Боголюбивим пастирям, чесному чернецтву і всім вірним Коломийської Єпархії
Української Православної Церкви(Православної Церкви України)
Всечесні отці, дорогі браття і сестри!
Христос Воскрес!
У ці святі й світлоносні дні ми знову чуємо переможний голос Церкви, що лунає крізь століття, крізь скорботи і випробування: смерть переможена, темрява розсіяна і життя дароване світові.І цього року ми переживаємо Пасху в особливих умовах – у час війни, болю, втрат і тривог. Саме тому слово про Воскресіння Христове звучить для нас не як далека істина, а як жива надія і сила.Світле Христове Воскресіння є не лише історичною подією, але центральною і спасительною істиною нашої віри, в якій відкривається безмежна любов Божа до людини. Як навчає Євангеліє: «Так бо полюбив Бог світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3,16). У Воскресінні Христовому звершується перемога життя над смертю, світла над темрявою, добра над злом.Через Хрест і Воскресіння Христове людська природа не лише зцілюється від гріха, але і підноситься до участі в Божественному житті. Смерть, яка увійшла у світ через гріх, втрачає свою остаточну владу: «Смерте, де твоє жало? Пекло, де твоя перемога?» (1 Кор. 15:55).Православна Церква сповідує, що людина створена для вічності. Душа людська є безсмертною, і її життя не обмежується земним існуванням. Воскресіння Христове є запорукою і нашого воскресіння, бо Христос – «первісток серед померлих» (1 Кор. 15,20). І тому ми віримо, що після загального воскресіння праведні увійдуть у вічне блаженство – життя в єдності з Богом, у світлі Його слави, у радості, яка не має кінця.Святі отці навчають, що це блаженство не є лише нагородою, але самим життям у Бозі, для якого була створена людина. Афанасій Великий говорить: «Бог став людиною, щоб людина стала причасником Божества». Отже, Воскресіння Христове відкриває нам шлях до повноти життя у Бозі.У світлі цієї вічної істини відкривається і глибший сенс усього, що відбувається з людиною в земному житті. Господь у Своєму Промислі допускає випробування, які стають для нас не випадковими труднощами, але духовною школою. Те, що світ називає болем, втратою чи несправедливістю, у світлі Христової віри може стати великим даром – якщо людина приймає це зі смиренням і довірою до Бога.
Розбите серце навчає людину розрізняти істинну любов від ілюзії, бо справжня любов є жертовною і чистою. Через біль очищується серце, і людина починає бачити правду. Зубожіння і нужденність відкривають людині її справжній стан, навчаючи не покладатися на земне, але на Бога. Невдачі знімають з нас маски і показують, скільки в нас може бути терпіння і віри. А стримання в їжі навчає смирення і вдячності за прості дари Божі.Святі отці проповідують, що такі випробування слід приймати з вдячністю. Бо через них Господь очищує людину і веде її до істини. Тому, коли приходять труднощі, не нарікаймо, а навчімося дякувати Богові, пам’ятаючи: «Тим, хто любить Бога, усе сприяє на добро» (Рим. 8,28). Саме через такі випробування людина стає справжньою – не за людськими мірками, але перед лицем Божим.Сьогодні багато хто запитує: чому приходять страждання, чому допускаються скорботи, чому війна входить у наше життя? І хоча ми не завжди можемо збагнути всі таємниці Божого Промислу, ми твердо знаємо: ніщо не відбувається без Божого допущення, і навіть найтяжчі обставини можуть стати шляхом до очищення і спасіння.Святоотцівські настанови навчають, що скорботи є школою смирення і духовного прозріння. Ісаак Сирін говорить: «Без спокус ніхто не може пізнати істину». А тому, коли нас спіткають труднощі, навчімося не лише питати «за що?», але й «для чого?». Що Господь хоче відкрити мені через це? Чого навчити? Яким зробити моє серце?У час війни особливо важко зберігати мир у душі, не озлобитися, не втратити любов і людськість. Але саме в таких обставинах повноцінно відкривається глибина Христової заповіді: «Любіть ворогів ваших» (Мф. 5,44). Це не означає виправдання зла, а показує перемогу над ненавистю. Бо ненависть руйнує душу, а любов – зцілює її.Святитель Іоан Золотоустий навчає, що навіть вороги можуть стати для нас причиною духовної користі, якщо ми приймаємо все зі смиренням і довірою до Бога. Через інших людей Господь часто відкриває нам самих себе, показує наші слабкості і кличе до покаяння.Коли людина сходить у глибину свого серця, коли через покаяння і смирення очищає його від пристрастей, тоді там, у цій сокровенній глибині, вона починає бачити світло – не від світу цього, але світло Боже. І в цьому світлі вона пізнає, що життя сильніше за смерть, що любов Божа непереможна, що вічність уже торкнулася її душі.Тому, возлюблені, не осуджуймо одне одного, але кожен нехай загляне у власне серце. Бо початок оновлення світу починається з оновлення душі. Не втрачаймо надії, не впадаймо у відчай, а навчімося у кожній події бачити заклик Божий.Приймаймо все, що стається, не як сліпу випадковість, але як шлях, на якому Господь веде нас до Себе. Як навчає Церква: «Нехай буде воля Твоя» (Мф. 6,10). Але водночас не залишаймося пасивними – борімося зі злом, допомагаймо ближнім, підтримуймо одне одного, несімо світло там, де темрява.Людина, яка після падіння стала носієм тління і смерті, у Христі знову покликана до життя, яке не має кінця. І коли благодать Божа торкається серця, тоді в глибині людського єства починає звершуватися таїнство: смерть відступає – і народжується нове життя. Тому навіть у час війни, серед руйнування і смерті, людина, яка носить у собі це світло, не є переможеною. Бо в ній уже діє життя, яке не може бути знищене.Світле Христове Воскресіння відкриває нам головну істину: смерть не має останнього слова. Страждання не є кінцем. Темрява не перемагає світла. Христос Воскрес – і в цьому наша сила, наша надія і наша перемога.Нехай же Воскреслий Господь укріпить наших воїнів, утішить тих, хто в скорботі, зцілить поранених, збереже наш народ і дарує нам мир – зовнішній і внутрішній. І нехай кожен з нас, проходячи свій шлях, навчиться жити так, щоб кожна мить часу стала кроком до вічного життя у Христі.Благодать Воскреслого Господа, Його любов, сила і милість нехай будуть з усім нами повіки!
Немовби потрапляючи у вимір Божественного буття, відчуваючи дихання блаженної вічності та невимовної Божої любові, ми знову з особливою духовною радістю і душевним трепетом, з глибини наших сердець, промовляємо один до одного ці важливі, повні надії вітальні слова, що сповіщають про прихід у світ нашого Спасителя – Господа Ісуса Христа!
Різдво Христове – це не лише спомин про подію далекої історії. Це жива Тайна, у якій Бог знову і знову входить у людську дійсність. Ми бачимо Бога, Який стає близьким до людини. Той, Хто створив Всесвіт, не цурається людської вбогості. Божа Любов не оминає темряви світу, але входить у неї, щоб запалити світло.
Сьогодні Божа Любов сходить у світ не з громом і блискавкою, а в тиші Вифлеємської ночі, в беззахисності Дитяти, покладеного в яслах. Бог не приходить, щоб налякати людину Своєю всемогутністю, – Він приходить, щоб обійняти її Своєю любов’ю.
Не було миті в історії людства, коли б Бог покинув чи забув про людину – Своє творіння. Хоча вона Його забувала і покидала. Він завжди з людиною поруч. Так говорить Бог через Свого пророка Ісаю: «Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї? Але якби і вона забула, то Я не забуду тебе» (Іс.49, 15). Але в певну мить історії існування людства, «коли настала повнота часу», Бог став по-особливому близьким до людини: Друга Особа Пресвятої Тройці – Син Божий приходить у цей світ Народжуючись, приймаючи людське тіло, стає подібним до нас у всьому, крім гріха.
Найближче Бог може стати до людини лише в образі самої людини. Але чи всі люди побачили у Втіленому Спасителеві Бога? Ні. Існує інша зустріч з Богом – зустріч у людському серці. Якби ми пізнали, яким Бог є благим і милосердним, якою безмежною і незмінною є Його любов до нас, то й самі полюбили б Його, й інших полюбили, полюбили б усе існуюче. У кого серце чисте і святе, той бачить Бога, чує Його голос, ходить Його шляхами.
Кожна людина приходить у цей світ, щоб жити, лише Син Божий Народжується, як говориться у Символі Віри, щоб постраждати, бути похованим і Воскреснути на третій день. У Воскресінні – тріумф Божої любові до людини. Вже в події Народження Христа ми бачимо немовби Його смерть і Воскресіння. Людська природа після гріхопадіння була настільки спотворена гріхом, що врятувати, оновити, освятити її міг лише Сам Бог. Таємниця Боговтілення Сина Божого лежить в основі всього новозаповітного благовістя.
Уже чотири роки поспіль, у часі війни, українці живуть на межі своїх людських зусиль. У зимовий період, крім випробовування постійними обстрілами, ворог намагається налякати нас темрявою і холодом. Але ми, просвітлені світлом Євангельського благовістя, розуміємо, що найстрашніша темрява – це жити без Бога, а найбільший холод – це відсутність любові. Сам Спаситель, Народжуючись у Вифлиємі, приходить у темряву і холод гріховного світу, який забув Бога, щоб осяяти його Своїм ученням і зігріти Своєю любов’ю.
Дякуймо Богові за можливість продовжувати свою тимчасову земну мандрівку. Користуймося часом розумно, «бо дні лукаві», дбаючи насамперед про спасіння душі та менше турбуючись про тимчасове і непотрібне. Намагаймося з допомогою Божою тепер досягти хоча б найменшого подвигу любові, навчаючись любити своїх найрідніших, найближчих і крок за кроком зростаючи в любові до всіх, навіть до ворогів.
Вітаючи з Різдвом Христовим, висловлюю найщиріші слова подяки та підношу свої молитви до Новонародженого Спасителя світу за наших незламних захисників і захисниць, які на передовій безстрашно, без нарікань виконують свій священний обов’язок перед Державою та народом, боронячи всіх нас від ворога.
Дякую медичним працівникам, волонтерам, тим, хто займається евакуацією населення, нашим військовим пілотам, військовослужбовцям мобільних вогневих груп, які пильнують небо і бережуть наш сон під час нічних атак ворога. Нашим учителям, вихователям, викладачам, що сіють зерна правди, добра, патріотизму в юні серця майбутніх поколінь українців. Усім тим, хто забезпечує сильний тил, хто жертвує фінансові та матеріальні ресурси, свій час, свої таланти, віддаючи самих себе до останку заради спільної перемоги.
Сумую і молитовно призиваю Бога розрадити тих, хто на війні втратив своїх рідних і близьких. Їхня жертва недаремна, а пам’ять про них вічна.
Ввійдімо в майбутній новий рік з твердою вірою в справедливий мир і перемогу! З упевненістю, що ми не покинуті Богом, а перебуваємо в Його любові й святій опіці. Нехай у Різдвяну ніч ваші серця стануть духовним Вифлеємом, у якому запанують мир та благодать Новонародженого Господа і Спаса нашого Ісуса Христа!
Боголюбивим пастирям, чесному чернецтву і всім вірним Коломийської Єпархії Православної Церкви України
Всечесні отці, дорогі браття і сестри!
Христос Воскрес!
У цей особливий і благодатний День радіє небо і земля, радіє все творіння Боже! З духовним трепетом і хвилюванням радіє кожна віруюча душа. В Церквах безперестанно звучить: «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!» І ці слова, залишаючи стіни рукотворних храмів, виходять назовні – в безмежні простори Богом створеного світу, розносяться по всій Вселенній, своїм відлунням линуть до самих Небес!Не слухом єдиним ми сприймаємо новину про Воскресіння Спасителя; ці слова проникають у глибини нашої свідомості, нашої душі, в саме серце – і дарують нам велику і незбагненну радість! Ця радість спонукає нас славити Бога, дякувати Йому за Його великі милості і багаті щедроти! І надихає ділитися нею з іншими, виявляти свою любов, бачити в ближніх найбільшу і вічну цінність.Яка причина цієї дивної, незбагненної і невимовної радості, яку всі ми сьогодні відчуваємо? Ця радість від Бога, Який Своєю любов’ю привів нас з небуття до буття. Він створив нас на Свій Образ і Подобу, оселив у раю. А після гріхопадіння дарував людству надію та залишив обітницю про відкуплення від гріха і смерті. «Коли ж настала повнота часу, Бог послав Сина Свого Єдинородного, який народився від жони, був під законом, щоб викупити підзаконних» (Гал.4.4). З приходом Спасителя закінчується гріховний сон людства. Господу необхідно було постраждати, бути розіп’ятим і померти на Хресті, щоб, перемігши смерть, на третій день Воскреснути і дарувати людям вічне життя. Воскресіння Христове – це свято любові, правди і життя!Цьому світлому і радісному Дню передував час Великого посту. Ми пройшли цей шлях духовного подвигу, на практиці долучившись до його аскези: довгі богослужіння, поклони, покаянний настрій, стримування. Піст – це благодатний час зустрічі зі своєю зраненою і нещасною через гріх душею, усвідомлення власного безсилля, немочі та безпорадності в боротьбі зі злом у собі. Це час перебування на самоті, наодинці з собою. Плоди посту – це зміна, усвідомлення важливих духовних речей, що лише любов і милосердя Божі можуть допомогти нам очиститися, освятитися й успадкувати вічне життя. Багато життєво важливих процесів в організмі людини не контролюється самою людиною, так само багато духовних процесів, без нашого усвідомлення, підтримуються Божественною силою, Його нетварними енергіями: «Бо Hим ми живемо‚ i рухаємось‚ і iснуємо» (Дії 17,28). Невидима любов Божа відкривається для нас видимим чином. Бог є нашим серцебиттям, нашим диханням! Його Пречисте Тіло і Кров, Його слово є правдивою й оживляючою їжею для нашої душі. Бог є джерелом нашого життя. Є життям вічним, оновленим, щасливим. Бог є нашим усім, і всі ми покликані Ним до обоження.Хай разом з каменем, відваленим від Гробу Господнього, відвалиться з нашого серця гріховний тягар, зникне бар’єр між нами і Богом. Хай промені Воскресіння Христового проникнуть у найтемніші куточки нашої душі.Уже третій рік поспіль українське суспільство живе в часі війни, на межі людських зусиль. Війна змінила нашу націю назавжди. Як часто, не задумуючись, ми говорили про мир і як мало ми знали про його справжню цінність. Війна відкрила для нас інший вимір буття, іншу реальність, в якій зло проявилося у своїй жахаючій крайності. Але війна нас об’єднала, ми згуртувалися заради спільного порятунку, ми стали дієвими і жертовними. Ми навчилися цінувати один одного, дорожити один одним і любити.Нехай любов, яка так щедро виливається Богом у наші душі, в Пасхальний час проявиться в наших справах милосердя та всілякою турботою стосовно ближніх. Тепер дуже багато наших співвітчизників потребує нашої уваги, турботи, допомоги. Спочатку навчімось любити найближчих у наших сім’ях і родинах, у наших колективах. Подолаймо все те, що нас розділяє, усвідомлюючи всю тимчасовість земного та визначаючи божественні пріоритети. Подивімось на світ, на всіх оточуючих очима Христової любові. Нехай Господь допоможе нам побачити в наших ближніх унікальність та неповторність, але водночас і немічність, і безпорадність. Будьмо вдячні Господу за дар прощення і вічного життя. Хай радість Воскресіння Христового наповнить наші душі любов’ю до Творця, надією на Його безмежне милосердя та прощення!Дякуймо Богові за особливий та унікальний ген нашої української нації – ген незламності духу, безстрашності, відстоювання правди. Ці риси не лише допомагають творити зовнішню міць Держави, вони допомагають і в духовній боротьбі протистояти всякому злу.Нехай Бог вислухає молитви тих, чиї рідні безвісти зникли, і хай вони живими і неушкодженими повернуться до рідних домівок. Хай спадуть кайдани тих, хто в полоні. Нехай Господь загоїть рани, зменшить біль усіх, хто втратив на війні рідних і близьких. Христом дарована нам вічність, а розлука між людьми – тимчасова. Час торжества правди і справедливості обов’язково настане!Хай сьогодні оселиться у нас повнота радості та всякої утіхи. Хай наші помисли очистяться, а серця освятяться Благодаттю Воскреслого і більше не тривожаться, блукаючи в міркуваннях про суєтне. Смерті більше не існує. Вона більше не володарка. Ми звільнені! Визволитель світу прийшов. Він – переможець, а ми Його спадкоємці!Сьогодні ми висловлюємо свою щиру вдячність нашим мужнім та незламним воїнам – захисникам і захисницям. Всім тим, хто забезпечує сильний тил: людям доброї волі та великого серця. Весняне сонце виграє блиском на куполах наших храмів, на вікнах будинків, його промені мерехтять між зеленим віттям пробуджених від сну дерев. Те саме сонце своїми променями сягає східних регіонів нашої рідної землі, зраненої і понівеченої війною. Серед руїн міст, у глибоких коліях виритих гусеницями танків і колесами бронетранспортерів, у вирвах, залишених після ударів ракет та снарядів, під життєдайними промінчиками Сонця пробиваються зелені паростки – символ Воскресіння, життєвої нездоланної сили, закладеної Творцем у саму природу. Ще трохи – і природа, з волі Творця, сховає рани війни в безмежних океанах зелені. Бог загоїть людські рани душ Своєю любов’ю, благодаттю й опікою – життя знову переможе!Нехай благодать Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа завжди перебуває з усіма вами!
Лиха воєнна година в одну мить зруйнувала моє життя. Щоби вберегтися від смерті, люди масово втікали на захід. Так ми опинились на Прикарпатті. Я не люблю великих міст, тому порівняно невелика і затишна Коломия припала мені до вподоби. І коли діти з онуками вирішили їхати далі, в Європу, я залишилася тут. Трохи оговтавшись, з перших тижнів зацікавлено придивлялася до тутешнього життя, поведінки людей, дослухалася до місцевої говірки. В україномовному середовищі з задоволенням вдосконалюю свою українську і навіть морально почуваюся краще: я більш захищена, коли довкола чую лише рідну мову.Вивчаючи місто і людей, я почала ходити на благодійні концерти, різні заходи, які часто проводяться в Коломиї. Звернула увагу на те, що на таких заходах завжди присутні духовні отці: вони благословляють, проповідують, моляться не тільки в храмах, а й у публічних місцях, разом із владою та громадянами міста. Для мене це була справжня дивина, бо в наших краях такого й близько нема. Навіть до школи батюшкам не дозволено приходити, бо, мовляв, церква відділена від держави, а школа від церкви. Дивно, що держава одна і та ж, проте тутешні священники навіть уроки релігії в школах проводять, а в нас і благословляти першокласників чи випускників школи не заведено. Очевидно, таки багато що залежить від місцевої влади, батьківської громади і самих священників!Щоправда, в нас і священників україномовних, і церков, де моляться рідною мовою, небагато. В моєму містечку був великий собор московського патріархату, а маленька громада ПЦУ тулилася в пристосованій будівлі на окраїні і ледве зводила кінці з кінцями. Приїжджий батюшка вів просто аскетичне життя, а коли він захворів і повернувся додому, то не було навіть ким його замінити. За попереднього президента українського священника запрошували на відзначення Дня Незалежності, на Покрову, а потім і це перестали робити. Я жила далеченько від української церкви, тому святити паску, воду чи фрукти ходила до московського храму. Зрідка також ставила свічки, подавала записку за здоров’я живих або за усопших. Тепер каюсь, але тоді так було зручно всім, бо той храм стояв у самому центрі нашого міста.Я так детально описую, щоб пояснити, що мене вразило в Коломиї, а саме: присутність і активна участь духовенства в житті громади. На день Героїв Небесної сотні я долучилася до коломиян, які панахидою вшановували пам’ять загиблих на Євромайдані. Це відбувалося в центрі міста, де встановлені портрети загиблих. Я уважно слухала і молитви, і всі промови, та до глибини душі мене зворушив виступ архієпископа Юліана. Архієрей говорив про наболіле простими і щирими словами, торкався ними душі кожного присутнього. Це не були банальні слова, звичні для такої ситуації; відчувалося, що владиці, як і його слухачам, болить доля наших Героїв – тодішніх і теперішних…Вслухалася в кожне слово владики не тільки я одна, а й інші учасники панахиди. Хоч коломияни, мабуть, звичні до патріотичних виступів духовенства і приймають їх як належне. До того я вже побувала в деяких коломийських соборах, ставила свічки, подавала записки, слухала слова панотців. Але до Преображенського собору якось не доходила, можливо, тому, що він хоч і близько, але теж не в самому центрі. Найближчої неділі прийшла сюди і ще раз була вражена. Не надто помпезний зовні храм насправді дуже красивий і затишний всередині. Добротна підлога облаштована з мозаїчної плитки, багаті розписах на стінах виконані у теплих тонах, позолота і різьба на Царських воротах – усюди гармонія й естетика. Унікальний вітраж із зображенням благословляючого Ісуса Христа приваблює погляд кожного вірянина, цей вітраж і з вулиці добре проглядається, а чудотворні ікони з мощами святих взагалі викликають душевний трепет. Розглядаючи невеличкі ікони на арках і колонах, довідалася про так звані іменні ікони, написані, як мені розповіли, на пожертви прихожан з іменами цих святих. На одній із колон побачила ім’я своєї святої, від чого ще більше потепліло на душі. Тепер намагаюся під час богослужіння стояти саме в цьому місці. Усе в цьому соборі оформлено без надмірностей, але красиво і зі смаком.Кажуть, що собор будували доволі довго, роботи, зокрема, опоряджувальні, навіть простоювали роками, бо і парафіян було небагато, і коштів не вистачало. Але з приходом нового керуючого Коломийською єпархією, тоді ще єпископа Юліана, ситуація кардинально змінилася. Розповідають, що молодий архієрей сам шукав майстрів, пропонував художникам ідеї і власне бачення того, яким би мав бути інтер’єр храму. І сам шукав кошти, а це, як можна здогадуватися, немалі суми на кожному етапі робіт. Владика працював з благодійниками, залучав до співпраці авторитетних заможних людей, переконував їх жертвувати кошти саме на цю святиню… Це нелегка робота, і посильна лише тим, хто й сам користується пошаною й авторитетом у громади та влади. Завдяки своїй активній архіпастирській діяльності з часом владика Юліан здобув велику повагу і в місцевої та обласної влади, з його думкою рахуються і водночас ідуть назустріч у його проханнях та ініціативах. Православного владику – світлу, добру, високоосвічену людину, цікавого співбесідника, патріота, який вірою і правдою служить Богу та українському народу, – шанують і люблять усі, хто має можливість слухати його проповіді та промови, хто спілкується, співслужить чи співпрацює з ним. Це ставлення не залежить від конфесії: насправді я чула в Коломиї чула добрі слова про владику Юліана від різних людей, а не тільки тих, хто відвідує собор ПЦУ. Дивлячись на таке старання і вболівання свого архієрея, парафіяни теж з любов’ю жертвували і жертвують свої таланти і працю на спільну богоугодну справу – побудову та підтримання краси цього величного храму. Бо талановиті люди є всюди, але їх треба організувати, згуртувати, заохотити до спільної праці задля громади, і архієпископу Юліану це вдається якнайкраще! Впевнена, що така різнобічна і потужна архіпастирська діяльність керівника Коломийської єпархії високо цінується і в Києві, Блаженнійшим Митрополитом Епіфанієм, і іншими архієреями Православної Церкви України.Звичайно, все це я не могла побачити й оцінити за один раз, тому заходжу до собору частіше, бо мені тут тепло і все до душі, в такій обстановці я налаштована на молитву і спрагло сприймаю слова архієпископа Юліана і священників. Усвідомлюю, наскільки мало дотепер знала про українські церкви, звичаї й традиції християнських свят. Черпаю ці знання зі зрозумілих і доступних проповідей та повчань отців, багато цікавого знайшла і в газеті «Коломийський вісник», яку також придбала в соборі. Єпархіальна газета виходить щомісяця і в ній можна прочитати не тільки про події, що відбуваються на парафіях Коломийської єпархії, а й історії Православних Церков і єпархіальних храмів, повчання для дорослих і дітей, значення тих чи інших атрибутів та богослужінь. Єпархія також займається книговиданням, що дуже важливо для поширення християнської науки серед спраглих правдивого слова людей. Редакція «Коломийського вісника» працює в єпархіальному управлінні, а це красиве приміщення, яке довго стояло пусткою, теж отримало друге дихання завдяки ініціативності й організаторській діяльності архієпископа Юліана. Коли приміщення передали під єпархію, воно було знищеним, потребувало ремонту й опалення, – і все це за короткий час було зроблено благодійниками, до яких особисто звертався владика Юліан. Так само бачу просто, але естетично оформлену невеличку територію довкола цього красивого стародавнього будинку.З газети я довідалася також адресу сайтів Коломийської єпархії та собору Преображення, може комусь цікаво: kolomija.com, kolcathedral.com. Погортавши сторінки сайту, я довідалася про благодійну, волонтерську діяльність єпархії на підтримку Збройних Сил України. Благодійна ініціатива «Захистимо життя» діє з перших днів війни, фонд акумулює фінансові і матеріальні надходження від різних парафій, від доброчинців-парафіян ПЦУ з цілої єпархії. Придбану техніку, продукти, ліки та інші необхідні бійцям речі відвозять і передають конкретним армійським підрозділам. Зовсім нещодавно на зібрані парафінами гроші було закуплено три дрони і священник собору, в присутності прихожан, передав їх представнику бригади «Едельвейс». Від людей почула, що така робота в єпархії проводиться регулярно, від самого початку війни. А священники-капелани працюють як духівники, психологи, наставники наших захисників. На жаль, між ними теж є втрати, бо війна не щадить людей ні у військовій, ні у священничій формі. Налагоджено тут і допомогу для переселенців з інших областей. На жаль, мало хто з них відвідує місцеві храми.У соборі бездоганно співають хористи, особливо архієрейський хор, який супроводжує другу недільну Літургію. Тут щонеділі буває по дві Літургії, о 8 і о 10 годині, що дуже зручно для парафіян храму. Коли я розповіла про свої враження місцевій знайомій, то довідалася, що цей хор не завжди був таким потужним. Завдяки архієпископу Юліану та професійним диригентам колектив удосконалився і до війни неодноразово перемагав у різних фестивалях і конкурсах. На жаль, через війну єпархія перестала організовувати просвітницькі, музичні, спортивні заходи. Можна прочитати про минулі конкурси церковних хорів «Піснеспіви душі», фестиваль «Гвіздецьким краєм коляда лунає» – такі заходи проводилися і в Коломиї, і в інших парафіях Коломийської єпархії. Правда, кажуть, що наразі хористів у церкві замало, особливо чоловічих голосів, тому кожна талановита людина може долучитися до співу на прославу Божу. До організації таких заходів долучалися церковні та світські активісти, представники влади, глядачі. Крім збереження традицій, це об’єднує громади, підвищує культурний рівень глядачів. Цікаво, що під час конференцій, фестивалів на огляд присутніх виставляли старовинні церковні речі: хоругви, антимінси, стародруки, ключі, що для багатьох було справжнім відкриттям. Цінність таких предметів з часом лише зростає, вони є історичними і мистецькими реліквіями, і добре, що церковнослужителі зберігають їх для молодших поколінь, нащадків. Хочеться вірити, що після нашої перемоги такі заходи знову будуть доступними для всіх парафіян.На щастя, в цій тяжкій ситуації не припинено роботу з дітьми і молоддю. В соборі та при інших храмах діють катехитичні школи, діти вивчають слово Боже, а також готують вистави, різдвяні й великодні дійства. Для них проводять інтелектуальні ігри, вікторини, екскурсії, велосипедні прогулянки, до війни команди вихованців катехитичних шкіл брали участь навіть у футбольних турнірах. На місцевому телебаченні і на сайтах демонструвалися відеофільми, зняті за сценарієм владики Юліана, з участю вихованців катехитичної школи собору. Уявляю, як це цікаво дітям – зніматися в ролях різних біблійних персонажів! А такі заходи, як інтелектуальні вікторини, в цікавій та доступній формі пропагують Біблію серед молоді, дають молодим можливість проявити себе серед ровесників, розвивати лідерські й інші дарування. Обізнані люди кажуть, що це унікальні ідеї навіть у сучасному церковному середовищі, яке відрізняється від закостенілого московського, бо є ближчим до людей і краще відповідає на виклики сучасного світу. І ці ідеї вартують поширення та розвитку в інших єпархіях і релігійних громадах. Бо українські діти, молодь – спільні, чужих дітей не буває, чим кращими ми їх виховаємо, тим спокійнішою буде наша старість. А по великому рахунку – вони забезпечать щасливе мирне майбуття України, в яке твердо віримо. Велике спасибі треба сказати архієрею, викладачам та батькам, які змалку приводять діточок до Божого храму, навчають жити по-християнськи! Якби так було всюди, наскільки кращим би став світ!Можливо, для тутешніх жителів ця інформація не є новою, вони звикли до такої діяльності Церкви і сприймають усе як належне. Але іноді варто подивитися на ситуацію збоку, свіжим поглядом, в моєму випадку – очима переселенки. Закликаю всіх: цінуймо те, що маємо доброго і важливого, щоби зберегти і в майбутньому поширити гарний досвід на всю мирну Україну. Бо і Церква, і мова, і пісня, і вишиванка – важливі!Мрію, щоби в майбутньому мирному житті в громадах ПЦУ, які створені на сході і півдні, служили такі ж пастирі, якими є коломийські священники. До таких освічених, побожних, активних духовних отців дослухалося би більше віруючих, зросла би кількість громад і прихожан. Бо патріотів там не бракує, але здебільшого вони не мають вибору. Мало хто може їздити до тих поодиноких парафій, де богослужіння відбувається по-українськи, решта моляться вдома. Але то, звісно, не зрівняти з богослужінням у храмі. До речі, там у нас є чимало священників родом із західних областей, як у ПЦУ, так і в мп, бо вони теж не завжди наважуються відірватися від москви…Долучаймося, єднаймося в єдиній Помісній Церкві! Хто з переселенців ще не знайшов себе в духовних пошуках, заходьте до коломийських храмів, зокрема, собору Преображення Господнього ПЦУ, щоби отримати духовне зцілення, естетичне задоволення, спокій і надію на майбутнє. Хтось із нас приживеться тут, а хтось після перемоги повернеться додому. Дуже би хотіла, щоб ми запровадили там, у себе, краще з кращого з того, що є в шановних коломиян, які по-родинному прихистили нас у лиху годину. І насамперед ті традиції співпраці церкви і громади, красу храмів і ту духовну науку, що так припали мені до душі в кафедральному соборі Преображення Господнього міста Коломиї. Я назавжди збережу в серці любов і вдячність до цього чудового міста та пам’ятатиму його людей. І одним із найкращих серед цих хороших людей вважаю доброго і мудрого українського пастиря – архієпископа Коломийського і Косівського Юліана.
Архієпископа Коломийського і КосівськогоЮЛІАНАВсечесні отці, дорогі браття і сестри!Христос Рождається! Щиросердечно вітаю з величним, світлим і сповненим надії святом Різдва Христового – незбагненною подією Вселенського масштабу, яку ми святкуємо вже понад дві тисячі років. Саме з часу Боговтілення, яке преобразило нашу природу, почався новий відлік існування людської цивілізації. На святковій Всеношній Різдва в усіх храмах неодноразово звучать слова: «Слава у вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!» (Лк.2,14). Про який мир іде мова? Коли Христос прийшов у цей світ, на землі не було ідеального миру. Люди, як сьогодні, так і тоді, ворогували одне з одним, держави вели між собою війни. Про який мир говорить Євангеліє? Про мир у Господі! Про примирення людини зі своїм Творцем та преображення цього союзу, побудованого на Любові. Внаслідок гріхопадіння людина відпала від Бога, тим самим принесла гріх на землю, а з гріхом – біль, страждання і смерть. Господь, щоб визволити людину від влади смерті, щоб спасти Своє творіння, через Свою Любов, співстраждання до всіх нас виконує обітницю, дану нашим прародичам. Друга Особа Пресвятої Тройці – Бог Слово, Син Божий, за велінням Бога Отця – Творця Всесвіту, приходить у цей світ, всупереч природній сутності, дією Духа Святого, створює для Себе плоть із плоті Пречистої Діви Марії та стає Боголюдиною. Бог Слово Воплотився, став земним чоловіком, у всьому подібним до нас, крім гріха. Він не народжується в царських палатах, навіть у звичайному домі немає для Нього місця. Він приходить у цей світ в печері, місці для ночівлі худоби. Так Народжується Той, на кого чекали тисячоліттями, про якого писали пророки. Яке незбагненне сьогодні чудо: Творець Всесвіту Народжується як немовля, Всемогутній Бог Дух приймає людську плоть! Той, хто оживляє все живе, сам потребує їжі, Той, Який є захистом для всіх, сам потребує захисту. Господь приходить у цей світ з глибоким смиренням, приходить ради нас як лагідне і беззахисне Дитя – для того, щоб ми осягнули життя у вічній Його Любові. Тим самим Він не примушує нас до покори та страху перед Його могутністю і силою, а проникає в наше серце Своїм світлом, миром і благодаттю. Являється нам, щоб ми Його пригорнули любов’ю своєї душі, навчилися від Нього любити, як Він полюбив нас. Бог стає людиною – не тільки для того, щоб людина відновила втрачене богоспілкування, але й сама стала Богоподібною. Яку подяку принести Христу за всі Його добродійства? Господь Вседосконалий і всім володіє. Те, що нібито є нашою власністю, – теж від Нього. Єдиний дар, який ми можемо Йому піднести, – це наше серце. Бог приходить до нас тому, що співстраждає. Ми його творіння, ми рідні Йому. Він всю Свою Любов вилив на нас. Якщо земні батьки вміють любити своїх дітей, то як безмірно, безмежно любить своїх дітей Небесний Отець! Він приходить у цей світ, щоб дарувати заповіді, чесноти, залишити людям Церкву з Її таїнствами, де б душа і серце очищувалися, де є все необхідне для духовного вдосконалення і зростання. І найважливіше – Він дає через Причастя Самого Себе, Своє Тіло і Кров, з’єднуючись із людиною, не тільки прощає через Покаяння, але Сам оселяється в кожному чистому серці.Сьогодні, наскільки це можливо, наслідуймо Христа, щоби зла в світі стало менше. Шукаймо шляхів примирення один з одним, тому що і Спаситель примирив нас із Богом. Підтримаймо наших воїнів-захисників, бо всі ми прагнемо захисту в Господа, відвідаймо хворих, бо і до нас, гріховно хворих, прийшов Христос. Саме зло короткочасне, а дар Божої благодаті – постійний, вічний. Війна, яку ми переживаємо, закінчиться, бо не існує нічого більш короткочасного, як прояв зла у світі. Чудом від Бога ми вистояли, чудом і досі ведемо героїчну боротьбу, стримуючи натиск ворога; чудом, яке буде від Господа, ми переможемо, і на нашій землі запанує довгоочікуваний мир! Кожен із нас проходить особисту війну. На початку повномасштабного вторгнення ми були випробовувані страхом, розпачем, безнадією. Тепер наше випробовування – це випробовування часом. Українці виснажені, знесилені, але непереможні! Ми продовжуємо черпати сили для боротьби від Бога та віри й уповання на Нього. Зі святом Різдва Христового завжди пов’язана світла надія на милосердя Боже. Для того Він зійшов з Небес, щоб ми стали наслідниками Небесного Царства. Для того прийняв смирення, щоб нас возвеличити, прийняв образ раба, щоб ми названі були дітьми Царства Божого і блаженної нескінченної вічності. У ці світлі, святкові Різдвяні дні, від повноти духовної радості й всенаповняючої Божої Любові, з глибини серця вітаю з Різдвом Христовим наших мужніх воїнів – захисників і захисниць, медичних працівників, волонтерів, усіх людей доброї волі, які наближають перемогу та мир. Бажаю і вірю, що з Божою допомогою ми пройдемо темні часи випробовування війною, через усе зло і ненависть, і зустрінемо тихе, благодатне пристанище присутності Божої, в повноті радості та щирої вдячності Рожденному за всі Його добродійства. Христос Рождається! Славімо Його! + Юліан Архієпископ Коломийський і Косівський Різдво Христове м. Коломия 25 грудня 2024 р
Боголюбивим пастирям, чесному чернецтву і всім вірним
Коломийської Єпархії
Української Православної Церкви
(Православної Церкви України)
Дорогі браття і сестри!
Христос Воскрес!
З волі Божої, Його безмежної та невимовної любові, дивного і незбагненного Промислу, в цей особливий час ми знову удостоїлися, з неймовірною радістю й духовним трепетом, святкувати головну подію в історії людства – Світле Христове Воскресіння.
Церква-Мати в турботі про своїх возлюблених дітей, ведучи дорогою Великого посту, для духовної користі спонукала нас розмірковувати і співпереживати стражданням Христовим, йти з Ним поруч Хресною дорогою. На Голгофу разом із нами йшли особливі святі, про яких Церква згадує в часі святих днів Чотиридесятниці. Їх приклад навернення до Бога, покаяння, духовного подвигу й обоження спонукав і нас заглянути в глибини власної душі, побачити морок гріховності, пережити покаянний настрій і в очищенні благально звернутися до Бога про помилування. Подвиг святого посту доповнювався чашею випробувань, які ми несемо вже третій рік поспіль, – тягарем війни.
З початком повномасштабного вторгнення агресора на нашу рідну землю ми пережили страх і розгубленість, які пізніше переросли в бажання самовіддано боронити Батьківщину, захищати свої сім’ї та родини, своїх дітей – це нас згуртувало, об’єднало, зробило сильнішими. Повномасштабна та жорстока війна, тривалістю понад два роки, здається цілою вічністю. Вона нас усіх змінила. Війна не тільки знищує матеріальні надбання, забирає життя – вона руйнує людські душі. Війна відкрила істинну природу людини, яка часто у комфорті маскувалася. В горнилі війни згорає все несправжнє, все штучне, людина залишається такою, якою є, – дуже часто немічною, слабкою, безпорадною. Особливо це проявляється в нашій духовній боротьбі з гріхом. Відчуття духовної убогості та безсилля у протистоянні зі злом може привести нас до розпачу і зневіри. І тоді, коли людина приходить до цієї межі, настає Воскресіння. Наше спасіння часто перебуває на краю відчаю і безмежного океану Божественної любові. Одні бачать у Хресті Господньому знаряддя смерті, інші – символ Божої любові та нашого відродження. На Хресті помирає Боголюдина, але через Хрест і смерть приходить визволення від гріха і прокляття та дарується вічне життя всьому роду людському.
Святі вказують нам йти за Христом у часі Великого посту, але ще з більшим переконанням вони вчать нас усіма силами свого людського єства долучитися і пережити радість Його Воскресіння. Ми не відсторонені спостерігачі, а учасники цього Таїнства, ми причетні до цього торжества, все, що відбулося майже дві тисячі років тому в Єрусалимі – відбулося заради нас. Чи була хоча б мить, від часу створення світу, коли б Господь залишав своє творіння напризволяще, коли б Його Любов ставала меншою? Ніколи! Ми народжені Любов’ю Божою, людство ведене в усі часи та епохи цією Любов’ю. Христос – втілена Любов Божа, викупив нас від гріха і смерті та дарував вічне, блаженне життя. У Воскресінні Христовому людській душі дарується повнота радості. Блаженство від того, що ми возлюблені Богом. Що ради нашого спасіння Він прийняв людську плоть, ставши подібним до нас в усьому, крім гріха. Він нас вчив, творив чудеса, дарував радість і надію на спасіння.Убиті горем жінки-мироносиці на світанку, з невимовним тягарем на серці, йшли до Гробу свого Божественного Вчителя, щоб намастити Його Святе Тіло пахучим миром, виконавши останні обряди над покійником. І саме біля гробу жінки отримують від ангелів радісну звістку про Воскресіння Христове. Слова, відлуння яких не стихає уже дві тисячі років! Невипадково новину про Воскресіння Господа людство отримало на світанку. Світанок завжди дарує надію на новий день. Пасха -–Новий День, дарований Христом. Не звичайний день земного життя людини з його клопотами, турботами, втомою та планами на майбутнє. День вічності, в який ми входимо своїм безсмертям, дарованим нам Богом уже тут, на землі, в часі Пасхального Таїнства.Ми віримо, що незабаром закінчиться ніч війни і прийде світанок нашої перемоги. Перші промені сонця, які народжуються з Гробу Спасителя, вже проглядаються на горизонті нашої історії. Ніщо не зможе зупинити схід Сонця, ніщо не може завадити його могутності, яка несе людству світло правди та життєдайне тепло любові.Історія спасіння людства записана не тільки на сторінках Святого Письма; для віруючої душі відчуття вічності записане в її серці. Віра – це унікальний, дарований Богом духовний орган пізнання, але не матеріального видимого світу, а світу духовного, божественного. Жоден людський розум, у всій своїй потузі й величі, не може дійти до пізнання Божественної Істини. Не підносячись до висот людського міркування людина наближається до Божественних речей, а сходженням у глибини свого серця. Там людина зустрічає саму себе справжню, там відбувається найбажаніша і найважливіша зустріч людини – зустріч з її Творцем.У цей Великий День ділюся світлою Пасхальною радістю з нашими незламними воїнами-захисниками, які продовжують мужньо, жертовно і самовіддано, ціною власного життя та здоров’я, боронити нашу рідну землю. Глибоко проникнуті любов’ю до своїх рідних, до своєї Батьківщини, серця наших воїнів відчувають, що їх подвиг не заради якоїсь мінливої політичної ідеології, а задля збереження дару життя. З великою вдячністю схиляємо перед нашими захисниками і захисницями свої голови і просимо в Господа, щоб дух незламності не покидав їх, а сила Божа завжди була з ними і допомагала їм у всьому.Вітаю з Пасхою і складаю щиру подяку волонтерам та всім людям доброї волі, які в різний спосіб допомагають нашим воїнам, самовідданим медикам, працівникам силових структур, рятувальникам, пожежникам та кожному, хто сумлінно виконує свій суспільний обов’язок перед Державою і народом у цей особливо складний час.Огорнімо своєю любов’ю сім’ї та родини наших воїнів, які чекають на повернення своїх рідних. Особливо підтримаймо тих, хто втратив у пеклі війни своїх найрідніших. Жодна перемога вже не поверне їм повноти радості, бо з рідною людиною помирає частинка їх серця. Нехай Розрадником для них стане Сам Бог, який обіцяє, що втрата близьких – це тимчасова розлука, і у Воскресінні ми всі знову зустрінемось. Ми молимось за наших загиблих воїнів, бо віримо, що вони, отримавши вічність у блаженному житті через власний подвиг мучеництва, стали молитвениками за всіх нас, хто ще на мить залишається тут, на землі.Не забуваймо поранених, не покидаймо їх у біді наодинці, адже ранами їхніми зцілюється наша нація, ранами їхніми зцілюється сучасний світ. Сам Христос Спаситель, після Свого Воскресіння, носить на Собі рани від Хреста – вічні, видимі знаки любові Божої до Свого творіння.Підтримаймо і наших братів та сестер тимчасово переміщених, які, втративши все, не мають втратити нашої любові й підтримки. Даймо їм відчути, що ми – одна велика українська сім’я, у нас один Бог, одна віра, одна славна історія, а тепер – одне горе та випробовування, яке ми разом переживаємо, а також одне бажання на всіх: щоб Україна перемогла в цьому протистоянні зі злом, стала процвітаючою Державою в сім’ї інших європейських держав, мирною домівкою для наших майбутніх поколінь.
Ми віримо, що війна невдовзі закінчиться, що на нашу багатостраждальну землю прийде довгоочікуваний мир. Лише назавжди залишаться незагойні рани війни, як рани на Тілі Воскреслого Спасителя, – вічні ознаки жертовної Христової Любові.Нехай наша Пасхальна радість, втілившись у слова молитви, лине сьогодні до нашого Спасителя: «Воскреслий Господи, Ісусе Христе, дякуємо Тобі за те, що Ти пережив заради нашого спасіння страшні муки, розп’яття і смерть. Славимо Твоє з мертвих триденне Воскресіння і дякуємо за дар вічного життя! Молимо у час надлюдських випробувань, які випали на долю нашого народу: допоможи нам, зціли наші зранені душі і серця та воскреси Батьківщину нашу –Україну»!Воістину Христос Воскрес!+ ЮліанАрхієпископ Коломийський і КосівськийПасха Христова м. Коломия 2024 рік
Живучи в часі великих випробувань війною, коли ворог намагається загнати нас у темряву поневолення, страху та розпачу, ділюся з вами великою радість, яку промовляє до нас зі сторінок Святого Письма ангел Господній: «Не бійтеся; я благовіщу вам радість велику, яка буде всім людям. Бо нині у місті Давидовому Народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь» (Лк. 2, 10-11). Коли недієвим стало міжнародне право і багато людей довкола збайдужіли, залишаючи нас без належної підтримки в цій нерівній боротьбі, Сам Господь приходить на землю, щоб стати ближче до всього нашого народу, ближче до кожного з нас. Він приходить у цей світ, щоб поселитися в нашій душі й запалити нездоланний вогонь Світла Перемоги над усяким гріхом та ворожою темрявою. Подія Різдва Христвого та приходу у Світ Сина Божого дарує нам впевненість у тому, що ми ніколи не будемо покинуті на самоті у власній боротьбі за правду та свободу.
Сьогодні ворог намагається забрати у нас будь-яку життєву радість, знищити та вбити все дороге нашому серцю, безповоротно кинути в небуття наше майбутнє, а нас залишити наодинці зі стражданням й розчаруванням. Сили зла ніколи не зрозуміють, що справжньою радістю нашого народу, якої нас не може позбавити жодна війна та терор, є непереможне світло Христового Різдва – Свята присутності Бога між своїми дітьми. Це не тимчасове переживання, не данина традиціям, не розваги чи просто позитивні емоції, а радість Різдва Христового – це життя в самому Бозі. Знаменням нашого спасіння стає Новонароджене Дитя – Ісус Христос. Тільки припадаючи до Його Спасительних обіймів, ми можемо відшукати спокій, захист та надію на перемогу. У святі Різдва Христового ми наповнюємося невимовною радістю і більше не почуваємося самотніми й покинутими, святкуємо те, що Бог є з нами, що Він нас любить і ми бачимо Втілену Божу Любов у Новонародженому Дитятку Ісусі.
Сяйво Різдвяної зірки дарує людській душі неймовірну радість і звільняє людину з полону повсякденної життєвої рутини, нагадуючи, що є інший світ, інші вічні закони, цінності, інша реальність. Саме до такої досконалої радості покликані всі віруючі християни. Людське серце радіє від усвідомлення того, що сам Бог у людській подобі приходить у цей світ. Що ми Ним возлюблені. Що Він через любов здійснив наше відкуплення від гріха і смерті.
Любов Христова спонукає нас самих любити. Його вчення творить наш світогляд, визначає мету і орієнтири в житті. Церковне життя – життя в Дусі Святому дарує на практиці відчуття дотику до божественного і вічного. Найбільший прояв зла у цьому світі не зможе подолати Божественної Любові.
Кожна історична епоха доходить до межі свого апокаліпсису. Яке б зло, негаразди і випробовування не траплялися на нашому короткому земному шляху, завжди варто піклуватися про свій власний внутрішній мир у душі. Мир, який від Бога, а не від світу. Бо яка користь для нашої душі перемогти видимого ворога і, водночас, бути переможеною невидимим ворогом, який причаївся у нашому серці і вносить у нього неспокій і хаос? Варто завжди мати у своєму серці любов: любов до Бога, до ближніх, любов у сім’ях, родинах, колективах. Своєю любов’ю ми уподібнюємось до Бога, бо Він є Любов’ю, самим Джерелом Любові і самим Життям. Перебуваючи в любові, ми перебуваємо у Бозі, і Бог перебуває у нас. У любові ми непереможні, у любові наша досконалість, у любові ми вистоїмо перед будь-якими випробуваннями. Пам’ятаймо, що Бог – Єдиний і всі ми – єдині у Бозі. Тому, молімось з любов’ю одні за одних, творімо цей святий союз люблячих сердець. І будьмо впевнені, що молитви наші будуть вислухані і Бог берегтиме нас і допомагатиме нам у всьому.Молитовно оспівуймо в ці світлі дні Різдвяної радості Пречисту Діву Марію, через яку Слово прийняло Плоть. Цю найдостойнішу, найчистішу, найдобрішу і найсвітлішу душу від роду людського. Вона – наша Небесна Матір, перша молитвениця і заступниця перед Богом за весь людський рід. Вона – дорогоцінний дар, який піднесло людство Богові.Щиро дякую священнослужителям нашої Єпархії, які достойно несуть своє служіння в часі тяжких випробувань, що випали на долю нашого народу, ще з більшою ревністю, любов’ю і жертовністю опікуються своєю паствою. Вони – істинні лікарі зранених душ. Вони потішають, дають надію, вчать любові, підтримують і провадять до Бога. Не тільки молитвою, але й справами підтримують нашу Церкву, нашу Державу і наше військо.Хай радість події Різдва Христового огорне серця наших мужніх захисників. Вони героїчно і жертовно боронять нашу Україну, не лише виконуючи свій військовий обов’язок перед Державою, а втілюючи в життя заповідь любові, про яку Господь сказав: «Немає більше любові за ту, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін.15.13). Військове братерство є унікальним феноменом. У боротьбі проти ворога об’єдналися різні люди: різного віку і характеру, професій, життєвого досвіду, статку, мешканці різних куточків нашої країни. Вони всі різні, але мають спільну мету та завдання – прогнати ворога з нашої землі та щоб в Україні запанував справедливий мир. Нехай Господь їх береже, щоб вони живими та здоровими повертались до своїх домів!
Нехай Новонароджений Спаситель допоможе, щоб повернулися на рідну українську землю наші полонені. Хай закінчиться час їх понадлюдських випробовувань і вони побачать своїх рідних.
Вітаю також працівників силових структур, лікарів, вчителів, всіх тих, хто в державних інститутах, у волонтерських організаціях, на будь якому місті праці і служінні мужньо і жертовно виконують свій суспільний обов’язок.
Слова вітання линуть і до наших співвітчизників, які за кордоном, які ще більше розпорошені по світу внаслідок війни. Світло Різдвяної зірки сьогодні знову єднає нас усіх в одну родину.
Вічна слава і безмежна вдячність тим, хто ціною власного життя дав нам можливість тут, на землі, знову славити Різдво Христове, хто уже не побачить на небосхилі сяйво небесного світила, духовним очам яких уже відкрилося вічне, тепле і животворче сяйво Божества. Через жертву власного життя вони для майбутніх поколінь зберегли Україну, а для своїх безсмертних душ здобули вічне і блаженне життя у Царстві Небесному.
Вітаючи з Різдвом Христовим, щиро бажаю всім духовної радості, довгоочікуваного миру і спокою! Хай Господь оберігає всіх та наповнить кожне серце вірою, надією та любов’ю!
поширення, швидкого і глибокого впровадження християнства у Київської Русі у кінці X і на початку XI ст. пояснюються тим, що насіння було кинуто святим князем Володимиром і його духовними соратниками на добре розпушений ґрунт. Відомо, що ще до Володимира святого у Києві були храми, один з яких, на честь святого Іллі, був соборним, що християни становили помітну частину дружин князів Ігоря і Святослава; Проте певні відомості говорять про наявність християн в інших руських містах.
Прийнявши нову віру, руські люди прагнули до більш глибокого освоєння її. Таке прагнення ми бачимо не тільки у мешканців стольного граду Києва, а й серед людей далекої провінції.
У невеликому придніпровському містечку Любечі народився (як вважають – у 983 р) і виріс майбутній великий подвижник, преподобний Антоній. Антоній походив із незнатної, трудової родини. Невідомо, де і коли він навчився грамоті. З юності Антоній прагнув до чернечого життя. У околицях Любеча ще донедавна показували печеру, в якій він часто проводив час у молитві і трудах.
У зрілому віці він робить подорож на Афон. Можемо сказати, що Антоній був не першою руською людиною на Святій горі. Уже у першій половині XI ст. руські на Афоні були згруповані у монастирі Ксілурга («Деревообробника»). У 1947 р опубліковано афонський документ 1016 р підписаний «Герасимом ченцем, Божою милістю пресвітером і ігуменом обителі Руської» [1, ст. 384].
І житіє преп. Антонія, і благочестиві перекази говорять про те, що подвиги його дивували навіть найдосвідченіших: афонських ченців. Афонські подвижники побачили ступінь духовної підготовленості смиренного руського ченця; ігумен повелів Антонію: «йди на Русь знову, і нехай буде благословення від Святої Гори, бо від тебе покладуть початок багато ченців» [2. ст. 105].
Слухняний голосу ігумена, преп. Антоній прибув до Києва.
У роки, що передують поверненню преп. Антонія до Києва, погіршилися державні відносини між Руссю і Візантією. За свідченням Михайла Пселла, причина «ворожнечі» полягала «в ненависті русичів до встановленої над ними «гегемонії» імперії» [3, ст. 190]. У 1043 р Ярослав проводить похід на Візантію. Незважаючи на військову невдачу походу, Візантія незабаром змушується шукати миру і союзу з Києвом через загрозу половецької навали.
Нам невідомі подробиці русько-візантійських відносин 40-х-50-х рр. XI ст. взагалі і причини антівізантійського виступу Ярослава. Але великий князь Ярослав згідно помісного соборного рішення у 1051 р зводить на Київську митрополичу кафедру руського «пресвітера» Іларіона. Це було зроблено без попередніх зносин з Константинопольським Патріархом; його лише сповістили про доконаний факт.
Висловлюється припущення, що самостійне поставлення руського митрополита було викликано необхідністю заміщення митрополичої кафедри, яка довго перебувала без митрополита. Але намір руського великого князя був ясним: він зробив спробу забезпечити деяку самостійність Руської Церкви. За Ярослава Мудрого «боротьба за церковну незалежність» збігалася «… з високим підйомом політичної свідомості руського, народу і захоплювала всі області духовної культури Київської держави» [1, ст. 64].
Не випадковий був і вибір Іларіона – «чоловіка доброго, книжного та постника», не тільки його особиста висока культура і особисте подвижництво зумовили висунення на митрополичу кафедру. Ще будучи у сані пресвітера приміського, приходу – села Берестове, він став відомий як автор «Слова про закон і благодать». Це чудовий по мистецтву викладу, глибоко патріотичний твір «прославляє Русь .., розвиває положення про рівноправність всіх народів, і свою теорію всесвітньої історії, як поступового і рівного залучення всіх народів до культури християнства» [1, ст. 71]. Автор «Слова» обґрунтовував право Руської Церкви на самостійний устрій, поза Візантійською опікою.
У Києві до приходу туди преп. Антонія монастирі вже були, але він не обрав жодного з них для свого поселеннях [6, ст. 105, російський переклад 305].
Треба думати, що преподобний знайшов стан монастирів незадовільним. На Афоні він спостерігав зразки сурового чернечого, суворого аскетичного життя і хорошого спільного влаштування, але не те він побачив у Києві. Тутешні монастирі створювалися за образом і подобою сучасних їм візантійських, переважно – константинопольських.
У Константинополі ж до цього часу старі загальножительні статути були забуті, та й рівень чернечого життя взагалі різко знизився. У умовах давньоруської дійсності, треба думати, доходило до того, що у монастирі брали тільки осіб, що можуть зробити за себе великі вклади.
Антоній поселяється в маленькій печері, викопаній Іларіоном, що служила йому для відокремлених молитов і залишеної ним після обрання на першосвятительську руську кафедру. Можна не сумніватися в тому, що преп. Антоній оселився у печері за згодою (якщо не з прямого благословення) колишнього її мешканця і господаря.
Суворими аскетичними подвигами відзначені перші ж дні і місяці печерного життя преподобного: «Їв хліб сухий, і то через день, і води у міру куштуючи … і так себе упокорював день і ніч, в працях перебуваючи, у недосипанні і у молитвах». Зазвичай, подвижники-пустельники здобували собі засоби на той же «хліб сухий» особистою фізичною працею, продаючи нехитрі свої вироби і роздаючи надлишки вирученого сиротам і убогим людям. Так було і на Русі, зокрема, – у Києві.
Скоро стали з’являтися в печеру люди, які шукають душеспасительного слова і бажаючі побачити живий приклад істинно богоугодного життя. Ширилася благочестива чутка про святого печерника. І привела до нього людей, що шукають постійного життя з ним.
У числі перших були: преп. Феодосій, ієромонах ( «пресвітер») Никон, Мойсей Угрин, Леонтій і ін .; незабаром їх зібралося 12.
У загальновідомих джерелах нічого не говориться про подальшу долю митрополита Іларіона. Він якось непомітно зникає зі своєї посади. У 1055 року на митрополичому престолі літопис вказує грека Єфрема і при цьому говорить про нього не як про новопоставленого, але вже як про такого, що займає деякий час руський першосвятительський пост. У історичній літературі з’ясовується, що поставлення Іларіона викликало протест як у Константинопольській Патріархії, так і у Візантійському імператорському дворі. У затвердженні Іларіона було відмовлено. Змінилася на гірше для Русі міжнародна політична обстановка. Ярославу настійно потрібно зближення з Візантією. Переговори про союз завершилися успішно і були закріплені шлюбом сина Ярослава – Всеволода з грецькою царівною. Але за цей родинний союз Ярославу довелося пожертвувати Іларіоном і спробою церковної автономії [1, ст. 109; 5, ст. 181-184 та інш.]. М. Д. Приселков передбачає, що Іларіон після свого скинення прийняв схиму з ім’ям Никона і що, отже, перший (за часом приходу) сподвижник преп. Антонія – Никон і є колишній митрополит. Доводячи, що Никон і Іларіон – різні особи, Д. С. Лихачов каже: «Але ким би не був Никон, перед нами вчений і діяльний політик, сміливий продовжувач справи, розпочатої … при Ярославі» [1, ст. 84].
Преп. Антоній, очевидно, не мав на початку 50-х років священичого сану і тих котрі приходили, бажаючи взяти чернецтво, за його дорученням постригав Никон. У печері виростав монастир. Ті, хто шукали чернецтва попередньо випробовувалися Антонієм у твердості своїх намірів. Кожен з прийнятих власними руками поглиблював печеру і видовбував для себе крихітну келейку трохи більше одного метра у діаметрі, розмір якої дозволяв тільки стояти або сидіти. У центрі печери була влаштована маленька церква. Сам основоположник народженої обителі, дуже любив усамітнення, викопав собі іншу печеру у стороні (на місці нині званої Антонієвої або далекої печери і оселився там, продовжуючи керувати братією.
Наступник померлого у 1051 р Ярослава Мудрого Київський великий князь Ізяслав з благоговінням ставився до преп. Антонія. Роблячи якусь важливу справу, князь попередньо радився зі святим старцем і намагався заручитися його благословенням. Особисті взаємини між Ізяславом і преп. Антонієм на час порушилися. У чернецтво досить несподівано для оточуючих вступили дві знатних у світі людини: син великого боярина Іоанна Вишатича, пострижений з ім’ям Варлаама, і великокняжий євнух Єфрем. «Печерський Патерик» [9, ст. 32-33] розповідає, що обидві ці особи, під впливом богонатхненних бесід з Антонієм і Никоном прийняли обдумане рішення про зречення від світу, приїхали до печери у багатому одязі, на конях і урочисто принесли це у дар обителі, одягнувши убоге чернече вбрання.
Доброзичливий до насельників взагалі, князь Ізяслав на цей раз був до крайності обурений. Він спробував умовити Антонія і Никона видалити новопострижених. Обидва святі чоловіки відкинули домагання князя, проявивши при цьому рідкісну безстрашність. Коли ж Ізяслав став погрожувати знищити печеру, її мешканців розігнати, а Никона ж з Антонієм видалити на заслання, Никон пригрозив йому Божим гнівом за «відвернення (воїнів) від Царя Небесного», Антоній же сам зібрався у дорогу «в іншу область». Це вже загрожувало спалахом обурення серед київського населення і князь умовив преп. Антонія залишитися на місці. Були повернуті у печеру Варлаам і Єфрем.
Незабаром преп. Антоній, подвизався у особливій печерній келії і залишав за собою духовне оформлення, поставив Варлаама в ігумени обителі. Новий постриженник був цілком гідний своєї посади і сану. Може виникнути питання – чому ігуменом став не Никон? Але Никон у 1061 р пішов у далеку Тмутаракань, де пробув близько семи років. Відхід Никона ні в якому разі не міг бути раптовим і тим більше – добровільним. Він був обумовлений усталеними складними взаєминами між новою обителлю, митрополичою кафедрою і великокнязівською владою.
Преподобний Антоній у найтіснішій співдружності з Никоном, а трохи пізніше – і з Феодосієм поклав початок першому на Русі строгоуставному монастирю, перед яким ними було поставлено багато благородних і великих цілей.
Перша – створення осередку істинно-подвижницького чернецтва. Друга-зосередження у ньому християнсько-освітньої роботи: навчання грамоті, переписування богослужбових книг і, нарешті, руське літописання. Третя – виховання досвідчених, бездоганних по життю ченців, здатних очолити архієрейські кафедри.
Преп. Антоній зі своїми сподвижниками створював таку обитель, рівної якій не було у сучасній йому Візантії, рівної якій не могли створити греки-митрополити. Нова обитель, ще до закінчення «печерної стадії» свого існування, підтверджувала думку Іларіонові «Слова про закон і благодать», що Русь у церковному відношенні рівноправна з усіма країнами і не потребує нічиєї примусової опіки, бо «всі країни благий Бог помилував і нас не знехтувавши, піднесе і спасе і у розум істинний приведе» [1, ст. 68; порів: 7, ст. 7].
Після примирення з преп. Антонієм князь Ізяслав подарував печерським подвижникам гору над печерою для побудови церкви і зовнішніх келій, то місце, де і нині знаходиться Києво-Печерська Лавра. Отже, монастир був уже визнаний офіційно.
Обитель поповнювалася новими ченцями, сяяла світочем зростаючого осередку благочестя. Над Дніпром, високо у небо піднеслися купола нової церкви – попередниці чудового великого Успенського храму, у широкі дороги перетворювалися стежки, що ведуть до монастиря; все густіші потоки прочан спрямовувалися за монастирські стіни.
Варлаам після недовгого ігуменства у Печерській обителі був узятий Ізяславом на ігуменський же пост у великокнязівський, знову споруджений Дмитрієвський монастир.
Коли братія у повному складі з’явилася до преподобного отця з проханням поставити ігумена на місце Варлаама, Антоній не вагався. «Хто серед вас більше всіх, як не Феодосій, послушливий, лагідний, смиренний; нехай він буде вам ігуменом» [8, ст. 107]. Ігуменом став преподобний Феодосій, найбільший після Антонія організатор чернечого життя на Русі, що продовжував його велику справу.
Києво-Печерська обитель не стала «великокнязівською». Побудована «слідами, постування, молитвою, чуванням» [8, ст. 107], а не княже-боярським сріблом і золотом, вона зберегла свою матеріальну незалежність від великокнязівської влади. Разом з тим Києво-Печерський монастир «не був і митрополичим … і зберігав свою самостійність у відносинах з київськими митрополитами-греками» [1, ст. 79].
Києво-Печерський монастир став осередком руського літописання і найбільшою школою, яка виховувала місіонерів і кандидатів на архієрейські кафедри; він став і центром літературно-політичного руху, який носив характер боротьби за церковну і культурну свободу від грецької опіки, за політичну і культурну єдність Русі [9, ст. 91].
Таким чином, свята обитель відразу стала виконувати всі три вищезгадані цілі. Волею Божою преп. Антоній вивів значення обителі далеко за межі монастирських стін. Київська «Софія» дуже скоро втратила значення центру духовної просвіти.
Преподобний Феодосій дав Києво-Печерському монастирю і внутрішню організацію, ввівши у дію забутий у Візантії Студійський статут спільного життя. При такому влаштуванні обитель стала зразком для інших монастирів. А живим зразком чернечого життя для братії самої Печерської обителі був преп. Антоній. Він воістину був слугою всім, але ретельно приховував від ченців все, що робив для них і за них.
Багато подвигів преп. Антонія залишилися невідомими для пізніших поколінь, бо він приховував все, що можна було приховати від людських поглядів. Робив він це не тільки з особистого смирення, яке змушувало бігти від слави людської, але, головним чином, за своїм непорушним переконанням у тому, що Всевишній Бог все робить Сам, лише обравши його Своїм знаряддям.
Великим був духовно-моральний вплив преп. Антонія на життя сучасного йому суспільства. Незалежність монастиря сприяла свободі його життя. Преп. Антоній не тільки сам ніколи не лякається говорити всім правду, незважаючи на особи, але в цьому затвердив і своїх духовних чад – ченців обителі.
Основоположник найславнішого монастиря часом вступав у конфлікти з великокнязівською владою. Не можна це розуміти, як спроби втручання в цивільно-політичне життя. «Конфлікти обумовлювалися діяльним прагненням монастиря підтримати княжу владу і припинити міжусобиці …» [1, ст. 81].
Преп. Антоній виступив грізним викривачем великого князя Ізяслава, коли той опинився клятвопорушником. У 1067 р Полоцький князь Всеслав зайняв місто Великий Новгород. Об’єднавши свої сили, проти нього рушили князі-брати Ярославичі: Ізяслав Київський, Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський.
У бою на річці Немизі, у районі Мінська, Всеслав 3 березня зазнав поразки. Ізяслав, нібито з бажання встановити тривалий мир, запрошує Всеслава до себе, гарантувавши йому повну недоторканність клятвою (цілуванням хреста). Всеслав довірливо приїхав у вказане йому місце зустрічі, але був підступно схоплений, відвезений до Києва і посаджений у «поруб» (в’язницю в формі порожнього колодязя). Звичайно, Антоній не міг залишити факт клятвопорушення без викриття, але це не змусило, Ізяслава одуматися.
У наступному, 1068 року, на південну частину Русі вчинили великий набіг половці. У бою на річці Альті об’єднані сили тих же руських князів, які діяли не цілком узгоджено, були розсіяні. Ізяслав із Всеволодом із залишками дружин прибігли до Києва. Міське населення обурилося, зажадало роздачі зброї і бойових коней людям для оборони, у чому сторопілий Ізяслав відмовив. Кияни озброїлися самі і випустили з поруба Всеслава і проголосили його своїм князем замість Ізяслава, який рятуючись від народного гніву втік до Польщі. Преп. Антоній вважав гірку долю Ізяслава справедливою Божественною відплатою за гріх клятвопорушення.
Через сім місяців син біглого великого князя Мстислав Ізяславич за участю поляків раптовим ударом захопив Київ, порубав, засліпив і потопив масу абсолютно мирних людей, у тому числі і декількох ченців. Чернігівський князь Святослав запросив преп. Антонія до себе, благаючи побути хоч деякий час поблизу від своєї батьківщини – Любеча. Антоній прийняв пропозицію. Він оселився на Болдиній горі під Черніговом, викопавши собі на цій горі, покритій густим лісом, печеру, біля якої князь Святослав Ярославич, на прохання преподобного, збудував церкву в ім’я св. пророка Іллі. Навколо святого печерника стали збиратися люди, які шукають строго чернечого життя.
Через деякий час Ізяслав став старанно просити преп. Антонія повернутися до Києва: незважаючи на величезну славу, яку придбав Печерський монастир під мудрим окормленням преподобного Феодосія, відчувалася відсутність святого основоположника, для князя ж – розумного, об’єктивного радника. Заради братії, заради тисяч людей київських, які очікують учительного слова, заради блага землі і Церкви Руської знову прибув преподобний Антоній у Києво-Печерській монастир. Тут він, спільно з преп. Феодосієм, почав спорудження великого Успенського храму. До закінчення величної споруди він не дожив: сьомого травня 1073 р. Господь покликав його до Себе.
Грецька за складом предстоятелів Київська митрополія з міркувань не завжди церковного характеру протягом усього домонгольського періоду затримувала канонізацію преп. Антонія, хоча на Русі вже через 20 – 25 років після смерті почалося його шанування.
Однією з найбільш цікавих сторінкою історії Київського Православ’я є історія канонізації і церковного шанування святої преподобної Єфросинії Полоцької. Хоча білоруські дослідники не раз писали про її канонізацію ще в XII ст. [1, ст. 10], деякі російські історики піддають сумнівам вшанування преподобної Єфросинії вже під час Київської Русі (і Полоцького князівства) і відносять його на більш пізній час – максимум до кінця XVI – початку XVII ст.ст. При цьому вони спираються на те, що на Московських Помісних соборах 1547 і 1549 років офіційного визнання канонізації преподобної Єфросинії не відбулося, а служба святий була затверджена РПЦ лише відносно недавно – в 1893 році [2, ст. 22].
Як доказ своєї концепції, російські дослідники наводять свідчення одного з відомих російських церковних істориків XIX ст. – Євгенія Голубинського, який у своїй монументальній праці «Історія канонізації святих в Російській Церкві» відзначає лише чотирьох святих Київського Православ’я «до-монгольського періоду»: св. Бориса і Гліба [3, ст. 43]; св. Феодосія Печерського [3, ст.51] і св. Микиту, єпископа Новгородського († 30.01.1108 г.) [3, ст. 54-55].
Однак, на нашу думку, канонізація преподобної Єфросинії Полоцької відбулася ще в XII столітті. Також і її шанування в Київському Православ’ї відноситься до цього часу.
За нашим міркуванням, канонізація преподобної Єфросинії Полоцької відбулася в Єрусалимі. Доказ цього факту ми знаходимо у факті перенесення мощів святої з Єрусалиму до Києва, коли «в 1187 Єрусалим був захоплений військами єгипетського султана Салах-єд-Дина, який за викуп дозволив християнам покинути місто зі своїми реліквіями. Православні ченці вивезли з собою раку з нетлінними останками Єфросинії. Мощі Єфросинії Полоцької в 1187 були перепоховані в Феодосієвій печері Київського Печерського монастиря, в підземному храмі Пресвятої Богородиці» [1, ст.10]. При цьому потрібно враховувати, що преподобна Єфросинія стала першою жінкою, яку поклали в печерах найбільш знаменитого і шанованого чоловічого монастиря в Києві. Подібне вшанування, при відсутності офіційної канонізації Єрусалимським Патріархом, було б неможливим.
Також, в підтвердження факту канонізації преподобної Єфросинії вже в XII ст., Каже факт наявність стародавнього кондаку преподобній Єфросинії Полоцькій, який, за свідченням сучасних російських дослідників православного церковного співу І. Лазової і Е. Шевчука, був написаний не пізніше кінця XIII в. [4, ст.9]. Цієї версії дотримується і білоруський вчений Сергій Тарасов, який вважає, що «наприкінці того ж XII століття, в її честь були складені тропар і Стихира» [5, ст. 87].
Однак, найбільш переконливим свідченням канонізації і вшанування преподобній Єфросинії Полоцькій є згадка її пам’яті в календарях Міней і Прологів разом з пам’яттю святих, чиє церковне вшанування в XII – XIII ст.ст. не викликає сумнівів у дослідників.
Так, пам’ять преподобної Єфросинії Полоцької, разом з пам’яттю святого Феодосія Печерського, св. Володимира, св. Ольги, св. Леонтія Ростовського, входить до календарів Міней і Прологів новгородського походження [6, №1317, ст. 21; №1321, ст. 110; №1324, ст. 156; №1384, ст. 293]. При цьому протографами цих рукописів, на думку більшості дослідників, є рукописи Київського Православ’я кінця XII – початку XIII, які малі широке поширення у всій Київської православної митрополії.
Підтвердження гіпотези про вшанування преподобної Єфросинії Полоцької знаходимо і в роботі Ю. Ясиновського «Українські та білоруські нотні Ірмалоі 16-18 століть», а саме в білоруському нотної Ірмалоі першої половини XVII ст.., що походить з Смоленську [7, № 14, ст.106 -107]. Це єдиний екземпляр з 1111 поданих у роботі рукописів, де присутні разом згадки преподобної Єфросинії, преподобного Феодосія Печерського та освячення церкви святого Георгія в Києві (одне з перших свят Київського Православ’я к-монгольського періоду). Остання пам’ять взагалі зустрічається тільки в даному рукописі, а пам’ять преподобного Феодосія Печерського зустрічається, в описаних Ю. Ясинівським рукописах, тільки два рази і обидва – разом з пам’яттю преподобної Єфросинії Полоцької [7, ст. 573].
Як бачимо, пам’ять преподобної Єфросинії Полоцької подається спільно з двома древніми пам’ять Київського Православ’я: преподобного Феодосія Печерського і освячення київського храму святого Георгія (початок XI ст.). У сукупності з древніми наспівами цих рукописів (руським-простим і болгарським), це дає нам підстави вважати, що протографам переписувачів (редакторів) були більш древні рукописи церковного співу початку XII – XIII ст.ст.
Цікавою видається й гіпотеза, що, крім загально прийнятої дати пам’яті преподобної Єфросинії Полоцької – 23 травня, напевно відзначалося і 25 вересня, в день пам’яті більше древньої святої на ім’я Єфросинія [6, №1317, ст. 21; №1324, ст. 156; №1384, ст. 293], у день, коли за версією сучасних білоруських дослідників, був здійснений постриг Єфросинії [8, ст. 19].
На нашу думку, укладачі календарів ХІІІ – XVIII століть коливалися у визначенні особи святої, яку треба найперше вшановувати 25 вересня. Або Єфросинію Олександрійську, або Єфросинію Полоцьку. Саме тому багато рукописів містить тільки ім’я святої, без добавки місця (Олександрія або Полоцьк). Тим більше, що день чернечого постригу (тезоіменитства) традиційно відзначається в монастирях. Тому цілком можливо, що традиційний для Полоцька день тезоіменитства преподобної Єфросинії Полоцької, який святкувався під час її життя в день пам’яті преподобної Єфросинії Олександрійської, продовжував деякий час відзначатися і після її смерті, особливо після канонізації, але поступово святкування пам’яті преподобної Єфросинії Полоцької 25 вересня ( в день тезоіменитства) стало забутим.
Таким чином, можна зробити наступний висновок: Канонізація і церковне вшанування преподобної Єфросинії Полоцької відбулося не пізніше кінця XII в. При цьому її культ як святої закріпився саме в Київському Православ’ї, про що говорять календарі та Ірмалої білоруського та українського походження ХV – XVIII ст.ст.
Священномученик Макарій, митрополит Київський, був раніше архімандритом Віленського Свято-Троїцького монастиря.1495 року, після смерті Київського митрополита Іони (Глезни), він був обраний і висвячений на його місце. Митрополит Макарій докладав багато зусиль до ослаблення внутрішніх чвар серед духовенства та мирян, дбав про розвиток Київської митрополії. На власні кошти впорядкував і прикрасив багато храмів і монастирів. Він оберігав та захищав права православних від латинян. Для цього вживав заходів, щоб схилити литовського великого князя Олександра Ягеллончика до православних.Жив митрополит у столиці Литви, бо Київ постійно зазнавав набігів кримських татар.У 1497 році, незважаючи на небезпеку, покірний пастирському обов’язку митрополит Макарій вирішив відвідати Київську кафедру, яка дуже сильно постраждала від татар. Проте йому так і не судилось побувавати в Києві, адже подорохі до своєї кафедри його було убито тими ж татарами.Сталось це 14 (1) травня 1497 року, у селі Стриголові (Скригалівка), на березі річки, де святий звершував богослужіння. Коли татари напали, святитель закликав віруючись, рятуватися, а сам залишився біля вівтаря і прийняв мученицьку смерть: його зарубали, відсікли ступню і голову. Разом з ним було вбито і захоплено в полон багато його пастви.Віруючі палко оплакували смерть святителя. Згодом тіло його було привезено до Києва і покладено у соборному храмі Святої Софії, де прославилося чудесами у 1625 та 1634 роках. Після Другої світової війни їх було перенесено до Київського Володимирського собору, де вони спочивають і дотепер.
