча, сподіваючись на його зцілення. Але тут дитина померла. Тоді деякі прочани порадили віднести померлого до церкви і покласти перед чудотворною іконою Божої Матері. «Це ж було, — як каже запис того часу, — щоб більшою славою Пресвята Діва Богородиця вшанована була, ніж від звичайного одужання дитини». І от батьки несуть мертве дитя у храм, починають зі сльозами молитися перед святою іконою і раптом бачать: дитина начебто прокидається, плаче і кличе: «Мамо!..» — І ось уже встає, немовби скинувши із себе смерть і хворобу.

1742 року чоловік на прізвище В’єнковецький, впавши взимку з коня, розбив об пень собі голову. Стікаючи кров’ю, він звернувся до Божої Матері, «чудодійствующую на горі Почаївській», і за молитвою перед ним з’явився невідомий чернець, підняв його, посадив на коня і раптом зник; після цього вершник успішно вернувся додому і незабаром оговтався від поранення.

Та, напевно, найбільш відоме чудо сталося 1675 року.

Ще з року 1672-го появився в Україні султан Мохамед IV, і сильно руйнував українські землі. До нього приєдналися й кримські татари, і робили те саме. Скрізь усе горіло, скрізь хватали народ у полон, скрізь була руїна…

Король Ян Собєський року 1675-го оголосив війну туркам, бо вони рік перед тим взяли й спалили місто Збараж. Почалася «Збаразька війна» між турками та поляками. Турки з Поділля посунули на Галичину та Волинь, зруйнували Збараж, Вишгородок і Вишнівець, і подалися на Почаїв.

Турки шаліли — попалили й пограбували всі довколишні місця. Це йшов турецько-татарський загін під керівництвом хана Нурредина. Нарешті, 20 липня, він підступив під Почаївський монастир. Увесь народ з сусідніх околиць позбігався до монастиря і поховався, де було можна, бо був неозброєний. Сам Почаївський монастир був обнесений тільки грубим дерев`яним частоколом. Здібніші й здоровші з монахів та з народу стали до оборони своєї Святині, хто з чим міг. Ігуменом був Феодосій Левицький.

А рятунку ні звідки не було — козаки гетьмана Дорошенка стояли під Чигирином, а поляки боронили Варшаву.

Турки зловили таки двох монахів і вбили їх. Усі ті, хто не міг боронити монастиря, безперервно молилися в Св. Троїцькім соборі перед чудотворним образом Божої Матері та перед мощами преподобного Іова, бо тепер тільки вони були оборонцями безборонного монастиря…

Монахи й народ завзято боролися і так минули два дні, 20 і 21 липня 1675 року. Настала третя ніч, з 22 на 23 липня — на цей час хан Нурредин призначив генеральний штурм Почаївського монастиря. Усі подесятерили свою ревність: молодші монахи з народом біля частоколу, а решта — в молитвах у соборі.

I ось почався акафист до Пресвятої Богородиці. Хор і всі люди зо слізьми заспівали: «Непереможній воєводині, як від злого врятовані, пісні переможні в подяку складаємо Тобі ми, слуги твої, Богородице!…» І в цей час раптом розкрилися хмари, і над собором появилася Богородиця в блискучому сяйві, оточена анголами з оголеними мечами… Праворуч при Богородиці стояв на хмарах преподобний Іов і молився до Богородиці про рятунок безборонного монастиря…

Усе це побачили турки й татари і почали безладно пускати стріли на небесне видіння, але стріли верталися назад, і били тих, хто стріляв. Перелякані вороги зрозуміли, що діється чудо, стали панічно втікати, і Почаївський монастир був урятований… Передання свідчить, що дехто з турків і татар прийняли православіє і позосталися послушниками в монастирі.

Діва Марія завжди опікунка тих, хто її благає.
Чутка про це чудесне врятування Почаївського монастиря від турків і татар відразу рознеслася по всій Волині і всім підняла духа — є в нас опікунка православія й заступниця православного українського народу!
На пам`ятку цього чудесного врятування Почаївського монастиря від нехристів пізніше складена була велична народна дума, яка співається й тепер:

Ой зійшла зоря вечоровая, Над Почаєвом стала…

Дума ця хвилююче змальовує і трагедію Почаївського монастиря, і чудесне заступництво Божої Матері та преподобного Іова за православну святиню. Спокійно слухати цю трагічну кантату ніхто не може…

Почаївське чудо 1675 року пізніше намальоване було в соборі на лівій стіні, а також намальоване при вході в Печерну церкву, де лежать мощі преподобного Іова.

Трохи пізніше в Почаївськім монастирі була поставлена нова церква на честь Богородиці, на пам`ятку врятування монастиря від турків та татар. Ігуменом Почаївського монастиря під час нападу турків був Феодосій Левицький.

Того ж 1675 року при облозі монастиря турками одному монахові вороги відтяли голову. Монах узяв свою голову в руки і пішов з нею в собор до ікони пресвятої Богородиці — поклав свою голову перед Нею і тоді упокоївся. Чудо це зробило на всіх величезне враження, розійшлося по всій Україні і було оспіване в народних піснях.

Джерело :https://parafia.org.ua

22 червня пам’ять святителя Кирила Олександрійського

Святитель Кирилл, архиепископ Александрийский

Святий Кирило народився в Олександрії у другій половині IV століття від багатих і знатних батьків. Під керівництвом свого дядька, архієпископа Феофіла, він вивчав Святе Письмо, а світські науки – у славетній олександрійській школі. Живучи в багатому і багатолюдному місті, Кирило не міг звикнути до міського шуму, не любив розваг і шукав усамітнення. Він обрав місцем свого пустельного життя скит св. Макарія, де провів п’ять років в чернечих подвигах. Архієпископ Феофіл викликав його з пустелі в Олександрію і спочатку зарахував до кліру, потім висвятив на диякона. Після смерті Феофіла виникло питання, кого обрати на єпископську кафедру. І народ і духовенство вказували на Кирила, його тверда віра, пізнання в Священному Писанні і благочестиве життя різко виділяли з числа інших, що бажали зайняти олександрійський престол, і Кирило був обраний.Святителю випала боротьба з єрессю “новаціан”. Новаціани були послідовниками римського священика Новація. Вони стверджували, що ті, хто впав у тяжкий гріх після хрещення, особливо ж відреклися від віри під час гонінь, якби навіть потім і покаялися, повинні бути на завжди відлучені від Церкви. Новаціани вважали тільки себе достойними бути в Церкві Христовій. В знак своєї уявної святості вони носили білий одяг. «Не так думали справжні християни, дотримуючись вчення і прикладу Христа, вони стверджували, що немає гріха, який перевищував би милосердя Боже, і що ті, які впали в тяжкі гріхи можуть бути прийняті до Церкви, якщо щиро покаються» – вчив святитель. Святий Кирило спочатку діяв проти новаціан переконанням, потім змушений був вигнати їх з Олександрії. Ще більш, ніж новаціани, обурювали спокій Церкви єгипетські іудеї і язичники. Їх було дуже багато в Олександрії і вони постійно наносили християнам образи. Кирило вигнав і їх, закривши синагоги і язичницькі храми. Видаляючи з середовища своєї пастви ворогів православ’я, святитель в той же час дбав і про утвердження олександрійських християн в істинах віри, діючи словом і писаннями.Св. Кирило брав активну участь на 3-му вселенському соборі, засудив єресь константинопольського патріарха Несторія. Після 32-х років управління Олександрійського паствою святитель помер (в 444 р.), залишивши по собі пам’ять, як про твердого захисника православної віри і невтомного проповідника.


Бесіда на Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа

Сьогодні – Вознесіння Господнє: що не можна робити в цей день - Главком

Наше багатство, і скарб, і джерело вічного життя — це домобудівництво Спасителя. Саме про нього ми хочемо говорити і поспішаємо проповідувати, однак розтлумачити його належно ми не маємо сили. Переживаючи від бажання й усвідомлюючи своє безсилля, ми звертаємося, мов до якоїсь рятівної пристані, до пророчого слова:«Хто висловить могутність Господа, сповістить усі хвали Його?» (Пс. 105, 2). Навіть цей великий пророк, якому Бог«невідоме й таємне мудрості явив» (Пс. 50, 8) і який сподобився бути названим отцем Христа, Давид, блаженний і великий у пророках, славний серед царів друг Божий, настільки милий Його серцю, що Він Сам сказав:«Знайшов Я мужа по серцю Моєму, Давида, сина Єссея» (Діян. 13, 22), — саме такий і настільки великий муж говорив, звертаючи погляд на велич богопізнання:«Дивне для мене всевідання [Твоє]; високе воно для мене, і я не можу збагнути його!» (Пс. 138, 6). Як пророк не знаходить слів перед величчю сили Божої, так і Павло, богослов і труба небесна, викликує: «О, глибино багатства, і премудрості, і розуму Божого! Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його!» (Рим. 11, 33). Якщо ж уста пророків і апостолів, які виливають потоки богопізнання, які наповнили всю землю, як безліч вод наповнює моря, — якщо вже такі і настільки великі потоки, які щедро наповнюють море благочестя, визнали своє безсилля показати силу Того, Кого проповідували, то що може значити перед цим морем премудрості росинка слабкого слова?

І все ж таки велич богослов’я не повинна доводити нас до безмовності. Навпаки, вникаючи в наміри Божі, ми надихаємося до рішучості (викладати) Божественне вчення. Адже Бог цінує не якість мови, а намір проповідника і любов слухачів. Як ніжно люблячі батьки, слухаючи своїх дітей, які лепечуть і запинаються у словах, не звертають уваги на недоліки мови, а (втішаються) природним потягом, і лепет дітей для них приємніший за будь-які риторичні красномовства та філософську пишномовність, так і для Бога милими є не наші вуста, які лепечуть про богослов’я, а бажання і прихильність, коли ми проповідуємо з вірою й оспівуємо з любов’ю. Звичайно, що людськими словами не можливо говорити про Бога зі всією точністю, — що б ми не сказали про Нього, все буде дитячим лепетом. Чому? А тому, що, як Павло виголошує, ми тільки «частинно знаємо і частинно пророкуємо» (1 Кор. 13,9). Але, хоч ми і лепечемо, Бог доручив нам проповідувати мир. Про це говорив Ісая:«І недорікуваті будуть говорити ясно» (Іс. 32,4). Ось і ми будемо лепетати про нашого Отця і Владику. Він зволив Своїм учням сказати:«Діти!» (Ін. 13, 33). А коли називає дітьми, то, звичайно, приймає і лепет дітей. Крім того, коли було проповідуване сповіщене Ним Самим Його славне Вознесіння, благодать не обмежується часом і богослов’я не обмежується днями.

2. Минулого разу, як відомо Христові, нам не вдалося здійснити своє бажання зійти на гору Єлеонську. Наш намір зустрів перешкоду через мінливість погоди і численність народу. (Кажу це для того, щоб у бажаючих даремно звинуватити мене відняти всякий привід). Тоді, зважаючи на те, що вже чимало було сказаного, ми відразу скоротили слова, щоб надлишком слів не обтяжити вашу пам’ять. Сьогодні ж ми заповнимо той свій борг. Так і закон велів тому, хто не звершить Пасху першого місяця, нехай сповнить свій обов’язок наступного. А ви, звичайно, повинні знати, що Слово Боже не обмежується ані часом, ані днями, але будь-якого дня може виголошуватися проповідь і про хрест, і про страждання, і про воскресіння, і про вознесіння, і про друге пришестя.

3. Насамперед ми розглянемо дещо з Божественних слів, які читалися сьогодні, а потім, вичерпавши євангельські джерела, поступово перейдемо до обіцяного. «Того ж першого дня після суботи, ввечері, коли двері дому, де зібралися учні Його, були замкнені з остраху перед юдеями, прийшов Ісус» (Ін. 20, 19). Після того, як Спаситель звершив для нас воскресіння, Він рідко являється Своїм учням в інші дні, крім дня Господнього. Як раніше, виконуючи закон, Він щосуботи приходив до синагоги, так від часу Свого спасенного воскресіння і дарування запоруки миру, Він переважно являється в день Господній, перший після суботи, затверджуючи основу святого дня Господнього. Тепер для святкування суботи наступив кінець, і покладено початок установленню дня Господнього, тобто саме неділі, як ви пам ятаєте із попередніх пояснень. Чому блаженний Матфей, вказуючи на суботу і вводячи початок святого дня Господнього, говорив:»Після ж суботнього вечора»? Тому, що це було завершення і вечір колишньої суботи:«Після ж суботнього вечора» (Мф. 28, 1). І саме цього першого дня після суботи, у самий день святого воскресіння, явився Воскреслий (Господь).«Коли двері дому, де зібралися учні Його, були замкнені з остраху перед юдеями, прийшов Ісус і став посередині» (Ін. 20,19).

Де панує страх, туди приходить Той, Хто звільняє від страху; де панує сум’яття, там запановує тиша; де корабель благочестя опиняється серед бурі, туди приносить (Господь) талант керманича. Той, Хто втихомирює бурю, Хто вводить корабель у тиху пристань, Він у найбільший розпал страху приносить ліки.«Став посередині», і що говорить? —«Мир вам». Нехай не бентежаться думки ваші, нехай не бентежиться серце, не піддавайтеся спокусам страху.«Мир вам». Мир припиняє війну, розсіює страх, виганяє ворожнечу. «Мир вам». Часто говорилося людям мир від Бога, але не через Особу, наділену владою, а через ангелів, пророків, суддів. Тільки Спаситель, явившись, дав мир від Своєї Особи. Даний був мир Даниїлові, але через ангела. Явився Даниїлові ангел і сказав:«Не бійся, муже бажань! Мир тобі; мужайся, мужайся!» (Дан. 10, 19). Так само Гедеонові явився ангел і сказав:«Мир тобі» (Суд. 6,23). Отже, звіщали мир ангели, однак — ніколи Сам Владика ангелів. Він посилав мир через них, а в Собі зберігав скарб миру євангельського. Нерідко пророки, які отримували мир через ангелів, жадали отримати його безпосередньо від імені Владики миру. Так Ісая волав:«Господи! Ти даруєш нам мир» (Іс. 26,12), — не через інших, а від Самого Себе дай нам мир.

І ось тепер (прийшла) відповідь на це моління:«Мир Мій даю вам» (Ін. 14, 27).«Сказавши це, Він показав їм руки, і ноги, і ребра Свої» (Ін. 20,20). Як полководець, що повернувся з війни, прикрашений отриманими в перемогах ранами, не соромиться цих ран, бо вони славніші за вінки, так і Спаситель, перетерпівши рани за істину і за весь рід наш, не ховає Своїх страждань, а показує (їхні знаки), щоб засвідчити Свою мужність. Показав руки, поранені цвяхами, показав і ребро, з якого вилив для нас таємниче джерело. Показав руки, щоб засвідчити воскресіння, щоб переконати тих, котрі сумніваються, що насправді Потерпілий встав, що насправді померле і поховане тіло воскресло.

4.«Учні зраділи, побачивши Господа» (Ін. 20, 20). Дарований мир, відкинутий страх, розцвіла радість.«Ісус же сказав їм удруге: мир вам!» (Ін. 20, 21). Чому ж «удруге! Де бажає (Господь) затвердити дари благодаті, там повторює і благословення. Як Авраамові сказав:«Благословляючи благословлю тебе і, примножуючи, примножу сім’я твоє» (Бут. 22, 17), так дає мир на мир ближнім і далеким.«Як послав Мене Отець, —Фома ж, один із дванадцятьох, який звався Близнюком, не був тут з ними» (Ін. 20, 24). Через велике Христове домобудівництво Фома був відсутній тоді, щоб його сумнів зробив більш достовірним воскресіння. Бо коли б Фома не був тоді відсутнім і не засумнівався щодо воскресіння, і Господь не зняв би його сумніву очевидним доказом, то чудо воскресіння ще продовжувало б спокушати багатьох. А його сумнів послужив ліками для усіх вірних. Потім, коли прийшов Фома, інші учні говорили йому: «Ми бачили Господа» (Ін. 20, 25). Ті з гордістю говорили про те, що вони бачили, а він, ніби охоплений (духом) протиріччя, але не невір“я (таким є сумнів), і щиро бажаючи переконатися, все ж таки не сказав: «Цього не може бути».

пророк великим:«Перш ніж настане день Господній, великий і страшний» (Іоїл. 2, 31). Скрізь чуючи про величне і велику справи Господні, задля чого, єретику, ти надумав розколювати й принижувати велике?

Отже, будемо мати запоруку нашого життя на небі, куди ми вознесені з Христом. І потім знову будемо піднесені на хмарах, якщо тільки будемо гідні зустріти на хмарах. Підсудний не влаштовує зустрічі судді, а приходить до нього з покірністю, — не влаштовує зустрічі, бо не має сміливості. Тож будемо, улюблені, і ми всі молитися, щоб змогли опинитися бодай в останніх рядах зустрічаючих. Бо, як при зустрічі царя, хоч би не всі учасники були однакової гідності, але вшановуються ним однаково, так буде й тоді. Не всі однаково потрудилися, і «кожний одержить свою нагороду за своєю працею» (1 Кор. 3, 8). Нехай не буде жодних перешкод для Слова Божого. Будучи розділені душами, але не роздільні в думках, будьмо всі сміливими в любові Христовій і нерозлучно з істиною будемо насичувати народ, зрошувати душі. Ворог миру має Суддю. Ми, хоч би и могли переконувати людей, та оскільки перед Богом відкриті у всій наготі, тому саме Його, Який бачить думки і спитає за всяке неправдиве слово, кличемо у свідки, що ми ніколи не хотіли і не хочемо бути ворогами миру. І коли б ми зруйнували мир. то були б ворогами тих, котрі чули від Христа:«Мир вам!» Але Свідком того, що ми хочемо, і намагаємося, і щиро прагнемо миру, є Той, Хто знає це. Про інше ми будемо мовчати.

Той, хто взяв за Посередника Бога, не ображає небесного Суду своїми виправданнями. А Бог має силу дати мир, утвердити мир, установити мир і серед проповідників, і серед тих, котрі слухають проповідь, і серед тих. котрі навчають, і серед учнів, щоб, почавши з миру й утвердившись і наповнившись миром, ми піднесли від імені всіх славу Богові миру, Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Святитель Іоан Золотоуст

19 травня – пам’ять святого Преподобного Іова, ігумена Почаївського

Преподобний Іов, ігумен Почаївський

Преподобний Іов, ігумен Почаївський народився близько 1551 року в с. Угорники на Покутті в Галичині (cучасна Коломийщина) в сім’ї дрібних православних шляхтичів Івана та Агафії Залізо. При хрещенні хлопчик отримав ім’я Іван.
Визначальний вплив на малого Івана мало високоморальне християнське життя в батьківському домі та досить раннє читання душекорисних книг.  Із раннього дитинства в нього сформувався нахил до подвижницького життя. Так, вже у десятирічному віці Іван Залізо приходить у Преображенський Угорницький монастир послушником, а в дванадцять років приймає чернецтво з іменем Іов.
Молодий чернець стає аскетом, завжди перебуваючи в молитві, суворо постячись та уподібнюючи своє подвижницьке життя багатостраждальному біблійному Іову.
Згодом, проти своєї волі, але з волі ігумена, Іов удостоївся сану священства. Коли ж Іову повнилося тридцять років, приблизно 1581 р., він приймає схиму — “великий ангельський образ” — на честь пророка Іоанна Предтечі Господнього. Cаме цим іменем він називав себе до своєї кончини.
Життя Іова у великій схимі було сповнене християнських чеснот: він ще більше постився, одягався в просту одежу й жив, наслідуючи в усьому пустельне життя свого небесного заступника Івана Предтечу.
Преподобний Іов подвоїв свою ревність до подвижництва й ім’я його стало відоме не лише в Галичині, а й по всій Україні та навіть у Польщі. Дійшла вона й до князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який збирав у той час сили для зміцнення Православної Церкви. За великим його проханням, у 1584 році з Угорницької обителі Преподобного Іова було переведено в Дубенський Хрестовоздвиженський монастир (сучасна Рівненська обл.). Згодом дубенські ченці обрали Іова своїм ігуменом і в цьому сані преподобний подвизався там близько двадцяти років.
Це був дуже важкий час для Українського Православ’я — саме запроваджувалась й розповсюджувалась Берестейська унія. Преподобний Іов постійно знаходив для себе надійну опору в особі Благовірного князя Костянтина Острозького, який навіть за межами своїх володінь оберігав Православ’я. За часи перебування у Дубно Преподобний Іов приділяв велику увагу розповсюдженню духовних книг, шляхом їх переписування, яким займалось духовне братство, що було створене при монастирі.
На початку XVII сторіччя настає час, коли преподобний Іов вирішив здійснити давній свій намір — віддатися усамітненню і молитвам як простий чернець у тихому та спокійному місці.
Прибувши в Почаївський монастир, він викопав невеличку печеру, у якій можна було б самотньо молитися. Духовний спочинок і молитва зміцнювали Іова, проте не усамітнення в тихому місці, а турботне життя судилося Преподобному в Почаєві. З пустельницького монастиря він перетворив його в спільножитний.
Згодом ченці, побачивши в Преподобному великого подвижника, обрали його своїм ігуменом. Близько півстоліття Іов Почаївський керував цією святою обителлю. Він укріпив і згуртував братію та організував правдиве спільне життя. Власними силами він засадив навколо монастиря великий сад, викопав два ставки та глибоку криницю. Преподобний також займався й літературною діяльністю, перекладаючи твори Святих отців та укладаючи повчання. Під час його ігуменства в монастирі запрацювала власна друкарня.
У 1649 р. був зведений кам’яний Собор Пресвятої Трійці на пожертви благочестивої та побожної родини — Федора та Єви Домашевських.
Твердість характеру Іова поєднувалася зі смиренням і християнською любов’ю. Коли одного разу він застав людину, що крала монастирську пшеницю, то, не докоряючи йому, сам допоміг закинути на плечі мішок, лишень нагадав йому про заповіді Божі й Божий Суд, на якому повинен буде дати відповідь за скоєне. Злодій, розкаявшись, впав до ніг Святому. Він був людиною відомою в окрузі і більш за все боявся розголосу, але Почаївський ігумен зберіг таємницю.
У 1628 році Преподобний Іов брав участь у роботі Церкованого Собору в Києві, скликаного Київським Митрополитом Іовом Борецьким, який постановив твердо триматися Православної віри й не відступати від неї. Під діяннями Собору є і його підпис.
Від багатоденних стоянь на молитві ноги у Преподобного Іова набрякали так, що покривалися виразками, сліди від яких до цих пір залишилися на його нетлінних мощах. Одного разу, учень Святого Досифей побачив, як надзвичайне світло осяяло печеру Преподобного під час його молитви, і протягом двох годин це світло з глибини печери висвітлювало протилежну стіну церкви.
Незважаючи на таку подвижницьку та молитовну працю, Господь благословив довгим століттям Свого Угодника : Іов Почаївський прожив рівно сто років, передбачивши день своєї кончини. 10 листопада 1651 року, відслуживши Божественну літургію, подякувавши і попрощавшись із братією, Преподобний Іов мирно відійшов до Господа.
Через вісім років після своєї кончини Іов з’явився Київському Митрополитові Діонісію і сказав, що Бог бажає “прославити його кістки”. У той же день Митрополит відправився у Почаївський монастир й тут дізнався, що й інші люди бачили якесь сяйво над могилою Преподобного Іова. Він наказав негайно відкрити труну, в якій лежали мощі Святого. Вони були знайдені нетлінними і благовонними. Тоді Митрополит взяв нетлінні останки Преподобного та з честю переніс їх у храм. Було це 10 вересня 1659 року.
Пам’ять Преподобного вшановується також і 10 листопада – день блаженної кончини та 10 вересня – день знайдення мощей Святого.

Пасхальне послання

Єпископа Коломийського і Косівського ЮЛІАНА

Боголюбивим пастирям і всім вірним
Коломийської Єпархії
Української Православної Церкви
(Православної Церкви України)

Дорогі браття і сестри!
Христос Воскрес!

Щиросердечно вітаю всіх вас зі Світлим і радісним 

ПАСХАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ

Днем Воскресіння нашого Спасителя. Благоговійний трепет і неймовірна радість охоплює нашу душу перед найбільшою Таємницею – Воскресінням Боголюдини Христа! Сьогодні все наповнюється Божественним світлом, небо і земля; радіє не тільки людство, а й ангельський світ і все творіння – видиме й невидиме.

Воскресіння Спасителя є непорушною основою і самою сутністю нашої віри. «Якщо Христос не Воскрес, то й проповiдь наша марна, марна i вiра наша» (1 Кор. 15, 14), – навчає апостол Павло. Якщо б Христос не Воскрес, то не було б і християнства, і сама віра в Бога, в силу добра і правди, була би поставлена під сумнів, втратився б сам сенс життя. Якби не було Воскресіння Христового, не було б і спасіння через Нього.

Пасха Господня є відповіддю Божою кожній людині на ключові запитання про мету і сенс людського існування, про фундаментальні основи духовно-моральної природи людини, про вищість цих засад у людській свідомості над псевдоцінностями, які полонили сьогодні серця багатьох.

Святкуючи цей найбільш величний дар Бога людині, ми радіємо визволенню від гріха, зміцнюємось у надії на майбутнє воскресіння, відчуваємо життя прийдешнього віку. Визволення від гріха дарується нам Богом у таїнствах Церкви через божественну благодать Святого Духа. Ця благодать, разом з нашою свобідною волею, не тільки звільняє нас від полону гріха, а й дарує силу для виконання заповідей Божих, досягнення святості та осягнення блаженства в Царстві Небесному.

Яке б неймовірне чудо відбулося, якщо б наші серця преобразилися і стали вільними від рабства гріха! Тоді б наше життя ми провадили в святості, і вона б стала джерелом божественної радості на землі, згідно слів самого Спасителя: «Будьте досконалі, як досконалий ваш Отець Небесний» (Мт. 5, 42-48). Дорогою духовного удосконалення ми покликані полюбити Господа і наших ближніх. Це тому, що Воскресіння Христа – це не просто фізична подія в ході людської історії, але велика Тайна, яка завершує, вінчає і надає сенс усій взаємодії Бога з людиною. Справа нашого спасіння у Христі Ісусі, від Його Втілення до Його страждань і смерті на Хресті, знаходить своє значення в Його Воскресінні.

Без Воскресіння християнство не було б Церквою Бога, не було б Царством Бога на землі, не було би джерелом життя, а просто ще однією релігійною системою зі своїми власними доктринами. Але Христос Воскрес заради нас, щоб воскресити нас із Собою. Нехай наші серця в ці світлі Пасхальні дні сповняться вдячності Господу за те, що ми народилися в Його Святій Церкві, що можемо доторкнутися до сакральних глибин і таємниць духовного світу.

Христос, що Воскрес із мертвих, переміг смерть, закликає нас перемогти у собі наше духовне омертвіння та разом з Ним увійти в нове життя, будучи причасниками Його Святого Тіла – Церкви Христової, а звідти – в життя вічне в Його Царстві Небесному. Якщо ми відгукнемося і будемо жити відповідно до нашого християнського покликання, то побачимо просвітлення наших думок та сердець Світлом Христового Вчення та Його Божественої присутності між нами.

Світло Воскресіння, яке відвалило камінь від дверей гробу, здатне сьогодні відвалити камені страху, розгубленості та відчаю кожного із нас перед лицем хвороби та смерті. Своєю Пасхою Господь дарував нам небачене раніше визволення від гріха, тління і смерті.

Світле Христове Воскресіння є найвищим виявом любові Божої до враженої гріхом людини, «бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3,16). Яка невимовна велич любові Божої до нас! Ми залишили Його, а Він нас прийняв. Ми зреклися Його благої волі щодо нас, вибравши життя за велінням грішного розуму, а він добровільно віддав Себе на страждання і смерть заради нашого блага.

Сьогодні ми святкуємо торжество Пасхи Христової, яка дарує нам всю повноту радості від усвідомлення своєї причетності до цієї події, вона відкриває нам новий світ – світ досконалої любові, яка здатна подолати будь-яку епідемію і хворобу, будь-яку війну і людське горе. Душа людини підноситься на незбагненну висоту. Цю духовну радість не може затьмарити жодна скорбота і жодне горе, бо «нi смерть, нi життя, нi ангели, нi начала, нi сили, нi теперiшнє, нi майбутнє, нi висота, нi глибина, анi iнше яке створiння не зможе вiдлучити нас вiд любові Божої, що в Христi Iсусi, Господi нашому» (Рим. 8, 38-39).

Поділимось новиною про дивне і світосяйне торжество Воскресіння Христового з ближніми. Подаруймо їм нашу любов, опіку та увагу, творімо добро тим, хто має потребу в допомозі та розраді. Тільки так ми зможемо стати причасниками Пасхальної радості та достойно назватися дітьми Господніми, Який полюбив нас!

Вітаючи із Пасхою Христовою, бажаю всім утвердитися у вірі. Нехай світло Воскресіння преобразить храми наших душ. Щоб радість сьогоднішнього торжества супроводжувала нас у всі дні нашого земного життя.
Перебуваймо в сміливій надії на те, що нас, які святкуємо Святу Пасху тут, на землі, свого часу Господь сподобить насолодитися вічною Пасхою у Своєму Небесному Царстві! Нехай Божественне проміння Воскреслого Господа, Його Любов і милосердя зігріває серце кожної віруючої людини, приносячи такі бажані плоди миру та божественої радості. Амінь.

Воістину Христос Воскрес!
+ Юліан
Єпископ Коломийський і Косівський

Пасха Христова
2021 рікм. Коломия

Життя Преподобної Mарії Єгипетської

Житіє Марії Єгипетської – Рівненська єпархія

Преподобна Марія жила в кінці V – на почату VI століття в Олександрії та вже в 12-літньому віці втекла з рідного дому. Будучи без батьківського нагляду, вона захопилась розпусним способом життя, спокушаючи на гріховну дорогу безліч молодих людей. Так Марія прожила 17 років свого життя, поки Господь не навернув її до покаяння. Одного разу, гуляючи берегом моря, Марія побачила корабель, що вирушав із паломниками в Палестину на свято Воздвиження Хреста Господнього. Вона бачила, що на кораблі було багато молодих людей і вирішила піднятися на корабель, щоб спокушати їх.
Після прибуття в Палестину, усі паломники зійшли з корабля та пішли в Єрусалим. За ними вирушила й Марія Єгипетська, бажаючи увійти разом з усіма до Храму Воскресіння Христового, але далі за притвор не могла ступити, оскільки якась невидима сила відштовхувала її та не дозволяла увійти до храму. Так тричі намагалася вона увійти, проте жодного разу не виходило.
В цей час благодать Божа просвітила її розум і серце й вона зрозуміла, що її життя розпусним та що власні гріхи не впускають до храму. Піднявши очі, Марія побачила ікону Божої Матері та слізно почала благати Пресвяту Богородицю, щоб дозволила їй увійти у храм: „О, Мати Божа! Дозволь мені підійти й поклонитись Животворчому Христу. Я обіцяю більше не грішити”.
Після цього Марія спокійно увійшла в храм та поклонилася Святому Хресту. Вийшовши, дякувала Матері Божій за отриману благодать і просила поради куди прямувати далі. Саме в цей час почула тихий голос: „Йди за Йордан і там знайдеш спокій”.
Марія повірила, що невидимий голос стосується саме її, і плачучи сказала: „Владичице Богородице, не покидай мене”. Так Марія Єгипетська назавжди залишила безсоромне життя.
Якийсь перехожий, побачивши її сльози, дав три срібні монети. На них вона купила три хлібини і в продавця дізналася дорогу,яка веде на Йордан. Так Марія дійшла до храму в честь Святого Іоана Хрестителя на березі ріки. Там вона відпочила, вмилася в річці. Наступного дня причастилася в храмі й поїла хліба. Того ж дня човном переправилася на другий беріг ріки та пішла за повелінням Богородиці далеко-далеко в пустиню. Довгих сорок сім років ніхто нічого не чув про Марію та не бачив її страждань, молитовного подвигу й молитви за весь світ.
На березі Йордану був древній монастир. За повелінням Ангела з іншого монастиря до нього прийшов благочестивий старець Зосима, який давно мріяв знайти святих людей, благочестивих подвижників, які навчили б його, як досягти духовної досконалості.
“Чи є, – думав він, – на землі чернець, який може мене наставити й показати приклад такого посту, якого я ще не пройшов? Чи знайдеться в пустелі людина, яка перевершила б мене?”
Коли старець так роздумував, йому з’явився Ангел і сказав: “Зосимо! Ти старанно трудився, наскільки це в силах людини, та мужньо пройшов подвиг посту. Однак немає людини, яка могла б сказати про себе, що вона досягла досконалості. Є подвиги, невідомі тобі й сильніші за ті, які пройшов ти.
В цьому монастирі був звичай: в першу неділю Великого посту ігумен служив Літургію, всі причащалися і йшли в пустиню, окремо проводячи час в молитвах і пості до Вербної неділі.
Старець Зосима також пішов в пустиню. Двадцять днів він пройшов пустинею і нікого не зустрів. Одного разу, коли він молився здалося йому, що бачить постать, яка нагадує тінь людини, опалену сонцем. Старець хотів підійти, але вона почала втікати й він ніяк не міг її наздогнати. Зосима слізно почав просити: ”Чому ти втікаєш від мене, грішного старця? Зачекай, помолись за мене і дай мені благословення.”
Почувся голос: „Прости мене, отче Зосиме, що не можу стати перед тобою, бо я жінка і, як бачиш, нічим не прикрита. Та не я, а ти мене маєш благословляти, бо ти священик. Дай мені щось, щоб я прикрилася”.
Здивований тим, що невідома йому пустинниця назвала його ім’я, старець дав їй свій верхній одяг. Вона почала молитися і піднялась у повітрі. Старця Зосиму охопив страх і він подумав, що то не жінка, а дух. Проте вона сказала: „Я не дух, а грішна жінка, очищена Таїнством Хрещення”. Тоді вона дозволила підійти ближче й старець Зосима почав слізно благати подвижницю, щоб вона розповіла йому про своє життя.
Довго розказувала йому Марія, не називаючи свого імені, про своє життя, про боротьбу зі спокусами і як знайшла душевний мир і радість у Господі. Прощаючись зі старцем, свята угодниця просила його не розповідати про неї нікому аж до її смерті та просила наступного року залишитися на весь Великий піст в монастирі і в Страсний четвер прийти на берег Йордану й причастити її. Через рік старець Зосима, взявши Святі Дари, прийшов на Йордан. Довго чекав і нарешті побачив, що підійшовши до ріки, Марія Єгипетська перехрестила її і пішла по воді, як по суші. Поклонившись до ніг старця і смиренно помолившись, вона причастилась. Угодниця просила старця Зосиму прийти через рік на те місце, де вперше вони зустрілись.
Наступного року старець прийшов у пустиню, проте побачив подвижницю вже мертвою, зі складеними на грудях руками. На піску виднілися написані нею слова. Вона просила старця похоронити її, назвала своє ім’я – Марія і вказала день своєї смерті, той самий день, коли старець Зосима причастив її минулого разу.
Потім лев вирив лапами яму і тихо, наче ягня, пішов по пустині. Старець виконав волю преподобної, відспівав її, і пішов у свій монастир, прославляючи Христа. Там розповів братії, що чув і бачив про преподобну Марію. Життя Святої було записане Софронієм, Патріархом Єрусалимським.

17 березня, пам’ять преподобного Герасима Йорданського

ИКОНА СВЯТОГО ГЕРАСИМА У РЕКИ ИОРДАН — купить на аукционе онлайн на сайте  VERYIMPORTANTLOT.com. «97-III | Значимые русские и греческие иконы. Том 2»  от 16.11.2019: фото, цена лота 1277


Преподобний Герасим був родом з Лікії (Мала Азія). З юності він відрізнявся благочестям. Прийнявши чернецтво, преподобний віддалився в глиб Фиваїдської пустелі (Єгипет). Близько 450 року преподобний прийшов у Палестину й оселився біля Йордану, де заснував монастир.
У свій час святий був спокушений єрессю Євтихія і Діоскора, які визнавали в Ісусі Христі тільки Божественне єство. Проте преподобний Євфимій Великий (пам’ять 20 січня) допоміг йому повернутися до правої віри.
В обителі святої встановив суворі правила. П’ять днів на тиждень чернець проводив на самоті, займаючись рукоділлям і молитвою. У ці дні пустельники не їли вареної їжі і навіть не розводили вогню, а харчувалися сухим хлібом, корінням і водою. У суботу та неділю всі збиралися в монастир до Божественної літургії та причащалися Святих Христових Таїн. Після полудня, взявши з собою запас хліба, коріння, води і оберемок гілок фінікової пальми для плетіння кошиків, пустельники поверталися в свої відокремлені келії. Кожен мав тільки старий одяг і рогожу, на якій спав. Йдучи з келії, двері не замикали, щоб всякий прийшов міг увійти, відпочити або взяти необхідне.
Сам преподобний являв високий зразок подвижництва. У Великий піст він не їв нічого до самого світлого дня Воскресіння Христового, коли причащався Святих Таїн. Йдучи на весь Великий піст в пустелю, преподобний брав із собою блаженного Киріака, свого улюбленого учня (пам’ять 29 вересня), якого направив до нього преподобний Євфимій Великий.
Під час кончини святого Євфимія Великого преподобному Герасиму було відкрито, як душу покійного Ангели підносили на небо. Взявши з собою Киріака, преподобний негайно пішов в обитель святого Євфимія і віддав землі його тіло.
Преподобний Герасим упокоївся мирно, оплаканий братією та учнями. До самої смерті преподобному Герасиму допомагав у працях лев, який по смерті старця помер на його могилі і був заритий поблизу гробу святого. Тому лева зображують на іконах, біля ніг преподобного.

Featured Links

    Пошук в архіві

    Пошук за датою
    Пошук за категорією
    Пошук з Google
    Увійти | Designed by Gabfire themes