Коломийський вісник
Category archives for: СКАРБНИЦЯ ДУХОВНОСТІ

Різдво Іона Хрестителя та Івана Купала. В чому різниця ?

Немає опису світлини.

«Іоан Хреститель хрестив водою, тому й день називається Івана Купала», – нерідко саме так пояснюють назву свята 7 липня. Насправді ж Різдво Іоана Предтечі та «Івана Купала» – це два зовсім різних свята, християнське та язичницьке, які за примхою історії відзначаються поряд. 7 липня (24 червня ст.ст.) Православна Церква відзначає Різдво святого пророка Іоана, Предтечі і Хрестителя Господнього. Він народився за пів року до Різдва Спасителя, прийшовши у цей світ, щоби підготувати людей до пришестя на землю Христа, «навернути серця батьків до дітей, і непокірних – до мудрості праведників, щоб приготувати Господеві народ звершений» (Лк. 1: 17). Різдво Іоана Хрестителя має велике значення для кожного християнина і не має жодного стосунку до ворожінь, пошуків «чарівної квітки» папороті чи стрибків через багаття – звичних атрибутів язичницького «свята Івана Купала».Хто ж такий «Іван Купало» і звідки він узявся?У 1830 році Микола Гоголь написав свій «Вечір проти Івана Купала». Та ще двома століттями раніше це свято ніхто так не називав. Більше того: в принципі не існувало жодного божества, на честь якого могли б назвати ці язичницькі гуляння. Вперше «Купало» згадується у Густинському літописі XVII століття. І, як припускають історики, з’явився він унаслідок помилки літописця, який сприйняв спосіб святкування («купання», «купайла») за ім’я божества.Язичники поклонялися сонцю, тож не дивно, що їхні масові ігрища та обряди «очищення» вогнем і водою проходили наприкінці червня, у день літнього сонцестояння. Унаслідок введення григоріанського календаря святкування перенеслося на початок липня (що насправді є дивним, адже який сенс поганські ігрища прив‘язувати до церковної традиції), збіглося з християнським святом Різдва Іоана Предтечі та отримало другу частинку своєї назви – «Івана».У церковному уставі прямо не згадується заборона щодо народних купальських гулянь, однак безперечно заборонені ворожіння, сороміцькі ігрища та стрибання через вогонь як відгомін поганського «обряду очищення». Тож все, що ви робите, робіть свідомо та відповідально, завжди пам’ятаючи, що ви – християни. Тим більше, що нині триває Петрів піст – час для молитви, внутрішнього очищення, покаяння та наближення до Бога.

Джерело

14 червня пам’ять преподобного Агапіта Печерського

Преподобний Агапіт Печерський, лікар, був киянином. Став ченцем Печерського монастиря за преподобного Антонія, життя й подвиги якого наслідував. Він отримав від Бога дар лікувати, зціляв хворих молитвою і зіллям, яке сам заготовляв. Спочатку він лікував ченців, а коли слава про нього, як доброго лікаря, поширилася, до нього почали приходити хворі люди з Києва й околиць. Агапіт лікував усіх, не беручи за це жодної винагороди.

У той час у Києві був знаменитий лікар вірменин. Він передбачав час смерті хворих. Якщо хворий був уже безнадійний, він не брався його лікувати. Одного разу до Агапіта привели хворого боярина князя Всеволода. Вірменин сказав йому, що через вісім днів той помре. Молитвою і лікарськими травами Агапіт преподобний його вилікував. Із цього часу слава про нього поширилася по всій землі Руській. Вірменин дуже заздрив Агапіту і вирішив йому помститися. Послав одного засудженого на смерть чоловіка, дав йому смертельного зілля, щоб той випив перед візитом до Агапіта. Коли преподобний побачив, що чоловік помирає, він молитвою і зіллям урятував його від смерті. Тоді вірменин підмовив своїх людей, щоб дали випити Агапіту отрути. Він випив її і залишився живим. Господь зберіг блаженного, як сказано в Євангелії: «І коли вип’ють щось смертоносне, воно не пошкодить їм» (Мк. 16, 18).

У Чернігові захворів князь Володимир Всеволодович Мономах, якого лікував вірменин. Будучи вже при смерті, він послав гінця в Печерський монастир до ігумена Іоанна, щоб той відпустив Агапіта. Агапіт передав зілля для князя і за його молитвою він видужав. Володимир Мономах приїхав у монастир і привіз багато золота преподобному, але Агапіт не вийшов до князя. Пізніше Мономах прислав із подарунком одного зі своїх бояр. Агапіт відмовився від подарунків, сказавши, що князя вилікував Господь. Попередивши його, щоб він творив милостиню на знак подяки Господу за своє зцілення. Князь так і робив.

Після багатьох трудів і подвигів богоугодних преподобний Агапіт захворів. До хворого прийшов вірменин і після довгої розмови з блаженним сказав йому, що він помре через три дні. Агапіт відповів, що проживе ще три місяці. Вірменин сказав, якщо Агапіт проживе більше трьох днів, то він пострижеться в ченці. Преподобний Агапіт продовжував лікувати людей і прожив ще три місяці. 1 червня 1095 р. він помер. Його мощі знаходяться в Ближніх печерах.
Через деякий час після смерті блаженного в Печерський монастир прийшов вірменин і попросив, щоб його постригли в ченці. Йому з’явився преподобний Агапіт і сказав: «Ти обіцяв прийняти образ інока, а якщо не виконаєш своєї обіцянки, то погубиш свою душу». Далі вірменин продовжив, що він вірить, що преподобний — святий. Вірменина постригли в ченці і до кінця днів він прожив у монастирі, лікуючи хворих і свою душу.

В акафісті всім преподобним Печерським про Агапіта сказано:
«Силою і благодаттю, даних тобі від Бога, у житті твоєму, Агапіте блаженний, хвороби різні ти лікував. Благодать ця і сила в тобі й сьогодні присутня, і навіть примножилась. Тому молимо тебе, зціли недуги наші, вилікуй пристрасті душевні й тілесні, щоб ми зі здоровим тілом і душею взивали до Христа, що прославив тебе. Алилуя!».

Джерело

8 травня святого апостола і євангелиста Марка

Що означають образи ангела, теляти, лева і орла на іконах святих, які  написали книги Євангелія - Рідний Київ

Святий Марк, родом єврей, походив з коліна Левіїнового, від племені священицького, і жив спочатку в Єрусалимі. По еврейськи Марк називався Іоаном; ім’я ж його – Марк – латинське. Це ім’я він додав до еврейському вже згодом перед відправленням в чужу країну, коли він з Апостолом Петром відправився для проповіді Євангелія в столицю тодішнього світу – Рим. По прийнятому православною Церквою переданню, згідному зі свідоцтвом деяких древніх письменників, він був з числа сімдесяти учнів Господа і, отже, сам був свідком-очевидцем деяких подій з життя Господа Ісуса Христа. У оповіданні самого Євангеліста Марка про предання Господа нашого Ісуса Христа на смерть у саду Гефсиманському згадується про якогось хлопця, який в той час, як всі учні Господа залишили Його, один слідував за Божественним В’язнем, обернувшись полотном по голому тілу, але, будучи схоплений воїнами, залишив в руках їх полотно, і голим біг від них (Мрк.14:51-52). Шати юнака показували, що він вийшов на шум народний вночі раптово, без сумніву з того будинку, якому належав сад.

Ще в древності склалося передання, що зазначений хлопець був сам Марк, і що сад Гефсиманський належав сім’ї, з якої походив Марк. Книга Діянь Апостольських свідчить, що матір євангеліста Марка – Марія мала в Єрусалимі свій дім, в якому знайшов притулок Апостол Петро після дивного визволення з темниці Ангелом (Діян.12:1-12).

До особливо близького спілкування увійшов він з Апостолом Петром, що відчував до нього як би батьківську любов і прихильність, як видно це із слів самого Апостола Петра, який в своєму посланні називає Марка своїм сином, кажучи: «вітає вас вибрана подібно до вас (церква) Вавілонська і Марк, син мій» (Петр.5:13).

Заснував Церкву в Єгипті, був першим єпископом в Олександрії. Тут започаткував християнське училище. Із проповіддю Євангелія подорожував у Лівії, Нектополі, відвідав внутрішні області Африки. Відвідав апостола Павла в Римі, де той перебував в ув’язненні.

За переказом, тут апостол Марк написав Євангеліє для язичників, що ввірували. Давні церковні письменники свідчать, що Євангеліє від Марка є коротким записом проповіді та розповідей апостола Петра. Повернувшись в Олександрію, апостол укріпляв вірних, протидіючи язичникам, що збудило їх ненависть. Святий Марк, знаючи про свою кончину, поквапився залишити після себе наступників – єпископа Ананію і трьох пресвітерів. Незабаром язичники напали на апостола під час богослужіння, побили його, проволокли вулицями міста і кинули до в’язниці. Вночі йому з’явився Спаситель і надихнув його.

Неутамована злість язичників не задовольнялася смертю Апостола: вони зважилися спалити його тіло. Вже розведений був вогонь, як раптом раптовий морок, страшний грім, землетрус, дощ і град розсіяли натовп нечестивців, а дощ погасив вогонь. Благочестиві ж християни, з благоговінням узявши тіло святого, похвали його в кам’яній труні на місці молитовних своїх зборів.

Над мощами святого Марка в 310 році побудована була церква, і вони залишалися в Александрії до IX століття. У першій половині сього століття, коли владицтво арабів-магометан і єресь монофізитів абсолютно ослабили православ’я в Єгипті, мощі святого Євангеліста перенесені були до Венеції, поблизу якої (у Аквілії) він деякий час трудився в проповіді Євангелія: там вони опочивають і донині в прекрасному храмі, присвяченому його імені. Тут зберігається вельми древній рукопис Євангеліє від Марка, написаний на тонкому єгипетському папірусі, за переказами, рукою самого Євангеліста.

Джерело

ПАСХАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ

Єпископа Коломийського і Косівського ЮЛІАНА

Боголюбивим пастирям і всім вірним

Коломийської Єпархії

Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

Всечесні отці, дорогі браття і сестри!

Христос Воскрес!

У ці світлі Пасхальні дні невимовне Божественне Світло знову руйнує камінь біля дверей Гробу та сповіщає всій Вселенній радісну новину про Воскресіння Господнє. Звістка про Воскреслого Христа до сьогодні така ж радісна і так само переповнює наші серця любов’ю та миром. Вона пронеслася по всьому світу і полонила душі віруючих людей. До неї горнуться всі струджені й обтяжені долею, шукаючи розради, потіхи та душевного спокою.

У сьогоднішні трагічні та похмурі дні нашої визвольної боротьби Світле Христове Воскресіння дарує промінь світла і надії в перемозі над владою темряви агресора. «Бо ось, темрява покриє землю, і морок – народи; а над тобою, Єрусалиме, засяє Господь, і слава Його явиться над тобою. І прийдуть народи до світла твого, і царі – до сяйва, яке сходить над тобою» (Іс.60, 2-3). Сьогодні це сяйво, яке провістив старозавітний Пророк, зійшло над всією Вселенною! Воно лине світосяйними потоками з Гробу Господнього, сповіщаючи про Воскресіння Христове!

Цього року всі ми, весь український народ, по-особливому єднаємося з Нашим Спасителем у Таїнстві Воскресіння – проходячи власну Голгофу страждань та смерті, з надією на оновлення та перемогу у Воскреслому Спасителі. Таїнство Воскресіння Христового нерозривно пов’язане з Його стражданнями і Хресною смертю. Христос входить в історію життя кожного із нас, переживаючи наші страждання та приниження: разом із Ним засуджені та вбиті, але тільки разом із Ним маємо здатність піднятися з гробу і воскреснути. Цей Великий піст і Пасха Христова стали особливими для нас. Переживаючи їх у часі війни – не в спогляданні, не в думках і роздумах, а в шокуючій реальності – ми долучилися до Страждань Христових. Внаслідок цього ще більше відчуваємо муки Христа і Його безмежну любов до нас.

Даючи духовну оцінку жахливим подіям війни, для нас, християн, стало очевидним, що найбільшою цінністю на землі є саме життя. Крізь призму роздумів про війну матеріальне втратило абсолютну цінність. Раніше всі наші сили, здоров’я і час – все було віддане для досягнення матеріальних цінностей і осягнення такого бажаного комфорту. А насправді, стало зрозуміло, що матеріальне – просто порох, який розвіюється від подиху вітру. Ми по-іншому побачили обличчя наших рідних. Можливо, вперше глянули на них очима любові – так, як бачить усіх нас Бог. Нам відкрилася жахаюча правда про нас самих: як мало ми любили, піклувалися і дбали! Як мало в нашому житті було місця для інших. І що найжахливіше – ми побачили, як мало у нашому житті було Бога, якими чужими ми є Йому, якими нагими ми стали перед Ним; і внаслідок цього страх заволодів нами. Історія про наших прабатьків – неначе наше власне життя: «І закликав Господь Бог до Адама, і до нього сказав: Де ти? А той відповів: Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався». Впродовж усієї історії людства людина прагнула сховатися від Бога і покрити свою наготу. Але як можна сховатися від Того, хто сотворив наше серце? Ми завжди прикривали нашу наготу лахміттям, як блудний син, забуваючи, що необхідно зодягнутися в любов, яка іменується Апостолом – союзом досконалості.

Страждання, терпіння і страх у часі війни немовби спонукають нас ще з більшою потугою сповіщати про Воскреслого Христа, одягаючись в одежі нетління – любові до Бога! «Христос Воскрес!» – переповнені духовною радістю та любов’ю, повинні проголошувати ми цього дня. Пасха є святом вічного життя і вічної любові Божої до людини. Будучи досконалим за своєю природою, Бог не потребував нічого зовні для повноти свого буття. Сам Він є Подателем усіляких благ. Лише любов Божа стала причиною появи світу і людини. Відійшовши від Бога через гріх, людина затьмарила свій образ і в її єстві оселилася смертність. Але Бог не залишає людину сиротою. Господь приходить у цей світ, Своєю Хресною смертю знищує владу смерті – і ми стаємо спадкоємцями дарів Воскресіння.

Сьогодні, у цей радісний і величний День, молімо нашого Спасителя, щоб світло Його Воскресіння просвітило нашу скривавлену і стражденну Батьківщину та подало сили кожному з нас для перемоги над ворогом. Адже війна – час подвигу всіх. Всі ми на полі бою і від кожного з нас залежить тепер перемога. Хтось творить подвиг зі зброєю в руках, хтось молитвою, хтось передаючи гуманітарну допомогу, хтось піклуючись про хворих, хтось словом, хтось фізичною працею. Творімо нашу перемогу добротою, ділячись радістю про Воскреслого Христа. Сьогодні на наших очах, з нашою безпосередньою участю, твориться нове небо і нова земля, твориться нова Україна! Нехай за нашими спільними молитвами Воскреслий Господь оновить усі наші духовні й тілесні сили на добрі діла задля блага Української Держави та українського народу.

У ці Пасхальні дні, сердечно вітаючи Вас, всечесні отці, улюблені брати і сестри, благаю Спасителя, щоб завжди перебував з нами Своєю Благодаттю і миром та сподобив усіх нас оспівувати чистим серцем Його славу. Нехай Благодать Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа перебуває з усіма вами! Амінь!

Воістину Христос Воскрес!

+ Юліан

Єпископ Коломийський і Косівський

Пасха Христова,

2022 р

 м. Коломия

Святитель Григорій Богослов, архиєпископ Константинопольський

Святитель Григо́рий Богослов, Назианзин, Младший, Константинопольский,  архиепископ

7 лютого Церква вшановує пам’ять святителя Григорія Богослова, архиєпископа Константинопольського(389). 

Святий Григорій Богослов народився близько 329 року в Аріанзе, у домі своїх батьків поблизу міста Назіана в південній Кападокії (Мала Азія). Мати його, свята Нона походила зі знатної і благочестивої християнської сім’ї та доводилася двоюрідною сестрою святителю Амфілохію, єпископу Іконійському. Свята Нона вийшла заміж за Григорія Аріанзского, багатого землевласника, який під впливом дружини залишив свої помилки (до одруження він належав до однієї з юдейських сект), прийняв святе хрещення і став ревним християнином. Згодом святий Григорій Аріанзський був посвячений у сан пресвітера, а потім — єпископа Назіанзінського і цілком присвятив себе на служіння Церкві Христовій.

За молитвами благочестивих Григорія і Нони у них народився син Григорій, який ще до народження був обіцяний матір’ю на служіння Богові. Батьки дали Григорію, а також і його молодшому брату Кесарію блискучу освіту. Після домашніх занять з дядьком, єпископом Іконійський, досвідченим викладачем риторики, святий Григорій пройшов курс навчання в школах Назіанза, Кесарії Кападокійської та Олександрії. Юнак мав надзвичайні здібності.

Дізнавшись від матері, що він присвячений Богові, святий Григорій прийняв обітницю зберегти себе в цнотливості й чистоті.

Для завершення своєї освіти святий Григорій відправився до Афін. Тут він зустрів святого Василія Великого, з яким його поєднала нерозривна дружба.

В Афінах святий Григорій познайомився з Юліаном (на прізвисько «Відступника,» який, ставши імператором, зрікся християнства і намагався було відродити язичництво в Римській імперії (361-363 р.). І залишив живе зображення цього злого й підступного ворога Церкви. Шість років провів святий Григорій в Афінах, вивчаючи літературу, філософію, математику, музику, геометрію, астрономію.

Після закінчення навчання, на прохання афінян святий Григорій залишився в Афінах на короткий час викладачем красномовства, а потім повернувся до батьків у Назіанз, де маючи 26 років, прийняв святе хрещення від свого батька, що був на той час єпископом.

Після повернення на батьківщину, св. Григорій довгий час ухилявся від заняття якої громадської посади. Роздуми про Бога, молитва, читання слова Божого, писання натхненних слів і піснею і служіння старим батькам – були його заняттям. Деякий час він провів з другом своїм Василем в його пустелі і цей час почитав найщасливішим у житті. Батько його, бувши вже єпископом, потребуючи помічника, викликав його з Василевої пустелі в Назіанз і висвятив в пресвітера. Вже цей сан так злякав Григорія висотою і вагою сполучених з ним обов’язків, що він пішов на усамітнення в пустелі. Заспокоївши там хвилювання духу, він повернувся до батька і прийняв на себе священиче служіння, втішаючись, що він, служачи Богові, допомагає і престарілому батькові в його турботах про паству.

Між тим, друг його, Василь Великий, вже досяг високого сану архієпископа. Бажаючи мати відданого і освіченого помічника в управлінні великою областю, св. Василь запропонував Григорію місце головного протопресвітера при своїй кафедрі, але св. Григорій ухилився від прийняття цієї почесної і впливової посади. Через деякий час після цього відбулося посвячення Григорія в єпископа міста Сасим, за таємною угодою архієпископа Василя з батьком Григорія. Бачачи в цьому волю Божу, він прийняв святе свячення, але відмовився від прийняття самої посади і, як співправитель (вікарій), продовжував служити своєму батьку і пастві назіанзській. У 374 році помер старий батько Григорія, а слідом за ним – і мати його. Святий Григорій продовжував деякий час працю батька в управлінні назіанзской церквою, але сильно захворів. Одужавши, він пішов у відокремлену обитель, де в пості і молитві пробув близько трьох років.

Потім він віддалився в Селевкію Ісаврійську, де служив при церкві святої великомучениці Фекли. Тут він прийняв піклування над лікарнями і притулках перестарілих. Багато праці приклав святитель Григорій, здобуваючи кошти для забезпечення лікарень і організовуючи в них порядок.

Але великий світильник не міг сховатися в чернечій келії. Обраний єпископами і мирянами на престол архієпископа в Константинополі, Богослов прибув туди в епоху найсильнішого панування аріан, коли ними були захоплені всі храми в столиці. Св. Григорій зупинився в будинку своїх знайомих. Одну з кімнат звернув в храм, назвавши її Анастасією, що означає «воскресіння» з надією, що тут воскресне церква Христова, і ​​почав проповідувати. Аріани засипали його глузуваннями і лайками, кидали в нього камінням, підсилали до нього таємних убивць. Але народ дізнався свого істинного пастиря і став тіснитися до його кафедри, “як залізо горнеться до магніту” (за висловом св. Григорія). Сильним своїм словом, прикладом свого життя і пастирською ретельністю він перемагав ворогів Церкви. Люди у величезній кількості стікалися з усіх кінців послухати його натхненні проповіді. Слухачі хвилювалися біля його кафедри подібно бурхливому морю, голосно висловлювали знаки схвалення оплесками і вигуками, а скорописці увічнювали його слова. Щодня тисячі людей з єресі поверталися до Церкви.

Нарешті, вже після воцаріння християнського імператора Феодосія (379-395 рр.), аріани, які опиралися християнству, були вигнані з храмів столиці. Коли виявилася єресь Македонія (Македонія заперечував Божество Святого Духа), святий Григорій боровся проти неї і брав живу участь в засіданнях Другого Вселенського Собору.

Святитель Григорій вів строго подвижницький спосіб життя: ходив босоніж, мав тільки єдиний одяг, спав на землі або на ложі з деревних гілок; їжею для нього служили хліб і овочі, питтям — вода, в яку він іноді домішують трохи оцту.

У місто збурене єрессю Назіанз, святитель Григорій поставив благочестивого єпископа Евлалія. Звертаючись з численними посланнями, святитель продовжував мужньо викривати єретиків і роз’яснювати правдиве віровчення. Він великодушно пробачив юнака, який намагався вбити його в Константинополі.

Однак зведення святителя Григорія на Константинопольську кафедру викликало невдоволення з боку Єгипетських і Македонських єпископів. Це викликало неспокій та незгоду в Церкві. Тоді святий Григорій вирішив піти із Константинополя, щоб вгамувати розбрат. Ні вмовляння імператора, ні прохання духовенства не зломили волі святителя. Зробивши свій подвиг, він відмовився від Константинопольської кафедри, сказавши: «Прощай, кафедра, – це завидна і небезпечна висота!» Святий Григорій віддалився в рідне селище Аріанз, поблизу Назіанза, і тут в строгих аскетичних подвигах провів останні роки свого життя.

25 січня 389 року святитель Григорій Богослов переставився до Господа, залишивши велику спадщину: 243 послання, 507 духовних віршів і 45 проповідей.

За свої чудові богословські твори св. Григорій отримав від Церкви почесне найменування Богослова і вселенського вчителя, а за здатність проникати думкою до найглибших таємниць віри і виражати незбагненні її істини з прозорою ясністю і строгою точністю, Церква в одній з молитов називає його розумом найвищим. Проповіді його насичені такою поезією, що багато фраз з них були використані (св. Іваном Дамаскином та іншими) для святкових співів. Нетлінні частки мощей св. Григорія досі випромінюють дивні пахощі.

Джерело

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ

Єпископа Коломийського і Косівського

ЮЛІАНА

Всечесні отці, дорогі браття і сестри!

Христос Рождається!

Знову з великої любові Божої і Його невимовного милосердя ми сподобилися тут, на землі, святкувати прихід у світ Господа нашого Ісуса Христа! Знову ми поринаємо в особливу атмосферу Різдвяного торжества – події, яка святкується більше двох тисяч років, а переживається щороку по-новому.

Втілення на землі в людській подобі Сина Божого стало подією вселенського масштабу, яка змінила хід історії людства. Все в житті людини швидкоплинне, не має абсолютної цінності і значення, крім Божественних, непорушних істин. Ці істини для віруючої людини є міцним фундаментом, світоглядною позицією, надією й утіхою.

Людство, яке «перебувало у темряві, побачило світло велике» (Мт.4,16) – Христос-Спаситель приходить у світ. Про явлення цього Світла сповіщали старозавітні пророки, немовби бачачи очима душі, на горизонті історії людства, перші промені Сонця Правди, що сходить. Так, Ісая прорік: «Сам Господь дасть вам знамення: ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл» (Іс.7,14). У цьому пророцтві сповіщається, яким чудесним чином має відбутися Народження Месії; також глибоко символічним є значення імені, яке Йому дадуть при народженні. Еммануїл з давньоєврейської мови перекладається «з нами Бог». За всю історію людства подія народження когось великого у світі не мала такого значення, як Народження Христа. Сам Бог сприймає людську природу: «в Hьому живе уся повнота Божества тілесно» (Кол.2,9).

Сприйняття Другою Особою Пресвятої Тройці – Сином Божим – людської природи свідчить про її велич, достоїнство і славу. Людина може стати вмістилищем Невмістимого – самого Бога. «Бог стає людиною, щоб людина стала Богом», – одностайно повторюють святі Отці та Вчителі Церкви. Вони не тільки сповістили одну з богословських ідей, але, освятившись і обожившись, стали живим підтвердженням її істинності. Їхній приклад закликає і нас до духовного вдосконалення і святості.

Ми живемо в нелегкий час різноманітних випробовувань. Кожен історичний період має свої виклики. Особливістю буття Церкви на землі є те, що жодні суспільні процеси не проходять повз неї. Голос Церкви – це завжди голос Божий. Дуже часто в шумі світу важко почути, що промовляє Господь, бо Його голос тихий і лагідний, бо його чують лиш ті, хто знайшов мир і спокій у власній душі.

Як богословські істини християнства є вічними і незмінними, так і Божі моральні закони мають своє абсолютне значення. Божественне Немовлятко, яке Народилося в убогих яслах, своїм мовчанням вчить нас великого смирення, незлобливості і покори. Тихий і лагідний голос Спасителя, в часі його суспільного служіння, вчить любові: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ів.13,34-35).

У Святий Вечір, коли, за віковою українською традицією, за столом збирається велика родина, але когось із рідних немає серед них, до святкової радості долучається краплина смутку. Земну радість торжества Христового неможливо буде розділити з померлими рідними, хоча ми віримо, що вони удостоїлися бути учасниками небесної духовної трапези з Христом Воскреслим. Своєю присутністю за святковим столом не потішать своїх близьких воїни, які нині далеко на сході, героїчно, у важких умовах, виконують патріотичний обов’язок, боронячи кордони нашої Держави від ворога. Лише по телефону почують і голоси люблячих родичів, які перебувають за кордоном, виконуючи тяжку роботу, переживають багаторічну розлуку, дбаючи про матеріальні блага своїх рідних. Але гірше від розлуки через смерть, обов’язок чи необхідність є розлука внаслідок гордості, відсутності любові, гріха і байдужості. Ми добровільно погодилися на самоізоляцію, будучи уже до того духовно ізольованими від Бога і ближніх внаслідок охолодження любові та байдужості. Приступивши сьогодні до Новонародженого Месії, впокорім своє серце, щоби скинути тягар власних гріхів. Тільки підкорившись Христу, ми справді можемо стати вільними від усіх кайданів диявола.

Прихід Спасителя сьогодні дарує мир та радість кожній душі, яка прагне і шукає спасіння. Радість народження Богонемовляти руйнує великий страх нашого невідання про завтрашній день. Страх, народжений у вирі важких обставин сьогоднішнього життя нашої країни та цілого світу. Тільки спільне прославлення Новонародженого Спасителя у співах і колядках здатне зруйнувати пітьму страху – подібно до того, як ангельський спів “Cлава во вишніх Богу і на землі мир, у людях благовоління”, – зруйнував темряву Різдвяної ночі та приніс невимовну радість вифлеємським пастухам і всьому світу.

Вітаючи з Різдвом Христовим, щиро бажаю всім духовної радості, миру і спокою. Хай Господь оберігає вас від усіх труднощів і випробовувань на земному шляху! Хай Податель всіх благ, наш Господь, обдаровує вас здоров’ям і кріпостю тілесних сил – не для життя в гріху, а для трудів на славу Божу, користь Церкви і благо ближнього. Особливо щиро бажаю духовних дарів: відчуття присутності Божої кожної миті свого життя, особливої опіки ангельських сил і святих угодників Божих, які повсякчас підносять до Божого Престолу свої молитви за нас, зростання в молитві, утвердження в вірі та удосконалення в любові. Навчіться від Новонародженого, щоб, наслідуючи Немовля, в його смиренні, покорі і незлобливості, нам самим народитися в нову людину – за Образом Христовим. І пам’ятаймо: в земному житті все минає, вічний лише Бог і Його свята правда, і найголовніше – вічна Його любов до нас!

Христос Рождається! Славімо Його!

+ Юліан

Єпископ Коломийський і Косівський

Різдво Христове 2021 р./2022 р.

м. Коломия

Житіє святителя Миколая Чудотворця

День Николая Весеннего: приметы и традиции

Святитель Миколай народився в другій половині Ш століття в місті Патари, області Лікії у Малій Азії. Батьки його Феофан і Нонна були із шляхетського роду і вельми заможні, що не заважало їм бути благочестивими християнами, милосердними до бідних і ревними до Бога.

До глибокої старості вони не мали дітей; в непристанній гарячій молитві вони просили Всевишнього дати їм сина, обіцяючи присвятити його служінню Богу. Молитва їх була почута: Господь дарував їм сина, який при святому хрещенні отримав ім’я Микола, що означає по-грецьки – «перемагаючий народ».

Вже в перші дні свого дитинства святитель Миколай показав, що він призначений на особливе служіння Господу. Зберігся переказ, що під час хрещення, коли обряд був дуже тривалим, він, ніким не підтримуваний, простояв у купелі протягом трьох годин. З перших же днів святитель Миколай почав сурове подвижницьке життя, якому залишився вірним до гробу.

Вся незвичайна поведінка дитини показувала батькам, що він стане великим Угодником Божим, тому вони звернули особливу увагу на його виховання і постаралися, перш за все навіяти синові істини християнства і направити його на праведне життя. Отрок незабаром збагнув, завдяки багатим обдаруванням, керований Святим Духом, книжкову премудрість.

Встигаючи у вченні, отрок Микола встигав також і в благочестивому житті. Його не займали порожні розмови однолітків: заразливий приклад товариства, що веде до чого-небудь худого, йому був чужий.

Уникаючи суєтних гріховних розваг, отрок Микола відрізнявся зразковою чистотою і уникав будь-яких нечистих помислів. Майже весь час він проводив у читанні Святого Письма, в подвигах посту і молитві. До храму Божого плекав таку любов, що проводив там іноді цілі дні і ночі в богомисленній молитві і читанні божественних книг.

Благочестиве життя юного Миколи скоро стало відоме всім жителям міста Патари. Єпископом в цьому місті був його дядько, на ім’я теж Микола. Помітивши, що племінник виділяється серед інших молодих людей чеснотами і суворим подвижницьким життям, він став умовляти батьків віддати його на служіння Господу. Вони охоче погодилися, тому що ще перед народженням сина дали таку обітницю. Дядько єпископ посвятив його в пресвітера.

При вчиненні над святителем Миколою Таїнства священства, єпископ, повний Духа Святого, пророче передбачив народу велике майбутнє Угодника Божого: «Ось, братіє, я бачу нове сонце, що сходить над кінцями землі, яке з’явиться розрадою для всіх сумних.Блаженно то стадо, яке удостоїться мати такого пастиря! Добре він буде пасти душі заблукавших, кормлячи їх на пасовищі благочестя; і всім, що знаходяться в бідах, з’явиться теплим помічником! »

Прийнявши сан священика, святитель Миколай став проводити ще більш суворе подвижницьке життя. По глибокому смиренню він здійснював свої духовні подвиги наодинці. Але Промислом Божим завгодно було, щоб добродійне життя святителя направлялоі інших на шлях істини.

Дядько єпископ відправився до Палестини, а управління своєю єпархією доручив своєму племіннику пресвітеру. Він всією душею віддався виконанню обов’язків єпископського управління.Багато добра зробив він своїй пастві, проявляючи широку благодійність. До того часу батьки його померли, залишивши йому багату спадщину, яка він використав на надання допомоги незаможним. Наступний випадок свідчить, до того ж, про його крайньому смиреннісь. У Патарі жив один бідний чоловік, у якого було три дочки красуні. Він був настільки бідний, що йому ніна що було видати заміж своїх дочок. До чого може довести потреба людини, недостатньо перейнятої християнською свідомістю!

Нещасного батька нужда призвела до жахливої ??думки – пожертвувати честю своїх дочок і з їх краси отримати кошти, необхідні для їх приданого.

Але, на щастя, в їхньому місті був добрий пастир, святитель Миколай, пильно стежив за потребами своєї пастви. Отримавши від Господа одкровення про злочинний намір батька, він вирішив позбавити його від тілесних злиднів, щоб тим самим врятувати його сімейство від духовної загибелі. Він задумав надати благодіяння так, щоб ніхто не знав про нього, як про благодійника, не знав навіть той, кому він зробив добро.

Узявши великий вузол із золотом, опівночі, коли всі спали і не могли його бачити, він підійшов до хатини нещасного батька і через вікно кинув всередину золото, а сам поспішно повернувся додому. На ранок батько знайшов золото, але не міг відати, хто був його таємним благодійником. Вирішивши, що Сам Промисел Божий послав йому цю допомогу, він подякував Господу і незабаром зміг видати заміж старшу дочку.

Святитель Микола, коли побачив, що його благодіяння принесло належний плід, вирішив довести його до кінця. В одну з таких ночей він також таємно кинув через вікно в хатину бідняка другий мішок із золотом.

Батько незабаром видав заміж і другу дочку, твердо сподіваючись, що Господь таким же чином надасть милість і третій дочці. Але він вирішив будь-що-будь дізнатися свого таємного благодійника і гідно подякувати йому. Для цього він не спав ночей, вичікуючи його приходу.

Не довго йому довелося чекати: скоро прийшов і втретє добрий пастир Христовий. Почувши дзвін впавшого золота, батько поспішно вийшов з дому і наздогнав свого таємного благодійника. Упізнавши, у ньому святителя Миколи, він упав до його ніг, цілував їх і дякував йому як визволителя від духовної загибелі.

Після повернення дядька з Палестини, святитель Миколай сам зібрався туди ж. В дорозі на кораблі він проявив дар глибокого прозріння і чудотворення: провістив наступаючу жорстоку бурю і силою своєї молитви усмирив її. Незабаром тут же на кораблі він зробив велике диво, воскресивши юнака матроса, який впав зі щогли на палубу і розбився на смерть. У дорозі вони часто прибували до берега. Святитель Микола скрізь доклав турботи до лікування недуг місцевих жителів: одних зцілював від невиліковних хвороб, з інших виганяв злих духів, іншим, нарешті, подав розраду в скорботі.

Після прибуття до Палестини, святитель Миколай оселився неподалік від Єрусалиму в селищі Бейт-Жала (біблійна Ефраффа), яке знаходиться на шляху до Віфлеєму. Всі мешканці цього благословенного села – православні; там знаходяться дві православні церкви, з яких одна, в ім’я святителя Миколая, побудована на тому місці, де колись проживав святитель в печері, яка є тепер місцем поклоніння.

Є переказ, що під час відвідин святих місць Палестини, святитель Ніколай побажав одного разу вночі помолитися в храмі, підійшов до дверей, закритих на замок, і двері Чудною Силою самі відчинилися, щоб Обранець Божий міг увійти до храму і виконати благочестиве бажання своєї душі.

Запалавши любов’ю до Божественного Чоловіколюбця, святитель Миколай забажав назавжди залишитися в Палестині, віддалитися від людей і таємно подвізатись перед Небесним Отцем.

Але Господь захотів, щоб такий світильник віри не залишався під спудом у пустелі, але щоб яскраво освітлював Лікійську країну. І ось, по сходженню звише, благочестивий пресвітер повернувся на батьківщину.

Бажаючи віддалитися від суєти мирської, святитель Миколай відправився не в Патари, а в Сионскую обитель, засновану його дядьком єпископом, де він був прийнятий братією з великою радістю. У тихому самоті чернечої келії він думав залишитися на все життя. Але настав час, коли великий Угодник Божий повинен був виступити верховним керівником Лікійської Церкви, щоб просвіщати людей світлом євангельського вчення і своїм доброчесним життям.

Одного разу, стоячи на молитві, він почув голос: «Миколо! Ти повинен вступити на служіння народу, якщо хочеш отримати вінець від Мене! »

Священний жах обгорнув пресвітера Миколая: що саме велить зробити йому чудовий голос? «Микола! Ця обитель не та нива, на якій можеш ти принести очікуваний Мною від тебе плід. Іди звідси і піди у світ, до людей, щоб прославилося в тобі Ім’я Моє! »

Підкоряючись цьому велінню, святитель Миколай пішов з обителі і місцем проживання обрав не своє місто Патари, де всі його знали і надавали йому почесті, а велике місто Міри, столицю і митрополію Лікійської землі, де, ніким не знаний, він міг швидше уникнути мирської слави . Жив він як жебрак, не мав де прихилити голову, але неминуче відвідував усі церковні служби. Наскільки Угодник Божий смиряв себе, настільки Господь, що принижує гордих і підносить смиренних, підніс його. Помер архієпископ всій Лікійської країни Іоанн. Для обрання нового архієпископа зібралися в Міри всі місцеві архієреї. Багато було запропоновано до обрання розумних і чесних людей, але загальної згоди не було. Господь обіцяв для заняття цієї посади більш достойного чоловіка, ніж ті, які знаходилися в їх середовищі. Єпископи старанно молилися Богу, просячи вказати особу найбільш гідну.

Одному з найстаріших єпископів з’явився у видінні чоловік, осяяний неземним світлом, і повелів у цю ніч стати у притворі храму і помітити, хто перший прийде до храму на ранкове богослужіння: це і є угодний Господу чоловік, якого єпископи повинні поставити своїм архієпископом; відкрито було і ім’я його – Микола.

Отримавши це божественне одкровення, старець єпископ повідомив про нього іншим, які, в сподіванні милості Божої, ще посилили свої молитви.

З настанням ночі старець єпископ став у притворі храму, чекаючи прибуття обранця. Святитель Микола, вставши з півночі, прийшов до храму. Його зупинив старець і спитав його ім’я. Він тихо і скромно відповів: «Називаюся я Микола, раб святині твоєї, владико!»

По глибокому смиренню прибулого, старець переконався, що він і є обранець Божий. Він узяв його за руку і повів на собор єпископів. Всі з радістю прийняли його, і поставили на середину храму. Незважаючи на нічний час, звістка про чудесне обрання рознеслася по місту; зібралося багато народу. Старець єпископ, сподобився бачення, звернувся до всіх із словами: «Прийміть, браття, свого пастиря, якого помазав для вас Святий Дух і якому він доручив управління ваших душ. Не людський собор, а Суд Божий поставив його.Ось тепер ми маємо того, кого чекали, прийняли і знайшли, кого шукали.Під його мудрим керівництвом ми сміливо можемо сподіватися предстати перед Господом в день Його слави і суду! »

При вступі в управління Мірлікійською єпархією, святитель Миколай сказав сам до себе: «Тепер, Микола, твій сан і твоя посада вимагають від тебе, щоб ти цілком жив не для себе, а для інших!»

Тепер він не став приховувати свої добрі справи для блага пастви і для прославлення імені Божого; але був, як завжди, лагідний і смиренний духом, незлоблів серцем, чуждий всякої зверхності і своєкорисливості; дотримувався сувору помірність і простоту: носив простий одяг, їв пісну їжу раз на добу – ввечері. Цілий день великий архіпастир творив справи благочестя і пастирського служіння. Двері його дому були відкриті для всіх: кожного він приймав з любов’ю і привітністю, будучи для сиріт батьком, для жебраків – живильником, для плачучих – утішником, для утисків – заступником. Паства його процвітала.

Але наближалися дні випробувань. Церква Христова піддалася гонінням імператора Діоклетіана (285-30 рр..). Храми руйнувалися, божественні і богослужбові книги спалювалися, єпископи і священики закривались в темниці і віддавалися тортурам. Всі християни піддавалися усіляким образам і мукам.Гоніння дійшло і до Лікійської Церкви.

Святитель Миколай в ці важкі дні підтримував у вірі свою паству, голосно і відкрито проповідуючи ім’я Боже, за що був кинутий у темницю, де не переставав зміцнювати віру серед ув’язнених і стверджував їх в міцному сповіданні Господа, щоб вони були готові постраждати за Христа.

Наступник Діоклетіана Галерій припинив гоніння. Святитель Микола, після виходу з в’язниці, знову зайняв Мірлікійську кафедру, і з ще більшою ревністю віддався виконанню своїх високих обов’язків. Він прославився особливо ревнощами за твердження Православної віри та викорінення язичництва і єресей.

Особливо сильно постраждала Церква Христова на початку IV століття від єресі Арія. (Він відкидав божество Сина Божого і не визнавав Його Єдиносущним Отцу.)

Бажаючи встановити в стаді Христовому мир, приголомшений єрессю Аріївського псевдовчення. Рівноапостольний імператор Костянтин скликав Перший Вселенський Собор 325 року в Нікеї, де під головуванням імператора зібралися триста вісімнадцять архієреїв; тут було піддано осуду вчення Арія та його послідовників.

Особливо відзначились на цьому Соборі святитель Афанасій Олександрійський і святитель Миколай. Інші святителі захищали Православ’я з допомогою своєї освіти. Святитель Микола ж захищав віру самою ж вірою – тим, що всі християни, починаючи з апостолів, вірили в Божество Ісуса Христа.

Є переказ, що під час одного із соборних засідань, не стерпівши богохульства Арія, святитель Микола вдарив цього єретика по щоці. Отці Собору визнали такий вчинок надмірністю ревнощів, позбавили святителя Миколи переваги його архієрейського сану – омофору та й віддали його в тюремну вежу. Але незабаром вони переконалися в правоті святителя Миколи, тим більше, що багато з них мали бачення, коли перед їх очима Господь наш Ісус Христос подав святителю Миколі Євангеліє, а Пресвята Богородиця поклала на нього омофор. Вони звільнили його з ув’язнення, повернули йому його колишній сан і прославили його як великого Угодника Божого.

Місцевий переказ Нікейскої Церкви не тільки вірно зберігає пам’ять про святителя Миколая, але і різко виділяє його з числа трьохсот вісімнадцяти отців, яких вважає всіх своїми покровителями. Навіть турки-мусульмани мають глибоку повагу до святителя: у вежі вони до цього часу дбайливо зберігають ту темницю, де був ув’язнений цей великий муж.

Після повернення з Собору святитель Миколай продовжував свою доброчинну пастирську діяльність із влаштування Церкви Христової: стверджував у вірі християн, звертав до істинної віри язичників і повчав єретиків, рятуючи тим їх від загибелі.

Піклуючись про духовні потреби своєї пастви, святитель Миколай не нехтував задоволенням їх тілесних потреб. Коли в Лікії настав голод, великий, добрий пастир, щоб врятувати голодуючих, створив нове диво: один торговець навантажив великий корабель хлібом і напередодні відплиття кудись на захід побачив уві сні святителя Миколая, який наказав йому доставити весь хліб у Лікію, бо він купує у нього весь вантаж і дає йому в завдаток три золоті монети. Прокинувшись, купець був дуже здивований, знайшовши затиснутими у себе в руці дійсно три золоті монети. Він зрозумів, що це було веління згори, привіз хліб у Лікію, і голодуючі були врятовані. Тут він розповів про бачення, і громадяни за його опису впізнали свого архієпископа.

Ще за життя свого святитель Миколай прославився як умиротворець ворогуючих, захисник безневинно засуджених і рятівник від марної смерті.

При царюванні Костянтина Великого в країні Фрігії спалахнув заколот. Для його упокорення цар послав туди військо під начальством трьох воєвод: Непотіана, Урса і Ерпіліона. Кораблі їх прибило бурею до берегів Лікії, де їм довелося стояти довго. Припаси виснажилися, – стали грабувати населення, яке чинило опір, причому сталася жорстока сутичка біля міста Плакомат. Дізнавшись про це, святитель Миколай особисто прибув туди, припинив ворожнечу, потім разом з трьома воєводами відправився у Фрігію, де добрим словом і умовлянням, без застосування військової сили, приборкав заколот. Тут йому повідомили, що під час його відсутності з міста Міри тамтешній градоправитель Євстафій невинно засудив на смертну кару трьох громадян, обмовлених ворогами.Святитель Микола поспішив у Міри і з ним – троє царських воєвод, яким дуже полюбився цей добрий архієрей, що зробив їм велику послугу.

У Міри прибули вони в самий момент страти. Кат уже заносив меч, щоб обезголовити нещасних, але святитель Миколай владною рукою вириває у нього меч, і керує звільнити невинно засуджених. Ніхто з присутніх не наважився противитися йому: всі зрозуміли, що коїться воля Божа. Троє царських воєвод дивувалися цьому, не підозрюючи, що незабаром і їм самим знадобиться чудове заступництво святителя.

Повернувшись до двору, вони заслужили шану і прихильність царя, чим викликали заздрість і ворожнечу з боку інших царедворців, які обмовили перед царем цих трьох воєвод, ніби вони намагалися захопити владу. Заздрісні наклепники зуміли переконати царя: троє воєвод були ув’язнені до в’язниці й засуджені на смерть. Тюремний сторож попередив їх, що страта повинна відбутися на інший день. Безневинно засуджені стали гаряче молитися Богові, просячи заступництва через святителя Миколая. У ту ж ніч Угодник Божий явився у сні цареві і владно зажадав звільнення трьох воєвод, погрожуючи підняти заколот і позбавити царя влади.

«Хто ти, що смієш вимагати та погрожувати царю?»

«Я – Микола, Мир Лікійських Архієпископ!»
Прокинувшись, цар став роздумувати про цей сон. У ту ж ніч святитель Миколай з’явився також начальнику міста Евлавію і зажадав звільнення невинно засуджених.
Цар закликав до себе Евлавія, і дізнавшись, що і він мав таке ж бачення, велів привести трьох воєвод.

«Яке чаклунство робите ви, щоб давати мені і Евлавію бачення уві сні?» – запитав цар і розповів їм про явище святителя Миколая.
«Ми не робимо ніякого чаклунства, – відповідали воєводи, – але самі раніше були свідками, як цей архієрей врятував у Мирах невинних людей від смертної кари!»
Цар велів розглянути їх справу і, переконавшись в їх невинності, відпустив.

Святитель під час свого життя надавав допомогу людям, навіть зовсім його не знавших.Одного разу корабель, що плив з Єгипту в Лікію, був застигнутий найсильнішою бурею.Зірвало на ньому вітрила, зламало щогли, хвилі готові були поглинути корабель приречений на неминучу загибель. Ніякі сили людські не могли їй запобігти. Одна надія – просити допомоги у святителя Миколая, якого, щоправда, жоден з цих моряків ніколи не бачив, але всі знали про його чудове заступництво. Гинучі моряки стали гаряче молитися, – і ось святитель Миколай з’явився на кормі біля керма, став керувати кораблем і благополучно привів його в гавань.

Зверталися до нього не тільки віруючі, але і язичники, і святитель відгукувався своєю незмінною чудесною допомогою всім, які шукали її. У спасаючих ним від тілесних бід він викликав каяття у гріхах і бажання виправити своє життя.

За словами святого Андрія Критського, святитель Миколай являся до людей, обтяжених різними лихами, подавав їм допомогу і рятував їх від смерті: «Своїми справами і добродійним життям святитель Миколай сяяв у Мирах, як зірка ранкова серед хмар, як місяць найкрасивіший у повному місяці своєму. Для Церкви Христової він був яскраво сяючим сонцем, прикрашав Її, як лілія при джерелі, був для в Неї миром запашним! »

До глибокої старості сподобив Господь дожити Свого великого Угодника. Але настав час, коли і він повинен був віддати загальний борг людського єства. Після нетривалої хвороби він мирно помер 6 грудня 342 року, і був похований в соборній церкві міста Мири.

За життя свого святитель Миколай був благодійником роду людського, не перестав він ним бути і після своєї смерті. Господь сподобив його чесне тіло нетління і особливої ??чудотворної сили. Мощі його почали – і продовжують донині – виділяти запашне миро, володіюче даром чудотворення.

Минуло сімсот з лишнім років після смерті Угодника Божого. Місто Міри і вся Лікійська країна були зруйновані сарацинами.Руїни храму з гробницею святителя були в запустінні і охоронялися лише кількома благочестивими ченцями.

У 1087 році святитель Миколай явився у сні одному апулійському священику міста Барі (у південній Італії) і наказав перенести його мощі до цього міста.

Пресвітери і знатні городяни спорядили для цієї мети три кораблі і під виглядом торговців вирушили в дорогу. Ця обережність була потрібна для того, щоб приспати пильність венеціанців, які, довідавшись про приготування жителів Барі, мали намір їх випередити і привезти мощі святителя в своє місто.

Баряни, окружним шляхом, через Єгипет і Палестину, заходячи в порти і ведучи торгівлю, як прості купці, прибули, нарешті, в Лікійську землю. Послані розвідники повідомили, що ніякої варти біля гробниці немає і її охороняють тільки чотири старих ченця. Баряни прийшли в Мири, де, не знаючи точного місця розташування гробниці, намагалися підкупити ченців, запропонувавши їм триста золотих монет, але зважаючи на їх відмову, застосували силу: зв’язали ченців і під загрозою тортур, змусили одного легкодухого вказати їм місцезнаходження гробниці.

Чудесно збережена гробниця білого мармуру була розкрита. Вона виявилася наповненою до країв запашним миром, у якому і були занурені мощі святителя. Не маючи можливості взяти велику і важку гробницю, баряни переклали мощі в заготовлений ковчег і відправилися назад.

Подорож тривала двадцять днів, і 9 травня 1087 вони прибули до Барі. Великій святині була влаштована урочиста зустріч за участю численного духовенства і всього населення. Спочатку мощі святителя були поміщені в церкві святого Євстафія.

Безліч чудес відбувалося від них. Через два роки була закінчена і освячена нижня частина (крипт) нового храму і в ім’я Святого Миколая, спорудженого нарочито для зберігання його мощей, куди вони і були урочисто перенесені папою Урбаном Другим 1 жовтня 1089.

Верхня частина храму (базиліка) була побудована значно пізніше – 22 червня 1197.

Служба святителю, здійснююча в день перенесення його мощей з Мир Лікійських у Барград – 9 / 22 травня – була складена в 1097 році російським православним ченцем Печерської обителі Григорієм і російським митрополитом Єфремом.

Свята Церква Православна вшановує пам’ять святителя Миколая не тільки 6 грудня і 9 травня, а й щотижнево, та щочетверга, особливими піснями.

Джерело

21 листопада Собор Архистратига Божого Михаїла та інших Небесних Сил безплотних

sobor arh mihaila

Собор Архистратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних, Архангелів: Гавриїла, Рафаїла, Уриїла, Селафиїла, Єгудиїла, Варахиїла та Єремиїла

Святкування Собору Архистратига Божого Михаїла та інших Небесних Сил безплотних встановлено на початку IVст. На Помісному Лаодикійському Соборі, який відбувся за декілька років до І Вселенського Собору. Лаодикійський Собор 35-м правилом засудив і відкинув єретичне поклоніння ангелам як творцям та правителям світу і утвердив православне шанування їх. Звершується свято в листопаді 9-му місяці від березня ( з якого в давнину починався рік) – у відповідності з числом 9-ти чинів Ангельських. Восьмий же день місяця вказує на майбутній Собор всіх Сил Небесних в день Страшного Суду Божого, який святі отці називають « днем восьмим, бо після віку цього, що йде седмицями днів, настане «день восьмий», і тоді: « прийде Син Людський у Славі Своїй і всі святі Ангели з Ним» ( Мф. 25,31).
Чини Ангельські розділяються на три ієрархії – вищу, середню і нижчу. Кожну ієрархію складають три чини.
У вищу ієрархію входять: Серафими, Херувими, Престоли. Найближче до Пресвятої Тройці знаходяться шестикрилі Серафими ( Полум’яні, Вогненні) ( Іс. 6, 2). Вони полум’яніють любов’ю до Бога і інших спонукають до неї.
Після Серафимів Господу предстоять многоокі Херувими ( Бут. 3, 24). Їхнє ім’я означає вилиття премудрості, просвіщення, бо через них, що сяють світлом Богопізнання і розуміння таїн Божих, посилається премудрість і просвіщення для істинного Богопізнання.
За Херувимами – предстоять Богоносні за благодаттю, даною їм для служіння, Престоли ( Кол. 1, 16), що таємничо і неосяжно носять Бога. Вони служать правосуддю Божому.
Середню Ангельську ієрархію складають три чини: Господства, Сили і Власті.
Господства ( Кол. 1,16) володіють над наступними чинами Ангелів. Вони настановляють поставлених від Бога земних володарів на мудре правління. Господства навчають володіти почуттями, приборкувати гріховні бажання, підкоряти плоть духу, панувати над своєю вольою, перемагати спокуси.
Сили (1 Пет. 3, 22) виконують волю Божу. Вони творять чудеса і посилають благодать чудо творення і прозорливості угодникам Божим. Сили допомагають людям у несенні послуху, укріплюють в терпінні, дарують духовну кріп кість і мужність
Власті ( 1 Пет. 3, 22: Кол. 1, 16) мають владу приборкувати силу диявола. Вони відбивають від людей бісівські спокуси, утверджують подвижників, оберігають їх, допомагають людям у боротьбі зі злими помислами.
Нижчу ієрархію складають також три чини: Начала, Архангели та Ангели.
Начала ( Кол. 1, 16) керують нижчими ангелами, направляючиїх до виконання Божественних повелінь. Їм доручено керувати всесвітом, охороняти країни, народи, племена. Начала настановляють людей віддавати кожному честь, яка належить його званню. Навчають керівників виконувати посадові обов’язки не заради особистої слави і вигоди, а заради честі Божої і користі ближнім.
Архангели ( 1Сол. 4, 16) благовістять про велике і преславне, відкривають тайни віри, пророцтва і розуміння волі Божої, укріплюють в людях святу віру, просвічуючи їхній розум світлом Святого Євангелія.
Ангели ( 1 Пет. 3.22) найбільш близькі до людей. Вони сповіщають наміри Божі, настановляють людей до чеснотного і святого життя. Вони охороняють віруючих, утримують від падіння, піднімають впалих, ніколи не покидають нас і завжди готові допомогти, якщо ми забажаємо.
Всі чини Небесних сил носять загальну назву Ангелів – за суттю свого служіння. Господь відкриває Свою волю вищим Ангелам, а вони, в свою чергу, просвічують решту.
Над всіма дев’ятьма чинами поставлений Господом святий Архистратиг Михаїл ( ім’я його в перекладі з єврейської означає – « хто як Бог») – вірний служитель Божий, тому що він скинув з Неба гордовитого деницю з іншими павши ми духами. А до інших Ангельських Сил він викликнув: « Будьмо уважні! Станьмо добре перед Сотворителем нашим і не задумаймо неугодного Богові!». За Церковним переданням, що закарбоване в службі Архистратигу Михаїлу, він приймав участь у багатьох старозавітніх подіях. Під час виходу ізраїльтян з Єгипту він супроводжував їх у вигляді вогненного стовпа вночі і хмарного вдень. Через нього явився Сила Господня, що знищила єгиптян посланих фараоном наздогнати ізраїльтян. Архистратиг Михаїл захищав Ізраїль у всіх бідах.
Він явився Ісусу Навину і відкрив волю Господа на взяття Єрихону ( Нав. 5, 13-16). Сила великого Архистратига Божого явилась у знищенні 185 тисяч воїнів Асирійського царя Сеннахирима ( 4 Цар.19, 35), в поразці нечестивого Антіохового воєначальника Іліодора і в огородженні від вогню трьох святих отроків – Ананії, Азарії і Мисаїла, кинутих в піч на спалення за відмову поклонитися ідолу ( Дан. 3, 92-95)
З волі Божої, переніс пророка авакума з Юдеї до Вавилону, щоб дати їжу Даниїлу кинутому у рів з левами ( кондак акафіста, 8)
Архангел Михаїл заборонив дияволу явити іудеям тіло святого Мойсея для обожнення( Іуд. 1,9).
Святий Архангел Михаїл явив свою силу, коли він дивно спас отрока, кинутого грабіжниками в море з каменем на шиї біля берегів Афону ( Афонський Патерик).
Слід зазначити, що шанування святого Архистратига Михаїла почалося на наших землях ще з часів древньої Русі, про це свідчать чудеса явлені архангелом Божим і велика кількість храмів та монастирів побудованих нашими благочестивими предками на честь Начальника Небесних сил.
Найперше треба згадати, про Михайлівський Золотоверхий монастир, який обрав для себе за оселю Архистратиг Михаїл. Місто Київ, злотоглава столиця нашої держави і вся Україна мають собі за небесного покровителя Архангела Михаїла.
З Священного Писання і Священного Передання для нас відомі також такі Архангели:
Гавриїл – кріпость ( сила) Божа, провісник і служитель Божественної могутності ( Дан. 8, 16; Лк. 1, 26)
Рафаїл – лікування Боже, цілитель людських недугів ( Тов.3, 16; 12,15);
Уриїл – вогонь, чи світло Боже, просвітитель ( 3 Езд. 5, 20);
Селафиїл – молитвеник Божий, той що спонукає до молитви ( 3 Езд. 5, 16);
Єгудиїл- той що славить Бога, той що підкріплює працюючих для слави Господньої і молільник про відплату їм за подвиги;
Варахиїл – роздавач благословення Божого на добрі діла, той що просить для людей милості Божі;
Еримиїл – піднесення до Бога ( 3 Езд. 4, 36).
Ніде не вказується точна кількість святих Ангелів. Для нас це є не важливо. Церква Христова, здавна вшановує Горні Воїнства, Як служителів Божественної Слави, як наших небесних захисників і покровителів, керманичів всього нашого життя.

Джерело : www.cerkva.vn.ua

СВЯТИЙ АПОСТОЛ І ЄВАНГЕЛИСТ ЛУКА

31 жовтня Церква вшановує пам`ять апостола Луки. Він народився в Антіохії і належав до язичницького роду. Лука з цікавістю займався науками та мистецтвом, подорожував світом для того, щоб ще більше дізнатися про те, як влаштований Всесвіт і яким Розумом. У цей час він здобув знання з медицини й набув якостей та вміння в малюванні. Лука добре знав, окрім грецької, давньоєврейську та арамейську мови.

У Страсний тиждень Лука весь час знаходився в Єрусалимі. Бачив своїми очами муки Христа Спасителя, Його Голгофу, розп’яття і погребіння. На ранок Пасхи Лука йшов з Клеопою в село Еммаус і перебував у скорботному стані з приводу смерті Христа. Коли ж Воскреслий Спаситель явився ним у дорозі і відкрився у ламанні хліба, вони побачили, що Спаситель воскрес (Лк. 24:13-35).

Святий Симеон Метафраст, який уклав житіє святого апостола і євангелиста Луки, черпаючи свідчення від давніх церковних письменників Орігена, Климента Олександрійського та церковного історика Євсевія Кесарійського, пише, що після Зішестя Святого Духа, Лука на деякий час залишився в Єрусалимі разом з іншими апостолами, а потім попрямував до Антіохії, де вже знаходилося кілька учнів. Зупинившись в самарійському місті Севастії для проповіді Євангелія, він взяв правицю пророка Іоана Предтечі і перевіз її, як дорогоцінну християнську реліквію, до своєї батьківщини Антіохії. Саме тут Лука зустрів святого апостола Павла під час його другої місійної подорожі, яка відбувалася близько 50 року після Р. Х. Звідтіля вони обидва відправилися до Греції, щоб тут проповідувати Слово Боже.

Інше передання, яке знаходиться у «Константинопольському Синаксарі» свідчить, що Лука не знав Господа, не ходив за Ним і не був свідком Його страждань, а лишень зустрів апостола Павла в місті Фіви, де був лікарем і доглядав за хворими. Проповідь Апостола Народів дуже вплинула на Луку і переконала його в Істині. Без коливань і сумнівів він залишив свій маєток, відмовився від лікування і пішов за апостолом Павлом. Відтоді Павло та Лука були разом, несли спасительне благовістя до різних місць і засновували християнські громади.

Коли апостола Павла арештували, Лука не залишив його і попрямував за ним до Риму. Йому довелося перетерпіти різні випробовування, про що розповідається наприкінці книги Діянь Святих Апостолів у 27 і 28 розділах. Саме в Римі Лука під керівництвом апостола Павла написав Євангеліє та Діяння Святих Апостолів. Ці святі писання Лука присвятив правителеві Ахайї Феофілу, який навернувся до християнства.

Після двох років перебування у в`язниці апостол Павло був відпущений на волю і знову відновив свою місіонерську проповідь. Вірним супутником Павлові в його апостольських подорожах був і надалі Лука. Жорстокі гоніння на християн, які розпочалися за імператора Нерона, змусили апостола Павла знову повернутися до Риму, щоб підтримати громаду вірних. Павло був і на цей раз схоплений та закований у ланцюги. Можливо апостол Лука був присутній при мученицькій кончині свого улюбленого вчителя.

Після смерті Апостола Народів Лука пішов з євангельською проповіддю і ніс благу звістку в Італії, Далмації та Македонії, звідти прийшов до Ахайї. Побував Лука і в Єгипті, де проповідував Євангеліє язичникам. Він дійшов навіть до далеких Фів і призначив святого Авілія другим єпископом Олександрії. Повернувшись до Греції, Лука став єпископом міста Фіви в Беотії. Він рукопокладав пресвітерів і дияконів, засновував церкви та зцілював хворих.

Мученицька кончина апостола Луки була такою ж жорстокою, як і інших апостолів. Язичники заживо стяли з нього тіло і за свідченням він помер, будучи підвішеним до оливкового дерева. Біля гробниці святого апостола Луки звершувалося багато чудес, а його мощі виточували миро. Багато вірних приходило до святині, зціляючись від багатьох хвороб і особливо від недугу на очі.

Після блаженної мученицької кончини, через багато століть, 3 березня 357 року імператор Констанцій, син рівноапостольного Костянтина Великого, послав намісника Єгипта Артемія в Фіви, щоб той переніс мощі святого апостола Луки до церкви Святих Апостолів у Константинополі. Вони були разом покладені з мощами святих апостолів Андрія та Тимофія.

Церковна традиція свідчить також про те, що святий апостол і євангелист Лука намалював образ Пресвятої Діви Марії з Немовлям Ісусом на руках. Мати Божа прийняла Своє зображення з радістю і промовила такі слова: «Нехай прибуде на ньому милість Того, Кого Я народила». Відтак, Лука намалював ще кілька ікон Пресвятої Богородиці та святих апостолів Петра і Павла й роздав їх для перших християнських громад. Звідси походить благочестива традиція здавна шанувати ікони Христа Спасителя, Його Пречистої Матері та святих угодників Божих, а апостола Луку вважати покровителем іконописців.

Святого апостола і євангеліста Луку вважають не тільки покровителем тих, хто малює ікони, але й покровителем лікарів та церковних істориків. Лікарів через те, що Лука сам був лікарем, а церковних істориків – апостол Лука був автором Святого Євангелія, в якій застосував певну хронологію та книги «Діянь Святих Апостолів».

В народній уяві день апостола Луки порівнюють часто з його ще однією датою – днем пам`яті 5 травня, тобто весняним Лукою. Тому селяни у цей день приказували: «До весняного Луки ані хліба, ані муки, а прийшов осінній Лука – з`явилися хліб і мука»; «Як не придбаєш до Луки, то не буде ані хліба, ані муки»; «До Луки не везуть сіна з луки».

Святий апостол Лука мав неабиякі таланти, дар письменництва, лікування та малювання, а ще більше дар віри в Ісуса Христа і ходячи перед Лицем Господнім та маючи палаюче серце, готував народи, яким проповідував, до спасіння й вічного життя.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський

5 жовтня пам’ять святого пророка Іони

Яке сьогодні свято відзначають за церковним календарем » Новини Чернівці:  Інформаційний портал «Молодий буковинець»

Пророк Іона жив після пророка Єлисея. Одного разу Господь повелів йому йти в язичницьке місто Ніневію, столицю Ассирійського царства, і сповістити жителів цього міста, що Господь знищить їх, якщо вони не покаються. Та Іона не хотів іти з проповіддю до ворогів народу ізраїльського і не послухався голосу Божого. Він сів на корабель, який відбував до іншої країни. Але раптом на морі піднялася сильна буря. Кораблю загрожувала загибель. Усіх, хто був на ньому, охопив жах. Корабельники вирішили кинути жереб, щоб довідатись, через що їх спіткало таке лихо. Жереб випав на Іону. Іона зізнався у своєму гріху і сказав: “Так, я згрішив перед Господом! Киньте мене в море, і буря втихне”. Коли його кинули у море, буря втихла. З волі Божої пророка проковтнула величезна риба, яка в Біблії названа китом. Іона три дні і три ночі пробув у череві кита, молячись Богу про помилування. Тут Господь явив особливу Свою славу, Він зберіг його неушкодженим у череві кита і помилував його.Через три дні кит викинув пророка живим на берег. Після цього Іона пішов у Ніневію для виконання волі Божої. Цілий день він ходив містом і проповідував усім, кажучи: “Ще сорок днів, і Ніневію буде зруйновано!” Мешканці повірили його словам. Вони, разом з царем, наклали на себе піст, стали молитися і каятися у своїх гріхах. І Господь помилував їх.Та Іона заремствував на таке милосердя Боже і просив собі смерті у Бога. Ймовірно, він гадав, що його вважатимуть лжепророком.Господь і цього разу врозумив Іону. Перед наметом, який Іона розкинув для себе поблизу Ніневії, за одну ніч виросла велика рослина і захищала його від сонячної спеки. Але на другий день черв`як підточив цю рослину, і вона всохла. Іона вельми сумував за всохлою рослиною.Тоді Господь сказав йому: “Ти жалкуєш за рослиною, над якою не трудився і якої не плекав. То хіба ж Я можу не пожаліти Ніневії, міста великого, в якому понад сто двадцять тисяч чоловік, не здатних розрізнити, де права, а де ліва рука, і безліч худоби?”Триденне перебування пророка Іони у череві кита і чудесне спасіння його були прообразом триденної смерті і Воскресіння Христа Спасителя.(Див. Іон).

Джерело

Featured Links

    Пошук в архіві

    Пошук за датою
    Пошук за категорією
    Пошук з Google
    Увійти | Designed by Gabfire themes