24 червня Православна Церква відзначає день пам’яті Святих Апостолів Варфоломія та Варнави. Святий апостол Варфоломій, один з 12 апостолів Христових, був родом з Кани Галілейської. Йому та апостолу Пилипу випав жереб проповіді Євангелія в Сирії ті Малій Азії й вони, благовіствуючи, то розходилися по різних містах, то сходилися знову. Проходячи міста Сирії й Мізії, вони перенесли багато скорбей і напастей; їх закидували камінням, забирали до в в‘язниць. В одному із селищ вони зустрілися з апостолом Іоанном Богословом і разом відправилися у Фрігію. Святого апостола Пилипа супроводжувала сестра, діва Маріамна. Свою проповідь святі апостоли й Маріамна підтверджували багатьма знаменнями. Вони силою своїх молитов знищили в місті Єраполі величезну єхидну, якій язичники покланялись як божеству. Там ж в Єраполі вони зцілили людину, по імені Стахій, який сорок років був сліпим. Стахій увірував у Христа й хрестився. Розповідь про це рознеслася по місту, і до домівки, де жили апостоли, стало стікатися безліч народу. Хворі й біснуваті зцілялися від своїх недуг, багато хрестилися. Начальник міста наказав схопити проповідників і кинути в темницю, а будинок Стахія спалити. На суді язичницькі жерці виступили зі скаргою, що чужоземці відвертають народ від поклоніння своїм богам. Святих присудили до розп’яття. Коли апостол Филип був вознесений на хрест униз головою, почався землетрус, земля, що розверзлася, поглинула правителя міста, жерців і безліч народу. Інші злякалися й кинулися знімати апостолів із хреста. Так як апостол Варфоломій був підвішений невисоко, то його зняли швидко. Але апостол Филип встиг віддати Богові свою святу душу.. Поставивши Стахія єпископом Єраполя, апостол Варфоломій і блаженна Маріамна залишили це місто. Благовістячи Слово Боже, Маріамна пішла в Ликаонію, де мирно померла. Апостол Варфоломій відправився в Індію, де перевів з єврейської на місцеву мову Євангеліє від Матфея й навернув до християнської віри багато язичників. Він відвідав також Вірменію, де створив багато чудес і зцілив дочку царя Полімія. На подяку цар послав апостолові дари, але той відмовився прийняти їх. Тоді Полімій із царицею й зціленою царівною, а також багатьма наближеними прийняли Водохрещення. Їхній приклад наслідували жителі десяти міст Вірменії. Через змову язичницьких жерців, брат царя Астіаг схопив апостола в місті Альбані (нині місто Баку) і розіпнув униз головою. Але він і із хреста не переставав проповідувати. Тоді, за наказом Астіага, з апостола здерли шкіру й відітнули голову. Віруючі поклали його останки в олов’яну раку й погребли. Близько 508 г. святі мощі апостола Варфоломія перенесли в Месопотамію, у місто Дари. Коли в 574 г. містом заволоділи перси, християни взяли мощі апостола й вийшли до берегів Чорного моря, але коли їх стали наздоганяти вороги, вони змушені були опустити раку з мощами в море. Рака дивом приплила до острова Ліпару. В IХ столітті, після узяття острова арабами, святі мощі були перенесені в Беневент, а в Х столітті частина їх перенесена в Рим. Про святого апостола Варфоломія згадується в житії Йосипа – Песнописця. Одержавши від однієї людини частину мощів апостола Варфоломія, преподобний Йосип приніс їх у свою обитель біля Константинополя й побудував в ім’я апостола церкву, у якій поклав частину його мощів. Як говориться у житії, у день пам’яті апостола Варфоломія преподобний Йосип побачив його у вівтарі. Той підкликав Йосипа, взяв із престолу святе Євангеліє й поклав йому на груди зі словами: “Так благословить тебе Господь, пісні твої так усолодять всесвіт”. Відтоді преподобний Йосип почав писати гімни й канони й прикрасив ними не тільки свято апостола, але й дні пам’яті багатьох інших святих, склавши близько 300 канонів. Святий апостол Варнава народився на острові Кіпрі в родині багатих євреїв і був названий Йосипом. Освіту він одержав у Єрусалимі, виховуючись разом зі своїм другом і однолітком Савлом (майбутнім апостолом Павлом) у знаменитого в той час законоучителя Гамаліїла. Йосип був благочестивий, часто відвідував храм, строго дотримував постів, зберігав себе від юнацьких захоплень. Господь обрав його в числі 70-ти учнів і Йосип одержав друге ім’я – Варнава, що по-еврейськи значить “син утіхи”. Разом зі святим апостолом Павлом Варнава довгий час проповідував Євангеліє в Малій Азії, потім на острові Кіпр. Він перший з апостолів відправився для проповіді в Італію, був у Римі й заснував єпископський престол у Медіолані (Мілані). Після повернення на Кіпр апостол Варнава продовжував проповідь про Христа Спасителя й цим порушив проти себе іудеїв, які після довгих тортувань побили його каменями. Потім, розклавши багаття, кинули на нього тіло святого апостола для спалення, щоб знищити його безвісти. Але тіло апостола чудесним образом вогонь не зашкодив, і було таємно поховане християнами в печері. Відповідно до заповіту апостола на груди йому поклали переписане його власною рукою Євангеліє від Матфея. Упокоївся апостол Варнава близько 62 року, на 76 році життя. Із часом місце поховання апостола в печері було забуто. Але на цьому місці були виявлені численні знамення. Хворі одержували тут повне зцілення від своїх недуг і верталися додому здоровими. Місце це стали називати “Місцем здоров’я”. В 448 г. апостол Варнава тричі являвся у сновидінні архієпископові Кіпру Анфіму й показав місце поховання своїх мощів. У тому ж році 11 червня кіпрський архієпископ у зазначеному місці знайшов нетлінне тіло апостола, святе Євангеліє , що лежало на його грудях. Імператор Зенон дуже зрадів цій великій події. Він випросив в архієпископа Євангеліє, знайдене на грудях апостола Варнави, і поклав його у своїй придворній церкві. На місці знаходження святих мощів при сприянні імператора був споруджений храм.
15 червня Свята Православна Церква вшановує пам’ять святого великомученика Іоанна Нового, Сочавського. Святий жив в XIV столітті в місті Трапезунді та займався торгівлею, був побожний, твердий у Православ’ї і милосердний до бідних. Одного разу у торгівельних справах йому довелося пливти на кораблі. Капітан корабля був неправославним. Вступивши в суперечку про віру зі святим Іоанном, він був посоромлений, затаївши злобу на святого. Під час зупинки корабля в Белграді Босфорському капітан з’явився до градоначальника, вогнепоклонника по вірі, і повідомив, що на його кораблі є вчений муж, бажаючий теж стати вогнепоклонником. Градоначальник з пошаною запросив святого Іоанна приєднатися до вогнепоклонників, проклявши віру в Христа. Святий таємно молився, закликаючи на допомогу Того, Хто сказав: “Коли ж видадуть вас і поведуть, не турбуйтеся заздалегідь, що вам говорити, і не обдумуйте, а що дасться вам у той час, те й говоріть: бо не ви будете говорити, а Дух Святий “(Мк. 13,11). І Господь дав йому мужність та розуміння як відхилити всі домагання нечестивців і твердо сповідати себе християнином. Після цього святий був так жорстоко побитий палицями, що все тіло його було розшматоване, і тіло під ударами розліталася шматками. Святий мученик молився, дякуючи Богові, що удостоїв його пролити за Нього кров і омити свої гріхи. Потім святого закували в ланцюги і поволокли до темниці. Вранці градоначальник звелів знову привести святого. Мученик постав перед ним зі світлим і веселим обличчям. Від повторної пропозиції відректися від Христа безстрашний мученик відмовився з колишньою твердістю, викриваючи правителя як знаряддя сатани. Тоді його знову побили палицями так, що все нутро його оголилися. Присутній народ не виніс цього страшного видовища і став обурено кричати, викриваючи правителя, через нелюдяні катування беззахисного чоловіка. Правитель, припинивши побиття, звелів прив’язати великомученика за ноги до хвоста дикого коня і тягнути по вулицях міста. Жителі єврейських кварталів особливо знущалися над мучеником, кидали в нього камінням, нарешті, хтось схопив меч, наздогнав святого, якого волочив кінь і відрубав йому голову. Тіло великомученика з відрубаною головою лежало до вечора, ніхто з християн не насмілювався узяти його. Вночі над ним було видно сяючий стовп і безліч палаючих смолоскипів; три світлоносних чоловіки здійснювали над тілом святого спів псалмів і кадіння. Один з євреїв, думаючи, що це християни прийшли взяти останки мученика, схопив лук і хотів пустити в них стрілу, але, пов’язаний невидимою силою Божою, став нерухомим. З настанням ранку видіння зникло, а стрілок продовжував стояти нерухомо. Розповівши присутнім жителям міста про нічне видіння і виявлене над ним покарання Боже, він звільнився від невидимих кайданів. Дізнавшись про те, що трапилося, градоначальник дозволив поховати останки великомученика. Тіло було поховано при місцевій церкві. Це відбулося між 1330 і 1340 роками. Капітан, що видав святого Івана на муки, розкаявся і вирішив таємно відвезти мощі на свою батьківщину, але великомученик, з’явившись уві сні пресвітеру храму, перешкодив цьому. Через 70 років мощі були перенесені до столиці Молдо-Влахійского князівства Сочаву і покладені в соборній церкві.
Великомученик Георгій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут (в давнину – Беліт), біля підніжжя Ліванських гір. Вступивши на військову службу, великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою поставою та красою. Досягнувши незабаром звання тисяцького, св. Георгій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Діоклетіан був талановитим правителем, але фанатичним прихильником римських богів. Поставивши собі за мету відродити в Римській імперії язичництво, що відмирало, він увійшов в історію, як один із найжорстокіших гонителів християн. Почувши одного разу на суді нелюдський вирок про винищування християн, св. Георгій запалав співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, Георгій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Мова св. Георгія була сповнена сильних і переконливих заперечень проти імператорського наказу переслідувати християн. Після безрезультатних умовлянь відректися від Христа імператор наказав піддати святого різним мукам. Св. Георгій був вкинений до в’язниці, де його поклали спиною на землю, ноги уклали в колодки, а на груди поклали важкий камінь. Але Св. Георгій мужньо переносив страждання і прославляв Господа. Тоді мучителі Георгія почали ухитрятися в жорстокості. Вони били святого воловими жилами, колесували, кидали в негашене вапно, примушували бігти в чоботях з гострими цвяхами всередині. Святий мученик все терпляче переносив. Зрештою імператор наказав відрубати мечем голову святому. Так святий мученик відійшов до Христа в Нікомидії в 303 році. Великомученика Георгія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відмовитися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Побідоносцем. Мощі святого Георгія Побідоносця поклали в палестинському місті Ліда, у храмі, що носить його ім’я, голова ж його зберігалася в Римі в храмі, теж присвяченому йому. На іконах св. Георгій зображується сидячим на білому коні і вражаючим списом змія. Це зображення грунтується на переданні й належить до посмертних чудес святого великомученика Георгія. Розповідають, що недалеко від місця, де народився св. Георгій в місті Бейруті, в озері жив змій, який часто пожирав людей тої місцевості. Що це був за звір – удав, крокодил чи велика ящірка – невідомо. Забобонні люди тієї місцевості для вгамування люті змія почали регулярно за жеребом віддавати йому на поживу юнака або дівчину. Одного разу жереб випав на дочку правителя тієї місцевості. Її відвели до берега озера і прив’язали, де вона в жаху стала чекати появи змія. Коли ж звір став наближатися до неї, раптом з’явився на білому коні світлий юнак, який списом вразив змія та врятував дівчину. Цей юнак був святий великомученик Георгій. Таким чудесним явищем він припинив знищення юнаків і дівчат в межах Бейрута і навернув до Христа мешканців тої країни, які до цього були язичниками. Можна припустити, що явище святого Георгія на коні для захисту жителів від змія, а також описане в житії чудове пожвавлення єдиного вола у хлібороба, стали приводом до шанування святого Георгія покровителем скотарства і захисником від хижих звірів. У дореволюційний час в день пам’яті святого Георгія Побідоносця жителі українських сіл в перший раз після холодної зими виганяли худобу на пасовисько, звершивши молебень святому великомученику з окропленням будинків і тварин святою водою. День великомученика Георгія в народі ще називають – «Юр’їв день». Св. Георгій – покровитель воїнства. Зображення Георгія Побідоносця на коні символізує перемогу над дияволом – «стародавнім змієм» (Об’явл 12, 3; 20, 2). Ще з часів Древньої Русі святий великомученик Георгій прославлявся як один з найбільш шанованих святих.
Святі жінки-мироносиці — це жінки, про яких написано у Біблії в Новому Завіті. Коли Господь ходив з проповіддю, навколо нього завжди було багато людей. Деякі підходили, слухали й відходили. Але серед численного народу була група жінок, що відрізнялися від інших. Вони супроводжували Божественного Вчителя не тільки для того, щоб слухати Його Слово, але й з любов’ю служити Йому. Вони піклувались про нічліг, їжу та пиття, «служили Йому з майна свого» (Лк. 8: 3). Саме ці жінки рано-вранці поспішали до гробу Спасителя з миром і ароматами, щоб помазати тіло Господа. Тому і названі вони мироносицями.
Коли минула субота, вночі, на третій день після своїх страждань і смерті, Господь Ісус Христос силою Свого Божества ожив, тобто воскрес із мертвих. Тіло Його людське преобразилося. Він вийшов з гробу, невидимий для сторожі, не відваливши каменя, не порушивши синедріонової печатки. Від цієї миті воїни, самі не знаючи того, охороняли порожній гріб.
Раптом стався великий землетрус; з небес зійшов ангел Господній. Він, приступивши, відвалив камінь від гробу Господньогоі сів на ньому. На вигляд він був немов блискавка, і одяг мав білий наче сніг. Воїни, що були на варті біля гробу, тремтіли від страху, зробившись немов мертвими, а потім, отямившись від страху, розбіглись.
Цього ж дня (перший день тижня), як тільки закінчився суботній спокій, дуже рано, на світанку, Марія Магдалина, Марія Яковова, Іоанна, Саломія та інші жінки, взявши приготоване запашне миро, пішли до гробу Господнього, щоб намастити тіло Його, бо не встигли зробити цього під час похорону (Церква іменує цих жінок мироносицями). Вони ще не знали, що до гробу Христового приставлено сторожу і вхід до гробу запечатано. Тому вони не сподівалися зустріти там когось і перемовлялися між собою: «Хто відвалить нам камінь від дверей гробу?» Бо камінь був дуже великий.
Марія Магдалина, випередивши інших жінок-мироносиць, перша прийшла до гробу. Було ще темно перед світанком. Марія, побачивши, що камінь відвалено від гробу, зразу ж побігла до Петра та Іоана і говорить: «Узяли Господа з гробу, і не знаємо, де поклали Його». Почувши це, Петро та Іоан одразу ж побігли до гробу, Марія Магдалина йшла за ними.
У цей час до гробу підійшли й інші жінки, які йшли з Марією Магдалиною. Вони побачили, що камінь відвалено від гробу. І коли зупинилися, раптом побачили світлосяйного ангела, що сидів на камені. Ангел, звертаючись до них, сказав: «Не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут — Він воскрес, як сказав (ще коли був із вами). Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь. І підіть швидше, скажіть ученикам Його, що Він воскрес із мертвих».
Вони ввійшли всередину гробу (печери) і не знайшли тіла Господа Ісуса Христа. Та, глянувши, побачили ангела в білому одязі, що сидів праворуч того місця, де було покладено Господа; їх пройняв жах.
Ангел же сказав їм: «Не жахайтеся. Ісуса шукаєте Назарянина, розіп’ятого. Він воскрес — Його нема тут. Ось місце, де поклали Його. Але йдіть, скажіть ученикам Його і Петрові (який через своє зречення відпав від числа учеників), що Він буде раніше за вас у Галилеї; там Його побачите, як Він сказав вам».
Коли здивовані жінки ще стояли, перед ними раптом знову з’явилися два ангели у сяючих одежах. Жінки зі страхом схилили обличчя свої до землі.
Ангели сказали їм: «Чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, Він воскрес. Згадайте, як Він говорив вам, коли був ще в Галилеї, кажучи, що Синові Людському належить бути виданому до рук людей-грішників, і бути розіп’ятим, і на третій день воскреснути».
Тоді жінки згадали слова Господа. Вийшовши ж, вони у трепеті страху побігли від гробу. А потім зі страхом і великою радістю пішли сповістити учеників Його. По дорозі ж нікому нічого не говорили, тому що боялися.
Прийшовши до учеників, жінки розповіли про все, що бачили і чули. Та ученикам їхні слова здалися неправдивими, і вони не повірили їм.
Тим часом до гробу Господнього бігли Петро та Іван. Іван біг швидше за Петра і прибув до гробу першим, але не ввійшов і, схилившись, побачив на землі пелени. За ним прибіг Петро, і ввійшов у гріб і теж побачив погребальні пелени; а хустина, яка була на голові Ісуса Христа, лежала не біля пелен, а була згорнута в іншому місці. Тоді за Петром увійшов Іоан, побачив усе це й увірував у Воскресіння Христове. Петро про себе дивувався тому, що відбулося. Потім Петро й Іоан повернулися додому.
Коли Петро та Іван пішли, Марія Магдалина, яка прибігла заними, залишилася біля гробу. Вона стояла і плакала при вході у печеру (у гріб) і побачила двох ангелів у білих ризах, які сиділи, — один в головах, а другий у ногах, де лежало тіло Спасителя.
Ангели сказали їй: «Жоно, чого плачеш?»
Марія Магдалина обізвалась до них: «Взяли Господа мого, і незнаю, де поклали Його».
Сказавши це, вона обернулась і побачила Ісуса Христа, Який стояв. Але від великої печалі, від сліз і власної впевненості, що мертві не воскресають, вона не впізнала Господа.
Ісус Христос говорить їй: «Маріє!»
Почувши добре знайомий голос, вона отямилася від печалі й по-бачила, що перед нею стоїть Сам Господь Ісус Христос. Вона вигукнула: «Учителю!» — і з невимовною радістю кинулася до ніг Спасителя; від радощів вона не усвідомлювала собі всієї величі моменту.
Але Ісус Христос, указуючи їй на святе і велике таїнство Воскресіння Свого, сказав їй: «Не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх (тобто учеників) і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого».
Тоді Марія Магдалина поспішила до учеників Його зі звісткою про те, що бачила Господа, і про те, що Він сказав їй. Це було перше явлення Христа після воскресіння.
По дорозі Марія Магдалина наздогнала Марію Яковову, яка теж поверталася від гробу Господнього. Коли ж вони йшли сповістити учеників, раптом Сам Ісус Христос зустрів їх і промовив до них: «Радуйтеся!» Вони ж підійшли, припали до ніг Його і вклонилися Йому. Тоді говорить їм Ісус Христос: «Не бійтеся; підіть сповістіть братів Моїх, щоб ішли до Галилеї, і там вони побачать Мене».
Так воскреслий Христос явився вдруге.
Марія Магдалина з Марією Якововою, прийшовши до одинадцятьох учеників та інших, які плакали і ридали, сповістили їм велику радість. Але ті, почувши від них, що Ісус Христос живий і вони бачили Його, не повірили.
Після цього Ісус Христос явився окремо Петрові й упевнив його у Своїм воскресінні. (Третє явлення.) Тільки тоді багато хто перестав сумніватися у воскресінні Христовому, хоча між ними і залишалися такі, які ще не увірували.
Та раніше від усіх, як свідчить святе Передання, Ісус Христос обрадував Пресвяту Матір Свою, сповістивши їй через ангела про Своє воскресіння.
Цю подію так оспівує свята Церква: Ангел звістив Благодатній: «Чистая Діво, радуйся!» І знову мовлю: “Радуйся, Твій Син воскрес на третій день із гробу і мертвих воскресив; люди, веселіться. Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня над тобою зійшла, радій нині і веселися, Сионе, а Ти, Чистая, красуйся, Богородице, бо воскрес Народжений Тобою.
Марія Клеопова
Була двоюрідною сестрою Діви Марії і матір’ю апостола Якова молодшого. (Апостол Яків був названий братом Господнім по плоті. Він написав соборне послання і пізніше був першим єпископом Єрусалимським.) Чоловік Марії — Клеопа (або Алфей) — був одним з учнів Господа, якому воскреслий Христос явився на шляху в поселення Еммаус. Марія Клеопова стояла при хресті поряд з Богородицею, ходила з ароматами до Його гробу. Вона одна з перших побачила Воскреслого і почула Його слова: «Радуйтесь!» (Мт. 28: 9)
Саломія
Теж була родичкою Божої Матері. її чоловік Зеведей був простим рибалкою, а сини — Яків та Іоанн — найближчими до Господа апостолами. Христос покликав їх на апостольське служіння одними з перших, і вони були присутні в особливі миті Ісусового життя: на горі Фавор, при воскрешенні доньки Іаіра, при молитві в Гефсиманському саду. Саломія з синами ходить за Господом, слухає Його, служить Йому; вона присутня при Його похованні, приходить з ароматами до гробу.
Іоанна
Дружина Хузи, домоправителя царя Ірода. Разом з іншими жінками вона служила Господу (Лк. 8:3). Вранці в неділю вона теж ходила до гробу і бачила воскреслого Христа.
Сусанна
Благочестива жінка, яка разом з іншими служила Господу. Але про її життя відомо дуже мало.
Марія
Сестра Лазаря, якого воскресив Господь. Марія любила, коли до них приходив Спаситель: вона сідала біля Його ніг і уважно слухала Його Слово. За декілька днів до Своєї хресної смерті Господь був у домі Симона прокаженого. Марія прийшла туди з посудиною дорогоцінного мира, яким вона з любові до Христа полила Йому голову і ноги. Потім вона витерла ноги Спасителя своїм волоссям. На обурення Іуди, — нащо, мовляв, таке марнотратство, — Господь сказав, що вона підготувала Його тіло до погребіння. І ще Христос сказав: «де тільки буде проповідане Євангеліє по всьому світу, сказано буде в пам’ять її і про те, що вона зробила» (Мт. 26:13). Ми не знаємо, чи ходила Марія з ароматами до гробу Господнього. Але знаємо, що, слухаючи Євангеліє, чинимо, як Марія, що «вибрала найкращу частку, яка не відбереться від неї» (Лк. 10:42).
Марта
Сестра Лазаря й Марії. Про неї відомо тільки те, що вона піклувалася про частування для Божественного Гостя, Якого з любов’ю приймала в своєму домі. Вона дуже переживала, що не встигне все приготувати, і звернулася до Христа з проханням відпустити Марію допомогти. Господь похвалив Марфу за щире служіння, але наголосив, що сестра її Марія вчинила краще, слухаючи Слово Боже… Точно невідомо, чи ходила Марфа до гробу Спасителя. Але, цілком можливо, вона і тут послужила Йому серед «інших», не названих в Євангелії по імені.
Марія Магдалина
Найвідоміша з мироносиць. Походила вона з галилейського міста Магдали. Марія страждала від хвороби, а Ісус Христос зцілив її, вигнавши з неї сім злих духів. Жінка з вдячним серцем — Марія Магдалина — після цього не лишала свого Спасителя. Вона скрізь супроводжувала Його, з любов’ю служила Йому. Вона стояла з Богородицею біля хреста, оплакуючи Господа. Вона спостерігала, куди клали Тіло Господа Йосиф Аримафейський та Никодим. Вона так тужила, що раніше за всіх — ще вночі — прийшла до гробу. Магдалина перша побачила воскреслого Христа і повідомила про це апостолам.
Християни святкують день жінок-мироносиць тому що: “Не тільки пахуче миро несли вони до гробу Спасителя. Вони несли свою велику віру, непохитну вірність, співчуття, милосердя і любов. Не зникли у світі ні вірність, ні любов. Вони – як і турбота, самовідданість, милосердя, доброта, – завжди пов’язані з образом жінки”.
Святитель Софроній, Патріарх Єрусалимський пам’ять якого Церква вшановує 24 березня, народився в Дамаску. З юних років він відрізнявся благочестям і любов’ю до наук. Особливо він досяг успіху в філософії, за що його стали називати Премудрим. Але майбутній святитель шукав вищої мудрості в монастирях, в розмовах з пустельниками. Він прибув до Єрусалиму, до обителі святого Феодосія, і там зблизився з ієромонахом Іоанном Мосхом. Він став його духовним сином і перебував у нього в послуху. Праведники разом подорожували по монастирях, записували житія і повчання подвизалися в них. З цих записів пізніше склалася їх знаменита книга “Лимонарій” або “Луг духовний”, яку високо оцінив Сьомий Вселенський Собор. Рятуючись від спустошливих набігів персів, святі Іван та Софроній залишили Палестину і віддалилися до Антіохії, а звідти до Єгипту. У Єгипті святий Софроній тяжко занедужав. У той час він і вирішив стати ченцем і прийняв постриг від преподобного Іоанна Мосха. Після одужання святого Софронія вони обидва вирішили залишитися в Александрії. Там їх з любов’ю прийняв святий Патріарх Іван Милостивий (пам’ять 12 листопада), якому вони надали велику допомогу в боротьбі проти монофелітів. В Александрії у святого Софронія захворіли очі, і він звернувся з молитвою і вірою до святих безсрібників Кіра і Іоанна (пам’ять 31 січня) і в церкві, присвяченій їм, отримав зцілення. На знак подяки святий Софроній написав житіє святих цілителів-безсрібників. Коли варвари стали загрожувати Александрії, святий Патріарх Іоанн у супроводі святих Софронія та Іоанна попрямував до Константинополя, але по дорозі помер. Святі Іоанн і Софроній з одинадцятьма іншими ченцями вирушили до Риму. У Римі преподобний Іоанн помер (+ 622). Тіло його було перевезено святим Софронієм до Єрусалиму, і поховано в обителі святого Феодосія. У 628 році з перського полону повернувся Єрусалимський Патріарх Захарій (609 – 633). Після його смерті протягом двох років патріарший престол займав святий Модест (633 – 634; пам’ять 18 грудня), а після смерті святителя Модеста Патріархом був обраний святий Софроній. Святитель Софроній багато попрацював на благо Єрусалимської Церкви як її Предстоятель (634 – 644). Наприкінці життя святитель Софроній зі своєю паствою пережив дворічну облогу Єрусалиму магометанами. Виснажені голодом християни погодилися нарешті відкрити міські ворота з умовою, що противник пощадить святині. Однак ця умова не була виконана, і святий Патріарх Софроній помер у глибокій скорботі за осквернення християнських святинь. До нас дійшли твори патріарха Софронія з догматики, а також “Пояснення на Літургію”, Житіє преподобної Марії Єгипетської (пам’ять 1 квітня), близько 950 тропарів, стихири від Великодня до Вознесіння. Ще будучи ієромонахом, святий Софроній переглянув і виправив “Устав” монастиря преподобного Сави Освяченого (пам’ять 5 грудня). “Трипіснеці” святителя на Святу Чотиридесятницю входять і до складу сучасної Тріоді.
Народився святитель Григорій в 1296 році в Малій Азії. Під час турецького нашестя сім’явтікла в Константинополь і знайшла притулок при дворі Андроника ІІ Палеолога ( 1282-1328 рр.). Батько святого Григорія став крупним сановником при імператорі, але скоро помер, і сам Андроник прийняв участь у вихованні і вивченні осиротілого хлопчика. Володіючи прекрасними здібністю і великою старанністю, Григорій без труднощів засвоїв всі предмети, що складали повний курс середньовічної вищої освіти. Імператор хотів, щоб юнак присвятив себе державній діяльності, але Григорій, ледь досягнувши 20-ти літнього віку, пішов на Гору Афон в 1316 році( за іншими даними, в 1318 рр.) і був прийнятий послушником у монастир Ватопед, де під керівництвом старця Никодима Ватопедського, прийняв постриг і почав шлях подвижництва. Через рік йому явився у видінні святий євангеліст Іоанн Богослов і обіцяв своє духовне покровительство. Матір Григорія разом з його сестрами також прийняли чернецтво. Після переставлення старця Никодима інок Григорій проходив 8 років свій молитовний подвиг під керівництвом старця Никифора, а після упокоєння його перейшов у Лавру преподобного Афанасія. Тут він прислужував за трапезою, а потім став церковним співцем. Але через три роки ( 1321 р.), прагнучи до більш високих ступенів духовної досконалості, він оселився в невеликій пустельній обителі Глоссії. Настоятель цієї обителі став навчати юнака зосередженню духовної молитви – розумової молитви, яке поступово розроблялось і засвоювалось ченцями, починаючи зх. Великих пустельників IV століття, Євагрія Понтійського і преподобного Макарія Єгипетського. Після того, як в ХІ столітті в трудах Симеона Нового Богослова ретельне висвітлення отримали зовнішні молитовні прийоми розумової молитви, вона була засвоєна афонськими подвижниками. Майстерне використання розумової молитви, що потребує усамітнення і безмовності, отримало назву ісихазма ( від гр.спокій, мовчання), а ті хто практикує його стали називатися ісихастами. За час перебування в Глоссії майбутній святитель повністю проник духом ісихазма і прийняв його для себе, як основу життя. В 1326 році через загрозу нападу турків разом з братією він перебрався до Солуні, де був рукопокладений в сан священика. Свої обов’язки пресвітера святий Григорій поєднав ж життям пустельника: п’ять днів тижня проводив у безмовності і молитві, і тільки в суботу і неділю виходив до народу – звершував богослужіння і виголошував проповіді. Його проповіді часто викликали у присутніх в храмі сльози і розчулення. Однак повне відсторонення від суспільного життя святителю було невластиве. Інколи він відвідував богословські зібрання міської освіченої молоді на чолі з майбутнім патріархом Ісидором. Повертаючись якось з Константинополя, він помітив поблизу Солуні містечко Верії, зручне для усамітненого життя. Незабаром він зібрав тут невелику общину монахів – пустельників і керував нею протягом 5 років. В 1331 році святитель пішов на Афон і усамітнився у скиту святого Сави, поблизу Лаври преподобного Афанасія. В 1333 році він був призначений ігуменом Есфигменського монастиря у північній частині Святої Гори. В 1336 році святитель повернувся в скит святого Сави, де зайнявся богословськими трудами, яких не залишив вже до кінця життя. А тим часом в 30-ті роки ХІV ст. в житті Східної Церкви назрівали події, які поставили святителя святителя Григорія в ряд найбільш визначних вселенських апологетів Православ’я і паринесли йому відомість учителя ісихазма. Біля 1330 року в Константинополі із Калабрії приїхав вчений монах Варлаам. Автор трактатів по логіці і астрономії, умілий і розумний оратор, він отримав кафедру в столичному університеті і став тлумачити твори Дионисія Ареопагіта апофатичне богослів’я котрого було визнане рівною мірою в Східній та Західній Церкві. Невдовзі Варлаам поїхав на Афон, познайомився там з устроєм життя ісихастів і, на основі догмату про неосяжність сутності Божої, оголосив розумову молитву єретичною оманою. Подорожуючи з Афону в Солунь, Варлаам вступав у суперечки з монахами і намагався довести сотвореність Фаворського сяйва; при цьому він не соромився насміхатись розповіді ченців про молитовні прийоми і про духовне осяяння. Святитель Григорій, на прохання афонських монахів, звернувся спочатку з усним увіщанням. Але, бачачи безуспішність подібних спроб він письмово виклав свої богословські докази. Так з’явились « Тріади в хист святих ісихастів» ( 1338 р.). До 1340 року афонські подвижники за участю святителя склали загальну відповідь на нападки Варлаама – так званий « Святогорський томос». На Константинопольському Соборі 1341 року в храмі Святої Софії відбулася суперечка святителя Григорія Палами з Варлаамом, що зосередилась на природі Фаворського світла. 27 травня 1341 року Собор прийняв положення святителя Григорія Палами про те, що Бог, неприступний в Своїй Сущності, являє Себе в енергіях, які звернені до світу і доступні сприйняттю, як Фаворське світло, але є не чуттєвими і не сотвореними. Вчення Варлаама було засуджене як єресь, а сам він, відданий анафемі, віддалився в Калабрію. Але суперечки між паламитами і варламитами були далеко не закінчені. До числа прихильників Варлаама належали ученик Варлаама, болгарський монах Акиндин і Патріарх Іоанн ХІV Каліка (1341-1347 рр.); до них схилявся і Андроник ІІІ Палеолог ( 1328-1341 рр.). Акиндин виступив з рядом трактатів, в яких оголосив святителя Григорія і афонських ченців винуватцями церковних смут. Святитель написав детальне спростування домислів Акиндина. Тоді Патріарх відлучив святителя від Церкви ( 1344р.) і ув’язнив у темниці на три роки. В 1347 році, коли Іоанна ХІV на патріаршому престолі змінив Ісидор ( 1347- 1349 рр.), святитель Григорій Палама був звільнений і возведений в сан архієпископа Солунського ( Фесалонікійського). В 1351 року Влахернський Собор торжественно засвідчив православність його вчення. Але солуняни прийняли святителя Григорія не відразу, він вимушений жити в різних місцях. В одну з його поїздок до Константинополя візантійська галера потрапила до рук турків. Святителя Григорія потягом року продавали в різних містах як полоненого, але і тоді він невтомно продовжував проповідь християнської віри. Лише за три роки до упокоєння повернувся він в Солунь. Напередодні його переставлення йому явився у видінні святитель Іоанн Золотоустий. Зі словами: « До горніх! До горніх!» святитель Григорій Палама мирно відійшов до Бога 14 листопада 1359 року
12 березня Українська Православна Церква згадує пам’ять святителя Арсенія митрополита Ростовського. Народився святитель Арсеній, в миру – Олександр Іванович Мацієвич, 1697 р. у Володимирі-Волинському. Походив він із шляхетного роду. Батько святителя був православним священиком. З самого дитинства Олександр мав хист до науки. Отримав гарну освіту, навчався у Львівській та Київській академіях. Святитель Арсеній був майстерним у проповіді У 1716 р. майбутнього митрополита направили в Новгород-Сіверський Спасів монастир проповідником. Тут його було пострижено у чернецтво з ім’ям Арсеній. Ієромонах Арсеній багато потрудився у місіонерській справі серед народів Сибіру. Ревний борець з розколом, він був флотським священиком у Камчатській експедиції. Пізніше працював викладачем та екзаменатором кандидатів у священство в Петербурзі. У 1741 р. прийняв єпископську хіротонію і був призначений на Тобольську кафедру з титулом «Митрополит Тобольський і всього Сибіру». Але слабке здоров’я не дозволило йому довго перебувати на цій кафедрі. У лютому 1742 р. святитель Арсеній, за указом імператриці Єлизавети Петрівни, був направлений у Ростовську єпархію, якою він керував протягом 20-ти років. Святитель Арсеній був ревним архипастирем і старанно піклувався про свою паству. Сяйвом благочестивого житія він засяяв у Ростовській землі, як справжній світильник віри православної. Архипастир дуже любив проповідувати. За свідченням «Літописця про Ростовських архиєреїв» – проповідь святителя, зігріта теплотою віри, привертала велику кількість слухачів, глибоке мовчання яких переривалось хіба одним побожним зітханням. Красномовним свідченням його проповідницької діяльності є дванадцять величезних томів, написаних густим шрифтом, які містять численні проповіді і замітки святого. З житія святителя Арсенія дізнаємось, що владика був до всіх милостивим, часто служив, давав милостиню убогим. Після двадцятилітнього керування найбагатшою єпархією у нього не виявилося ні розкішного одягу, ні гарного посуду, ні грошей, ніякого багатства, лише 10 пудів цукру, які подарували йому купці і він не встиг роздати їх. Треба зазначити, що час, коли святительствував владика Арсеній, був тяжким для Церкви Христової на Русі, бо ще Петро І кривавий цар-тиран поставив Православну Церкву у Російській імперії на коліна, скасувавши патріаршество. Справу нечестивця Петра продовжила імператриця Катерина ІІ, яка, власне, навіть не мала слов’янського походження, а була з лютеранського німецького аристократичного роду і через шлюб з цесаревичем Петром Феодоровичем унаслідувала Російський престол. Період правління Катерини ІІ можна охарактеризувати, як добу жорстокого гоніння на Церкву Христову. Православна Церква утискалася в її правах. Імператрицею було видано ряд указів, згідно з якими закривались монастирі, у Церкви забирались землі. Саме проти такого свавілля Катерини ІІ виступив святий сповідник. Він відкрито виразив протест щодо нововведень, які шкодили Церкві. Через відкритий спротив митрополита Арсенія, імператриця зненавиділа його. Ознайомившись з посланнями святого, Катерина розцінила їх як втручання в політику імператриці, а також, як образу її Імператорської Величності. Святителя арештували і привезли до Москви. 1 квітня 1763 р. він став перед судом Синоду. Цей неправедний суд постановив: «…позбавити архиєрейства і клобука й послати у віддалений монастир». Треба сказати, що суддями митрополита були молоді єпископи, більшість з яких вчив святитель Арсеній. На жаль, Преосвященні судді забули слова Священного Писання: «Пам’ятайте наставників ваших»(Євр. 13. 7). Наруга позбавлення сану святителя відбувалась в Московському кремлі в храмі Трьох Святителів, поруч із Христовою палатою, у якій відбувалось кривосуддя над Митрополитом. Святитель мав дар прозорливості. Коли він свій архиєрейський одяг і знаки сану віддавав, то кожному із його суддів пророче передбачив кінець їхнього життя. А храм Трьох Святителів, через два місяці після несправедливого суду, завалився без видимих на те причин. Зважаючи на ці події, у народі ще більше зміцнилася думка про митрополита Арсенія, як про мученика. Нечестивій помсті Катерини не було меж. Вона була не задоволена досягнутим і вирішила заховати в’язня так, щоб народ забув за нього. Святителя позбавили чернечого чину, в мирському одязі, з образливим іменем «Андрєй Враль» перевезли у Ревель (тепер – Таллінн). Його розмістили в казематі фортеці у камері розміром 2 на 3 метри, двері якої були замуровані, де фактично він був заживо похований. Коли святитель відчув наближення своєї кончини, то попросив привести до нього священика зі Святими Дарами. Священик, зайшовши до камери, побачив перед собою не в’язня в обірваному одязі, а архиєрея в облаченні, і з жахом вибіг звідти. Коли ж священика знову ввели до камери, то він побачив митрополита Арсенія вже простим в’язнем. Звершивши тяжкий подвиг сповідництва за віру Христову і перенісши наругу від нечестивої імператриці, святитель Арсеній у страшних муках від голоду і холоду відійшов до Господа. Сталося це 28 лютого 1772 р. Після упокоєння праведника на стіні його тюремної келії було знайдено напис: «Благо мні, яко смирил мя єси». Як влада не намагалася стерти в народі пам’ять про святого страдника, та все ж православні вірні свято шанували його, як великого угодника Божого. Нині святитель канонізований нашою Православною Церквою і поповнив великий сонм угодників Божих, що засяяли на духовному лузі землі Волинської. Маючи ще одного заступника за душі наші з розчуленням взиваймо: «Святителю, отче Арсенію, моли Бога за нас»!
Святий мученик Трифон народився в одній з областей Малої Азії – Фрігії, неподалік від міста Апамеї в селищі Кампсада. З юних років Господь дарував йому силу вигнання бісів і зцілення різних хвороб. Одного разу жителі його рідного села були врятовані ним від голоду: святий Трифон силою своєї молитви змусив піти шкідливих комах, що винищували хлібні злаки й спустошували поля.
Особливо прославився святий Трифон вигнанням біса з дочки римського імператора Гордіана (238-244).Допомагаючи всім стражденним, він вимагав тільки однієї плати – віри в Ісус Христа, благодаттю Якого він зціляв їх. Коли на царський престол вступив імператор Декій (249-251), жорстокий гонитель християн, епарху Килину було донесено, що святий Трифон сміливо проповідує віру в Христа й багатьох приводить до Водохрещення. Святий був схоплений і приведений на допит, під час якого він безбоязно висповідав свою віру. Його піддали жорстоким катуванням, били ціпками, терзали тіло залізними гаками, обпалювали рани вогнем, водили по місту, вбивши в ноги залізні цвяхи. Всі катування святий Трифон мужньо перетерпів, не видаючи ні єдиного стогону.Нарешті, він був засуджений на усікання мечем. Перед стратою святий мученик молився, дякуючи Богові, що укріпив його в стражданнях, і сподобав у Господа особливу благодать тим, хто буде призивати його ім’я на допомогу. Перш, ніж воїни занесли меч над головою святого мученика, він віддав душу свою в руки Божі. Ця подія відбулася в місті Никеї в 250 році.Святе тіло мученика християни оповили чистими пеленами й хотіли віддати похованню у місті Никеї, у якому він постраждав, але святий Трифон, у видінні, повелів перенести його тіло на свою батьківщину в селище Кампсаду. Це й було виконано. Згодом мощі святого Трифона були перенесені в Константинополь, а потім у Рим.
У царювання благовірного царя Олексія Комніна, була в Константинополі велика суперечка про цих трьох святителів між майстерними в красномовстві вчителями мудрості. Одні ставили вище інших святителів Василія Великого, , так як він всіх перевершував словом і справами, причому бачили в ньому мужа, який мало, чим поступається ангелам, твердого вдачею, що не легко прощає провини, і байдужого до всього земного; нижче його ставили божественного Іоанна Золотоустого, оскільки мав відмінні від зазначених якості: він був розташований до помилування грішників і швидко допускав їх до покаяння. Інші, навпаки, прославляли божественного Золотоустого як людину людинолюбну, яка розуміє слабкість людського єства, який наставляв усіх на покаяння безліччю своїх медоточивих промов, тому і почитали вони його вище Василія Великого і Григорія Богослова. Інші ж стояли за святого Григорія Богослова, стверджуючи, що він переконливістю мови, майстерним тлумаченням Священного Писання і витонченістю побудови мови перевершив усіх найславетніших представників еллінської мудрості, тих, які раніше жили, так і сучасних йому. Так одні прославляли славу святого Григорія, інші принижували його значення. Через це між багатьма виник розбрат: одні називалися іоаннітами, інші василіанами, а інші григоріанами. Через деякий час після того, як виникли ці суперечки, явилися ці великі святі, спочатку кожен окремо, а потім всі три разом, – притому не уві сні, а наяву, – Іоанну, єпископу Євхаїтському, найвченішому мужу, дуже досвідченому в еллінській мудрості ( як про це свідчать і його твори), який також прославився своїм добродійним життям. Вони сказали йому єдиними устами: – Ми рівні перед Богом, як ти бачиш, немає у нас ні розділення, ні якоїсь протидії один одному. Кожен з нас окремо, свого часу, натхнений Божественним Духом, написав відповідні повчання для спасіння людей. Чого ми навчилися сокровенно, те передали явно людям. Немає між нами ні першого, ні другого. Якщо ти посилаєшся на одного, то в тому ж згодні і обидва інші. Тому, повели тим, хто сперечається щодо нас припинити суперечки, бо як за життя, так і після кончини, ми маємо турботу про те, щоб привести до миру і однодумності кінці всесвіту. З огляду на це, з’єднай в один день пам’ять про нас і, як годиться тобі, склади нам святкову службу, а іншим передай, що ми маємо у Бога рівне достоїнство. Ми ж для тих, хто звершує пам’ять про нас ми будемо заступниками до спасіння, так як ми сподіваємося, що маємо деяку заслугу у Бога. Сказавши це єпископу, вони стали підніматися на небо, сяючи невимовним світлом і називаючи один одного по імені. Блаженний єпископ Іоанн негайно відновив мир між тими, що ворогували, так як він був чоловік великий в чесноті і знаменитий в любомудрії. Він встановив свято Трьох Святителів, як і повеліли йому святі, і заповідав церквам святкувати його з належним торжеством(4). У цьому ясно виявилася мудрість Великого чоловіка, так як він побачив, що в січні місяці відбувається пам’ять усіх трьох святителів, а саме: у перший день – Василія Великого, у двадцять п’ятий – божественного Григорія, а в двадцять сьомий – святого Золотоустого, – то він з’єднав їх у тридцятий день того ж місяця(за старим стилем), увінчавши святкування їх пам’яті канонами, тропарями і похвалами, як це і належало.
Преподобна Ксенія була єдиною дочкою знатного римського сенатора. Спочатку її ім’я було Євсевія. З юності вона прагнула до Бога, а коли стала дорослою, один вельможа просив її батьків віддати свою дочку за його сина. Батьки, порадившись між собою, заручили її благородному юнакові та призначили день весілля.
Ксенія ж, сповнена любові до Бога, побажала залишитися вічною нареченою нетлінного Жениха, Самого Христа Господа й зберегти своє дівоцтво назавжди. Однак своє бажання вона приховала від батьків, бо вони перешкоджали б їй та примусили б до шлюбу, тим більше, що вона була єдиною спадкоємицею всіх їхніх багатств. Також вони бажали б втішатися її подружжям та дітьми.
Щоб уникнути шлюбу, вона таємно пішла з батьківського дому з двома відданими їй служницями та відплила на кораблі. Зустрівшись, по Промислу Божому, з настоятелем обителі Святого Апостола Андрія, який перебував у місті Мілассе, в Кесарії, вона прохала його взяти її разом зі супутницями в Мілас.
Там він знайшов їм житла на відокремленому місці, що знаходилися поблизу церкви. Свята діва купила їх за гроші, взяті з дому, а потім побудувала невелику церкву в ім’я Святого Першомученика Стефана та незабаром влаштувала жіночий монастир, зібравши кілька дівчат і присвятивши їх Христу.
Ігумен Павло піклувався про них. Він і постриг Святу Ксенію з її двома рабинями в чернечий чин. Після цього Єпископ Міласса, Павло, посвятив Ксенію в диякониси, як достойну цього звання за доброчесного життя.
Хоча вона, як дочка сенатора, була вихована в розкоші серед різних зручностей, проте, взялась до важкого та подвижницького життя. Стриманості її боялися навіть біси. Перемагала їх постом і подвигами й вони тікали, не сміючи приступити до неї.
Їжу вона вживала на другий або на третій день, а багато разів і всю седмицю залишалася без їжі. Коли ж наступало їй час приймати їжу, вона не куштувала ні зелені, ні бобів, ні вина, ні єлею, ні городніх овочів, ні чогось іншого з поживних страв, а тільки трохи хліба, зрошеного власними сльозами. Вона брала з кадильниці попіл і посипала їм хліб. Робила вона це у всі роки свого життя, виконуючи пророче вислів: «Я їм попіл, як хліб, і пиття плачем перемішую (Пс.101: 10). При цьому вона всіляко намагалася приховати своє утримання від інших сестер, але дві її колишні служниці, які жили разом із нею, спостерігали таємно, що вона робить і самі наслідували її доброчесного життя.
При цьому вона завжди зберігала таку велику бадьорість, що з вечора і до утрені простоювала всю ніч на молитві, простягнувши свої руки вгору. У такому вигляді сестри спостерігали її таємно в усі дні її життя. Іноді ж вона, ставши навколішки з вечора, здійснювала молитву до ранку, проливаючи рясні сльози.
Коли ж прийшов час її відходу із земного життя Преподобна Ксенія закликала всіх сестер своїх у монастирську церкву. Помолившись, вона попросила всіх сестер вийти на деякий час і залишити її одну для молитовних роздумів. Коли всі вийшли з Храму, вона зачинилася там одна, а дві рабині її, залишившись перед дверима, спостерігали: вони бачили, як свята молилася, схиливши на землю свої коліна, а потім серед молитви хрестоподібно простяглася на землі. Свята Ксенія лежала так досить довго, раптово засяяло в церкві світло й при цьому сильні пахощі почали виходити з церкви. Сестри поспішно увійшли всередину та хотіли підняти її з землі, але вона вже відійшла до Бога. Сталось це 6 лютого.
Через певний час померла й одна з колишніх рабинь Преподобної. Потім, захворіла й інша служниця й до неї прийшли всі черниці та благали, щоб вона розповіла їм про все життя Преподобної Ксенії. Бачачи себе вже на смертній постелі, розповіла їм докладно все про Святу: звідки вона була, хто її батьки, з якої причини вона втекла з дому та свого з двома своїми рабинями, як вона приховала своє ім’я, бо справжнє її ім’я було Євсевія. Назвалася вона Ксенією, бо мандрувала заради любові до Бога. Таким чином, всі дізналися про невідоме раніше життя Преподобної Ксенії.
сенатора. Спочатку її ім’я було Євсевія. З юності вона прагнула до Бога, а коли стала дорослою, один вельможа просив її батьків віддати свою дочку за його сина. Батьки, порадившись між собою, заручили її благородному юнакові та призначили день весілля.