В ніч на 7-ме липня маскультура популяризує гуляння на берегах водойм, стрибання через вогнища, «ворожіння», пошук папороті в лісі… Такі гуляння називають «святом Івана Купала» і часто, через незнання, говорять, що це народна назва церковного свята, яке відзначається 7 липня, Різдва Іоана Предтечі. Це неправильне твердження: за змістом, часом, способом відзначення та походженням ці дві події не мають між собою нічого спільного.
Спочатку розберемося: що саме люди відзначають масовими гуляннями в ніч на 7 липня і хто такий «Іван Купало»? Існує версія, що ці святкування пов’язані з язичницьким «божеством кохання та продовження роду» – Купалом, однак в язичницькому пантеоні «богів» великого князя Володимира Святославича, про який ідеться в «Повісті временних літ», такого «божества» не було. Вперше Купало згадується в Густинському літописі XVII століття – за припущенням істориків, ім’я цього «божества» з’явилося внаслідок непорозуміння: літописець з Густинського монастиря, описуючи ігрища з купаннями, ототожнив спосіб гулянь з назвою «божества».
Чому Купало став Іваном? Пояснюється це народною інтерпретацією імені святого чесного і славного пророка Іоана, Предтечі і Хрестителя Господнього, Різдво якого Церква відзначає 7 липня – згідно з Євангелієм, Іоан Предтеча був родичем Господа нашого Ісуса Христа і народився на шість місяців до Різдва Спасителя.
Звідки взялася традиція масових гулянь та ігрищ? У дохристиянські часи це було ритуальне свято, пов’язане з астрономічним явищем – літнім сонцестоянням, коли був найдовший день і найкоротша ніч у році. Язичники поклонялися сонцю та проводили різноманітні обряди «очищення» вогнем і водою задля хорошого врожаю та добробуту. Це святкування раніше відзначали 23-24 червня, але з введенням григоріанського календаря та після переходу на новий стиль «свято Купала» його прибічники переважно стали відзначати 6-7 липня.
Тож, «Івана Купала» та Різдво Іоана Предтечі – це цілком різні відзначення. Про пророка Іоана Хрестителя Сам Спаситель говорить так: «Не було серед народжених жінками більшого за нього» (Мф. 11: 11). Слово «Предтеча» означає «передвісник», «попередник». Цим наголошується, що місія пророка Іоана полягала в тому, «щоб навернути серця батьків до дітей, і непокірних – до мудрості праведників, щоб приготувати Господеві народ звершений» (Лк. 1: 17). Його Різдво і служіння було провіщено ще в Старому Завіті. Тому Різдво Іоана Предтечі, Хрестителя Господнього – велике свято для кожного християнина.
Тож свідомо маємо робити власний вибір, пам’ятаючи про сенс подій та свят, а також про те, що нині триває Петрів піст – час для переміни, покаяння, боротьби з власними гріхами і, як наслідок, наближення до Бога.
Важливе місце в історії християнської писемності посідають апологети, час діяльності яких припадає на II – III століття після Різдва Христового. Вони були продовжувачами мужів апостольських та попередниками виникнення та розвитку наукового богослів’я. Древня християнська апологетика була викликана, за словами І. П. Реверсова, «тими несприятливими умовами, в яких перебувала Церква Христова в перші три століття свого існування» 1, а саме: послабленням пафосу першохристиянського очікування близького Другого пришестя Христового, пророчо натхненного стилю проповіді, харизматичного устрою життя (архим. Кипріан (Керн) 2 ), нападами на християн з боку юдейства, язичництва, світської науки й філософії та державної влади.
Юдаїзм повстав на християнство в особі свого священства і законників. Християн вважали зрадниками, адже вони не убоялися відректися від всього того юдейського, що не поєднувалося з євангельським ученням: замість обрізання – хрещення; замість жертовного кодексу храму – безкровна жертва Євхаристії; замість обмежуючих заборон у їжі – широта апостольської проповіді при принциповому збереженні посту й аскези, але, звичайно, інших, ніж у юдеїв. Юдейські звинувачення християнству можуть бути зведені до того, що:
– християни – багатобожники (неправильне розуміння юдеями догмату про Пресвяту Тройцю);
– християни відреклися від закону і не виконують його;
– християни зрадники віри своїх батьків.
Християнство вважалося релігією недозволеною і постійно піддавалося гонінням, насмішкам і різноманітним звинуваченням з боку язичників. Воно як релігія древніх міфів утратило своє значення в освіченому суспільстві Римської імперії, натомість активно поширювалися різні східні релігії і філософські течії. Вірування жерців не могли захоплювати освічених підданих імперії; їх виконували через традицію, але внутрішньо в них сумнівалися. Язичництво хворіло на внутрішню неміч розкладання, поступово вмирало. Вони нападали на нову релігію «галілеян», однак християни самі часто переходили в напад, викриваючи той або той бік язичницького релігійного життя: їхню міфологічну непослідовність і безглуздість, аморальне життя, марновірства, ворожіння тощо. Християнські письменники викривають у язичників ідолопоклонство, в деяких випадках і антропофагію, аморальність життя і релігійне обґрунтування цієї аморальності, марновірство, фаталізм, поширеність ворожінь і участь демонів в релігійному житті язичницьких народів.
До часу виходу християнства на історичний терен греко-римський світ знав дуже складну мережу філософських побудов, значною мірою незгідних між собою. Одна філософська школа часто і багато в чому суперечила іншому вченню. Не існувало однієї загальної філософської системи, а тому і докори, що пред’являлися окремими мислителями християнському вченню, не співпадали з домислами інших представників філософської думки. По-іншому дивилися платоніки, по-іншому стоїки і зовсім інакше епікурейці. Тому християнським апологетам, оскільки вони заперечували філософам, доводилося відбивати то один, то інший напад на християн. Виходячи на боротьбу з філософською думкою християнство повинне було мати готову не тільки релігійну, але і філософську зброю. Потрібно було виробити свою християнську філософію, основу якої заклали апологети.
Державна влада також була супротивником християнської релігії, і супротивником найбільш відчутним, оскільки вона володіла потужністю, налагодженим апаратом державного розшуку, судовими установами і в особі язичницьких жерців мала завжди готових виконавців для знаходження і переслідування християн. Держава переслідувала християн з трьох різних точок зору, а саме: релігійної, юридичної і політичної. Релігія взагалі була державою включена в загальний лад державного устрою. Апофеоз імператорів був релігійно-державним моментом; жертви богам були обов’язкові; відмова від участі в цьому загальнодержавному житті була злочином державного характеру. З юридичного погляду становище християн було безнадійним, оскільки вони заздалегідь були засуджені і оголошувалися поза законом за своє небажання брати участь в державній релігії. З політичної точки зору християнство було небезпечне для Риму як якесь анархічне співтовариство, що ухиляється від життя держави.
Апологетам належало довести язичникам, що християнський Бог є істинний Бог, а юдеям – що Христос є сповіщуваний пророками Месія. У відповідь на звинувачення державної влади апологетам належало спростувати наклепи і довести благодійність християнської віри для людини і суспільства 3. Крім того, перед апологетами стояло завдання боротьби з гностицизмом – суміш язичницьких і християнських понять, – який полонив широкі верстви християнського суспільства, загрожуючи йому розкладом.
Християнські апологети, головним чином, були вихідцями з середовища язичницьких філософів і риторів, що дало їм змогу протистояти і боротися спрямованими проти них засобами. Апологети, які не тільки захищали християнство, але й, критикуючи юдаїзм, язичництво й християнські єресі, стали предтечами полемічного й порівняльного богослів’я. Вони робили спроби «з начал розуму пояснити предмет віри або при світлі Божественного одкровення споглядати предмет знання» 4.
Ікона Пресвятої Богородиці « Достойно є» Ікона Божої Матері “Достойно є” знаходиться на горньому місці вівтаря соборного храму карейської обителі на Афоні. В один з недільних днів, старець що жив неподалік від Кареї пішов в обитель на всенічне бдіння. В келії залишився послушник. При настанні ночі постукав невідомий інок. Під час всенощної, коли потрібно було співати “Чеснішу Херувимів …”, обидва встали перед іконою Божої Матері, що називалася Милуюча, і гість зауважив, що у них спочатку співають “Достойно є …” Під час співу цієї нечуваної пісні ікона Богоматері сяяла небесним світлом, а послушник плакав від розчулення. На його прохання ця чудова пісня, через брак паперу, була записана на камені, що розм’якшився, як віск, під рукою дивного співака. Назвавши себе Гавриїлом, мандрівник став невидимий. Ікона Божої Матері, перед якою вперше була проспівана пісня “Достойно є”, була перенесена в соборний храм Успіння Пресвятої Богородиці Кареї (адміністративного центру Афону). Плита, з написаними на ній Архангелом Гавриїлом піснею, була перенесена в Константинополь під час патріаршества святителя Микололая Хрисоверга († 995, пам’ять 16 грудня). Численні списки з ікони “Достойно є” (“Милуюча”) свято шанують в православних храмах. Цей образ Пресвятої Богородиці шанується не тільки на Святій горі Афон, але й у всьому світі.
3 червня (за новим стилем), свята Православна Церква вшановує Вишгородську (Володимирську) ікону Божої Матері. Цей безперечно духовний скарб давньоруської культури має підстави зватися Вишгородською іконою Божої Матері.
У статті автор окреслює головні причини непорозуміння щодо питання назви ікони Божої Матері. Вміле і дієве перекручування назви “Вишгородська – Володимирська”, дуже схоже з перекручуванням і маніпулюванням історією на користь тієї держави, якої, в часи перебування цієї святині поблизу Києва, просто не існувало. В ході написання статті автор використовував працю І. В. Діяка “Україна – Росія” [13].
Для кращого розуміння історії Вишгородської ікони Божої Матері звернімося до джерел, які докладно нам про неї розповідають. Дивовижна історія цієї ікони бере свій початок із Константинополя, столиці Візантійської імперії часів її розквіту. Церковна традиція відносить появу цієї ікони до І століття, вважаючи її автором апостола Луку, який був лікарем за своїм “фахом”. Серед тих, хто наважився відтворити образ Божої Матері – Діви Марії, він був єдиним свідком її земної подоби. Тому всі богородичні ікони (розповсюджені у православ’ї) та скульптурні зображення Діви Марії (у католицизмі) – це відтворення образу Богородиці, вперше засвідченого Лукою. Згідно передання Вишгородська ікона Божої Матері була написана апостолом і євангелистом Лукою на дошці від стола, за яким сидів за трапезою Спаситель з Пречистою Матір’ю і праведним Йосифом. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: “Віднині ублажатимуть Мене всі роди. Благодать Народженого від Мене й Моя нехай буде з цією іконою” [12].
Згідно з переданням, в 450 році, за імператора Феодосія молодшого, ікона була принесена з Єрусалима в Константинополь, а на початку XII століття з Константинополя привезена в Київ: патріарх Царгородський Лука Хризоверх надіслав її великому князю Юрію Володимировичу Довгорукому і вона була поставлена в Дівочому монастирі міста Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги. Київський князь Юрій Долгорукий спорудив для ікони храм. Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж Вишгород був центром паломництва, після того як у місті поховали перших київських святих Бориса й Гліба, підступно вбитих Святополком (Окаянним).
Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, містом інколи володіло кілька князів на рік, кожен з яких претендував на верховенство в династії Рюриковичів. 1155 року син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій, на прізвисько Боголюбський зруйнував частину Києва і викравши ікону, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. На жаль, ніколи вже ікона Вишгородської Богородиці не повернеться до нас, як і інші культурні цінності, котрі вивозилися з України нащадками цього князя.
Син Юрія Довгорукого – Андрій Боголюбський в 1155 році помістив ікону у збудованому ним відомому Успенському соборі міста Володимира. Відтоді ікона отримала ймення Володимирської. В 1395 році ікону вивезено до Москви. 1237 року монголо-татарське військо на чолі з Батиєм зруйнувало Суздаль, Володимир, Рязань і викрало золотий оклад (“ризу”) ікони Вишгородської Богородиці, оздоблений коштовним камінням. Ще через півтора століття військо хана Тохтамиша вдруге пограбувало цю ікону, знову викрадаючи дорогоцінний оклад. Врешті наприкінці XIII століття ікону переносять в Успенський собор Московського Кремля, але після 1395 року знову повертають у Володимир, де вона зберігається майже ціле століття.
Врешті 1480 року її назавжди переносять у Москву. 1930 року вона потрапляє до Державного історичного музею, а пізніше – у Третьяковську галерею, де перебуває і зараз під назвою “Богоматір Володимирська”. На її вшанування 1480 року було започатковане свято ікони Володимирської Богоматері, яке відзначається 6 липня. Ікона Вишгородської (Володимирської) Божої Матері, писана на липовій дошці,мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканними лишилися тільки обличчя святої Марії та маленького Ісуса, час написання яких, за оцінками фахівців, належить до кінця ХІ – початку ХІІ століття. [12].
Для кращого розуміння слів “перекручування” і “маніпулювання” назвою ікони “Вишгородська – Володимирська”, достатньо прочитати тропар до цієї ікони Божої Матері, який сьогодні співали у всіх храмах Московського патріархату, тропар, який знаходимо у місячній Мінеї видавництва Російської Православної Церкви: “Днесь светло красуется славнейший град Москва, яко зарю солнечную, восприемши, Владычице, чудотворную Твою икону, к нейже ныне мы притекающе и молящеся Тебе, взываем сыце: о пречудная Владычице Богородице! Молися из Тебе воплощенному Христу Богу нашему, да избавит град сей и вся грады и страны христианския невредимы от всех навет вражиих и спасет души наша, яко Милосерд” [6, с. 228 – 229].
Стихира перед 50-тим псалмом своїм політичним нахилом досить схожа з тропарем свята: “Готовися, всечестный граде Москва, на сретение Девы Богоматере: се бо грядет к тебе светлое великое солнце от врат затворенных. Тьма убо скорби твоея отгоняется, свет же твоего веселия исполняется, буря супротивных ветров уставляется, мужие и священницы в печалех сладкое утишение приемлют…” [6, с. 230].
Очевидно, що в цьому тропарі чи стихирі викладена доля доброзичливості і миролюбності російського народу, адже молячись до Пресвятої Богородиці, “русский” люд просить не лише для града Москви миру і захисту від нападів ворогів, але й взивають до Всехвальної “избавити” і “вся грады и страны христианския”. Нажаль, ми не можемо відшукати тієї «братньої» любові до інших міст і країн християнських, а тим паче до України, не те, що зараз, але й навіть в далекому середньовіччі, в часи процвітання Київської Русі і зародження іншої державності, яка в майбутньому носитиме різні назви: “Велике князівство Московське”, “Московія татарського періоду”, “Московія”, “Великоросія”, “Росія Петровська”, “Росія імператорська”, “Радянська Росія”.
В історії СРСР виникла теза, яку досі поділяє сучасна російська держава: “Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV – ХVII ст., до Російської імперії ХVIII – початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі” [2, с. 33]. Наприклад російський політик, голова фракції Компартії Росії у Державній думі, перший секретар ЦК Комуністичної партії Російської Федерації Г. А. Зюганов заявив, що “з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства. Російської імперії та Союзу РСР” [1, с. 50].
Найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи з метою “духовного пробудження та єднання слов’янського світу” патріарх Московський Олексій II був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на “переможному саміті” президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Московський патріарх при освяченні дзвона “Единение” сказав такі слова: “Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели… ” [9, с. 5]. Інші духовні особи конкретизують думки свого владики. “Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо. – Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі: “Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года” [7].
Отже, нова Київська Русь після “возз’єднання східнослов’янської цивілізації” вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть Церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії. Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М. Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба – князівського знаку Володимира Великого і його нащадків.
Продовжуючи “офіційну схему” історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв’язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею – справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.
З моменту виділення Володимиро-Суздалыцини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов’янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську “отчину”. В.Татищев у своєму зводі “История российская с самых древнейших времен” зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм “немалую ссуду”: “Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и “пределы яко многими тысячами людей наполняли” [4, с. 292].
Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов’янських територій: “Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: “Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил” [4, с. 291].
Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з’явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород… Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали “північним Києвом”. Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.
Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях: “Взяли Киев “копьем” и “на щит”, приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: “Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные [4, с. 320].
Додамо, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев’ять тижнів, і повернули назад: “Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои” [8, с. 526].
Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг. “В Южной Руси – писав М. Костомаров, – пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському – авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его… Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности” [5, с. 81].
Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальських нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишньою Київською державою. Тільки тепер ядром для об’єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-волинська земля з князем Романом. Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХII ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі.
До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини: “Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно” [3, с. 207].
Саме тоді він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари Константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя “Боголюбський”. Правильніше було б йому називатися “Богокрадським”.
М. Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський “основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь – Україну – авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным” [3, с. 207].
Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу: “…Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський – авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге” [3, с. 226].
Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов’янські народи.
Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Наслідком чого і було викрадення Андрієм Боголюбським ікони Божої Матері Вишгородської, пам’ять якої ми всі сьогодні згадуємо. Дуже шкода, що лише згадуємо, в той час, як вона і далі залишається на чужині.
Виявляючи свою “християнську любов” і “повагу” до національних українських святинь 1 жовтня 2012 року на прохання митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира (Сабодана) та з благословення Патріарха Московського Кирила (Гундяєва) було прийняте рішення, щоб викрадену Андрієм Боголюбським ікону Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернути в Україну, але як точну копію… 12 жовтня цього ж року відбулося освячення списку у Свято-Миколаївському храмі на Толмачах, що при Третьяковській галереї у Москві. До свята Покрови Пресвятої Богородиці ця копія була доставлена до Києво-Печерської лаври, після чого відбувся двотижневий хресний хід храмами Київської області [10].
Невже ця прадавня святиня не повернеться на своє справжнє місце? Хтозна…
У році Православна Церква тричі вшановує ікону Божої Матері “Вишгородська”: 3 червня за новим стилем – визволення ікони від Махмет-Гірея, 6 липня – визволення від Ахмета, 8 вересня – стрітення ікони в Москві і визволення від Тамерлана. Віримо, що рано чи пізно в церковному календарі з’явиться ще одне свято – повернення ікони Божої Матері до міста Вишгорода. В цьому нашому народу нехай допоможе Господь, за молитвами Пречистої Своєї Матері.
Список джерел і літератури 1.Зюганов Г. Россия – Родина моя: идеология государственного патриотизма. – М., 1996. 2.Історія СРСР. – К., 1986. 3.Карамзин Н. Предания веков. – М., 1988. 4.Ключевский В. Сочинения в 9 томах. – М., 1987. – Т. 1. 5.Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К.,1989. 6.Минея Годичная (12 томов). Издательство Московской патриархии Русской Православной Церкви. – М., 2011. – Июнь. Часть 2. – 614 с. 7.Россия станет новой Русью // Русь державная.–1998. – № 6 (50). 8.Соловьев С. Сочинения. – М., 1988. – Т. 1. 9.Любовью и единением спасемся // Армия. – 2000. – №3. 10.Викрадена Андрієм Боголюбським ікона Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернеться в Україну як точна копія. [Електронний ресурс] // Релігія в Україні. – Режим доступу : http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/18576-vikradena-andriyem-bogolyubskim-ikona-volodimirskoyi-vishgorodskoyi-bogorodici-povernetsya-v-ukrayinu-yak-tochna-kopiya.html 11.Володимирська ікона Божої Матері. [Електронний ресурс] // Всеукраїнська газета Вісник. – Режим доступу : http://visnyk.lutsk.ua/2010/07/09/10295/ 12.Історія Вишгородської ікони Божої Матері. [Електронний ресурс] // Оранта. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48 13.Україна-Росія. [Електронний ресурс] // До українців. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48
священик Іван Сидор, кандидат церковно-історичних наук
Артос (з грецької Áρτος — «квасний хліб») — особливий освячений хліб, спільний для усіх членів церкви, інакше — «просфора всеціла». Освячується артос особливою молитвою, окропленням святою водою й кадінням у перший день Святого Великодня на Літургії після заамвонної молитви. Після освячення артос кладуть на аналой, який під час богослужінь стоїть біля іконостасу перед іконою Христа, в проміжках між службами аналой з артосом встановлюють у царських вратах. Згідно парафіяльній практиці під час щоденного хресного ходу артос обносять навколо храму і поміщають на колишнє місце. У Світлу суботу, після читання молитви, у ній, зокрема, є такі слова: «Господи Ісусе Христе, Боже наш, Хлібе ангельський, Хлібе життя вічного, що з Неба зійшов і наситив нас у пресвітлі ці дні духовною поживою Твоїх Божественних благодіянь заради спасенного Воскресіння Твого!.. Як благословив Ти п’ять хлібів у пустелі, так і тепер благослови хліб цей, щоб усі, хто споживатиме його, сподобилися від Тебе тілесного й духовного благословення і здоров’я…», і наприкінці Літургії при цілуванні Хреста роздається народові як святиня. Частки артоса, отримані в храмі, благоговійно зберігаються віруючими протягом року. З артосом поєднане і прадавнє церковне передання, яке стверджує, що апостоли залишали за столом частину хліба — долю Пречистої Матері Господа на спомин постійного спілкування з Нею і після трапези благоговійно ділили цю частину між собою. В монастирях на сьогоднішній день цей звичай носить назву Чин Панагії, тобто спомин про Всесвятійшу Матір Божу. Наслідувати апостолів, перші пастирі Церкви постановили на свято Воскресіння Христового, вони вирішили класти в храмі хліб, ніби як видиму подобу того, що Спаситель, який постраждав за нас зробився для нас істинним хлібом життя. Богородична просфора – панагія, що стоїть на чернечому столі під час трапези, символізує присутність Божої Матері за трапезою, так само і артос зображає присутність за трапезою найрадісніших днів року Самого Воскреслого Христа. Артос, також, можна уподібнити старозавітним опріснокам, які древній Ізраїль, звільнений від Єгипетського рабства, споживав у дні пасхальної седмиці (Вих. 12, 15-20). Святий Кирил, єпископ Турівський, який жив в XII столітті, говорить: «Як євреї із Єгипту по пустині несли, на своїх головах опрісноки (Вих. 12, 34), доки не перейшли Червоного моря, і тоді, посвятивши хліб Богу, розділили його між всіма, і всі, хто їв були здорові і страшні для ворогів, так і ми, спасенні Воскреслим Владикою від рабства уявному фараону-дияволу, виносимо з дня Воскресіння Христового священний хліб — артос на протязі цілого тижня і, на кінець, посвятивши цей хліб Богу, споживаємо від нього і зберігаємо його на здоров’я тілам і душам нашим». Зі слів молитви на освячення артоса ми дізнаємось про його нинішнє призначення та необхідність вживати цю особливу їжу: «Споглянь на хліб цей, і благослови, і освяти його… А нас, що приносимо його, й цілуємо та споживаємо, учасниками Твого небесного благословення сотвори, і всяку хворість, і недуги від нас Твоєю силою віджени, здоров’я всім подаючи». Отож, артос можна й треба з побожністю зберігати, споживати протягом року за різних життєвих потреб і обставин, згадуючи про невидиму присутність Христа, і твердо вірити, що Він через цей святий хліб зціляє недуги душі й тіла. В Україні поширений звичай не споживати артос повністю в цей день коли його роздають, а зберігати його вдома як духовні ліки від хвороб і недуг для вживання при хворобі. Джерело: kpba.edu.ua
Сьогодні, в цей великий і святий день, ми залишаємо злобу і ненависть юдеїв і, неначе, входимо в Сионську горницю, де Христос звершив Тайну вечерю. Тут за вечерею Спаситель встановив найбільше і найважливіше для нашого спасіння таїнство Євхаристію.
Останній час Старого Завіту минав, і належало почати Новий, але не жертовним ягням від стада, а Своїм тілом і кров’ю. На вечері Христос бере хліб, благословляє його, переломлює на частини за кількістю учеників і дає його їм. «І коли вони їли, – говорить святий євангелист Матфей, Ісус узяв хліб і, віддавши хвалу Отцю Своєму Небесному, благословивши, переламав, і, роздаючи ученикам, сказав: прийміть, споживайте, це є Тіло Моє» (Мф. 26: 26), що за вас віддається; це чиніть на спомин про Мене» (Лк. 22: 19).
Потім Господь взяв чашу з вином і, воздавши хвалу, подав їм (ученикам), і сказав: «Пийте з неї всі, бо це є кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26: 27 – 28). І в цей час, за словом Його, хліб став істинним Тілом Господа і Спаса нашого, а вино – Кров’ю Його. Причастивши Своїх учеників і апостолів, Господь наказує їм звершувати це святе Таїнство на спомин про Нього (Лк. 22: 19), для прощення гріхів.
Святитель Іоан Золотоуст говорить: «Господь віддає хвалу, навчаючи нас, як потрібно звершувати це таїнство, показуючи, що Він добровільно іде на страждання, з подякою, і пробуджує в нас благі надії». Саме тому слово «Євхаристія» перекладається як «подяка». Господь дає нам Своє Тіло не для одноразового чи випадкового споживання, а як ліки. За словом Його: «Хліб же, який Я дам, є плоть Моя» (Ін. 6: 51), цим самим наказуючи, щоб ми часто приступали до священної трапези. Більше того, Господь говорить: «Якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6: 53 – 54).
Так було встановлено величне Таїнство і звершена перша Божественна Літургія, яку потім звершували святі апостоли, передавши це право в подальшому єпископам і священикам. На кожній Літургії Сам Ісус Христос Спаситель є і Первосвящеником, і Жертвою, як сказано в Літургії святителя Іоана Золотоустого: «Бо Ти єси Той, що приносиш жертву, і принесений, що приймаєш і роздаєшся». А за Його всемогутнім словом і дією Духа Святого, простий хліб і вино перетворюються в істинне Тіло і Кров Спасителя і подаються вірним.
Ми повинні вірити всім серцем в те, що, причащаючись Тіла і Крові Христових під виглядом хліба і вина, дійсно споживаємо Плоть Христову і п’ємо Його Кров. І нехай ніхто не сумнівається, бачачи, що хліб залишається хлібом, а вино залишається вином, зберігаючи свій смак і запах. Нехай не сумнівається ніхто в тому, що це не просте вино і не простий хліб, а справжнє Тіло і Кров Христові. «Ту ж саму пренепорочну Плоть, – навчає преподобний Симеон Новий Богослов, – яку прийняв Господь від Пречистої Марії Богородиці, народившись від Неї, подає нам Таїнство, і, споживаючи її, ми маємо в собі втіленого Бога і Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого і Сина Діви. Вселяючись у нас, Він не пізнається тілесно, як плід лона, але безтілесно з’єднується з нашим єством невимовно, обожуючи нас, і ми стаємо співтілесними Йому, будучи плоттю від Плоті Його і від костей Його».
Ось яке велике, недосяжне і спасительне Таїнство дав нам Господь на землі, до якого ми повинні приступати благоговійно і бережно, як до великої святині. Святитель Василій Великий говорить:«Хто приступає до причастя Тіла і Крові Христових, не розуміючи наміру, не отримує і користі, а хто причащається недостойно – осуджується». Таким чином, приступати до причастя формально призводить до осуду, адже ціль даного таїнства – єднання з Христом: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому» (Ін. 6: 56), – говорить Господь. Окрім того, воно слугує жертвою очищення і умилостивленняv за наші гріхи, – і не тільки за наші, але і за гріхи всього світу, та подячною жертвою за все, що ми отримуємо від Бога. Насамкінець, воно слугує для нас запорукою безсмертя і вічного життя: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6: 53 – 54).
Перш, ніж приступити до священної трапези, Спаситель вмиває ученикам ноги, показуючи, що без омиття – духовного очищення – бути Його послідовником та спільником неможливо. «Тому той, хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крові Господньої» (1 Кор. 12: 27), – говорить святий апостол Павло. Тому для достойного і спасительного прийняття животворчих тайн потрібно очиститися, щиро визнавши перед Господом свої гріхи. Приступаючи до Господа в таїнстві Євхаристії необхідна пильність душі, бо диявол зі всією пекельною силою і злобою повстає проти, намагаючись відвернути людину від прийняття Бога. Не даремно святі отці говорять, що диявол ніколи так не боїться людину, як після причастя святих Таїн Христових. Преподобний Іоан Касіан говорить: «Ми не повинні уникати причастя Господнього через усвідомлення того, що ми грішні, а зі спрагою поспішати до нього, відчуваючи недостойність прийняття такої благодаті».
Дорогі браття і сестри! Господь, турбуючись про спасіння роду людського, встановив таїнство Євхаристії. Ми до кінця не усвідомлюємо його важливості, адже жодне із інших таїнств не єднає нас з Богом настільки, як Причастя.
Потрібно пам’ятати, що достойне причастя Святих Животворчих Тайн можливе для благочестивих, для тих, хто приносить щире покаяння. Святитель Іоан Золотоуст, говорить: «Кого нам похвалити? Тих, хто причащається один раз, чи тих, хто часто, чи тих, хто рідко? Ні тих, ні інших, але тих, хто причащається з чистим серцем, совістю і достойним життям».
Приступаймо ж до трапези Господньої зі смиренням та благоговінням, взиваючи: «Нехай не на суд і не в осуд буде мені причастя Святих Твоїх Таїн, Господи, а на зцілення душі і тіла». Амінь.
Під час Великого посту звершують (б”ють) поклони. Як це слід робити згідно із церковними приписами? Які це доземні, а які поясні поклони? Коли саме їх здійснюють? І коли слід припиняти чинити доземні поклони (у Страсний тиждень, чи перед Великоднем)?
У Православній Церкві віддавна прийняті особливі форми зовнішнього благочестя. Найголовнішими з них є хресне знамення та поклони. Осіняючи себе знаком хреста, віруючі закликають особливу благодать Божу, яка освячує та зміцнює людину на її життєвому шляху. Звершучи поклони, віруючі виявляють зовнішніми чином свій внутрішній стан: покори та благоговіння перед святинею. За традицією, ці два акти звершуються, зазвичай, послідовно.
Для осяяння себе знаком св.Хреста робимо так: три пальці правої руки – великий, вказівний і середній – складаємо разом у пучку, а два інших – безіменний і мізинець притискаємо до долоні. Символічно, три пальці разом вказують нашу віру в Пресвяту Трійцю – Отця, Сина та Святого Духа. Два інших пальці – символ двоскладової природи Спасителя нашого Ісуса Христа, який був одночасно і правдивим Богом, і правдивою людиною.
Хреститися потрібно не кваплячись, із максимальною увагою та благоговінням. Спочатку торкаємося трьома пальцями чола, кажучи: «Во ім’я Отця», потім живота, кажучи «і Сина», правого плеча: «і Святого», лівого плеча – «Духа». Завершуючи це словом «Амінь», схиляючи з покорою свою голову до грудей (живота) та опускаючи руку паралельно до тіла.
Поклонам у Православній Церкві передує обов’язкове звершення хресного знамення.
Існує два вида поклонів: поясний і доземний. При поясному поклоні людина хрестячись низько схиляє голову, а в доземному – стати на два коліна, а головою торкнутися землі.
Правила поклонів чітко описані в Церковному уставі, і хоча храмова традиція відрізняється від одного регіону до іншого, все ж маємо при можливості дотримуватися норми та єдиного зразка.
Осіняти себе хресним знамення без поклонів належить:
Перед початком читання шестопсалмія при словах «Слава во Вишніх Богу» тричі та на середині «Алиллуя» теж тричі.
На початку читання Символа віри («Вірую)
На початку читання священиком відпусту «Христос Істинний Бог наш…».
На початку читання Євангелія, Апостола та паримій.
Осіняти себе хресним знамення з поясним поклоном належить:
При вході та виході з храму.
При кожному проханні ектенії, після співу «Господи, помилуй», «Подай, Господи», «Тобі, Господи».
При кінцевих виголосах священика на кожній ектенії
При виголосах: «Прийміть, споживайте…», «Пийте з неї всі…», «Твоє від Твоїх».
При словах «Чеснійшу від Херувимів».
При кожному виголосі слів : «поклонімося», «поклоніння»,» припадемо».
Під час співу «Алиллуя», «Святий Боже», «Прийдіть поклонімось», при виголосі «Слава Тобі, Христе Боже», і перед відпустом – робимо це тричі.
Під час читання канону на Утрені, при співі молитов до Господа, Божої Матері чи Святих.
По закінченню співу чи читання кожної стихири.
На літії, після кожного з перших двох прохань ектенії звершуємо по три поясних поклони, а після двох інших – по одному.
Звершувати хресне знамення разом із земним поклоном належить:
Під час посту при вході та виході з храму – тричі.
У піст на Утрені після кожного приспіву пісні Богородиці «Величає душа моя Господа», після слів «Тебе величаємо..»
На Літургії на початку співу «Достойно і праведно є…»
Після закінчення співу «Тебе оспівуємо…»
Після співу «Достойно є…», або задостойника.
Під час виголосу: «Будьмо уважні! Святеє святим!»
При виголосі « І сподоби нас, Владико» (перед співом «Отче наш»).
При виносі Святиї Дарів – при словах «Зі страхом Божим і вірою приступіть» та «Завжди, нині і повсякчас…»
У Великий піст на великому повечір’ї при співі «Пресвята Владичице» (на кожному стиху), при співі «Богородице Діво».
У Великий піст при читанні молитви св.Єфрема – «Господи і Владико життя мого…».
Також, у Великий піст при заключному співі «Пом’яни нас, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє» належить звершувати три земних поклони.
Також, бувають поясні поклони без хресного знамення:
При благословення священика людей однією рукою: («Мир усім», «Благословення Господнє на вас..», «Благодать Господа нашого Ісуса Христа…», «Нехай же будуть милості Великого Бога…» ).
На виголосі диякона перед співом Трисвятого.
Не потрібно класти земних поклонів:
У недільні дні, в період від Різдва Христового до Богоявлення (Хрещення Господнього), від Пасхи до Пятидесятниці, на свято Преображення.
Коли священик виголошує в молитві «Голови наші вклонімо перед Господом…»
Святителю Філарету належать чудові слова: «Якщо ти стоячи в храмі кладеш поклони тоді, коли навчає Церковний Устав, то стримуєшся від поклонів тоді, коли вони не мають бути. Цим ти не звертаєш увагу на себе інших богомольців, а також, стримуєш зайві зітхання, що лунають із твого серця, або сльози, готові пролитися з твоїх очей. У такому душевному стані ти й серед численного зібрання таємно стоїш перед Отцем Твоїм Небесним, виконуючи заповідь Спасителя (Мф.6:6)». Цими словами святий Філарет нагадує нам про те, що поклони та сльози важливі, але й їх слід творити так, щоб не спокушати своїми діями інших, і навіть стоячи посеред інших людей, творити їх Самому Богу.
А ось, Святитель Єфрем якось писав: «Там, де відбувається порушення встановлених законом правил, трапляються різноманітні скорботи». Цими словами він висловлював думку, що найменша дрібниця в храмі не є чимось неважливим або непотрібним. «Бо, – як продовжує цю думку святий Ігнатій – від легковажності до малого легко та швидко переходимо до легковажності у всьому». Це безперечно можна віднести до нашої зовнішньої поведінці у храмі Божому та перед домашніми святинями. прот. Євген Заплетнюк
Частіше молися зі смиренним серцем, як три юнаки в палаючій печі, і не роби зі себе печери розбійників, віддаючись недозволеним ділам, щоб не осоромитися тобі в день суду, коли відкриються людські тайни.
Зітхає моє серце, й очі мої жадають сліз; але гріх мій полонив мій ум, аби не зазнав я скрухи й почав гіркими слізьми благати Бога, щоб Він не поверг мене в кромішню пітьму.
Іона, перебуваючи в череві кита, голосив у молитві: «Ти вивів моє життя з ями, о Господи, мій Боже» (Іона 2, 7). Молитва ця розсікла безодню, повітря, сягнула неба й увійшла до вух Господа. Краще мовити, сам Господь, що, сповнює всесвіт, не був далекий від свого щирого служителя.
Молитва ніде не грузне, а тих, що погрузли, підіймає вона на висоту. Ніщо не чинить перепон молитві, бо в неї — духовні крила. Молитвою перемагають праведники, нею повертаються до життя грішники.
Церква є духовний рай, у ній — дерево життя, святий жертовник примирення, з якого струмує життя вірним, що його полюбили. Отож, збагачуйтесь, насолоджуйтесь дарами, що їх приготував для вас Отець.
«Пильнуйте і моліться», — сказав Господь своїм учням (Мт. 26, 41), бо не відаєте, коли прийде смерть і забере вас із цього дочасного життя, аби пішли ви туди й там дали відповідь. Поки, браття, ви ще тут, кайтеся і просіть для себе відпущення гріхів.
«Боже Царство всередині вас» (Лк. 17, 21). Увійди в самого себе, шукай якнайревніше і легко віднайдеш. Віддалися з роздоріжжя забав, зі згубної дороги похотей, з дебрі користолюбства й шкідливих товариств. Увійди в себе, живи в самому собі, у прекрасній келії твого духу, і там шукай царства, як навчив наш Спаситель. Якщо воно ще не в тобі, то взивай: «Отче наш, хай прийде царство Твоє!» І воно прийде, коли прикличеш. Царство — у тобі. Тож увійди в себе, перебувай у своєму серці, бо там Бог. Він тебе не залишає, лише ти покидаєш Його.
Всі наші прохання піднімаються до єдиного Бога. Єдиний слух невидимої величі слухає наші прохання й розрізняє їх. Якщо просимо корисного — приймає, якщо шкідливого — відкидає. Вуста можуть про все просити, але Бог виконує тільки те, що корисне.
Усі прохання, що принесені Богові з вірою, приймає Він з її рук. Обіти й дари, що принесені її руками, бажані Йому. Божественна велич бажає отримувати плоди з рук віри, бо вона серце того, хто просить, очищує від потворности сумнівів ума.
Якщо Бог зволікає з виконанням прохання, не варто журитися. Податель премудрий. Він зважає і на прохання, і на час, і коли бачить, що прохання в цей час некорисне, а буде корисне згодом, відкладає його виконання до того часу. Хоча й сумно тому, хто просить, що не виконано його прохання вчасно, та Податель свого часу втішить його користю.
Хвала Тому, що все чує! Його правда — горнило для всіх прохань. Схвалює вона прохання істинне, бо в ньому сховане життя для тих, що просять. А осуджує прохання брехливе, бо в ньому криється смерть для тих, що просять.
Якщо у твоєму домі зупиняється сильний цього світу, твої двері зодягаються честю. Чи ж не більше приоздобляться твої двері, якщо вселиться в тебе Бог?
Будь і храмом, і священиком Богові. Служи Богові у твоєму храмі, як Він став для тебе і єреєм, і жертвою, і заколенням. Тому й ти будь для Нього храмом, і священиком, і жертвою. Оскільки дух твій є храм, то не допускай в нього жодної нечистоти.
Не допускай у дім Божий нічого такого, що ненависне Господеві, а, навпаки, прикраси його всім, що приємне Богові.
Епоха іконоборчих суперечок, що потрясали християнський світ у VIII – IX століттях, залишила незабутній слід в історії Церкви. Саме в цей час в Візантійській імперії набули розповсюдження дивні форми шанування священних зображень, які межували з ідолопоклонством. Так, наприклад деякі «благочестиві» священики здирали фарбу з ікон і підмішували її в причастя, вважаючи тим самим, що причащаються того, хто зображений на іконі. Бували також випадки, коли віруючі починали відноситися до ікон, як до живих, брали їх в поручителі при хрещенні, при пострижені в чернецтво, відповідачами і свідками на суді. Разом з цим візантійська шляхта вдавалася до інших крайнощів. Так, при імператорському дворі до моди увійшли наряди, прикрашені зображенням святих, ангелів і навіть Христа і Богородиці.
Крім цього ряд політичних обставин призвели до виникнення в імперії іконоборчих рухів. Араби, які прийняли в VII столітті нову релігію – іслам, ні на мить не полишали думки завоювати християнську Візантію й ісламувати її населення. Однак вони розуміли, що однією військовою силою їм не вдасться побороти імперію. Тому, паралельно з ударами по Візантії на суходолі й на морях, араби намагалися ослабити християнську країну зсередини. Скориставшись важким становищем Візантії при останніх імператорах Іраклійської династії, халіф Сулейман допоміг логофету провінції Анатолік Левові Ісавру зайняти трон у Константинополі. Прибувши з єретичного Анатоліка в столицю, Лев Ісавр із подивом і обуренням побачив, як поклоняються іконам мешканці столиці. Вихований у презирстві до всяких людських зображень у храмах, він спостерігав за натовпом, який ставав на коліна перед брамою Халкі, на якій була ікона Спаса Нерукотворного. Проте він розумів, що це одна з найбільших константинопольських святинь, усунення якої може призвести до народного повстання.
В скорім часі у своїх іконоборчих планах імператор знайшов прихильників серед юдеїв, які нестерпно дивилися, як християни моляться перед іконою Ісуса Христа, в той час як вони, юдеї, вважають Його не Господом, не Месією, не Спасителем, а самозванцем і відступником. Багато євреїв вибиралися з кварталів, де розташовувалися християнські храми з іконами, згортаючи при цьому торгівлю, яка приносила непогані прибутки для імперії. Ці події дуже сильно турбували імператора, тому він став вичікувати нагоди, щоб зробити удар по іконошануванню. Проте, недовго він її очікував.
У 726 році в Середземному морі стався потужний землетрус із виверженням магми з вулкана, від чого в морі утворився цілий острів. Видовище було жахливе, багатьом здавалося що настає кінець світу. Імператор із своєю іконоборчою командою вирішили скористатися стихійним явищем. Вони об’явили, що це знамення гніву Божого за ідолопоклонство іконам. Тому імператор Лев III Ісавр робить фатальний крок, який кидає Візантію у вир громадянської війни: без згоди Константинопольського патріарха Германа, Римського папи Григорія II і жодного іншого предстоятеля помісної Церкви він в 726 році видає розпорядження про заборону іконошанування.
Більше ста років лилися сльози і безвинна кров істинно православних, які боролися за право зображати на іконах Господа нашого Ісуса Христа, Божу Матір і святих, і лише в 787 році у місті Нікеї, за імператриці Ірини (вдови імператора Лева Хозара), був скликаний VII Вселенський Собор, який затвердив іконошанування.
Хоча після цього Собору на деякий час і настало послаблення гоніння на іконошанувальників, після смерті імператриці Ірини на святі ікони знову було розпочато гоніння наступними трьома імператорами. І тільки в середині IX ст. шанування ікон було остаточно відновлене й затверджене на Помісному Константинопольському Соборі (842 р.). Особливістю цього собору була те, що його делегати вирішили встановити нове церковне свято: торжество православ’я.
Перше святкування було призначене на 11 березня 843 року, в першу Неділю Великого посту. В цей день із собору святої Софії Константинопольської почався хресний хід до царського палацу, який очолювали патріарх Мефодій, цариця-регентша Феодора і майбутній імператор Михаїл III, якому було тоді всього лише три роки. Слідом за ними йшло багато жителів Константинополя. Біля брами перед імператорським палацом була відслужена літія за тих, хто загинув за шанування ікон. Потім процесія повернулася в собор святої Софії, на стінах якої були прикріплені великі ікони. Патріарх проголосив, що віднині й повік Церква Христова кожної першої Неділі Великого посту буде святкувати торжество православ’я як пам’ять про загиблих у боротьбі з найтривалішою, найкривавішою і найстрашнішою єрессю в усій історії Церкви, а також як остаточне відновлення шанування ікон. Згодом свято торжества православ’я стали відзначати як перемогу над усіма іншими єресями, що закрадалися в Церкву як до, так і після іконоборства. Так з’явилося святкування і особливий чин, званий Торжество Православ’я.
В XII і XIV ст. ця служба була значно доповнена за рахунок включення інших текстів, що зображають головні догмати християнства. Ця служба є торжеством Церкви над усіма коли-небудь існуючими єресями та розколами. В ньому стверджується не тільки православне вчення про іконошанування, але і всі догмати та постанови семи Вселенських Соборів. Особливе місце в цій службі займає чин анафематствування. Анафема проголошується соборно не тільки іконоборцям, але всім, хто звершив тяжкі гріхи перед Церквою. Чин Торжества Православ’я складається з молебню на середині храму перед іконами Спасителя і Божої Матері, під час якого священнослужителі моляться Господу про ствердження у вірі православних християн і повернення на шлях істини всіх відступивших від Церкви. Голосно читається Символ віри, співається Вічна пам’ять всім померлим захисникам віри Православної і Многая літа – всім живущим.
Молитву, яку передання приписує одному із великих наставників духовного життя святому Єфрему Сиріну, можливо дійсно назвати великопісною, оскільки вона особливо вирізняється серед співань і молитв Посту. Ось текст цієї молитви:
Господи і владико життя мого!
Дух лінивства, безнадійності, владолюбства
і марнослів`я не дай мені.
Дух доброчесности, смиренномудрости,
терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму.
Так, Господи Царю,
даруй мені бачити провини мої
і не осуджувати брата мого,
бо ти благословен єси на віки вічні.
Амінь.
Ця молитва читається двічі в кінці кожної великопісної служби від понеділка до п`ятниці (по суботах і неділях її не читають, оскільки богослужіння у ці два дні, як побачимо згодом, відрізняються від цілого великопісного ладу). При першому читанні цієї молитви після кожного прохання кладеться доземний поклін. Потім дванадцять разів читається про себе молитва “Боже, очисти мене грішного” з поклонами в пояс. Після цього знову читається вся молитва і кладеться один доземний поклін.
Чому ця коротка і проста молитва посідає таке вагоме місце у всьому великопісному богослужінні? Бо в ній перелічуються особливим, властивим лише цій молитві чином всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначається, так би мовити, список наших індивідуальних подвигів. Мета цих подвигів — насамперед — вивільнення від якогось головного пороку, що викривлює все наше життя і перешкоджає нам вступити на шлях звернення до Бога.
Головний порок — лінивство, недбалість, поверховність. Це — та непояснима лінь і пасивність всієї нашої істоти, яка завжди стягує нас “униз” і не дає підніматися “уверх”, постійно переконуючи в даремності прагнення, а відтак і непотрібності щось змінити. Це насправді глибоко закорінений в нас цинізм, який на кожен духовний поклик відповідає: “Навіщо?” — і через який ми впродовж усього свого життя розгублюємо дану нам духовну силу. Лінивство — корінь усіх гріхів, бо воно отруює духовну енергію біля самих її витоків.
Плід лінивства — безнадія, в якій всі вчителі духовного життя вбачають щонайбільшу небезпеку для душі. Людина, опанована безнадією, позбавлена снаги помітити щось добре, для неї все крутиться довкола заперечення і песимізму. Це воістину диявольська влада над нами, адже диявол передусім носій олжі, неправди. Він сіє олжу про Бога і про світ, він насичує життя пітьмою і запереченням. Безнадія — це самогубство душі, бо коли людиною володарює безнадія, вона нездатна побачити світло і прагнути до нього.
Владолюбство!. Любов до влади. Хоч як це може видатися дивно, але саме лінивство, недбалість і безнадія породжують у нашому житті владолюбство. Лінощі і безнадія спотворюють наше ставлення до життя, спустошують його і позбавляють будь-якого сенсу; вони приневолюють шукати відшкодування у зовсім неправильному ставленні до інших людей. Якщо моя душа не спрямована до Бога, не має собі за мету вічні цінності, вона неминуче стане егоїстичною, а це значить, що всі інші істоти вона сприйматиме як засіб для задоволення власних бажань. Якщо Бог — не Господь і Владика мого життя, то я сам перетворююсь на свого пана і владику, стаю абсолютним центром мого власного світу і розглядаю все виходячи з моїх потреб, моїх бажань і моєї оцінки. Владолюбство, відтак, докорінно спотворює моє ставлення до інших людей, намагаючись підкорити їх собі. Воно не завжди спонукає нас безпосередньо командувати і властвувати над людьми. Воно виявляє себе і в байдужості, презирстві, відсутності зацікавлення, уваги і пошани до інших людей. Дух лінивства і безнадії в цьому випадку спрямований на інших; і духовне самогубство поєднується з духовним вбивством.
Після всього цього — марнослів`я. Людина — єдина з-поміж покликаних Богом творінь — отримала дар мови. Всі Святі Отці вбачають у цьому “відбиток” образу Божого в людині, адже Сам Бог явлений нам як Слово (їв. 1:1). Та будучи найвищим даром, воно водночас є і найбільшою небезпекою. Виражаючи насправді сутність людини, її самоздійснення, саме завдяки цьому слово може стати засобом падіння, самознищення, обману і гріха. Слово спасає і вбиває, слово надихає і слово отруює. Правда знаходить вираз у слові, але й диявольська олжа користується словом. Володіючи вищою позитивною силою, воно має і величезну негативну силу. Слово створює позитивне і негативне. Коли слово відхиляється від своєї божественної природи і призначення, воно стає марним. Отже підсилює дух лінивства, безнадії і владолюбства, перетворюючи життя на справжнє пекло. Слово тоді дійсно є владою гріха.
Отож покаяння спрямоване проти цих чотирьох видів гріха. Це перешкоди, які потрібно прибрати. Однак зробити це під силу лише Богові. Ось тому перша частина цієї постової молитви — крик із глибини людської безпорадності. Далі молитва переходить до позитивних цілей покаяння. їх також чотири.
Доброчесність, чистота! Якщо не надавати цьому слову, як це часто буває, лише сексуального, побічного значення, то його слід розуміти як позитивну протилежність духові лінивства. Лінивство передусім означає розвіяння, розірваність, поламаність наших думок і уявлень, нашої енергії, нездалість бачити речі, як вони є, в цілості. Протилежністю лінивству саме і є цілісність. Якщо чистота (цнотливість) звичайно вважається чеснотою, що є протилежною сексуальній розбещеності, то це власне тому, що поламаність нашого існування ніде так себе не виявляє, як у сексуальній розпусті, у відчуженні життя тіла від життя духу, від духовного контролю. Христос відновив у людині цілісність, відбудував правдиву ієрархію цінностей, привівши нас знову до Бога.
Перший чудесний плід цієї цілісності або доброчесності — смирення. Ми вже говорили про нього. Воно перш за все — перемога правди в людині, знищення тієї облуди, в якій ми звичайно живем. Лише смиренні спроможні жити по правді, бачити і визнавати речі такими, якими вони є, і завдяки цьому дозирати велич Бога, Його милосердя і любов до всіх. Ось чому сказано, що Бог смиренним дає благодать і противиться гордим. За доброчесністю і смиренням природно стоїть терпеливість. Зіпсута в своїй природі людина — нетерпляча, бо, не вміючи бачити себе, скора на суд і осудження інших. її поняття про все неповні, уривчасті, викривлені; вона судить про все, орієнтуючись на власні смаки і власну точку зору. Вона байдужа до всього, окрім самої себе, тому її головне бажання — якнайшвидше мати життєвий успіх.
Терпеливість — це воістину божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він “поблажливий” до нас, але через те що Він бачить реально саму глибину речей, якої ми в своїй сліпоті недобачаємо і яка Йому відкрита. Чим більше ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливіші, тим сильніше відображаємо в собі притаманне тільки Богові бережне ставлення, пошану до кожної окремої істоти.
Нарешті, вінцем і плодом усіх чеснот, усіх зусиль і подвигів є любов, та любов, котра, як уже було сказано, дається одним лише Богом, це той дар, який є метою всього духовного підготування і досвіду.
Все це сполучено воєдино в останньому проханні великопісної молитви, в якому ми просимо “зріти гріхи мої і не осуджувати брата мого”. Зрештою, нам загрожує одна небезпека — гординя. Гордощі — джерело зла, і зло — джерело гордині. Недосить, однак, бачити свої прогріхи, оскільки навіть ця позірна, уявляєма доброчесність може обернутися в гордість. Писання Святих Отців насичені застереженнями щодо цього різновиду святобливості, лже-благочестя, який, прикриваючись смиренністю і самоосудженням, може допровадити до сатанинської гордині. Проте коли ми правдиво прозираємо свої гріхи і не осуджуємо брата свого, коли, іншими словами, чистота, смиренність, терпеливість і любов сполучаються в нас у цілості, тоді і лише тоді головний ворог — гордість — знищується в нас.
Після кожного прохання молитви ми кладемо доземний поклін. Не тільки під час молитви святого Єфрема Сиріна кладуть доземні поклони; вони становлять характерну особливість всього великопісного богослужіння. Однак у цій молитві їх значення видно найкраще. В тривалому і важкому подвигові духовного відродження Церква не відділяє душу від тіла. Людина відпала від Бога вся, цілком, душею і тілом; і вся ціла людина мусить бути поновлена, аби повернутися до Бога. Гріховне падіння полягає якраз у перемозі плоті — тваринної ірраціональної похоті в нас — над духовною, божественною природою. Але тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що Сам Бог “став плоттю”. Отож спасіння і покаяння — не зневага до тіла, не нехтування ним, — але поновлення тіла у його справжнім служінні як виразу життя і духу, як храму найдорогоціннішої людської душі. Християнський аскетизм — не боротьба супроти тіла,але за нього. Ось чому уся людина — душею і тілом — кається. Тіло бере участь у молитві душі так само, як і душа молиться не зовні, а в своєму тілі. Відтак доземні поклони, психотілесний знак каяття і смиренності, покори, пошани і послуху, є прикметною особливістю великопісного богослужіння.
