Збори благочинь Коломийської Єпархії

8 лютого 2021 року, в Єпархіальному відбулись збори благочинь Коломийської Єпархії, на яких священнослужителі колядками та віншуваннями привітали Преосвященного Єпископа Коломийського і Косівського Юліана.

Першими Архіпастиря привітали працівники Єпархіального Управління: секретар Єпархіального Управління митр. прот. Юрій Бровчук, економ Коломийської Єпархії прот. Роман Лазарук, керівник прес-служби Єпархії прот. Віталій Козак, ієрей Василь Бойчук та ієрей Іван Венгрин.

Опісля кожне благочиння разом зі своїми благочинними вітали Архієрея із Різдвом Христовим, виконуючи неповторні Різдвяні колядки та віршовані віншування, після чого відбувались збори даних благочинь.

Під час засідань ішла мова про богослужбові, юридичні, суспільні, інформаційні питання життєдіяльності Єпархії та парафій. Особливу увагу було приділено завершенню перереєстрації статутів релігійних громад у новій редакції. Також Під час зборів Коломийського міського благочиння Владика Юліан привітав митр. прот. Миколу Мазурака із 70-літтям, яке той святкував нещодавно та, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, нагородив його Благословенною Першосвятительською Митрополичою Грамотою.

Наприкінці нарад Керуючий Коломийською Єпархією подавав усім батьківські настанови, дякував усім священнослужителям за щирі вітання та вручав пам’ятні подарунки.

Завершувались збори спільною світлиною духовенства благочинь із Архіпастирем.

Джерело :kolomija.com

Свята рівноапостольна Ніна, просвітителька Грузії

Свята Ніна народилася в Каппадокії, що на сході Малої Азії, у знаній і благочестивій сім’ї. Батько – римський воєвода Завулон, був родичем святого великомученика Георгія; мати – Сусанна – сестра тодішнього єрусалимського патріарха. У 12 років Ніна разом з батьками подалась у святе місто – Єрусалим. Тут її батько Завулон, яріючи любов’ю до Бога і бажаючи послужити Йому чернечим подвигом, прийняв благословення від блаженного патріарха Єрусалимського іти у Йорданську пустелю. Сльози котились по щоках, коли батько прощався зі своєю єдиною донечкою Ніною, яку він віддав Богу, – Отцю сиріт і Захиснику удів. Місце подвигів і смерті цього Божого угодника невідоме і досі. Мати ж святої Ніни прислуговувала бідним і хворим жінкам.
Святу Ніну віддали на виховання до однієї благочестивої стариці Ніанфори. Дівчинка була дуже талановита. За два роки перебування у стариці вона твердо засвоїла правила віри і благочестя. Щодня з ревністю вона читала Святе Письмо. Серце її палало любов’ю до Христа, Сина Божого, який, щоб спасти людей, пішов на хресні терпіння і хресну смерть. Коли Ніна читала зі сльозами на очах євангельську проповідь про розп’яття Христа Спасителя, вона задумалась над долею хітона Господнього.
– Де ж тепер є ця земна порфіра Сина Божого? – запитувала Ніна свою наставницю. – Не може бути, щоб загинула на землі ця велика святиня.
Тоді Ніанфора розказала все, що їй було відомо про долю Христового хітона.
– На північному сході від Єрусалима є країна Грузія, а в ній – місто Мцхет. Воїн, якому під час жеребкування дістався хітон Христа, відніс його у Грузинську землю.
Ніанфора додала, що жителі цієї країни, а також вірмени та інші прилеглі племена, досі перебувають у тьмі язичницьких вчень.
Слова стариці глибоко запали в серце святої Ніни. День і ніч вона молила Пресвяту Богородицю, щоби Та удостоїла її побачити Грузинську землю, знайти хітон Ісуса Христа, який зіткала Богоматір Своїми руками, і прикластися до нього. Також вона молила Пресвяту, аби Та послала її в Грузію проповідувати Святе Слово Господнє, яке було чужим для тамтешнього народу. Пречиста почула молитви Своєї раби. З’явившись уві сні, Мати Божа сказала:
– Йди у Грузинську землю, проповідуй там Євангеліє Господа Ісуса Христа і отримаєш благословення перед Обличчям Його. А я буду твоєю Покровителькою.
– Але як, – запитала Ніна, – я – слабка дівчина, зможу виконати це велике доручення?
Пресвята Діва, вручивши Ніні хрест, сплетений з виноградних грон, відповіла:
– Візьми цей хрест. Від буде для тебе захисним щитом від усіх видимих і невидимих ворогів. Силою цього хреста ти піднесеш в цій країні стяг віри у Сина Мого і Господа.
Проснувшись і побачивши у своїх руках чудесний хрест, свята Ніна стала цілувати його зі сльозами радості і захоплення. Потім вона зв’язала його своїм волоссям і пішла до свого дядька – патріарха Єгипетського.
Коли блаженний патріарх почув про з’явлення Богоматері і про повеління іти Ніні у Грузинську землю для проповідування Євангелія, то, побачивши в цьому явне виявлення волі Божої, благословив юну діву на подвиг проповідування.
Коли настав час іти святій Ніні у Грузинську землю, патріарх привів її у храм Господній до святого вівтаря і, поклавши не її голову свою руку, молився:
– Господи Боже, Спасителю наш! Відпускаю цю сироту – отроковицю на проповідь Твого Божества, передаю її у Твої руки. Благоволи, Христе Боже, бути її заступником і наставником всюди, де буде вона проповідувати про Тебе, і дай словам її таку силу і премудрість, яким ніхто не зможе перечити. Ти ж, Пресвята Богородице Діво, Заступнице всіх християн, зодягни Своєю силою, проти ворогів видимих і невидимих, отроковицю, яку Ти Сама обрала для проповідування Євангелія Сина Твого, Христа Бога нашого, серед язичницького народу. Будь завжди для неї покровом і захистом, не залиши її без Своєї милості, доки не виконає вона Твоєї святої волі!
У той час із Рима у Вірменію утікали 52 діви разом з царівною Ріпсімією і їх наставницею Гаіанією через намір царя Діоклітіана одружитися з Ріпсімією, попри те, що вона дала обітницю незайманості і увінчалась Небесному Мужу-Христу.
Ніна разом зі святими дівами досягла кордонів Вірменії. Згодом вони оселилися за містом у наметі, який розклали біля виноградного точила.
Як тільки Діоклітіан дізнався, що Ріпсімія ховається у Вірменії, він надіслав лист вірменському царю Тірідату, який на той час був ще язичником, щоби той відшукав царівну і повернув її в Рим, або ж, якщо захоче, може одружився з нею. Слуги Тірідата знайшли Ріпсімію. Коли цар побачив її, то сказав, що бажає царівну мати собі за жінку. Свята сміливо відповіла йому:
– Я заручена з Небесним Мужем-Христом. Як же ти посмієш торкатися Христової нареченої?
Тірідат, збуджений тваринним інстинктом, гнівом і соромом, наказав віддати святу на муки. Після численних жорстоких тортур тіло Ріпсімії порубали на частини. Такої ж долі зазнали усі діви і їх наставниця Гаіанія. Лише свята Ніна чудом спаслась від смерті – невидима рука направила її у кущ диких нерозцвілих троянд, де вона сховалась від убивць.
Піднявши очі, Ніна побачила, як душі святих мучениць відходили у небо. Тоді свята з риданням вигукнула:
– Господи, Господи! Чому Ти залишив мене одну серед цих єхидн?
У відповідь ангел промовив:
– Не сумуй, потерпи трішки, адже і тебе Господь візьме у своє Царство слави. Але це буде тоді, коли колюча і дика троянда, яка навколо тебе, вкриється духмяним цвітом. Тепер піднімись і йди на північ, де достигають великі жнива, але де немає женців.
Згідно з цим повелінням, свята Ніна попрямувала сама в далеку дорогу. Утомившись, дівчина присіла на камінь і почала роздумувати: куди веде її Господь? Які будуть плоди від її праці? І чи недаремною буде ця далека і нелегка подорож? Заглибившись у роздуми, вона заснула і побачила сон: їй явився високий муж. Волосся його спадало на плечі, а в руках у нього був паперовий згорток, у якому містився текст грецькою мовою. Розгорнувши згорток, він дав його Ніні і наказав читати, а сам зник. Проснувшись і побачивши в руках чудесний згорток, свята Ніна прочитала наступні євангельські слова:
«Істинно кажу вам: де тільки оця Євангелія проповідувана буде в цілому світі, – на пам’ятку їй буде сказане й те, що зробила вона.
Нема ні чоловіка, ні жінки: всі бо є ви єдині в Христі Ісусі.
Промовляє тоді їм Ісус: «Не лякайтесь! Ідіть, повідомте братів Моїх, – нехай вони йдуть у Галілею, – там побачать Мене!».
«Хто вас приймає – приймає Мене, хто ж приймає Мене, – приймає Того, Хто послав Мене».
Бо дам Я вам мову та мудрість, що не зможуть противитись чи суперечити їй всі противники ваші.
А коли вас водитимуть до синагог, і до урядів, і до влад, – не турбуйтеся, як або що відповідати чи що говорити, – Дух бо Святий вас навчить тієї години, що потрібно казати!
І не лякайтесь тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може.
Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку, Амінь!».
Це Божественне видіння підкріпило святу Ніну у подальшій нелегкій дорозі. Тяжку працю, голод, спрагу і страх перед хижими тваринами довелось подолати святій, аж поки вона прибула у древнє місто Урбнісі. Тут вона прожила близько місяця, і дізнавшись, що чоловіки з міста ідуть у Мцхет на поклоніння своїм лжебогам, Ніна примкнула до них.
День був ясний і сонячний. Перший день перебування Ніни у місті, яке вона мала навернути до Бога, став останнім днем господарювання там язичницьких ідолів.
Натовп народу з благоговінням стояли перед своїми богами, а жерці тим часом приготовляли усе потрібне для принесення кровавих жертв. Згодом почувся у повітрі запах фіміаму, потекла жертовна кров, загриміли труби та тимпани, і люди разом з царем вклонились язичницьким богам. Свята Ніна не могла дивитись на усе це, і, піднісши очі, почала молитись:
– Всесильний Боже! Дай цьому народові пізнати Тебе. Роздуй ці ідоли, як вітер роздуває пил і попіл. Поглянь з милістю на цей народ, який Ти створив своєю правицею, і ушанував Своїм Божественним образом. Ти, Господи і Владика, – так полюбив Своє творіння, що Свого Сина Єдинородного віддав за спасіння людства, – визволи душі цих Твоїх людей від погибельної влади князя тьми, який засліпив їх розумні очі, тому вони не бачать істинного шляху до спасення. Благоволи, Господи, побачити мені знищення цих гордих бовванів. Зроби так, щоб цей народ і всі люди землі зрозуміли подароване Тобою їм спасення, щоби і північ, і південь зраділи разом з Тобою, і щоб всі народи поклонилися Тобі, Єдиному Предвічному Богу, в Єдиному Твоєму Синові, Господу нашому Ісусу Христу, якому належить слава на віки.
Ще не закінчила свята молитись, як тут раптово грозові хмари піднялись із Заходу і швидко понеслись течією ріки Кури. Побачивши небезпеку, люди почали втікати, Ніна ж сховалась у щілині гори. Блискавки одна за одною спалахували над тим місцем, де були ідоли. За деякий час язичницькі боги були розбиті, стіни капища попадали, а річкові води понесли за течією уламки, які ще залишились від гордих бовванів. Усе це сталося в день Преображення Господнього.
Опісля, свята Ніна ввійшла у місто Мцхет. Коли вона прямувала до царського саду, то дружина садівника Анастасія, вийшла їй назустріч, наче до знайомої. Анастасія поклонилась святій, привела її у свій дім і, омивши ноги і помазавши голову олією, дала їй хліба і вина. Ніна залишилась жити у цьому домі. Та згодом, за бажанням святої Ніни, чоловік Анастасії побудував для неї невеличкий будинок у саду. Тут свята Ніна день і ніч перебувала у молитві перед хрестом, який дала їй Богоматір. Із цього будиночка відкрились світлі подвиги і чуда, які творила свята у славу Божу. За молитвами святої, Анастасія, яка була неплідна, позбавилась цієї хвороби і стала матір’ю численної і щасливої сім’ї. Саме Анастасія була першою жінкою, яка увірувала у Грузії в Христа.
Згодом свята Ніна почала відкрито проповідувати Євангеліє і закликати грецьких язичників і юдеїв до покаяння і до віри Христової. Її благочестиве, праведне життя було відоме усім і народ тягнувся до святої поглядом, слухом і серцем. Жителі міста, а особливо єврейські жінки, стали часто приходити до Ніни, щоб послухати з її уст нове вчення про Царство Боже і вічне спасення. Багато хто таємно увірували в Господа.
Авіафар, який прийняв Христа, розказав святій Ніні про хітон Господній. Еліоз – дід Авіафара, отримав з Єрусалима лист, у якому було написано:
«Той, до Кого приходили персидські царі з дарами на поклоніння, виріс і став проповідувати, що Він – Христос, Месія і Син Божий. Прийдіть в Єрусалим, щоб побачити Його смерть, якій Він буде відданий згідно з законом Мойсея».
Коли Еліоз збирався іти в Єрусалим, мати його благочестива стариця з роду первосвященика Ілії, сказала йому:
– Іди, сину мій, за царським кличем, але благаю тебе, – не будь разом з нечестивими проти Того, Кого вони планують вбити. Він – Той, про Кого проповідували пророки, Той, Хто є загадкою для мудреців, Він є таємницею, яка прихована від початку.
Еліоз разом з Лонгіном Каренійським прийшов у Єрусалим і бачив як розпинали Христа. Мати Еліоза залишилася в Мцхеті. Напередодні Пасхи, вона раптово почула у своєму серці, ніби удари молотка, яким забивають цвяхи, і голосно промовила?
– Загинуло сьогодні царство Ізраїлю, тому що віддали на смерть Спасителя та Визволиителя його. Народ цей буде винен у крові свого Творця і Господа. Горе мені, що я не померла раніше: не чула б я цих страшних ударів! Не побачу я більше на землі Славу Ізраїлю!
Сказавши ці слова, вона померла. Еліоз, який був присутній на розп’ятті Христа, придбав хітон Ісуса від римського воїна, який отримав його за жеребкуванням, і приніс його в Мцхет.
Сестра Еліоза – Синодія, вітаючи його з благополучним поверненням, розказала йому про чудесну і миттєву смерть матері і про її передсмертні слова. Коли Еліоз показав сестрі хітон Господній, Синодія, взявши його, почала цілувати зі сльозами і, притиснувши його до грудей, зразу ж померла. Ніхто не зміг вийняти із рук померлої цю священну одежину. Згодом Еліоз поховав сестру разом з хітоном таємно, так, що до сьогодні ніхто не знає місця поховання Синодії. Дехто припускає, що могила розміщена всередині царського саду, де тоді ріс великий кедр.
Почувши цю розповідь, свята Ніна почала молитись біля цього дерева, проте вона сумнівалась у тому, що хітон Господинь лежить саме там. Таємні видіння запевнили святу, що це є святе місце, яке в майбутньому буде прославлене.
Та свята Ніна не переставала проповідувати слово Боже. Разом з нею славили Христа її учні, особливо Сидонія і її батько Авіафар. Навіть цар роздумував про віру Христову, адже ця віра поширилась не тільки у сусідній Вірменії, але і в Римській імперії, де цар Константин переміг ім’ям Христа всіх ворогів. Також Римський цар прийняв християнство і став захисником віруючих.
Грузія була під владою римлян, і син Міріана – Бакар, був у той час заручником в Римі. Тому Міріан не боронив Ніні проповідувати Христа у своєму місті. Ненавиділа християн дружина Міріана, цариця Нана, яка була жорстокою до християн, адже сердечно шанувала бездушних ідолів. Цариця навіть наказала спорудити пам’ятник богині Венері у Грузії.
Та згодом трапилась біда. Цариця захворіла. І чим більше зусиль докладали лікарі, щоб вилікувати хвору, тим більше обертів набирала хвороба. Цариця була при смерті. Жінки, які прислуговували біля неї, побачивши велику небезпеку, стали просити царицю, щоб вона покликала старицю Ніну, яка лиш однією молитвою до Господа зціляє всяку хворобу. Цариця наказала привести до неї Ніну. Свята ж, випробовуючи віру і смирення цариці, мовила:
– Якщо цариця хоче бути здоровою, нехай прийде до мене сюди у будиночок, і я запевняю, – вона отримає тут зцілення силою Христа, Бога мого.
Цариця покорилась волі святої і наказала своїм слугам занести її до будиночка Ніни. Слідом, йшов син цариці Рев і сила-силенна народу.
Свята Ніна розпорядилась, щоб хвору поклали на її ложе, і, клякнувши перед царицею, почала сердечно молитись до Господа, Лікаря душі і тіла. Потім, взявши хрест, поклала його на голову, ноги та обидва плеча хворої, таким чином перехрестивши царицю. Як тільки вона це зробила, цариця піднялась з постелі здоровою. Подякувавши Господу Ісусу Христу, цариця перед святою і народом, а опісля, і вдома, перед чоловіком своїм, визнала, що Христос є істинним Богом. Свята стала для цариці подругою і постійною співрозмовницею. Сам цар Міріан зволікав відкрито визнавати Христа, а старався, навпаки, бути ревним ідолопоклонником. Одного разу він навіть хотів винищити проповідників Христових і Ніну теж.
Близький родич персидського царя, чоловік вчений і ревний прибічник зороастрового вчення, прийшов у гості до Міріана. І ось у нього вселився біс. Боячись гніву персидського царя, Міріан вмовляв через послів святу Ніну, аби вона прийшла і зцілила царевича. Свята наказала привести хворого до кедра, який був всередині царського саду, повернула царевича обличчям на схід і з піднятими руками наказала йому тричі промовити: «Відрікаюсь від тебе, сатано, і передаю себе Христу, Сину Божому!».
Як тільки біснуватий тричі промовив ці слова, дух, потрясши царевича, звалив його на землю, наче мертвого. Однак, біс не зміг протистояти молитві святої діви, і вийшов з хворого. Царевич після хвороби увірував в Христа і повернувся у свою державу християнином. Цього Міріан не хотів більше, аніж смерті царевича, тому що Міріан боявся гніву персидського царя, який був ідолопоклонником. Цар Міріан почав погрожувати смертю святій Ніні і всім християнам, які перебували в місті.
Згодом і Міріан увірував в Христа. Для Грузії він був тим, ким імператор Константин був у той час для Рима і Греції. Господь обрав Міріана, щоб він керував «спасінням Грузинської землі».
Згодом цар Грузії направив послів до Греції до імператора Константина з проханням прислати йому єпископів та священиків, які б охрестили народ, навчили вірі Христовій і затвердили в Грузії святу Божу церкву. Поки посли виконували наказ царя, Ніна проповідувала народу Євангеліє, вказуючи істинний путь до спасіння душ і успадкування небесного Царства. Учила народ молитись, таким чином готуючи їх до святого хрещення.
Цар забажав до приходу священиків побудувати храм Божий і обрав для цього місце, яке вказала свята Ніна, – у своєму саду, саме там, де ріс кедр.
– Нехай цей тлінний сад перетвориться у нетлінний і духовний сад, який даватиме плоди для життя вічного! – промовила свята Ніна.
Кедр зрубали. З шести сучків витесали шість стовпів, на яких триматиметься уся будова. Коли хотіли підняти сьомий стовп, якого витесали із самого ядра дерева, щоб заложити основу храму, усі здивувались, – його неможливо було підняти. При сутінках, опечалений цар пішов додому, роздумуючи над тим, щоб це могло означати? Розійшовся і народ. Тільки Ніна зі своїми ученицями залишилась там на всю ніч. Вони молились і обливали слізьми пень зрубаного дерева. Рано-вранці з’явився святій Ніні дивний юнак, підперезаний вогняним поясом, і сказав їй на вухо три якихось таємних слова, почувши які, свята впала на землю і вклонилась йому. Потім цей юнак підійшов до стовпа і, обнявши його, підняв високо в повітря. Стовп світився, наче блискавка, так, що освітив все місто. Цар з народом зібрались там, і зі страхом та радістю дивилися на чудесне видіння. Згодом стовп став нерухомо на своє місце. З нього почало текти пахуче і цілюще миро. А всі, хто з вірою помазувався цим миром, отримували зцілення недуг.
Велика кількість народу, яка приходила до цілющого стовпа, спонукала царя побудувати навколо огорожу. Це місце почали шанувати не тільки християни, але і язичники. Згодом було закінчено будівництво першого в Грузії дерев’яного храму.
Цар Константин радо прийняв послів і відгукнувся на прохання царя Міріана, пославши у Грузію Антіохійського архієпископа Євстафія з двома священиками і трьома дияконами. Також імператор дав усе необхідне для здійснення богослужіння. Згодом цар Міріан зібрав усіх керівників областей, воєводів і придворних для того, аби вони прийняли хрещення у річці Курі. Неподалік, священики хрестили і народ.
Не прийняли хрещення Мцхетські євреї, окрім первосвященика Авіафара зі своєю сім’єю і ще п’ятдесят сімей, які були нащадками розбійника Варавви.
Так, з Божою допомогою, архієпископ Євстафій разом зі святою Ніною навернули до Господа Грузинський народ. Затвердивши на грецькій мові богослужіння і освятивши перший в Мцхеті храм на честь дванадцяти апостолів, архієпископ Євстафій повернувся в Антіохію. А в Грузії поставив єпископа – ним став пресвітер Іоанн, який залежав від Антіохійського престолу.
Після декількох років, благочестивий цар Міріан відправив до Константина послів, які від імені царя Грузинського, просили імператора прислати в Грузію якомога більше священиків, щоб усі в Грузинській землі мали змогу слухати слово спасіння і вхід у вічне Христове Царство було відкрите для всіх. Просив цар прислати і вправних архітекторів для будування кам’яних церков. Константин виконав прохання Міріана. Окрім великої кількості золота і срібла, імператор вручив послам частинку животворящого древа хреста Господнього, який віднайшла свята Єлена, матір Константина. Також Римський правитель дав один із цвяхів, яким були прибиті до хреста пречисті руки Господні, а також ікони Спасителя, Пресвятої Богородиці, і ще мощі мучеників. Константин відпустив сина Міріана – Бакурія, який довгий час був заручником у Римі.
Згодом у Грузії римські архітектори заснували перший храм у селі Єрушети, де залишили цвях з хреста Господнього. А другому храму, що був закладений у селі Манглисі, подарували частинку Животворящого древа. Кам’яний храм на честь Преображення Господнього у Мцхеті за бажанням царя і вказівкою Ніни, був закладений в царському саду, біля будиночка святої. Та свята не побачила цього храму у завершеному вигляді.
Ховаючись від слави і хвали, що приносили святій і цар, і народ, а яріючи ще більше служити Богові, Ніна проміняла багатолюдне місто на гори, на безводні висоти Арагви. Молитвою і постом свята готувалася до нових трудів на благо своєї душі. Жила вона у невеличкій печері, яка ховалась за гілками дерев. Ніна слізьми вимолила воду із каменя, з якого і досі котяться каплі води, мов сльози, тому його називають в народі «слізним».
Жителі Мцхета бачили чудесне видіння: протягом декількох ночей новозбудований храм прикрашав світлий хрест з вінком із зірок, який височів над ним. Коли надходив ранок, від цього хреста відділялись чотири найсвітліші зірки і розходились – одна на схід, друга – на захід, третя освічувала церкву, дім єпископа і місто, а четверта, освітивши будиночок святої Ніни, піднімалась на вершину скелі, на якій росло одне величне дерево. Ні єпископ, ні цар не розуміли, що це означає. Та свята Ніна сказала зрубати це дерево, витесати з нього чотири хрести. Перший поставити на скелі; другий – на західному боці від Мцхета, на горі Тхоти – місті, де цар Міріан спочатку осліп, а потім прозрів і визнав Істинного Бога; третій віддати царській невістці, дружині Рева, Соломії, щоб та поставила хрест у своєму місті Уджармі; четвертий віддати у село Бодби – володіння Кахетинської цариці Соджі (Софії), до якої Ніна згодом відправиться, щоб навернути царицю до віри Христової.
Узявши зі собою пресвітера Іакова і одного диякона, свята Ніна подалась у гірські краї, на північ від Мцхета, проголошувати там євангельські вчення. Дикі горці під впливом Божественної сили євангельського слова, чудесних видінь, згодом прийняли Євангеліє царства Христового, знищили своїх бовванів і охрестились від пресвітера Іакова. Пройшовши Кокабети і навернувши всіх жителів до християнської віри, свята проповідниця направилась на південь Кахетії. Коли досягла поселення Бодби – кордонів її святих подвигів і земного мандрування, оселилась там. Побудувавши на схилі гори хатинку і проводячи дні і ночі в молитві перед святим хрестом, Ніна швидко привернула до себе увагу жителів цього краю. Вони постійно збиралися у Ніни, щоб послухати вчення про Христову віру і про шлях до вічного життя. У Бодби жила цариця Соджа (Софія), яка одного разу разом з іншими прийшла послухати Ніну. Згодом цариця зі своїми царедворцями і народом охрестилась від пресвітера Якова.
Завершивши в Кахетії останню справу свого апостольського служіння у Грузинській країні, свята отримала Боже одкровення про наближення своєї смерті. Повідомивши про це царя Міріана, свята просила для нього і для його земель вічне благословення Боже і Пречистої Діви Богоматері. Ніна написала до царя лист:
«Я, як мандрівниця та чужинка, відходжу тепер з цього світу і піду шляхом своїх отців. Прошу тебе, царю, відправ до мене єпископа Іоанна, щоб він приготував мене до вічного життя, бо день смерті моєї вже близько».
Прочитавши лист, цар разом з придворними і єпископом швидко направились до вмираючої, яку застали ще живу. Численний народ, оточивши смертне ложе святої, зрошували його слізьми; багато хворих отримували зцілення, доторкнувшись до її постелі. На кінець, свята Ніна, на прохання її учениць, розказала про своє походження і життя. Соломія з Уждарми записала цю розповідь.
– Нехай буде описане моє бідне і ліниве життя, щоб воно було відоме і дітям вашим нарівні з вірою вашою і любов’ю, якою ви полюбили мене. Нехай нащадки знають про ті видіння Божі, які ви бачили своїми очима і яких ви є свідками.
Потім вона дала декілька напучувань, благоговійно причастилась Тіла і Крові Христа із рук єпископа, а ще висловила прохання: похоронити її тіло у тому будиночку, де вона є тепер для того, щоб Кахетинська церква «не була сиротою». Потім – віддала дух свій у руки Господа.
Смерть великої проповідниці віри і благочестя опечалила народ, який хотів перенести тіло святої у Мцхетську соборну церкву і поховати Ніну біля живоносного стовпа. Та попри усі зусилля, гріб святої Ніни не могли зрушити з місця. Тому святу поховали на місці її вбогої хатинки у поселені Бодби.
За деякий час цар Міріан заложив на могилі святої Ніни храм, а його син Бакур – добудував його і освятив на честь родича Ніни, святого великомученика Георгія. Храм цей відновлювали безліч раз, та жодного разу він не був на грані знищення. Храм зберігся і до сьогодні.
Господь прославив нетлінне тіло святої Ніни. На її гробі було безліч чуд. Благодатні знамення, життя, яке нагадувало життя ангелів, апостольські труди, які вона почала і зі славою закінчила, спонукали юну Грузинську церкву визнати святу Ніну, за благословенням Антіохійської церкви, рівноапостольною просвітительницею Грузії, долучити її до лику святих і встановити на її честь щорічне свято 28 січня – день її блаженної смерті.
Завдяки святій рівноапостольній Ніні, Грузія почула євангельські проповіді про Спасителя грішних, Отця сиріт і вдів. Саме вона охрестила Грузинську землю і навернула на істинний шлях тисячі людських душ. Господь дав їй цей нелегкий хрест, адже знав, що саме вона зможе його гідно нести дорогою життя. Свята Ніна ніколи не перечила волі Божій, тому хрест для неї був не тягарем, а джерелом спасення.
Як часто нам не вистачає смирення, сили нести свої земні хрести. Тому, просімо святу рівноапостольну Ніну молити за нас Господа Ісуса Христа, щоб дав нам сили нести свої хрести, ніколи не впадати у відчай перед спокусами царя і слуг тьми. Адже, якщо Господь посилає випробовування, значить у нас ще є шанс спастись. Не опустімо свій шанс, бо він може бути останнім.

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ ЄПИСКОПА ЮЛІАНА

Єпископа Коломийського і Косівського ЮЛІАНА Всечесні отці, дорогі браття і сестри! Христос Рождається! Знову з духовним трепетом і радістю ми чуємо ангельську пісню: «Слава у вишніх Богу, мир на землі, в людях благовоління!» (Лк. 2, 14). Знову завдяки Божій милості ми згадуємо про подію Вселенського значення – Втілення Предвічного Бога Слово, Який, Народившись у Вифлеємі від Приснодіви, став Боголюдиною! Втілення Бога – це радість для всього людства. І ангельський світ, прославляючи Господа, радіє разом з нами, тому що всі ми обдаровані Спасителем, Який відкрив для нас шлях освячення й осягнення Царства Небесного. До цієї події людська природа ворогувала з Творцем, а тепер примирилася, з’єдналася з Ним у Втіленні. Небесний Отець послав до нас Свого Сина Єдинородного, щоб Бог, ставши Людиною, врятував нас від загибелі й вічної муки: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто буде вірувати у Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ів. 3, 14). На горизонті людської історії зійшло Сонце правди. Бог відвідав народ Свій, освітивши Своїм світлом думки і почуття людей. Своїм Різдвом Бог приніс нове в наші відносини – Він підніс людину до синівського достоїнства, показавши для свого творіння новий шлях до досконалості, морального і духовного зростання: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного» (Ів. 13, 34). Ця головна заповідь кардинально змінює людські взаємовідносини – за умови, що людина сама цього бажає, тому що Бог не рятує нас без нас самих. Мудреці зі сходу принесли Богонемовляті Христу дари: золото, ладан і смирну. Вони подолали довгий шлях, щоб поклонитися Господу. Наш шлях набагато легший, тому що Бог уже серед нас, з нами живе, з нами говорить. Дуже часто, затьмарені життєвими клопотами, живучи в світі, який носить рани гріха і тління, страждаючи від хвороб, переживаючи горе, зустрічаючись із жорстокістю, ми втрачаємо вічну, нетлінну радість, забуваємо про Господа. Свята Церква, згідно зі словами Самого Спасителя, навчає нас навіть серед життєвих бід берегти в своїх серцях і сповіщати всім людям ту радість, яка прийшла до нас з Висоти і про яку в Євангелії написано, що ніхто її не відніме (Ів. 16, 22). Ця велика радість відкривається для нас сьогодні у всій своїй повноті – так само, як і дві тисячі років тому. Ми святкуємо Різдво Христове, тому що воно, відбувшись одного разу, вічно дарує людям мир і радість! Різдво Христове сповіщає нам, що ми покликані бути вірними Богу, служити Йому, навчитися любити, прославляти і дякувати. В Євангельській розмові зі своїми учнями Господь навчає: «Якщо любити Мене, – виконуйте заповіді Мої» (Ів. 14, 15). Шлях заповідей Бога – постійна і складна боротьба людини з самою собою: своїми пристрастями, гріхами і поганими звичками. Тому ми, які живемо сьогодні, повинні поглянути на своє життя через призму Закону Божого, докласти максимум зусиль для того, щоб заповіді Спасителя стали написаними у наших серцях, і постійно керуватися ними. Лише ідучи таким шляхом, ми зможемо змінити своє серце, свою волю, мислення, свої почуття, а отже, виконати Його благу волю щодо всіх нас, досягнувши святості і досконалості: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мт. 5, 48). Це і є справжнім сенсом людського життя! Перші слова ангелів, благовісників Народження Месії, які лунали до пастухів, були: «Не бійтеся; я благовіщу вам радість велику, яка буде всім людям. Бо нині у місті Давидовому Народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь». Ці ангельські слова сьогодні по-особливому лунають для нас, охоплених страхом епідемії, перед загрозою хвороби. Тому, прославляючи прихід Месії у піснеспівах і колядках, покладімо всю надію у своїх тривогах і переживаннях на Нього. Нам, православним християнам, особливо у час випробовувань, варто пам’ятати, що жодне зло у світі, при всій його могутності, не може затьмарити вищу істину, яка від самого Бога. У злі немає новизни. Хіба зло – це не калейдоскоп, в якому вимальовуються різні жахливі візерунки, але його наповнення незмінне? Людство добре знає всі маски зла. Зло паразитує і не має власного джерела буття. Лише у Божій любові до людини відкривається вічна новизна. Бог у Своїй любові творить щось нове. Творить новий світ, нову Людину. І ця творча дія знову починається з часу Його незбагненного Втілення. Адже, приймаючи образ Немовляти, здавалось б, такого безпомічного і беззахисного творіння, Господь показує нам, що все можливо людині подолати, тільки маючи Бога в самому собі. Переживаючи та святкуючи Народження Господа Ісуса Христа, приготуймо і всі ми ясла власних душ для покладення у них нашого Спасителя. І тоді радість від Божественної присутності у нашій душі дасть силу пройти всі випробування, виголошуючи: «І уповати буду на Нього і спасуся Ним, бо з нами Бог»! Молитовно бажаю, щоб Різдво Христове стало для нас джерелом постійної духовної радості, яка перемагає всяке світове зло, за словами святого апостола: «Це є перемога, що перемогла світ, – віра наша» (1Ів. 4, 5). Нехай це величне свято, освітлене сяйвом Вифлиємської зірки, завжди просвічує наші душі, даючи нам силу йти шляхом Самого Христа! Нехай святі дні Різдва – цієї Зимової Пасхи, будуть для нас часом особливої духовної радості і пізнання великого і благого Промислу Божого, який відкрився кожній людині в Його смиренному Різдві. Бачачи благовоління наших сердець, нехай милість і благодать Господа нашого наповнить кожну мить нашого життя. Амінь! Христос Рождається! Славімо Його! + Юліан Єпископ Коломийський і Косівський Різдво Христовем. Коломия 2020 р./2021 р.

В 10 гірсько-штурмовій бригаді молитовно пом’янули всіх, хто загинув у російсько-українській війні.

30 грудня 2020 року, в місті Коломия, біля пам’ятного меморіалу українським воїнам «Кожному поколінню своя війна», з благословення Преосвященного Єпископ Коломийського і Косівського Юліана капелан 10 гірсько-штурмової бригади митр. прот. Михаїл Возняк звершив Панахиду за спокій душ усіх загиблих у російсько-українській війні. Молитовно згадали ТИХ, завдяки кому ми всі маємо змогу зустріти новорічні свята в колі сім’ї, за ТИХ, хто дав надію нашим дітям на щасливе майбутнє. За ТИХ, хто віддав найцінніше – життя – за те, щоб наша країна мала шанс розквітнути, бути вільною, щасливою та незалежною. Доки ми їх пам’ятаємо – вони живі. Слава вам, браття! Слава Україні!

Джерело : сторінка 10 Гірсько- Штурмова Бригада

В селі Верхній Ясенів урочисто відкрили та освятили дитячий садочок

30 грудня, у рамках реалізації Національної президентської програми «Велике будівництво» у селі Верхній Ясенів відкрили дитячий садочок «Гуцулятко». З цієї нагоди на урочистості завітали голова районної ради Юрій Філипчук, голова районної державної адміністрації Василь Бровчук, перший заступник голови районної державної адміністрації Світлана Уршеджук, депутат обласної ради Сергій Басараб, селищний голова Верховинської ОТГ Василь Мицканюк, актив села Верхній Ясенів, дошкільнята закладу. Після привітальних слів керівництва відбулося урочисте перерізання стрічки. Далі приміщення дитячого садка з благословення Єпископа Коломийського і Косівського Юліана урочисто освятив настоятель Храму Пресвятої Тройці с. Верхній Ясенів митр. прот. Михайло Гергелюк у співслужінні ієрея Михайла Гергелюка. На звершення заходу діти підготували та подарували святковий концерт. Дитячий садок «Гуцулятко» найближчим часом зможуть відвідувати 40 дітей, він розрахований на дві групи. Ця довгоочікувана подія стала приємним святом та передноворічним подарунком, як для діток так і для дорослих.

Джерело :Верховинська районна рада

Преосвященний Владика Юліан благословив запалення головної новорічної ялинки Коломийської ОТГ

18 грудня 2020 року, вечором, на площі Відродження в місті Коломиї, відбулося урочисте запалення новорічної ялинки.

В святковому заході взяв участь Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан.

Цю подію традиційно вважають початком циклу новорічно-різдвяних свят.

Щоб стати свідками цієї казкової та захоплюючої події, на головній площі міста зібралося багато людей.

На початку благословити захід запросили духовенство.

Звертаючись до присутніх, Владика Юліан привітав усіх із Днем Святого Миколая, наголосивши: “Сьогодні ми з вами зібрались біля цього символу Різдвяних свят – Новорічної ялинки. Зелене дерево нагадує кожному про вічні цінності в нашому житті, що були принесенні у світ із приходом Спасителя.

Світло Вифлиємської зорі, що увінчує нашу красуню закликає кожного мешканця нашого міста покинути суєту земного життя та думками полинути в Різдвяну історію, готуючи ясла власної душі для приходу Немовляти-Месії”.

Також Його Преосвященство закликав присутніх ставати добрішими, творити діла милосердя, наслідуючи приклад великого Святителя та побажав Божого заступництва, різноманітних благ і миру в прийдешньому році.

Святковий захід продовжився виступами творчих колективів, у виконанні яких прозвучали церковні піснеспіви про Святого Миколая та колядки.

На святковому заході Єпископа Юліана супроводжували: економ Коломийської Єпархії прот. Роман Лазарук, працівник Єпархіального Управління ієрей Іван Венгрин та диякон Антон Трачук.

Джерело : https://kolomija.com

17 грудня пам’ять святої великомучениці Варвари

За царювання Максиміана, нечестивого римського імператора був на сході один чоловік знатний і багатий і славний, на ім’я Діоскор, родом і зловірством — еллін, котрий жив в Іліополі. Мав він доньку на ім’я Варвара, котру беріг як зіницю ока, бо не мав більше дітей, а лиш її одну. Коли почала підростати, стала з лиця дуже гарною, і не було рівною їй за красою дівчини в усій тій країні.
Тому отець її збудував для неї високий стовп вигадливої будови, а на стовпі влаштував помешкання прекрасні, і в них зачинив доньку свою Варвару, приставивши до неї добрих виховательок і рабинь, бо мати її вже померла. Зробив це, аби не бачили такої її краси прості та низькородні люди, бо вважав їхні очі недостойними бачити прекрасне обличчя доньки його. Живучи в тій палаті на високому стовпі, отроковиця втішалася, дивлячись з висоти на верхнє і нижнє творіння Боже — на світлість небесну і на красу земну.
Одного разу, як дивилася на небо і споглядала сонячне світло, сяйво місячне і окрасу зоряну, каже до виховательок і рабинь, котрі жили з нею: “Хто це сотворив?” Також поглянувши на красу земну: на родючі поля, і сади, і виноградники, на гори ж і води, запитала: “Чия рука створила все це?” Присутні ж кажуть їй: “Все те сотворили боги”. Запитала дівчина: “Які боги?” Відповіли їй рабині: “Боги, що їх батько твій вшановує і тримає їх у палатах своїх — золотих і срібних, і дерев’яних, — і поклоняється їм. Ті боги сотворили все, що бачиш на власні очі”. Дівчина ж, почувши ту мову їхню, і засумнівалася, і сама до себе каже: “Боги, яким поклоняється батько мій, створені руками людськими: золотих і срібних зробив золотар, кам’яних зробив каменяр, дерев’яних зробив майстер по дереву. Як ті рукотворні боги змогли зробити таку пресвітлу висоту небесну, і таку красу земну, не маючи змоги самі ні ходити ногами, ні працювати руками?” Так про себе думаючи, дивилася часто на Небеса вдень і вночі, надіючись із сотвореного Творця взнати. Одного разу ж, як вона довго на Небо дивилась, і бувши охоплена великим бажанням знати, хто сотворив благоліпну ту висоту, і простір, і світлість небесну. Раптом засяяло в серці її Світло Божественної Благодаті, і відкрив [Господь] очі її розуму на пізнання Єдиного невидимого, невідомого і неосяжного Бога, Котрий премудро сотворив Небо й Землю, і сказала про себе: “Єдиний має бути такий Бог, якого не зробила рука людська, але він сам живий по собі, і все рукою Своєю створює, заснував потугу земну, і просвітлює звище весь Всесвіт променями сонячними, сяйвом місячним і зоряним світлом; внизу ж прикрашає землю деревами і квітами різноманітними, і напоює її ріками й джерелами водними. Єдиний має бути такий Бог, котрий все підтримує, все влаштовує, все оживляє і все промишляє. Так отроковиця Варвара з сотвореного Творця пізнавати вчилася, оскільки збувалися на ній слова Давидові: “Повчився з усіх справ Твоїх, з творінь рук Твоїх навчався”. В тому навчанні її розгорівся в серці її вогонь любові Божественної, і розпалив її душу полум’ям жадання Бога, що на мала вона спокою ні вдень ні вночі, думаючи про Того Єдиного, Того Одного бажаючи пізнати напевно Бога і Творця всього.
Не могла мати ніякого вчителя з-поміж людей, який би відкрив їй Таїни Святої Віри, і на шлях Спасіння наставив — не міг бо ніхто приходити до неї, крім приставлених рабинь, оскільки батько її Діоскор пильно стеріг її. Проте сам Найпремудріший Учитель і Наставник Дух Святий, таємним вдиханням Своєї Благодаті в неї повчав її невидимо. І діяло в розумі її пізнання Правди. Була бо дівчина на стовпі тому немов птаха, що усамітнилася на [версі] споруди, про горнє думаючи, а не про низьке. Не лежала бо душа її ні до чого земного: не любила золота ні дорогоцінних перл та каміння коштовного, ні прикрас різних, ні якихось дівочих нарядів, ні про шлюб ніколи не думала, але тільки до Єдиного Бога всією думкою линула, бувши полонена любов’ю до Нього.
Надходив же час, коли належало отроковиці бути обручною з чоловіком, і численні багаті високородні й славні юнаки, про предивну красу її чувши, просили Діоскора, аби той зволив дати їм доньку свою за дружину. Піднявся Діоскор на стовп до Варвари, і почав говорити з нею про шлюб, оповідаючи їй про різних вродливих женихів, котрі бажають мати її за наречену — з котрим із них зволила б обручитися? Цнотлива ж дівчина Варвара, почувши від отця свого такі слова, зашарілася, соромлячись не лише чути, але й думати про шлюб. І всіляко того цуралася, не бажаючи [виконати] волю отчу, вважала бо для себе втратою, аби зів’яв цвіт чистоти її, і сплюндровані були безцінні перла дівства. Неодноразово батько напучував її скоритися волі його. [Проте вона] багато слів супроти того казала, а під кінець промовила: “Якщо й далі про те, батьку мій, говоритимеш, і змушуватимеш до обручення, то зроблю так, що надалі не зватимешся батьком. Я бо сама себе уб’ю, і втратиш дитину свою єдину”. Вжахнувся, почувши те, Діоскор, і пішов від неї, не сміючи більш силувати її. До того ж думав, що краще буде, коли доброю радою, а не примусом обручить її із кимось. І надіявся, що з часом сама [все] обдумає, і наступного року захоче вийти заміж. По тому задумав піти в у якійсь справі в дорогу далеку, вважаючи, що без нього Варвара буде тужити; і коли повернеться, легше дасть себе вмовити послухатися його веління та ради. Йдучи в дорогу, Діоскор велів своєму будівничому збудувати при купальні своїй у саду лазню, коштом значним і майстерністю премудрою. В лазні ж наказав зробити два вікна в південній стіні. А приставленим до доньки своєї наказав, аби вільно і безборонно коли захоче, зі стовпа сходила, і що їй завгодно буде — те та творить. Думав бо Діоскор, що його донька, з чисельнішими людьми спілкуючись, й сама захоче вийти заміж.
Коли ж пішов Діоскор в путь далеку, діва Варвара, маючи вільний вхід і вихід із дому свого, і маючи можливість безборонно розмовляти з ким захоче, здружилася з якимись дівчатами-християнками, і почула від них Ім’я Ісуса Христа, і негайно від Імені того зраділа духом, і бажала від них дізнатися про Того більше. Вони ж оповідали їй все про християнство: про невимовну Його Божественність, про Втілення від Пречистої Діви Марії, про вільне страждання його і Воскресіння, про майбутній Суд і вічну муку для ідолопоклонників, та безкінечну радість в Небесному Царстві для вірних християн. Варвара, все те послухавши, насолодилася серцем, і палала до Христа любов’ю й жадала Хрещення. Привелося ж у той час одному пресвітеру з Олександрії прийти туди під виглядом купця. Дізнавшись про нього, Варвара, покликала його до себе, аби таємно навчитися від нього пізнанню єдиного Творця всіх і Вседержителя Бога, і Віри в Господа нашого Ісуса Христа, чого віддавна бажанням великим жадала. Пресвітер, оповівши їй всі Таїни святої Віри, хрестив її в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. І належно наставивши її, пішов своєю дорогою. А свята Варвара, просвітлена Хрещенням, ще більше розпалилися на любов Божу, і подвизалася в пості й молитвах день і ніч, бувши рабою Господа свого, Якому уневістилася, вирішивши дівство своє зберегти неоскверненим
Тим часом вимурувана була лазня, яку повелів збудувати батько її, вирушаючи в дорогу. Зійшла одного разу свята діва Варвара зі стовпа свого, аби побачити будівництво тої лазні. І побачивши два вікна в лазні, каже до робітників: “Чому тільки два вікна зробили? Чи не краще бути трьом, аби і стіна красивішою, і лазня — світлішою були?” Відповіли будівничі: “Так батько твій велів нам, аби зробили лише два вікна на південь.” Варвара ж настійно веліла, аби й третє вікно влаштували — в образ святої Трійці. І коли не хотіли будівничі того робити, боячись батька її, вона говорила їм: “Я вас перед батьком заступлю, і відповідаю за вас. Ви ж робіть, як велю вам”. І зробили третє вікно в лазні за велінням її. Була там купіль, при якій лазня будувалася. Та купіль була облямована тесаним камінням мармуровим. Одного разу свята Варвара, до тої купелі прийшовши, і на Схід поглянувши, намалювала пальцем на мармурі зображення святого Хреста , яке від святого перста чистої діви так на камені відобразилося, ніби залізом вибите [було]. Ще ж при тій же лазні і ступня чесної дівочої її ноги відбилася, також на камені, і вода зі сліду того потекла, і численні по тому там були зцілення [тим], хто з вірою приходив. Все бо те: і лазня з трьома вікнами в образ Святої Трійці збудованими, і мармуровий камінь при купелі з зображенням хресним, і слід ноги святої Варвари — ціле було аж до часу блаженного Симеона Метафраста. І каже в оповіді своїй таке: “аж до сьогодні та купіль збереглася, зціляючи всіх хворих людей христолюбивих. Якби хто хотів порівняти [цю святиню] з водами Йорданськими, чи з джерелом Силоамським, чи з Купіллю овечою, не погрішив би перед істиною. Бо і тою подібні численні чудеса робить сила Христова”.
Гуляючи якось батьківською палатою, свята Варвара побачила богів батька свого — бездушних ідолів, що стояли на місці чесному, і зітхнула тяжко за душі людські, що служать ідолам. По тому поплювала в лиця ідольські, говорячи: “Подібне до вас та станеться з усіма, хто поклоняється, і всіма, хто хоче допомоги від вас, бездушних”. Те сказавши, піднялася на стовп свій, і підвизалася у звичайній своїй молитві та пості, весь розум свій заглибивши в Богомислення.
По тому батько її Діоскор повернувся з від’їзду, і оглядаючи будівництво в домі, підійшов до новоствореної лазні, і побачивши три вікна в стіні, почав із гнівом сварити слуг і будівельників: чому не послухалися веління його, і не два, а три вікна збудували? Вони ж відповіли: «Не наша це була воля, але доньки твоєї Варвари, яка попри наше бажання веліла, аби три вікна влаштовані були». Діоскор, негайно покликавши Варвару, запитав її, для чого наказала влаштувати у лазні третє вікно. Вона ж відповідає: «Краще три, ніж два. Ти бо, батьку мій, велів влаштувати два вікна в образ, як думаю, двох світил Небесних — Сонця й Місяця, аби освітлювали лазню. Я ж наказала й третє влаштувати в образ Троїчного Світла, які є трьома Вікнами Неприступного, Невимовного і Немеркнучого Світла, що просвітлюють кожну людину, яка приходить у світ». Батько ж здивувався новизні слів доньки своєї, воістину дивовижних, а йому незрозумілих. А тому, усамітнився з нею в лазні при купелі, де був хрест, перстом святої Варвари на камені зображений, якого Діоскор іще не бачив. Там запитав святу: «Яким чином світло трьох вікон просвітлює, як ти казала, людину?”»Говорить свята: «Слухай, батьку мій, і зрозумій, що кажу: Три іпостасі Єдиного в Тройці Бога, що живе в Світлі Неприступному, просвітлюють і оживляють всяке творіння — Отець і Син і Святий Дух. Тому веліла трьом вікнам у лазні бути, аби одне це,показуючи пальцем говорила, зображало Отця, інше — Сина, третє — Духа Святого, аби й стіни Ім’я Пресвятої Тройці прославляли». Також показала пальцем на зображений на мармурі хрест, і каже: «Намалювала ж і знамення Сина Божого, Котрий благоволінням Отця і дією Святого Духа, задля Спасіння людського й від Чистої Діви Воплотився, і волею постраждав на такому хресті, якого зображення бачиш. Для того тут зобразила знамення хресне, аби сила Хресна прогнала звідсіль всю бісівську силу”. Те і більше того про Святу Тройцю, про Втілення ж і страждання Христове, про силу Хресну, й про інші Таїни Святої Віри премудра діва до жорстокосердого батька свого говорила,сильно його розлютивши.
Діоскор, сказившись від злості та гніву, і забувши про природну любов до доньки, і витягши меча свого, хотів доньку власну вдарити. Вона ж кинулася тікати, і Діоскор, як вовк овечку, ганяв її, тримаючи в руці своїй оголеного меча. І як уже настигав бездоганну агницю Христову, стрілася на дорозі кам’яна гора, що немов стіна стояла, і свята, не маючи куди втекти від руки й меча батька, а вірніше — мучителя свого, один лише мала захист — Бога, до Якого душевні разом із тілесними звела очі, допомоги й захисту просячи. І не забарився Вишній почути рабу свою, але поспішив із допомогою Своєю: зробив так, аби розчахнулася надвоє перед нею кам’яна гора, як колись перед святою першомученицею Феклою, котра від рук безсоромних тікала. Розчахнувся, отже, камінь, свята діва Варвара втекла в ту розколину, і негайно розступився спереду камінь, давши в собі святій шлях вільний зійти на вершечок гори, куди свята, зійшовши, заховалась у якійсь кам’яній печері. А Діоскор, щонайтвердіший камінь цей, не побачивши перед собою доньки-втікачки, здивувався, як зникла з очей його, і шукав її терпляче довгий час. Коли ж обходив гору ту, шукаючи Варвару — побачив на горі двох вівчарів, що пасли свої вівці. Ті бачили святу Варвару, що втекла на гору, і в печері заховалася. Піднявшись на гору, запитав їх, чи не бачили там його доньки-втікачки. Один же з-поміж вівчарів, бувши милосердним, і бачачи Діоскора, гнівом виповненого, хотів заховати невинну дівчину, і каже: “Не бачив її!” Але другий мовчки показав пальцем на місце, де свята ховалася. І попрямував туди швидко Діоскор, а вівчаря того, який показав на святу пальцем, настигла кара Божа на тому ж місці, бо сам пастух, що показував, перетворився на кам’яний стовп, а вівці його на сарану перетворилися.
Діоскор же знайшовши у печері доньку свою, вхопив її, і почав немилосердно бити. Ударивши ж нею об землю, ногами копав; і за волосся вхопивши, потяг додому шляхом жорстоким. По тому зачинив її в кімнаті малій і темній, і закривши двері й вікна, і запечатавши печаткою, приставив сторожу. І морив її голодом та спрагою.
По цьому пішов до ігемона землі тої, на ім’я Мартіан, і розповів йому все про доньку свою: що відкидає богів їхніх, і вірує [в] Розіп’ятого. І просив ігемона, аби загрозою різних мук прихилив її до батьківської віри. По тому вивів її з ув’язнення, привів і віддав у руки ігемону, кажучи: “Відрікаюся я від неї, оскільки вона відреклася від богів моїх. І якщо не навернешся знову до них, і не поклониться їм зі мною, то не буде вона мені донькою, я ж не буду її батьком. Ти ж, державний ігемоне, муч її, як зволить влада твоя.”
Ігемон же, бачачи дівчину вроди незвичайної, дивувався красі її, й почав милостиво говорити до неї словами ласкавими, хвалячи красу її та високорідність. І умовляв її не відсупати від давніх отцівських законів, і не противилася волі батька свого, але поклонилася богам і слухалася в усьому батька, майно якого може успадкувати. Свята ж діва Варвара, премудрими й довгими словами марність богів бездушних викривши, сповідувала й славила Ім’я Ісуса Христа, відкидаючи всю суєту земного — багатств та втіх мирських; сама бажаючи Небесного. Ігемон же знову й знову напучував її, аби не безчестила роду свого, і прекрасного цвіту юності своєї не губила. Наостанку ж каже: «Милосердною сама до себе будь, діво красна, й разом із нами старанно принеси богам жертву, бо я милосердний до тебе, і пощадити тебе хочу, жаліючи віддати таку красу на муки й рани. Якщо ж не послухаєш мене, і не будеш нам покірною, то змусиш мене й попри моє бажання мучити тебе люто». Свята ж діва Варвара відповідає: “Я приношу жертву хвали Богу моєму, і сама хочу бути йому жертвою. Той бо єдиний є Богом Істинним, Котрий сотворив небо й землю, і все, що в них. А твої боги — ніщо є, і нічого не сотворили, бездушними будучи й ні до чого не спроможні. Навпаки — їх самих сотворила рука людська, як Пророк Божий говорить: «Ідоли поган срібні та золоті — творіння рук людських, і всі боги поган — біси, Господь же Небеса сотворив». Тих Пророчих слів я слухаюсь, і вірую в Єдиного Бога Творця всього, а про ваших богів сповідую лиш те, що марнотними є, і марнотною є надія ваша на них». Коли говорила свята ці слова, розгнівався ігемон, і негайно наказав роздягти її. І була цнотливій, чистій, святій діві перша та мука, не менша від найтяжчих ран — нагою стояти перед очима чоловіків численних, котрі безсоромно та не відвертаючись дивилися на оголене чесне дівоче тіло. По тому велів катувати, на землі її простягши, жилами воловими бити сильно протягом довгого часу, аж земля обагрилася кров’ю її. Переставши ж бити, мучителі, за велінням ігемоновим, волосяним шматтям і гострими черепками терли рани її, біль до болю додаючи. Проте всі ті муки, що гірше від бурі і вітру на храмину молодої і немічної плоті дівочої находили, не сколихнули кріпкої у Вірі мучениці Варвари. Заснована бо була на камені — Христі Господі своєму, в честь Якого і задля Якого той гіркий біль радісно терпіла.
По тому ігемон повелів кинути її до темниці, доки придумає, якими лютішими має катувати її тортурами. Варвара, ледве жива від ран, перебуваючи в темниці, молилася зі сльозами любимому Жениху — Христу Господу, аби не лишав від лютого болю страждати, і говорила з Давидом: «Не покинь мене, Господи Боже мій, і не відступи від мене, повернися на поміч мені». Як вона так молилася, у північ, осяяло її світло велике. Жах і радість відчула в серці своєму свята: наближався Жених її нетлінний, бажаючи наречену свою відвідати! По тому Сам явився їй Цар Слави в Славі невимовній. О, як зраділа духом свята, побачивши Його. Господь, дивлячись на неї люблячими очима, пресолодкими Своїми вустами каже: «Дерзай, наречено Моя, і не бійся. Я буду з тобою, оберігаючи тебе, і дивлячись на подвиг твій, і полегшуючи біль твій, і за це нагороду тобі вічну готую в палаці Моєму Небесному. Перетерпи, отже, до кінця, і невдовзі насолодишся вічними благами в Царствії Моєму». Варвара, коли говорив до неї таке Христос Господь, вся танула, як віск від вогню, від Божественного бажання, і немов ріка любов’ю до Нього розливалася. Так втішив і любов’ю своєю насолодив Ісус Найсолодший любиму Свою Наречену Варвару, і від ран зцілив її, аж і сліду не лишилося від болячок на тілі її. По тому пішов з очей її, залишивши їй в невимовній радості духовній. І була свята Варвара в темниці, немов на Небесах, серафимською любов’ю до Бога палаючи, і славословлячи Його серцем та вустами, віддаючи подяку Господу, Котрий не зневажив рабу свою, що страждає задля Імені його, але відвідав.
Була там одна жона віруюча й богобоязнена, на ім’я Юліанія, котра відколи свята Варвара арештована була, спостерігала за нею здалеку й на страдництво її дивилася. І коли кинута була свята в темницю — присіла до віконця темничного, дивуючись, як та юна дівчина, в самому цвіті молодості й краси, зневажила батька свого й весь рід, і багатство, і все благе та красне світу цього, ще ж і душі своєї не щадить за Христа, але радо її за Нього віддає. Побачивши ж, як зцілив Христос Варвару святу від ран, забажала й сама за Нього страждати, і готувалася до подвигу, молячи Подвигоположника Христа Ісуса, аби подав їй терпіння в муках.
Коли настав день, виведена була Варвара свята з темниці, і ведена до нечестивого судилища на друге випробування. А Юліанія йшла за нею здалека. Коли стала свята Варвара перед ігемоном, — побачив Ігумен та всі, що з ним були, дівчину здоровою, з обличчям світлим і красивішу ніж перше; а на тілі — ні сліду від ран завданих не мала. І здивувалися. Каже ж до неї ігемон: «Бачиш, о дівчино, наскільки тобою боги наші піклуються? Тебе, вчора люто зранену, до сьогодні повністю зцілили, і знеможену від болю — здоровою зробили. Вдячною будь за таке їх благодіяння, і поклонися їм, принеси жертви». Свята ж відповіла: “Чому кажеш, ігемоне, ніби боги твої мене зцілили? Самі будучи сліпими, німими і ніяких не маючи почуттів, не можуть подати ні сліпим прозріння, ні німим мови, ні глухим слуху, ні кульгавим ходи; ні хворих зціляти, і мертвих воскрешати. То як мене могли зцілити? І за що їм кланятися? Зцілив мене Ісус Христос Господь Бог мій, Котрий всілякі лікує хвороби, і мертвим дає життя. Тому, Якого ти нечестивими твоїми очима, осліплений своїми думками нечестивими, бачити не можеш — не достойний бо [того] — я з вдячністю поклоняються, і саму себе в жертву приношу Йому”. Ці слова святої мучениці розгнівали ігемона, і повелів мученицю повісити на дереві й стругати тіло її кігтями залізними, по тому свічами палаючими обпалювати ребра її. Все те доблесно терпіла Варвара свята. Ще ж і молотом по голові бита була. І неможливо було не лише юній тій отроковиці, але навіть найсильнішому мужеві після таких мук живим лишитися, якби не укріпляла невидимо агницю Христову Сила Божа.
Між народом, що дивився на муки Варвари святої, стояла недалеко вищезгадана Юліанія. Та, дивлячись на кріпке святої Варвари страдництво, яке в такому юному тілі мужньо терпить, плакала дуже, і не могла від сліз себе утримати. По тому, ревності виповнившись, підвищила голос свій із натовпу, й почала викривати немилосердного ігумена за нелюдські муки, і богів їхніх поганських ганити. І негайно схоплена була. І про віру запитана, християнкою себе назвала. Задля того повелів ігемон мучити її, як і Варвару. Повішена була разом із Варварою, і стругана залізними гребенями. І свята великомучениця Варвара, висячи в муках, звела горі очі свої до Бога, і говорить: «Боже, Ти що випробовуєш серця людські! Ти знаєш, як Тебе бажаючи і Твої Святі Заповіді люблячи, всю себе Тобі принесла, і Твоїй всесильній доручила Десниці. Ти, Господи, не лиши мене, але милостиво потурбуйся про мене та про співстрадницю мою Юліанію. Обох нас укріпи, і утверди нинішній подвиг добре звершити, «дух бо сильний, плоть же — немічна». Коли свята так молилася, з вище допомога невидимо їй для мужнього терпіння подавалася.
По тому повелів мучитель обом відрізати груди, і відрізані були, і біль тяжкий примножився. І знову Варвара свята до Лікаря і Зцілителя свого очі звівши, говорить: «Не відверни Лиця Твого від нас, Христе, і Духа Твого Святого не відніми від нас! Подай нам, Господи, радість Спасіння, і Духом Владичним утверди нас у любові Твоїй!»
По таких тортурах велів ігемон святу Юліанію до темниці відвести, а святу Варвару, для більшого її осоромлення, голу по всьому місту водити з наругою, штовхаючи і б’ючи. Свята ж діва Варвара лише соромом, немов одягом, покриваючись, заволала до Возлюбленого Жениха свого, Христа Господа, говорячи: «Ти, о Царю, що одягаєш небо хмарами, і землю туманами, немов пеленами повиваєш, покрий наготу мою, і зроби, аби невидимі були частини тіла мої для очей нечестивих, аби не до кінця осміяна була раба твоя!» І негайно Христос Господь, Котрий з усіма своїми ангелами з вище на подвиг раби своєї дивився, поспішив на допомогу їй, і ангела світлого до неї послав з світловидними шатами, аби прикрив наготу її. Як прикрита була свята Варвара, уже більше не могли очі нечестивих дивитися на її оголені члени, і повернута була до мучителя. По ній свята Юліанія, також нага, воджена була містом, на споглядання ангелам і людям.
По тому мучитель, побачивши, що не може їх від любові Христової відвернути і до ідолопоклонства прихилити, обох засудив на усічення мечем.
Діоскор же, каменносердий батько святої Варвари, не лише не зжалився серцем, бачачи великі муки доньки своєї (таким жорстоким зробив його біс), але й сам не посоромився її катом бути, бо одною рукою вхопив доньку, а другою взяв оголений меч, і вів її на місце страти, яке було призначене на певній горі за містом. Ведена ж була одним воїном і свята Юліанія. І коли вони йшли, Варвара свята молилася Богу, кажучи: «Безначальний Боже, Ти що простер Небо, немов покров, і землю на водах заснував, Ти що осяюєш Сонцем своїм благих і поганих, і дощ посилаєш на праведних й на неправедних! Ти й нині почуй мене, рабу твою, що зараз молиться до тебе: Почуй, о Царю, і дай Благодать Твою кожній людині, котра мене й мої страждання поминати буде. Хай не наблизитися до нього хвороба раптова, і смерть негадана його та не спідкає. Знаєш бо, Господи, що плоттю і кров’ю творіннями Пречистої Руки Твоєї ми є.” Коли так молилася свята — почула голос із Небес, що закликав її з Юліанією в Горніх, і обіцяв їй вчинити за проханням її. І йшли обидві мучениці — Варвара та Юліанія — на смерть з радістю великою, бажаючи швидше звільнитися від тіла і зійти до Господа. Досягши ж нареченого місця, агниця Христова Варвара схилила під меч святу свою главу, і зарубана була руками немилосердного батька свого. І збулося писане: «віддасть на смерть батько дитину». А святу Юліанію там же інший воїн зарубав. І так закінчивши подвиг свій, святі їхні душі в голосі радості зійшли до Самого Владики, Котрий з любов’ю їх прийняв.
Діоскора ж і Мартіана-ігемона спіткала раптова кара Божа, бо того, як з гори сходив, а іншого, [як] сидів удома, грім та блискавка, з Неба вдаривши, побила, і попалило їх настільки, що навіть попелу їхнього не знайдено.
Був же в граді тому один благочестивий чоловік, на ім’я Галентіан. Той, взявши чесні святих мучениць мощі, поніс до міста й поховав з належною честю, і церкву над ними збудував, в якій численні зцілення бувають від мощей святих, молитвами їхніми.
Свята великомучениця Варвара належить до таких святих, шанування яких розповсюджене на всю Православну Церкву.
Глибоко вшановує святу великомученицю Варвару і побожний український народ, оскільки як дорогоцінний скарб мощі святої мучениці перебувають у столиці нашої держави – Золотоверхому Києві.

Керуючий Коломийською Єпархію взяв участь у засіданні другого Архієрейського Собору Православної Церкви України

15 грудня 2020 року, під головуванням Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, відбувся другий Архієрейський Собор Православної Церкви України.

В роботі Собору взяв участь Керуючий Коломийською Єпархією, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан.

Перед початком Архієрейського Собору, з благословення Блаженнійшого Митрополита Епіфанія, Головний секретар Священного Синоду Православної Церкви України Митрополит Вінницький і Барський Симеон очолив Божественну Літургію у Малій Софії. За богослужінням молився Предстоятель Православної Церкви України, архієреї та духовенство.

Під час засідання було заслухано відеопривітання від Вселенського Патріарха Варфоломія, Олександрійського Патріарха Феодора, Предстоятеля Православної Церкви Кіпру Хризостома, а також зачитано вітальний лист від Предстоятеля Елладської Православної Церкви Ієроніма.

Опісля Предстоятель Православної Церкви України Блаженнійший Митрополит Епіфаній виступив із доповіддю, в якій розповів про становлення Церкви та пройдений шлях за цей рік й подальші перспективи розвитку Української Православної Церкви. Далі відбулося соборне обговорення питань із життя Церкви.

Також на Соборі Преосвященний Владика Юліан доповів про похорон Владики Іоана (Бойчука) і всі архієреї заспівали “Вічну пам’ять”.

У підсумку Архієрейський Собор ухвалив відповідні постанови.

Пресслужба Коломийської Єпархії за матеріалами сайту: https://www.pomisna.info

Єпископ Юліан очолив заупокійне богослужіння за спокій душі спочилого Святійшого Патріарха Володимира (Романюка)

9 грудня 2020 року, Керуючий Коломийською Єпархією, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, у Кафедральному Соборі Преображення Господнього міста Коломиї, у співслужінні духовенства, очолив заупокійну Літію за спокій душі спочилого Святійшого Патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка) (1925-1995) в 95-ту річниці від дня його народження.

Архіпастирю під час заупокійного богослужіння співслужили: секретар Єпархіального Управління митр. прот. Юрій Бровчук, благочинний Городенківського благочиння митр. прот. Богдан Мороз, економ Коломийської Єпархії прот. Роман Лазарук, прот. Тарас Мойсюк, керівник прес-служби Коломийської Єпархії прот. Віталій Козак, ієрей Анатолій Момот, ієрей Василь Старжинський, ієрей Дмитро Лісецький, ієрей Іван Венгрин, ієромонах Осія (Лещишак) та диякон Антон Трачук.

Після відпусту Його Преосвященство звернувся до присутніх зі словами повчальної проповіді, в якій нагадав життєвий страдницький шлях спочилого Святійшого Патріарха Київського і всієї України Володимира та його особистий внесок в розбудову Помісної Української Церкви, наголосивши, що саме з волі Божої простий священик став Патріархом Київським, подібно до того як Господь, обравши апостолів з простих рибалок, хотів “…присоромити мудрих світу цього” (1 Ко. 1, 27).

Цього дня заупокійні молитви за спокій душі спочилого Патріарха Володимира лунали в багатьох храмах Коломийської Єпархії.

Джерело : https://kolomija.com

9 грудня виповнюється 95 років із дня народження Святішого Патріарха Володимира (Романюка)

9 грудня 2020 року виповнюється 95 років із дня народження Святішого Патріарха Володимира (Романюка) Предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату (1993-1995).

Пропонуємо Вашій увазі статтю Олександра Вахрамеєва, присвячену біографії Святішого Володимира в газеті “Вісник”, №№ 47, 48, 50, 51 (2010); №№3, 4, 6, 7, 8 (2011).

У переломні часи української історії, коли здавалось, що все, кінець, згине наше єство, паде прахом мова, віра, культура і сама Україна, з глибин народу народжувались месники, герої, святі, які своїм словом, діями, життям перекреслювали цю зневіру, не давали згаснути надії. Одним з таких людей був справжній син України – Василь Омелянович Романюк, Патріарх Київський і всієї Руси-України Української православної церкви Київського патріархату, визначний  політичний діяч, дисидент.

У сім’ї було шестеро дітей

Все його стражденне життя  було покладене на вівтар боротьби за волю нашої країни та незалежність Церкви. З юних літ і до самої смерті в стражданнях і муках, але з правдою, пройшов він свою “хресну дорогу”. Ні сталінський ГУЛАГ, ні брежнєвські спецтабори, ні постійне цькування каральних органів СРСР не зломили його.

Василь Романюк був одним з перших, хто відроджував у буремні 90-ті роки минулого століття Українську Автокефальну Православну Церкву, а згодом став ініціатором об’єднання УАПЦ з частиною УПЦ, котра підтримала митрополита Філарета, для  побудови Київського Патріархату – найвищої форми Автокефалії. На жаль, у наш час намагаються різні проросійські релігійні та політичні сили в Україні викреслити, сфальшувати роль та вагу Патріарха Володимира в історії побудови незалежної української Церкви в новітній період, вихолощують пам’ять про нього, применшують або заперечують заслуги. Тому так хочеться ліквідувати цю несправедливість.

Народився Василь Романюк 9 грудня 1925 року на Гуцульщині в селі  Хімчин Косівського повіту Станіславського воєводства Польської держави (теперішній Косівський район) Івано-Франківської області у простій багатодітній селянській родині Ганни і Омеляна Романюків. За спогадами сусідки Матійчук Анни Михайлівни, в сім’ї Романюків було шестеро дітей – п’ятеро синів та одна дочка. Найстарший – Василь, за ним народилися Іван (помер у дитинстві, бо хворів на “червінку” – черевний тиф), Танасій (замордували в 1947 році енкаведисти), Дмитро (можливо, ще живий),  Володимир (його називали Ладусь, помер у 1991 від інфаркту біля свого заводського станка в Харкові) і донька Ярослава (теж, як і брат Іван, померла в ранньому дитинстві від черевного тифу). Тут необхідно зазначити, що дослідники біографії Василя Романюка подають відомості лише про чотирьох дітей в сім’ї Романюків.

За свідченням Анни Михайлівни, сім’я майбутнього патріарха жила дуже бідно. Вони мали одну корову, декілька овець, курей та зовсім мало землі – десь 10-15 соток. На той час (за Польщі) в селі була чотирикласна початкова школа, у якій навчання велось польською мовою. Її та рільничу (сільськогосподарську) школу в Косові закінчив Василь Романюк.
Діти виховувались в любові до Бога, у повазі та дотриманні релігійних традицій, народних звичаїв, у постійній праці.

Ще змалку Василь виявляв живий інтерес до Бога. Ось як згадує про це Анна Матійчук: “Як ми були дітьми, Василько брав якусь пусту “конзерву” (консервну бляшанку – авт.), кидав туда камінці – і це  було за кадило. Тоді натягував на себе “верітку” (рядно), як рясу, брав кукурудзяну гичку і вдавав, ніби він ксьондз (так в селі називали священика – авт.), кропив нас водою”.

Пізніше цей інтерес переросте в незламну віру в Бога та усвідомлене переконання в необхідності нести слово Боже до людей. А під час  ув’язнення в сталінських таборах він приймає одне з найважливіших для себе рішень: “Якщо вдасться вийти живим з цього гулагівського пекла, на волі прислужу себе служінню Богові і Церкві”.

17-літнім вступив до лав ОУН

У юнацькі роки Василь Романюк цікавився українською історією та літературою. Його світогляд формувався під впливом праць письменників Богдана Лепкого, Андрія Чайківського, Михайла Могилянського, Михайла Драй-Хмари… Ці літератори не тільки своїми творами, але й активною громадянською позицією щодо відстоювання національних  інтересів українців у Польщі, заслужили любов і повагу в народу Західної України. Книги Василь брав у сільській бібліотеці товариства “Просвіта”, що була тоді в Хімчині. Можливо, ці духовно-релігійні фактори, а можливо, той особливий гуцульський характер (як писав у “Хроніках Опору” про патріарха історик Валентин Мороз: “гордий, недовірливий до чужого, а найперше – незалежний”) були визначальними у становленні Василя Романюка як особистості.

“Радянізація” краю після приєднання Західної України у вересні 1939 року до Радянського Союзу, каральна політика влади, окупація фашистською Німеччиною у 1941-му привели юнака до лав Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери – сили, яка реально протистояла обом агресорам.

Зі спогадів односельця, члена ОУН-УПА, політв’язня Петра Підлетейчука: “Першими членами ОУН в селі були Андрій Стефурак, Василь Романюк та Петро Сеник. Вступили вони до лав ОУН десь у 1942-1943 роках”. Василеві Романюку тоді йшов вісімнадцятий рік.

З огляду на розмах національно-визвольного руху на західноукраїнських землях під час та після Другої світової війни, важко було знайти українську  родину, яка б не допомагала повстанцям або члени якої  не брали б участі в антифашистському й антирадянському русі опору в лавах ОУН-УПА. Тому радянська влада, після повернення на ці терени в 1944-му, продовжила каральну політику, розпочату ще в 1939 році.

«Червона мітла»

Не оминула “червона мітла” й родину Романюків. У липні 1944 року  Василя заарештовують під час проходження комісії у військкоматі. У постанові про арешт від 14 липня 1944 року вказується: “Оперуповноважений 2-го відділення 2 відділу УНКДБ по Станіславській області старший лейтенант державної безпеки Мурашов, розглянувши матеріали про злочинну діяльність Романюка В.О., які поступили в УНКДБ, знайшов, що Романюк є активним учасником ОУН – бандерівського напрямку в с. Хімчин. (В організації виконував обов’язки кур’єра-зв’язківця, займався збором коштів для ОУН і проводив серед населення антирадянську агітацію), постановив піддати його арешту й обшуку”. 26 вересня, після двох місяців допитів, було оголошено вирок  Військовим трибуналом військ НКВС Станіславської області: “Піддати висилці на каторжні роботи терміном на 20 років з… конфіскацією усього майна”. Згодом вирок був пом’якшений до 10 років позбавлення волі. Василя Романюка засудили на основі ст.54-1 “а” та ст. 54-11 КК УРСР, які передбачали відповідальність за “контрреволюційну діяльність”, “зраду батьківщини”, “за пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів”. Разом з Василем були засуджені як “буржуазні націоналісти” ще семеро жителів села Хімчин – А.Стефурак, П.Романюк, Т.Підлетейчук, Ф.Скоропанюк, В.Остафійчук, П.Ільницький та М.Солиджук. Ось так чинила “народна” влада першої у світі країни селян та робітників з усіма непокірними, що наважились відстоювати свої національні  погляди, віру, свій край.

Згодом, у 1971 році, Василь Романюк напише: “Моє дитинство було настільки пролетарським і архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш в ньому найменшої рисочки буржуазних ознак. І от мене, сина селян-бідняків, що не мав на той час навіть середньої освіти, не був ознайомлений зовсім з радянським законом, арештовують 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста. Не в лісі зі зброєю в руках, а у військкоматі, куди я  з’явився добровільно на виклик”.

Батько помер на засланні від непосильної праці

Але це було ще не все. Згідно з рішенням Особливої наради при НКВС СРСР від 21 квітня 1945 р.: “Романюк Омелян Семенович, 1894 р.н., його дружина Романюк Ганна Якимівна (1903) разом з двома дітьми Дмитром (1934 р.н.) і Володимиром (1938 р.н.) направлені на спецпоселення в Іркутську область строком на 5 років”. Причиною депортації сім’ї став, звісно, арешт старшого сина Василя. Бо радянський режим карав не тільки члена сім’ї, який брав участь в русі опору, але і його родину, щоб  викорінити на Західній Україні оплот визвольної боротьби… Та тільки “коріння” було багато, і  росло воно глибоко.

Романюки  відбували висилку в селищі Харбатово Качурського району Іркутської області. Ці події стали початком трагедії їхньої гуцульської родини.

За словами жителів с. Хімчин, Танасій Романюк, брат Василя, втік із вагона в м. Коломия, коли родину вивозили в Сибір. Повернувшись у рідне село, він деякий час переховувався у родичів. Однак прожити йому судилося недовго. Танасій був убитий у червні 1947 р. органами НКВС. Односельці таємно перепоховали його в Хімчині. Голова родини – Омелян Семенович Романюк – помер від непосильної праці, голоду й холоду на засланні ще у 1946-му.

“Смерть батька і вбивство брата на все життя залишили відбиток в душі Василя Романюка. І він постійно згадував про це, звинувачуючи саме радянську владу у їхній загибелі, і приводячи при цьому аналогії зі знищенням тією ж владою мільйонів інших людей”, – пише у книзі “Патріарх Володимир, або Спогади про батька” його син Тарас Романюк.

Свій термін ув’язнення Василь Романюк відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 управління НКВС у Полтавській області. Але й тут він не покидав ідеї боротьби за самостійну Україну. Про це свідчать розсекречені в наш час (2006-2007 рр.) архівні документи КДБ. В них зазначається: “18 березня 1946 р. начальник оперативно-чекістського відділення виправно-трудової колонії Управління НКВС Полтавської області капітан Багно прийняв постанову про порушення кримінального переслідування відносно в’язнів Кустолівської сільськогосподарської колонії №17 НКВС М.Редчука, Ю.Рохманейка, Є.Матвєєва, Г.Шостя, П.Мощенця, В.Романюка. Арештанти об’єднались між собою на основі антирадянських поглядів у контрреволюційну групу під назвою “УСС” (Український Січовий Стрілець) і проводили в таборі вербовочну роботу, контрреволюційно-націоналістичну пропаганду, вихваляли ОУН і бандерівський рух, готувались до повстання і втечі з табору з метою вступу в банду УПА для продовження боротьби проти радянської влади”.

Прокурор вимагав розстрілу Василя Романюка

Через  “антирадянську” діяльність, як зрозуміло з вищенаведеного, а фактично через правдиві розповіді в’язням про безчинства, які творила радянська влада на західноукраїнських землях і, зокрема, з його родиною, та за заклики до непокори та опору комуністичному режимові, Василь Романюк був знову заарештований (не без допомоги зрадників, як це часто бувало).

13 червня 1946 року прокуратура Полтавської області прийняла ухвалу про направлення кримінальної справи в суд. На засіданні спеціального табірного суду виправно-трудових таборів і колоній МВС УРСР 17-18 червня 1946 року прокурор у своєму виступі запропонував відносно М.Редчука, П.Мошенця, В.Романюка застосувати вищу міру покарання – розстріл.

В останньому слові вони просили суд зберегти їм життя. Згідно з вироком табірного суду, Василя Романюка було засуджено до 10 років позбавлення волі з відбуванням у віддалених місцевостях СРСР. У ньому йшлося, що “Романюк, відбуваючи покарання в Кустолівській сільськогосподарській виправно-трудовій колонії, був учасником контрреволюційної повстанської організації під назвою УСС, яка ставила своїми завданнями: організацію повстання у таборі шляхом фізичного обеззброєння охорони, здійснити втечу з табору, об’єднатися  з бандерівськими бандами для продовження боротьби з радянською владою за самостійну Україну”.

«Прямий, негнучкий тілом, як і духом»

21-річного Василя Романюка після закритого судового процесу етапували до місця відбування покарання – спецтабір “Холодний” на Колимі. У документальному нарисі “Патріарх Володимир, або Спогади про батька” його син Тарас зазначає: “…через весь Союз везли морем, в трюмах, на Далекий Схід (так він вперше побачив море). Там, на Колимі, розпочалася уже нова епопея – в таборах, у постійному протистоянні між кримінальниками, “ворами в законі” і колишніми бійцями ОУН-УПА, що й сприяло остаточному становленню батька як людини й громадянина. “Мої університети” – називав він період 40-х – 50-х років”. Стійкість, незламність духу проявлялися навіть у зовнішності Василя Романюка. Про це свідчать спогади побратима по колимському таборі Івана Гнатюка: “Голодні і виснажені важкою роботою, більшість в’язнів були сутулими, ходили по-старечому зігнутими, байдужі до свого вигляду, а от Василь, як запам’яталося, був завжди зібраний, стрункий, акуратний. Не дивно, що свою гуцульську поставу зберіг він до самої смерті. Був такий же прямий і негнучкий тілом, як і духом”.

Саме під час цього ув’язнення в спецтаборі “Холодний” на Колимі, як ми уже зазначали, Василь Романюк прийшов до глибокої віри в Бога. Разом з ним сиділо чимало віруючих людей – і православні, і греко-католики, і протестанти, і старообрядці, й істинно-православні (ті, що не визнали підпорядкування РПЦ радянській владі ). Були тут єпископи, керівники церковних юрисдикцій різних деномінацій. Гуртувалися, незважаючи на релігійні розбіжності та протиріччя, бо всі разом ділили одну баланду.

Не без впливу ув’язненого духовенства Василь Романюк повністю простудіював Біблію, перечитав таємно багато релігійної літератури, яку вберегли духовні отці. Перебуваючи у концтабірних умовах, Романюк приймає доленосне рішення: на волі стати священиком. А уже під час магаданського заслання це рішення остаточно викристалізувалося, і він посилено вивчає богослов’я, філософію, дістає потрібну літературу, де тільки може.

Одружився на засланні

Тут хотілось нагадати, що можливості самоосвіти з’явились у в’язнів після деякої лібералізації системи виправно-трудових таборів у СРСР. Був відмінений номерний облік (тепер до арештантів звертались за прізвищем), нараховувалась мізерна заробітна плата, дещо покращилось харчування та медичний догляд, збільшилась дозволена кількість посилок та передач. Це сталося завдяки повстанням політв’язнів (в основному колишніх бійців ОУН-УПА та “лісових братів” з країн Прибалтики), що прокотилися в 1953-1954 роках після смерті Сталіна (найбільші в Норильську, Кенгірі, Караганді). Бо тільки таким чином можна було при комуністичному режимі відстояти свою людську гідність та елементарні права.

9 серпня 1953 року Василь Романюк дав розписку про звільнення з табору. Проте на підставі Указу МВС МДБ від 16 березня 1948 р. він з 28 серпня перебував на засланні у м. Магадан (звільнений згідно з Указом Генерального прокурора СРСР від 19 березня 1956 р.).

Відбуваючи заслання в Магадані, Василь Романюк познайомився з Марією Антонюк, з якою одружився 24 серпня 1954р. Їх об’єднували не лише взаємні почуття, але й схожі трагічні життєві долі і спільні ідейні погляди.

Марія Антонюк народилася 1924 року на Волинській землі, на хуторі Скоморохи Олександрійського району Рівненської області. 17 березня 1944-го її було заарештовано органами контррозвідки “Смерш”. Пред’явили звинувачення в тому, що дівчина вступила в ОУН, де діяла під псевдонімом “Іскра”, виконуючи обов’язки заступника станичного, “збирала для бандитів УПА серед населення перев’язочний матеріал, продукти харчування”. Слідством було встановлено, що Марія брала участь у зібранні членів ОУН, обговорюючи методи й форми боротьби з Червоною армією та радянською владою. На закритому судовому засіданні військовий трибунал 13-ї Армії засудив її до десяти років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях.

Створивши сім’ю, Василь Романюк вирішує вивчитися на кіномеханіка. Він закінчує курси і працює за спеціальністю у кінотеатрі “Гірняк” Магаданського обласного управління кінофікації. Там же, на висилці, він здобуває і десятирічну освіту.

Добивається перегляду справи своєї депортованої сім’ї

Протягом перебування Василя Романюка в таборах, а згодом і на засланні в Магадані, не втрачали зв’язку з ним його рідні, що залишились в Хімчині (вуйки та тьоті по батьковій та материнській лініях). Вони писали листи, посилали посилки, підтримували морально. Василь це дуже цінував і дорожив підтримкою кожного. Також з ним листувалась мама, котра відбувала з двома молодшими синами заслання в Сибіру – рідними братами Василя Дмитром і Володимиром. Хочу навести уривок з листа Василя Романюка до родини від 07.03.1957р.: “Листи до нас пишуть з усіх кінців. Усі просять, щоб ми приїздили. Та ми поки-що нікуди не їдемо (побачимо весною). Мушу Вам сказать, що мені і самому хочеться побачить як рідних, так і рідну землю. Але на цьому шляху є багато перешкод”.

Під час магаданського заслання Романюк не тільки активно займається самоосвітою, але й наполегливо добивається перегляду своєї справи 1944-1946 років та справи депортованої сім’ї. Він писав скарги у Головну військову прокуратуру СРСР, прокурору Прикарпатського військового округу, пізніше звертався до цих органів, щоб дізнатися про хід і результати розгляду справ. Але тільки після повернення у 1958 році додому, на рідну Гуцульщину, дізнається, що розпочався перегляд тих справ.

Зважаючи на кон’юктуру часу (період реабілітації репресованих у контексті хрущовської відлиги) постановою військової колегії Верховного Суду СРСР від 13 лютого 1959 року вирок Військового трибуналу військ НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області від 26 вересня 1944 року і рішення Військового трибуналу 4 Українського фронту від 28 жовтня 1944 року стосовно Василя Романюка були відмінені.

Отож, після 14-літньої вимушеної розлуки Василь Романюк разом з дружиною Марією повертається на рідну Гуцульщину. І відразу, як давав собі обітницю ще на Колимі, робить все можливе, щоб стати священиком. Тому вступає на дворічні Вищі Богословські курси, що тоді були у Станіславі при єпархіальному управлінні.

Рівень курсів був високим. Оскільки викладали там колишні випускники Греко-Католицької Богословської Академії, що діяла у Львові до приходу в 1944 році на Західну Україну радянської влади. Чимало з них закінчували богословські студії в Інсбруку, Брюсселі та Римі. Це була фактично колишня знаменита греко-католицька школа богослов’я – високоосвічені викладачі богослов’я та філософії європейського зразка.

У другій половині 60-х років, коли наступить чергове, тепер уже “хрущовське” гоніння на Церкву, всі подібні курси при західноукраїнських єпархіях позакриваються, а професура буде відправлена поза штат, без права служіння. Так радянська влада відплатить тим греко-католицьким богословам, які, дійсно, керуючись в складний час принципами духовної соборності України, прагнули “переорієнтувати” колишню уніатську Галичину на православ’я. В результаті залишаться тільки підконтрольні КДБ духовні навчальні заклади.

На той час це дві академії – Московська (в Загорську) та Ленінградська. І три семінарії: в Загорську, Одесі та Ленінграді. Коли Василь Романюк навчався у Московській духовній семінарії і порівнював рівень викладання в обох школах, то це ніколи не було на користь Московської школи. Він завжди відзначав, що йому “пощастило пройти богословські курси старої академічної “нерадянської” виправки”. Чи не тому на все життя зберіг неординарний, не схоластичний, а творчий, синтезуючий підхід в богослов’ї, що завжди відрізняло його від консерваторів московського штибу.

Стали кумами та однодумцями

У 1959 році, ще навчаючись на богословських курсах, Василь Романюк був висвячений у сан диякона, своє дияконське служіння проходив в Косові та довколишніх селах. Того ж року в Романюків народився син  Тарас – похресник мого дідуся по материнській лінії – Дмитра  Розпутняка. Він був другом Василя Романюка ще з дитячих років. Жили недалеко один від одного (як за гірськими мірками), разом пастушили, одним словом, зростали разом. У війну доля розкидала їх. У 1950 році мій дід був заарештований органами НКВС-МГБ. Вирок – 25 років таборів без конфіскації майна. Відбував покарання у колонії строгого режиму в Караганді. Після смерті Сталіна вирок був пом’якшений. У липні 1956 року дід Дмитро повернувся додому в рідний Хімчин. Так, через майже 15 років, друзі знову побачились. Тепер вони стали не тільки кумами, а й ще однодумцями.

Сім’я Романюків, проживаючи в Косові, не мала свого помешкання. Їх узяв до себе на квартиру колишній собрат Василя Романюка по Колимі – Йосип Мартинюк. Хата ж родини Романюків у селі Хімчин завалилась. Там з 1945 року, після депортації родини, ніхто не мешкав, хоча односельці вказували пізніше, що хатину спеціально зруйнували.

Після закінчення богословських курсів Василь права на висвяту в сан священика не отримав – йшли репресії проти Церкви. Микита Хрущов висунув тезу: “Висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів, а зумовлюється незадовільною антирелігійною пропагандою, пасивністю партії в цьому питанні та надмірними свободами, наданими державою релігійним конфесіям”. Така оцінка Церкви й релігії в цілому була пов’язана з тим, що радянська влада не потребувала сакралізації – комуністична ідеологія сама претендувала на ту роль, яку посідала Церква.

Після знищення УГКЦ почалася чергова хвиля антицерковної істерії уже проти РПЦ та інших християнських юрисдикцій. Взялися за ліквідацію матеріальних проявів релігійності – закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, масованого економічного, політичного й морального тиску на духовенство та віруючих. Комуністи боролися не з релігійною ідеологією, а з носіями цієї ідеології, примушуючи їх залишати культові споруди, обкладаючи непомірними й обов’язковими державними позиками, обмежуючи громадянські права віруючих, не допускаючи їхніх дітей до навчання у вищих навчальних закладах, практикуючи адміністративні втручання  в діяльність релігійних об’єднань. Правда, тепер фізичного знищення духовенства, як за Сталіна, не було.

Комуністична влада всебічно підготувала черговий погром Церкви, священиків та віруючих. На озброєнні радянських органів було все: від кримінального кодексу до виконавчих, карально-силових структур і навіть покидьків (як правило, місцевих партійно-комсомольських активістів), що свідомо руйнували церкви, нищили ікони, рубали хрести з санкції верховного керівництва компартії.

Тут доречно зазначити, що верхівка ієрархії РПЦ практично не протидіяла цьому, навіть затверджувала деякі постанови ЦК на соборах.

У 60-х роках на Західній Україні “уповноваженими” Ради в справах релігії, як правило, були колишні енкаведисти, що воювали з УПА та оунівським підпіллям. Вони чудово знали справу колишнього репресованого Василя Романюка як “непримиренного буржуазного націоналіста і бандерівця” (саме такі “титули” фігурували у звітах Ради біля його прізвища).

А реабілітацію ці органи до уваги не брали. Загальний аналіз тодішнього стану релігії в СРСР та зокрема в Україні дає змогу  приблизно уявити, що означало в ті часи для людини рішення стати священиком. Цей вибір вже, по суті, був викликом атеїстичному комуністичному режиму, а з судимістю за по-літичними статтями – відкритим опором. Але Василь Романюк вперто йшов до своєї мети стати пахором (так вдавнину називали на Гуцульщині парафіяльного священика – це духовний батько парафії, до якого звертаються “отець”).

Отож, про висвяту в сан священика в тих умовах Василеві Романюку не було чого й думати. І він у 1961році, залишивши сім’ю в Косові, їде в Сибір до свого знайомого єпископа Веньямина, що мав кафедру в місті Омську.

Третій судовий процес

Єпископ Веньямин, з яким Романюк деякий час в 50-х роках сидів в колимському таборі, прийняв його дружелюбно. Він влаштував Василя дияконом при своєму кафедральному соборі. Однак єпископ на той час вже був тяжко хворий і, до того ж, перебував під сильним пресом КДБ. Тож хіротонізувати Романюка в сан священика не міг.

Прослуживши в Омську десь півроку і зрозумівши, що “пильне око” і тут його чатує, майбутній патріарх повернувся додому в Косів. А тут уже чекали інші проблеми. За розпорядженням “зверху” його в місті заново не прописали і примусили в короткий термін покинути Івано-Франківщину. Тоді Василь Романюк разом з дружиною Марією та з маленьким сином Тарасом терміново виїжджає на Харківщину (де на той час, повернувшись із заслання, проживала його мама з братами Дмитром та Володимиром). Опиняється в селищі Курган, поблизу міста Балаклеї. Там працює кіномеханіком (як колись в Магадані).

Ось що пише в книзі “Патріарх Володимир, або спогади про батька” Тарас Романюк про атмосферу в селищі того періоду: “Публіка, що проживала на той час в Кургані, – це були, в основному, шахтарі російського походження або, як казав батько, асимільовані хохли, люди, що не приховували свого ворожого або, в кращому разі, байдужого ставлення до України. І зрозуміло, що батько серед них був чи не останнім з могікан, що стояли на захист свого українства. Проте, не дивлячись на все це, авторитетом і повагою він користувався і там. Через що чимало тамтешніх обивателів, випивши чарку-дві, говорили між собою: “Романюк хоть и бандера, но человек хороший!” Зрозуміло, що “бандерами” в той час називали всіх, хто походив із Західної України. Проте батько такою назвою лише гордився”.

Однак, відкрите відстоювання українських національних інтересів у спілкуванні з жителями селища Курган пізніше, вже на третьому судовому процесі в 1972 році, фігуруватиме, як звинувачувальний доказ у неперервній антирадянській діяльності Василя Романюка. Саме з Харківщини буде на процесі кілька свідків, заляканих органами КДБ, – колишні його добрі зна-йомі. Вони одностайно твердитимуть: “Романюк завжди був настроєний по-антирадянськи, не приховував своїх симпатій до націоналізму, ненавидів радянську владу”…

Несподівано помер уповноважений ради у справах релігій при Івано-Франківському облвиконкомі Бібіков, колишній енкаведист (саме він блокував висвяту Романюка в сан священика). Новий, менш агресивний уповноважений, дає на це згоду. Хіротонія (висвячення) відбулася на Вербну неділю 1964 року в Івано-Франківському кафедральному соборі. Першою парафією, куди направили отця Василя, було село Новоселиця Снятинського району. За роки пастирського служіння Романюка тут число віруючих у парафіях значно зросло, при кожному храмі були організовані церковні хори.
У той час він вступає на заочну форму навчання у Московську духовну семінарію в м. Загорську, а згодом і в академію. Однак у 1970 році знову почалися переслідування Василя Романюка, на догоду “органам” під надуманим приводом його було виключено.

Як згадував мій дідусь Дмитро Розпутняк, під час служіння Василя Романюка в селі Новоселиця з сином майбутнього патріарха Тарасом, котрий навчався тоді в початковій школі, займався репетитор з анг-лійської мови. Як потім з’ясувалося, це був агент КДБ, який збирав компромат. Потім ті, виголошені вголос, думки Василя Романюка стали “доказовою” базою у звинуваченні в так званій антирадянській діяльності та пропаганді на закритому судовому процесі 1972 року.

Хрестив В’ячеслава Чорновола

Але цьому ще передувало призначення на Космацьку парафію (направлення у село Космач Косівського району). Тут був епіцентр національно-визвольного руху гуцулів. Не дивно, що у патріота Василя Романюка відразу починаються конфлікти з головою парторганізації села, головою сільради та іншими сільськими активістами, яким не подобалося, що священик у своїх проповідях закликає віруючих всіляко берегти свої релігійно-національні традиції. Навіть створює за власні кошти музей гуцульських старовинних декоративно-прикладних речей у своєму помешканні в Космачі. До Василя Романюка почали навідуватись дисиденти. Першим – Валентин Мороз, сміливий талановитий історик та публіцист, що повернувся з мордовських таборів. Згодом священик знайомиться і з В’ячеславом Чорноволом (якого охрещує), Михайлом Осадчим, Іваном Світличним та іншими. Не дивно, що досить скоро отець Василь примусово був переведений з Космача знову на Покуття, в село Прутівку, що біля м. Снятин.

У січні 1972 року на території України почались масові арешти представників інакомислячої інтелігенції. Постукалися і до квартири священика. Після кількагодинного обшуку кагебісти його заарештували. Слідство тривало півроку. У суді слухалися тільки ті матеріали, що засвідчували його “злочинну” діяльність. В результаті Василя Романюка визнали “особливо небезпечним рецидивістом ” та визначили покарання – сім років позбавлення волі з засланням строком на три роки.

Спочатку він відбував ув’язнення у Володимирській тюрмі (Російська Федерація), тодішній каральній цитаделі союзного масштабу, в якій утримувались “особливо небезпечні” політв’язні. А десь на початку 1974 року його етапували в Мордовію, в I-й табір ЖХ-389/1-8 особливого режиму – село Сосновка, неподалік залізничної станції Потьма.

“Ніякого миру й дружби між народами немислимо до тих пір, доки люди будуть топтати справедливість і пригнічувати один одного, а саме таке робиться в СРСР – країні, яка демагогічно називає себе твердинею миру, а в себе вдома топче всяку справедливість і елементарні людські права”, – писав о. Романюк весною 1976 року у зверненні до Всесвітньої Ради Церков, Міжнародної амністії, Міжнародної організації юристів.

Разом з іншими ув’язненими дисидентами він готував програмні документи, на базі яких об’єднувались правозахисники всього Радянського Союзу, що перебували в таборах. Василь Романюк та Олекса Тихий (член-засновник Української гельсінської групи) були творцями “кодексу політв’язня”, в якому виклали моральні постулати поведінки “в’язнів сумління” за гратами.

У 1979-му Василь Романюк став членом Української гельсінської групи. Навесні цього ж року його відправили на заслання в одну з найхолодніших точок на Землі – Якутську АРСР, селище Сангар. Через дев’ять місяців, відбувши сім років таборів та три роки заслання, він повернувся на Батьківщину, в рідну Гуцульщину. А там – знову зухвалий тиск та переслідування, постійне стеження та “опіка” органів КДБ. Уповноважений у справах релігій заборонив владиці Івано-Франківської єпархії РПЦ надавати парафію опальному священику. КДБ заключило Романюка під домашній арешт, не дозволивши покидати межі Косова з 20.00 вечора до 8.00 ранку. Навіть в якутському засланні умови перебування були ліберальнішими, ніж вдома. Та ще й косівська прокуратура надсилала офіційні попередження, щоб він влаштувався на роботу, інакше – стаття за “туніядство”. Отож певний період о. Романюк працював сторожем та двірником в Косівській райлікарні. Невдовзі пережив перший інфаркт.

Лише по смерті генсека Брежнєва кадебістський прес дещо послабився, і отець Василь  отримав нарешті направлення на церковну службу.

Еміграція в Канаду

Пастирське служіння ніс в селах Косівщини: спочатку в гірському селі Бабин, потім – у Рожнові, селі Пістинь. Починаючи з 1986 року демократичні зміни, що ширились  в Союзі завдяки Михайлу Горбачову, почали доходити і до окраїн. Хоча зустрічали саме в Україні прихований опір з боку партноменклатури на чолі з Володимиром Щербицьким, першим секретарем ЦК КПУ. Зрозуміло, що в тих умовах негайно почав активізуватись і правозахисний український рух. Романюк відновлює давні зв’язки з Михайлом Осадчим, В’ячеславом Чорноволом, Зиновієм Красівським, Богданом Ребриком та іншими, що були на волі або саме звільнялись з радянських таборів, і продовжує разом з ними спільну боротьбу за дійсну демократію і гласність в країні. Він їздить в Москву на зустрічі з російськими дисидентами. У 1987 році священик пише відкритий лист тодішньому екзархові РПЦ в Україні митрополитові Філарету з закликом сприяти українізації Церкви.
Тим часом підконтрольні КДБ ради у справах релігій, що фактично керували РПЦ, перешкоджають вступу сина Василя Романюка в духовні заклади освіти. Тарас п’ять разів поступав у духовні семінарії в Одесі, Ленінграді та Москві, але даремно. Бо  син політв’язня, “заклятого антирадянщика” був неугодним. Тому Тарас з батьком вирішують виїхати до Канади – на запрошення Консисторії УПЦ в Канаді. До того ж, в той час не стало на світі вірної дружини та люблячої мами Марії.

Йшов 1988 рік. Українці Канади прийняли Романюка як героя. Відразу по прибутті він зустрічається з провідними  українськими політичними, релігійними та громадськими організаціями в еміграції, легендарними провідниками ОУН-УПА (Миколою Лебедем, Миколою Плав’юком, Ярославом Стецьком), митрополитом Мстиславом, президентом УНР в екзилі Миколою Лівицьким. Він виступає на з’їздах Світового Конгресу Вільних Українців, на форумах Комітету Українців Канади з докладами про національно-культурне та релігійне становище українців в Радянському Союзі, про стан політичних свобод і прав взагалі. У всіх своїх зверненнях в діаспорі (а особливо у виступах, що передавались по радіо на Україну), Василь Романюк наголошував на нагальній потребі відновлення Української незалежної Православної Церкви, закликаючи до цього, перш за все, духовенство в Україні.

Агітаційно-просвітницька діяльність отця Василя широко висвітлюється в англомовних засобах масової інформації, що надало міжнародної ваги його старанням.

Хіротонія

Після півторарічної розлуки з Батьківщиною наприкінці грудня 1989 року Василь Романюк повернувся на рідну землю. В Україні, яка ще на той час перебувала в складі СРСР, відбувалися потужні процеси національно-культурного відродження. На Західній Україні виходила з підпілля ліквідована радянською владою в 1946 році Українська Греко-Католицька Церква, починала відроджуватись і Українська Автокефальна Православна Церква.

Наприкінці квітня 1990 року Василь Романюк був висвячений в сан єпископа з титулом “єпископ Ужгородський і Хустський”. За декілька днів перед цим він прийняв постриг в чернецтво з іменем Володимир – на честь першосвятителя України-Руси, князя Володимира Великого. Хіротонія відбулась у селі Космач, колишній парафії о. Василя Романюка. “Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви”, – сказав він на хіротонії.

У червні в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що затвердив факт відновлення УАПЦ i обрав Патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника), який був главою УАПЦ в діаспорі. Сам митрополит Мстислав на цьому Соборі був відсутній, так як дозволу на в’їзд в Україну тодішнє радянське керівництво не дало. А тим часом в Києві відбулось перше велелюдне освячення синьо-жовтого прапора і підняття його на будинок Київської міськради. Очолював це дійство єпископ Володимир (Романюк). З вересня він отримує титул “єпископ Білоцерківський, вікарій Київської єпархії УАПЦ” та остаточно переїжджає в Київ.

Після проголошення Україною Незалежності між ієрархією УАПЦ та митрополитом Київським Філаретом (що очолював тоді УПЦ-МП) починаються переговори про можливе об’єднання двох Церков в єдину помісну Церкву на засаді канонічної автокефалії. За це Синодом РПЦ митрополита було позбавлено сану. І коли відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на ньому об’єдналися УАПЦ та частина УПЦ, що підтримала Філарета. Одним з основних ініціаторів цього об’єднання був архієпископ Володимир (Романюк).

Побоїще на похороні Патріарха

Фактично, попередня УАПЦ перестала юридично існувати. Об’єднана Церква мала назву Патріархат, що було найвищою формою Автокефалії. Главою Церкви й надалі залишався Патріарх Мстислав, який перебував за кордоном і фактично не міг управляти Київським Патріархатом. Його заступником в Україні став митрополит Філарет.

Особа Філарета викликала серед частини духовенства та мирян колишньої УАПЦ невдоволення, через його минулу діяльність в РПЦ. Після смерті 95-річного Мстислава у червні 1993 року в Києві відбувся Архієрейський Собор УПЦ-КП, на якому архієпископа Володимира було піднесено до сану митрополита з титулом Чернігівського і Сумського та обрано Місцеблюстителем Київського Патріаршого престолу. А вже у жовтні – таємним голосуванням було обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України УПЦ-КП. Його кандидатуру підтримало більше 60 відсотків представників єпархій УПЦ-КП. Це був тріумф.

Патріарх Володимир сконцентрував свої зусилля на зовнішньоцерковному аспекті розвитку Церкви, він відвідує з пастирськими візитами країни Західної Європи, зокрема Францію, а на початку 1995 року Німеччину та Австрію, де невдовзі православні громади переходять під юрисдикцію Київського Патріархату.

Та фатальний кінець невблаганно наближався. 14 липня 1995 року під час вечірньої прогулянки у Ботанічному саду в Києві перестало битися серце цього великого патріота. Причиною смерті, як констатували медики, стала хронічна ішемічна хвороба серця. Врятувати Патріарха Романюка не змогли. Чомусь “швидка” їхала 40 хвилин, хоч до лікарні було пішки йти хвилин десять…

18 липня зібралася велелюдна траурна процесія. Проте поховання Патріарха Володимира перетворилося у велике побоїще. Загони “Беркута” оскаженіло, по-звірячому били людей, які хотіли віддати Василю Романюку останню шану. Ті події увійшли в новітню історію України під назвою “чорний вівторок”. Хочеться подякувати бійцям УНА-УНСО та небайдужим вірянам і священикам, які не дали осквернити тіло Святішого Патріарха і придали його прах землі. Його поховали перед дзвіницею Собору Святої Софії у Києві.

Джерело : mefodiy.org.ua