Преподобний Агапіт Печерський, лікар, був киянином. Став ченцем Печерського монастиря за преподобного Антонія, життя й подвиги якого наслідував. Він отримав від Бога дар лікувати, зціляв хворих молитвою і зіллям, яке сам заготовляв. Спочатку він лікував ченців, а коли слава про нього, як доброго лікаря, поширилася, до нього почали приходити хворі люди з Києва й околиць. Агапіт лікував усіх, не беручи за це жодної винагороди.
У той час у Києві був знаменитий лікар вірменин. Він передбачав час смерті хворих. Якщо хворий був уже безнадійний, він не брався його лікувати. Одного разу до Агапіта привели хворого боярина князя Всеволода. Вірменин сказав йому, що через вісім днів той помре. Молитвою і лікарськими травами Агапіт преподобний його вилікував. Із цього часу слава про нього поширилася по всій землі Руській. Вірменин дуже заздрив Агапіту і вирішив йому помститися. Послав одного засудженого на смерть чоловіка, дав йому смертельного зілля, щоб той випив перед візитом до Агапіта. Коли преподобний побачив, що чоловік помирає, він молитвою і зіллям урятував його від смерті. Тоді вірменин підмовив своїх людей, щоб дали випити Агапіту отрути. Він випив її і залишився живим. Господь зберіг блаженного, як сказано в Євангелії: «І коли вип’ють щось смертоносне, воно не пошкодить їм» (Мк. 16, 18).
У Чернігові захворів князь Володимир Всеволодович Мономах, якого лікував вірменин. Будучи вже при смерті, він послав гінця в Печерський монастир до ігумена Іоанна, щоб той відпустив Агапіта. Агапіт передав зілля для князя і за його молитвою він видужав. Володимир Мономах приїхав у монастир і привіз багато золота преподобному, але Агапіт не вийшов до князя. Пізніше Мономах прислав із подарунком одного зі своїх бояр. Агапіт відмовився від подарунків, сказавши, що князя вилікував Господь. Попередивши його, щоб він творив милостиню на знак подяки Господу за своє зцілення. Князь так і робив.
Після багатьох трудів і подвигів богоугодних преподобний Агапіт захворів. До хворого прийшов вірменин і після довгої розмови з блаженним сказав йому, що він помре через три дні. Агапіт відповів, що проживе ще три місяці. Вірменин сказав, якщо Агапіт проживе більше трьох днів, то він пострижеться в ченці. Преподобний Агапіт продовжував лікувати людей і прожив ще три місяці. 1 червня 1095 р. він помер. Його мощі знаходяться в Ближніх печерах. Через деякий час після смерті блаженного в Печерський монастир прийшов вірменин і попросив, щоб його постригли в ченці. Йому з’явився преподобний Агапіт і сказав: «Ти обіцяв прийняти образ інока, а якщо не виконаєш своєї обіцянки, то погубиш свою душу». Далі вірменин продовжив, що він вірить, що преподобний — святий. Вірменина постригли в ченці і до кінця днів він прожив у монастирі, лікуючи хворих і свою душу.
В акафісті всім преподобним Печерським про Агапіта сказано: «Силою і благодаттю, даних тобі від Бога, у житті твоєму, Агапіте блаженний, хвороби різні ти лікував. Благодать ця і сила в тобі й сьогодні присутня, і навіть примножилась. Тому молимо тебе, зціли недуги наші, вилікуй пристрасті душевні й тілесні, щоб ми зі здоровим тілом і душею взивали до Христа, що прославив тебе. Алилуя!».
Святий Марк, родом єврей, походив з коліна Левіїнового, від племені священицького, і жив спочатку в Єрусалимі. По еврейськи Марк називався Іоаном; ім’я ж його – Марк – латинське. Це ім’я він додав до еврейському вже згодом перед відправленням в чужу країну, коли він з Апостолом Петром відправився для проповіді Євангелія в столицю тодішнього світу – Рим. По прийнятому православною Церквою переданню, згідному зі свідоцтвом деяких древніх письменників, він був з числа сімдесяти учнів Господа і, отже, сам був свідком-очевидцем деяких подій з життя Господа Ісуса Христа. У оповіданні самого Євангеліста Марка про предання Господа нашого Ісуса Христа на смерть у саду Гефсиманському згадується про якогось хлопця, який в той час, як всі учні Господа залишили Його, один слідував за Божественним В’язнем, обернувшись полотном по голому тілу, але, будучи схоплений воїнами, залишив в руках їх полотно, і голим біг від них (Мрк.14:51-52). Шати юнака показували, що він вийшов на шум народний вночі раптово, без сумніву з того будинку, якому належав сад.
Ще в древності склалося передання, що зазначений хлопець був сам Марк, і що сад Гефсиманський належав сім’ї, з якої походив Марк. Книга Діянь Апостольських свідчить, що матір євангеліста Марка – Марія мала в Єрусалимі свій дім, в якому знайшов притулок Апостол Петро після дивного визволення з темниці Ангелом (Діян.12:1-12).
До особливо близького спілкування увійшов він з Апостолом Петром, що відчував до нього як би батьківську любов і прихильність, як видно це із слів самого Апостола Петра, який в своєму посланні називає Марка своїм сином, кажучи: «вітає вас вибрана подібно до вас (церква) Вавілонська і Марк, син мій» (Петр.5:13).
Заснував Церкву в Єгипті, був першим єпископом в Олександрії. Тут започаткував християнське училище. Із проповіддю Євангелія подорожував у Лівії, Нектополі, відвідав внутрішні області Африки. Відвідав апостола Павла в Римі, де той перебував в ув’язненні.
За переказом, тут апостол Марк написав Євангеліє для язичників, що ввірували. Давні церковні письменники свідчать, що Євангеліє від Марка є коротким записом проповіді та розповідей апостола Петра. Повернувшись в Олександрію, апостол укріпляв вірних, протидіючи язичникам, що збудило їх ненависть. Святий Марк, знаючи про свою кончину, поквапився залишити після себе наступників – єпископа Ананію і трьох пресвітерів. Незабаром язичники напали на апостола під час богослужіння, побили його, проволокли вулицями міста і кинули до в’язниці. Вночі йому з’явився Спаситель і надихнув його.
Неутамована злість язичників не задовольнялася смертю Апостола: вони зважилися спалити його тіло. Вже розведений був вогонь, як раптом раптовий морок, страшний грім, землетрус, дощ і град розсіяли натовп нечестивців, а дощ погасив вогонь. Благочестиві ж християни, з благоговінням узявши тіло святого, похвали його в кам’яній труні на місці молитовних своїх зборів.
Над мощами святого Марка в 310 році побудована була церква, і вони залишалися в Александрії до IX століття. У першій половині сього століття, коли владицтво арабів-магометан і єресь монофізитів абсолютно ослабили православ’я в Єгипті, мощі святого Євангеліста перенесені були до Венеції, поблизу якої (у Аквілії) він деякий час трудився в проповіді Євангелія: там вони опочивають і донині в прекрасному храмі, присвяченому його імені. Тут зберігається вельми древній рукопис Євангеліє від Марка, написаний на тонкому єгипетському папірусі, за переказами, рукою самого Євангеліста.
У ці світлі Пасхальні дні невимовне Божественне Світло знову руйнує камінь біля дверей Гробу та сповіщає всій Вселенній радісну новину про Воскресіння Господнє. Звістка про Воскреслого Христа до сьогодні така ж радісна і так само переповнює наші серця любов’ю та миром. Вона пронеслася по всьому світу і полонила душі віруючих людей. До неї горнуться всі струджені й обтяжені долею, шукаючи розради, потіхи та душевного спокою.
У сьогоднішні трагічні та похмурі дні нашої визвольної боротьби Світле Христове Воскресіння дарує промінь світла і надії в перемозі над владою темряви агресора. «Бо ось, темрява покриє землю, і морок – народи; а над тобою, Єрусалиме, засяє Господь, і слава Його явиться над тобою. І прийдуть народи до світла твого, і царі – до сяйва, яке сходить над тобою» (Іс.60, 2-3). Сьогодні це сяйво, яке провістив старозавітний Пророк, зійшло над всією Вселенною! Воно лине світосяйними потоками з Гробу Господнього, сповіщаючи про Воскресіння Христове!
Цього року всі ми, весь український народ, по-особливому єднаємося з Нашим Спасителем у Таїнстві Воскресіння – проходячи власну Голгофу страждань та смерті, з надією на оновлення та перемогу у Воскреслому Спасителі. Таїнство Воскресіння Христового нерозривно пов’язане з Його стражданнями і Хресною смертю. Христос входить в історію життя кожного із нас, переживаючи наші страждання та приниження: разом із Ним засуджені та вбиті, але тільки разом із Ним маємо здатність піднятися з гробу і воскреснути. Цей Великий піст і Пасха Христова стали особливими для нас. Переживаючи їх у часі війни – не в спогляданні, не в думках і роздумах, а в шокуючій реальності – ми долучилися до Страждань Христових. Внаслідок цього ще більше відчуваємо муки Христа і Його безмежну любов до нас.
Даючи духовну оцінку жахливим подіям війни, для нас, християн, стало очевидним, що найбільшою цінністю на землі є саме життя. Крізь призму роздумів про війну матеріальне втратило абсолютну цінність. Раніше всі наші сили, здоров’я і час – все було віддане для досягнення матеріальних цінностей і осягнення такого бажаного комфорту. А насправді, стало зрозуміло, що матеріальне – просто порох, який розвіюється від подиху вітру. Ми по-іншому побачили обличчя наших рідних. Можливо, вперше глянули на них очима любові – так, як бачить усіх нас Бог. Нам відкрилася жахаюча правда про нас самих: як мало ми любили, піклувалися і дбали! Як мало в нашому житті було місця для інших. І що найжахливіше – ми побачили, як мало у нашому житті було Бога, якими чужими ми є Йому, якими нагими ми стали перед Ним; і внаслідок цього страх заволодів нами. Історія про наших прабатьків – неначе наше власне життя: «І закликав Господь Бог до Адама, і до нього сказав: Де ти? А той відповів: Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався». Впродовж усієї історії людства людина прагнула сховатися від Бога і покрити свою наготу. Але як можна сховатися від Того, хто сотворив наше серце? Ми завжди прикривали нашу наготу лахміттям, як блудний син, забуваючи, що необхідно зодягнутися в любов, яка іменується Апостолом – союзом досконалості.
Страждання, терпіння і страх у часі війни немовби спонукають нас ще з більшою потугою сповіщати про Воскреслого Христа, одягаючись в одежі нетління – любові до Бога! «Христос Воскрес!» – переповнені духовною радістю та любов’ю, повинні проголошувати ми цього дня. Пасха є святом вічного життя і вічної любові Божої до людини. Будучи досконалим за своєю природою, Бог не потребував нічого зовні для повноти свого буття. Сам Він є Подателем усіляких благ. Лише любов Божа стала причиною появи світу і людини. Відійшовши від Бога через гріх, людина затьмарила свій образ і в її єстві оселилася смертність. Але Бог не залишає людину сиротою. Господь приходить у цей світ, Своєю Хресною смертю знищує владу смерті – і ми стаємо спадкоємцями дарів Воскресіння.
Сьогодні, у цей радісний і величний День, молімо нашого Спасителя, щоб світло Його Воскресіння просвітило нашу скривавлену і стражденну Батьківщину та подало сили кожному з нас для перемоги над ворогом. Адже війна – час подвигу всіх. Всі ми на полі бою і від кожного з нас залежить тепер перемога. Хтось творить подвиг зі зброєю в руках, хтось молитвою, хтось передаючи гуманітарну допомогу, хтось піклуючись про хворих, хтось словом, хтось фізичною працею. Творімо нашу перемогу добротою, ділячись радістю про Воскреслого Христа. Сьогодні на наших очах, з нашою безпосередньою участю, твориться нове небо і нова земля, твориться нова Україна! Нехай за нашими спільними молитвами Воскреслий Господь оновить усі наші духовні й тілесні сили на добрі діла задля блага Української Держави та українського народу.
У ці Пасхальні дні, сердечно вітаючи Вас, всечесні отці, улюблені брати і сестри, благаю Спасителя, щоб завжди перебував з нами Своєю Благодаттю і миром та сподобив усіх нас оспівувати чистим серцем Його славу. Нехай Благодать Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа перебуває з усіма вами! Амінь!
7 лютого Церква вшановує пам’ять святителя Григорія Богослова, архиєпископа Константинопольського(389).
Святий Григорій Богослов народився близько 329 року в Аріанзе, у домі своїх батьків поблизу міста Назіана в південній Кападокії (Мала Азія). Мати його, свята Нона походила зі знатної і благочестивої християнської сім’ї та доводилася двоюрідною сестрою святителю Амфілохію, єпископу Іконійському. Свята Нона вийшла заміж за Григорія Аріанзского, багатого землевласника, який під впливом дружини залишив свої помилки (до одруження він належав до однієї з юдейських сект), прийняв святе хрещення і став ревним християнином. Згодом святий Григорій Аріанзський був посвячений у сан пресвітера, а потім — єпископа Назіанзінського і цілком присвятив себе на служіння Церкві Христовій.
За молитвами благочестивих Григорія і Нони у них народився син Григорій, який ще до народження був обіцяний матір’ю на служіння Богові. Батьки дали Григорію, а також і його молодшому брату Кесарію блискучу освіту. Після домашніх занять з дядьком, єпископом Іконійський, досвідченим викладачем риторики, святий Григорій пройшов курс навчання в школах Назіанза, Кесарії Кападокійської та Олександрії. Юнак мав надзвичайні здібності.
Дізнавшись від матері, що він присвячений Богові, святий Григорій прийняв обітницю зберегти себе в цнотливості й чистоті.
Для завершення своєї освіти святий Григорій відправився до Афін. Тут він зустрів святого Василія Великого, з яким його поєднала нерозривна дружба.
В Афінах святий Григорій познайомився з Юліаном (на прізвисько «Відступника,» який, ставши імператором, зрікся християнства і намагався було відродити язичництво в Римській імперії (361-363 р.). І залишив живе зображення цього злого й підступного ворога Церкви. Шість років провів святий Григорій в Афінах, вивчаючи літературу, філософію, математику, музику, геометрію, астрономію.
Після закінчення навчання, на прохання афінян святий Григорій залишився в Афінах на короткий час викладачем красномовства, а потім повернувся до батьків у Назіанз, де маючи 26 років, прийняв святе хрещення від свого батька, що був на той час єпископом.
Після повернення на батьківщину, св. Григорій довгий час ухилявся від заняття якої громадської посади. Роздуми про Бога, молитва, читання слова Божого, писання натхненних слів і піснею і служіння старим батькам – були його заняттям. Деякий час він провів з другом своїм Василем в його пустелі і цей час почитав найщасливішим у житті. Батько його, бувши вже єпископом, потребуючи помічника, викликав його з Василевої пустелі в Назіанз і висвятив в пресвітера. Вже цей сан так злякав Григорія висотою і вагою сполучених з ним обов’язків, що він пішов на усамітнення в пустелі. Заспокоївши там хвилювання духу, він повернувся до батька і прийняв на себе священиче служіння, втішаючись, що він, служачи Богові, допомагає і престарілому батькові в його турботах про паству.
Між тим, друг його, Василь Великий, вже досяг високого сану архієпископа. Бажаючи мати відданого і освіченого помічника в управлінні великою областю, св. Василь запропонував Григорію місце головного протопресвітера при своїй кафедрі, але св. Григорій ухилився від прийняття цієї почесної і впливової посади. Через деякий час після цього відбулося посвячення Григорія в єпископа міста Сасим, за таємною угодою архієпископа Василя з батьком Григорія. Бачачи в цьому волю Божу, він прийняв святе свячення, але відмовився від прийняття самої посади і, як співправитель (вікарій), продовжував служити своєму батьку і пастві назіанзській. У 374 році помер старий батько Григорія, а слідом за ним – і мати його. Святий Григорій продовжував деякий час працю батька в управлінні назіанзской церквою, але сильно захворів. Одужавши, він пішов у відокремлену обитель, де в пості і молитві пробув близько трьох років.
Потім він віддалився в Селевкію Ісаврійську, де служив при церкві святої великомучениці Фекли. Тут він прийняв піклування над лікарнями і притулках перестарілих. Багато праці приклав святитель Григорій, здобуваючи кошти для забезпечення лікарень і організовуючи в них порядок.
Але великий світильник не міг сховатися в чернечій келії. Обраний єпископами і мирянами на престол архієпископа в Константинополі, Богослов прибув туди в епоху найсильнішого панування аріан, коли ними були захоплені всі храми в столиці. Св. Григорій зупинився в будинку своїх знайомих. Одну з кімнат звернув в храм, назвавши її Анастасією, що означає «воскресіння» з надією, що тут воскресне церква Христова, і почав проповідувати. Аріани засипали його глузуваннями і лайками, кидали в нього камінням, підсилали до нього таємних убивць. Але народ дізнався свого істинного пастиря і став тіснитися до його кафедри, “як залізо горнеться до магніту” (за висловом св. Григорія). Сильним своїм словом, прикладом свого життя і пастирською ретельністю він перемагав ворогів Церкви. Люди у величезній кількості стікалися з усіх кінців послухати його натхненні проповіді. Слухачі хвилювалися біля його кафедри подібно бурхливому морю, голосно висловлювали знаки схвалення оплесками і вигуками, а скорописці увічнювали його слова. Щодня тисячі людей з єресі поверталися до Церкви.
Нарешті, вже після воцаріння християнського імператора Феодосія (379-395 рр.), аріани, які опиралися християнству, були вигнані з храмів столиці. Коли виявилася єресь Македонія (Македонія заперечував Божество Святого Духа), святий Григорій боровся проти неї і брав живу участь в засіданнях Другого Вселенського Собору.
Святитель Григорій вів строго подвижницький спосіб життя: ходив босоніж, мав тільки єдиний одяг, спав на землі або на ложі з деревних гілок; їжею для нього служили хліб і овочі, питтям — вода, в яку він іноді домішують трохи оцту.
У місто збурене єрессю Назіанз, святитель Григорій поставив благочестивого єпископа Евлалія. Звертаючись з численними посланнями, святитель продовжував мужньо викривати єретиків і роз’яснювати правдиве віровчення. Він великодушно пробачив юнака, який намагався вбити його в Константинополі.
Однак зведення святителя Григорія на Константинопольську кафедру викликало невдоволення з боку Єгипетських і Македонських єпископів. Це викликало неспокій та незгоду в Церкві. Тоді святий Григорій вирішив піти із Константинополя, щоб вгамувати розбрат. Ні вмовляння імператора, ні прохання духовенства не зломили волі святителя. Зробивши свій подвиг, він відмовився від Константинопольської кафедри, сказавши: «Прощай, кафедра, – це завидна і небезпечна висота!» Святий Григорій віддалився в рідне селище Аріанз, поблизу Назіанза, і тут в строгих аскетичних подвигах провів останні роки свого життя.
25 січня 389 року святитель Григорій Богослов переставився до Господа, залишивши велику спадщину: 243 послання, 507 духовних віршів і 45 проповідей.
За свої чудові богословські твори св. Григорій отримав від Церкви почесне найменування Богослова і вселенського вчителя, а за здатність проникати думкою до найглибших таємниць віри і виражати незбагненні її істини з прозорою ясністю і строгою точністю, Церква в одній з молитов називає його розумом найвищим. Проповіді його насичені такою поезією, що багато фраз з них були використані (св. Іваном Дамаскином та іншими) для святкових співів. Нетлінні частки мощей св. Григорія досі випромінюють дивні пахощі.
Знову з великої любові Божої і Його невимовного милосердя ми сподобилися тут, на землі, святкувати прихід у світ Господа нашого Ісуса Христа! Знову ми поринаємо в особливу атмосферу Різдвяного торжества – події, яка святкується більше двох тисяч років, а переживається щороку по-новому.
Втілення на землі в людській подобі Сина Божого стало подією вселенського масштабу, яка змінила хід історії людства. Все в житті людини швидкоплинне, не має абсолютної цінності і значення, крім Божественних, непорушних істин. Ці істини для віруючої людини є міцним фундаментом, світоглядною позицією, надією й утіхою.
Людство, яке «перебувало у темряві, побачило світло велике» (Мт.4,16) – Христос-Спаситель приходить у світ. Про явлення цього Світла сповіщали старозавітні пророки, немовби бачачи очима душі, на горизонті історії людства, перші промені Сонця Правди, що сходить. Так, Ісая прорік: «Сам Господь дасть вам знамення: ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл» (Іс.7,14). У цьому пророцтві сповіщається, яким чудесним чином має відбутися Народження Месії; також глибоко символічним є значення імені, яке Йому дадуть при народженні. Еммануїл з давньоєврейської мови перекладається «з нами Бог». За всю історію людства подія народження когось великого у світі не мала такого значення, як Народження Христа. Сам Бог сприймає людську природу: «в Hьому живе уся повнота Божества тілесно» (Кол.2,9).
Сприйняття Другою Особою Пресвятої Тройці – Сином Божим – людської природи свідчить про її велич, достоїнство і славу. Людина може стати вмістилищем Невмістимого – самого Бога. «Бог стає людиною, щоб людина стала Богом», – одностайно повторюють святі Отці та Вчителі Церкви. Вони не тільки сповістили одну з богословських ідей, але, освятившись і обожившись, стали живим підтвердженням її істинності. Їхній приклад закликає і нас до духовного вдосконалення і святості.
Ми живемо в нелегкий час різноманітних випробовувань. Кожен історичний період має свої виклики. Особливістю буття Церкви на землі є те, що жодні суспільні процеси не проходять повз неї. Голос Церкви – це завжди голос Божий. Дуже часто в шумі світу важко почути, що промовляє Господь, бо Його голос тихий і лагідний, бо його чують лиш ті, хто знайшов мир і спокій у власній душі.
Як богословські істини християнства є вічними і незмінними, так і Божі моральні закони мають своє абсолютне значення. Божественне Немовлятко, яке Народилося в убогих яслах, своїм мовчанням вчить нас великого смирення, незлобливості і покори. Тихий і лагідний голос Спасителя, в часі його суспільного служіння, вчить любові: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ів.13,34-35).
У Святий Вечір, коли, за віковою українською традицією, за столом збирається велика родина, але когось із рідних немає серед них, до святкової радості долучається краплина смутку. Земну радість торжества Христового неможливо буде розділити з померлими рідними, хоча ми віримо, що вони удостоїлися бути учасниками небесної духовної трапези з Христом Воскреслим. Своєю присутністю за святковим столом не потішать своїх близьких воїни, які нині далеко на сході, героїчно, у важких умовах, виконують патріотичний обов’язок, боронячи кордони нашої Держави від ворога. Лише по телефону почують і голоси люблячих родичів, які перебувають за кордоном, виконуючи тяжку роботу, переживають багаторічну розлуку, дбаючи про матеріальні блага своїх рідних. Але гірше від розлуки через смерть, обов’язок чи необхідність є розлука внаслідок гордості, відсутності любові, гріха і байдужості. Ми добровільно погодилися на самоізоляцію, будучи уже до того духовно ізольованими від Бога і ближніх внаслідок охолодження любові та байдужості. Приступивши сьогодні до Новонародженого Месії, впокорім своє серце, щоби скинути тягар власних гріхів. Тільки підкорившись Христу, ми справді можемо стати вільними від усіх кайданів диявола.
Прихід Спасителя сьогодні дарує мир та радість кожній душі, яка прагне і шукає спасіння. Радість народження Богонемовляти руйнує великий страх нашого невідання про завтрашній день. Страх, народжений у вирі важких обставин сьогоднішнього життя нашої країни та цілого світу. Тільки спільне прославлення Новонародженого Спасителя у співах і колядках здатне зруйнувати пітьму страху – подібно до того, як ангельський спів “Cлава во вишніх Богу і на землі мир, у людях благовоління”, – зруйнував темряву Різдвяної ночі та приніс невимовну радість вифлеємським пастухам і всьому світу.
Вітаючи з Різдвом Христовим, щиро бажаю всім духовної радості, миру і спокою. Хай Господь оберігає вас від усіх труднощів і випробовувань на земному шляху! Хай Податель всіх благ, наш Господь, обдаровує вас здоров’ям і кріпостю тілесних сил – не для життя в гріху, а для трудів на славу Божу, користь Церкви і благо ближнього. Особливо щиро бажаю духовних дарів: відчуття присутності Божої кожної миті свого життя, особливої опіки ангельських сил і святих угодників Божих, які повсякчас підносять до Божого Престолу свої молитви за нас, зростання в молитві, утвердження в вірі та удосконалення в любові. Навчіться від Новонародженого, щоб, наслідуючи Немовля, в його смиренні, покорі і незлобливості, нам самим народитися в нову людину – за Образом Христовим. І пам’ятаймо: в земному житті все минає, вічний лише Бог і Його свята правда, і найголовніше – вічна Його любов до нас!
Собор Архистратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних, Архангелів: Гавриїла, Рафаїла, Уриїла, Селафиїла, Єгудиїла, Варахиїла та Єремиїла
Святкування Собору Архистратига Божого Михаїла та інших Небесних Сил безплотних встановлено на початку IVст. На Помісному Лаодикійському Соборі, який відбувся за декілька років до І Вселенського Собору. Лаодикійський Собор 35-м правилом засудив і відкинув єретичне поклоніння ангелам як творцям та правителям світу і утвердив православне шанування їх. Звершується свято в листопаді 9-му місяці від березня ( з якого в давнину починався рік) – у відповідності з числом 9-ти чинів Ангельських. Восьмий же день місяця вказує на майбутній Собор всіх Сил Небесних в день Страшного Суду Божого, який святі отці називають « днем восьмим, бо після віку цього, що йде седмицями днів, настане «день восьмий», і тоді: « прийде Син Людський у Славі Своїй і всі святі Ангели з Ним» ( Мф. 25,31). Чини Ангельські розділяються на три ієрархії – вищу, середню і нижчу. Кожну ієрархію складають три чини. У вищу ієрархію входять: Серафими, Херувими, Престоли. Найближче до Пресвятої Тройці знаходяться шестикрилі Серафими ( Полум’яні, Вогненні) ( Іс. 6, 2). Вони полум’яніють любов’ю до Бога і інших спонукають до неї. Після Серафимів Господу предстоять многоокі Херувими ( Бут. 3, 24). Їхнє ім’я означає вилиття премудрості, просвіщення, бо через них, що сяють світлом Богопізнання і розуміння таїн Божих, посилається премудрість і просвіщення для істинного Богопізнання. За Херувимами – предстоять Богоносні за благодаттю, даною їм для служіння, Престоли ( Кол. 1, 16), що таємничо і неосяжно носять Бога. Вони служать правосуддю Божому. Середню Ангельську ієрархію складають три чини: Господства, Сили і Власті. Господства ( Кол. 1,16) володіють над наступними чинами Ангелів. Вони настановляють поставлених від Бога земних володарів на мудре правління. Господства навчають володіти почуттями, приборкувати гріховні бажання, підкоряти плоть духу, панувати над своєю вольою, перемагати спокуси. Сили (1 Пет. 3, 22) виконують волю Божу. Вони творять чудеса і посилають благодать чудо творення і прозорливості угодникам Божим. Сили допомагають людям у несенні послуху, укріплюють в терпінні, дарують духовну кріп кість і мужність Власті ( 1 Пет. 3, 22: Кол. 1, 16) мають владу приборкувати силу диявола. Вони відбивають від людей бісівські спокуси, утверджують подвижників, оберігають їх, допомагають людям у боротьбі зі злими помислами. Нижчу ієрархію складають також три чини: Начала, Архангели та Ангели. Начала ( Кол. 1, 16) керують нижчими ангелами, направляючиїх до виконання Божественних повелінь. Їм доручено керувати всесвітом, охороняти країни, народи, племена. Начала настановляють людей віддавати кожному честь, яка належить його званню. Навчають керівників виконувати посадові обов’язки не заради особистої слави і вигоди, а заради честі Божої і користі ближнім. Архангели ( 1Сол. 4, 16) благовістять про велике і преславне, відкривають тайни віри, пророцтва і розуміння волі Божої, укріплюють в людях святу віру, просвічуючи їхній розум світлом Святого Євангелія. Ангели ( 1 Пет. 3.22) найбільш близькі до людей. Вони сповіщають наміри Божі, настановляють людей до чеснотного і святого життя. Вони охороняють віруючих, утримують від падіння, піднімають впалих, ніколи не покидають нас і завжди готові допомогти, якщо ми забажаємо. Всі чини Небесних сил носять загальну назву Ангелів – за суттю свого служіння. Господь відкриває Свою волю вищим Ангелам, а вони, в свою чергу, просвічують решту. Над всіма дев’ятьма чинами поставлений Господом святий Архистратиг Михаїл ( ім’я його в перекладі з єврейської означає – « хто як Бог») – вірний служитель Божий, тому що він скинув з Неба гордовитого деницю з іншими павши ми духами. А до інших Ангельських Сил він викликнув: « Будьмо уважні! Станьмо добре перед Сотворителем нашим і не задумаймо неугодного Богові!». За Церковним переданням, що закарбоване в службі Архистратигу Михаїлу, він приймав участь у багатьох старозавітніх подіях. Під час виходу ізраїльтян з Єгипту він супроводжував їх у вигляді вогненного стовпа вночі і хмарного вдень. Через нього явився Сила Господня, що знищила єгиптян посланих фараоном наздогнати ізраїльтян. Архистратиг Михаїл захищав Ізраїль у всіх бідах. Він явився Ісусу Навину і відкрив волю Господа на взяття Єрихону ( Нав. 5, 13-16). Сила великого Архистратига Божого явилась у знищенні 185 тисяч воїнів Асирійського царя Сеннахирима ( 4 Цар.19, 35), в поразці нечестивого Антіохового воєначальника Іліодора і в огородженні від вогню трьох святих отроків – Ананії, Азарії і Мисаїла, кинутих в піч на спалення за відмову поклонитися ідолу ( Дан. 3, 92-95) З волі Божої, переніс пророка авакума з Юдеї до Вавилону, щоб дати їжу Даниїлу кинутому у рів з левами ( кондак акафіста, 8) Архангел Михаїл заборонив дияволу явити іудеям тіло святого Мойсея для обожнення( Іуд. 1,9). Святий Архангел Михаїл явив свою силу, коли він дивно спас отрока, кинутого грабіжниками в море з каменем на шиї біля берегів Афону ( Афонський Патерик). Слід зазначити, що шанування святого Архистратига Михаїла почалося на наших землях ще з часів древньої Русі, про це свідчать чудеса явлені архангелом Божим і велика кількість храмів та монастирів побудованих нашими благочестивими предками на честь Начальника Небесних сил. Найперше треба згадати, про Михайлівський Золотоверхий монастир, який обрав для себе за оселю Архистратиг Михаїл. Місто Київ, злотоглава столиця нашої держави і вся Україна мають собі за небесного покровителя Архангела Михаїла. З Священного Писання і Священного Передання для нас відомі також такі Архангели: Гавриїл – кріпость ( сила) Божа, провісник і служитель Божественної могутності ( Дан. 8, 16; Лк. 1, 26) Рафаїл – лікування Боже, цілитель людських недугів ( Тов.3, 16; 12,15); Уриїл – вогонь, чи світло Боже, просвітитель ( 3 Езд. 5, 20); Селафиїл – молитвеник Божий, той що спонукає до молитви ( 3 Езд. 5, 16); Єгудиїл- той що славить Бога, той що підкріплює працюючих для слави Господньої і молільник про відплату їм за подвиги; Варахиїл – роздавач благословення Божого на добрі діла, той що просить для людей милості Божі; Еримиїл – піднесення до Бога ( 3 Езд. 4, 36). Ніде не вказується точна кількість святих Ангелів. Для нас це є не важливо. Церква Христова, здавна вшановує Горні Воїнства, Як служителів Божественної Слави, як наших небесних захисників і покровителів, керманичів всього нашого життя.
31 жовтня Церква вшановує пам`ять апостола Луки. Він народився в Антіохії і належав до язичницького роду. Лука з цікавістю займався науками та мистецтвом, подорожував світом для того, щоб ще більше дізнатися про те, як влаштований Всесвіт і яким Розумом. У цей час він здобув знання з медицини й набув якостей та вміння в малюванні. Лука добре знав, окрім грецької, давньоєврейську та арамейську мови.
У Страсний тиждень Лука весь час знаходився в Єрусалимі. Бачив своїми очами муки Христа Спасителя, Його Голгофу, розп’яття і погребіння. На ранок Пасхи Лука йшов з Клеопою в село Еммаус і перебував у скорботному стані з приводу смерті Христа. Коли ж Воскреслий Спаситель явився ним у дорозі і відкрився у ламанні хліба, вони побачили, що Спаситель воскрес (Лк. 24:13-35).
Святий Симеон Метафраст, який уклав житіє святого апостола і євангелиста Луки, черпаючи свідчення від давніх церковних письменників Орігена, Климента Олександрійського та церковного історика Євсевія Кесарійського, пише, що після Зішестя Святого Духа, Лука на деякий час залишився в Єрусалимі разом з іншими апостолами, а потім попрямував до Антіохії, де вже знаходилося кілька учнів. Зупинившись в самарійському місті Севастії для проповіді Євангелія, він взяв правицю пророка Іоана Предтечі і перевіз її, як дорогоцінну християнську реліквію, до своєї батьківщини Антіохії. Саме тут Лука зустрів святого апостола Павла під час його другої місійної подорожі, яка відбувалася близько 50 року після Р. Х. Звідтіля вони обидва відправилися до Греції, щоб тут проповідувати Слово Боже.
Інше передання, яке знаходиться у «Константинопольському Синаксарі» свідчить, що Лука не знав Господа, не ходив за Ним і не був свідком Його страждань, а лишень зустрів апостола Павла в місті Фіви, де був лікарем і доглядав за хворими. Проповідь Апостола Народів дуже вплинула на Луку і переконала його в Істині. Без коливань і сумнівів він залишив свій маєток, відмовився від лікування і пішов за апостолом Павлом. Відтоді Павло та Лука були разом, несли спасительне благовістя до різних місць і засновували християнські громади.
Коли апостола Павла арештували, Лука не залишив його і попрямував за ним до Риму. Йому довелося перетерпіти різні випробовування, про що розповідається наприкінці книги Діянь Святих Апостолів у 27 і 28 розділах. Саме в Римі Лука під керівництвом апостола Павла написав Євангеліє та Діяння Святих Апостолів. Ці святі писання Лука присвятив правителеві Ахайї Феофілу, який навернувся до християнства.
Після двох років перебування у в`язниці апостол Павло був відпущений на волю і знову відновив свою місіонерську проповідь. Вірним супутником Павлові в його апостольських подорожах був і надалі Лука. Жорстокі гоніння на християн, які розпочалися за імператора Нерона, змусили апостола Павла знову повернутися до Риму, щоб підтримати громаду вірних. Павло був і на цей раз схоплений та закований у ланцюги. Можливо апостол Лука був присутній при мученицькій кончині свого улюбленого вчителя.
Після смерті Апостола Народів Лука пішов з євангельською проповіддю і ніс благу звістку в Італії, Далмації та Македонії, звідти прийшов до Ахайї. Побував Лука і в Єгипті, де проповідував Євангеліє язичникам. Він дійшов навіть до далеких Фів і призначив святого Авілія другим єпископом Олександрії. Повернувшись до Греції, Лука став єпископом міста Фіви в Беотії. Він рукопокладав пресвітерів і дияконів, засновував церкви та зцілював хворих.
Мученицька кончина апостола Луки була такою ж жорстокою, як і інших апостолів. Язичники заживо стяли з нього тіло і за свідченням він помер, будучи підвішеним до оливкового дерева. Біля гробниці святого апостола Луки звершувалося багато чудес, а його мощі виточували миро. Багато вірних приходило до святині, зціляючись від багатьох хвороб і особливо від недугу на очі.
Після блаженної мученицької кончини, через багато століть, 3 березня 357 року імператор Констанцій, син рівноапостольного Костянтина Великого, послав намісника Єгипта Артемія в Фіви, щоб той переніс мощі святого апостола Луки до церкви Святих Апостолів у Константинополі. Вони були разом покладені з мощами святих апостолів Андрія та Тимофія.
Церковна традиція свідчить також про те, що святий апостол і євангелист Лука намалював образ Пресвятої Діви Марії з Немовлям Ісусом на руках. Мати Божа прийняла Своє зображення з радістю і промовила такі слова: «Нехай прибуде на ньому милість Того, Кого Я народила». Відтак, Лука намалював ще кілька ікон Пресвятої Богородиці та святих апостолів Петра і Павла й роздав їх для перших християнських громад. Звідси походить благочестива традиція здавна шанувати ікони Христа Спасителя, Його Пречистої Матері та святих угодників Божих, а апостола Луку вважати покровителем іконописців.
Святого апостола і євангеліста Луку вважають не тільки покровителем тих, хто малює ікони, але й покровителем лікарів та церковних істориків. Лікарів через те, що Лука сам був лікарем, а церковних істориків – апостол Лука був автором Святого Євангелія, в якій застосував певну хронологію та книги «Діянь Святих Апостолів».
В народній уяві день апостола Луки порівнюють часто з його ще однією датою – днем пам`яті 5 травня, тобто весняним Лукою. Тому селяни у цей день приказували: «До весняного Луки ані хліба, ані муки, а прийшов осінній Лука – з`явилися хліб і мука»; «Як не придбаєш до Луки, то не буде ані хліба, ані муки»; «До Луки не везуть сіна з луки».
Святий апостол Лука мав неабиякі таланти, дар письменництва, лікування та малювання, а ще більше дар віри в Ісуса Христа і ходячи перед Лицем Господнім та маючи палаюче серце, готував народи, яким проповідував, до спасіння й вічного життя.
Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський
Пророк Іона жив після пророка Єлисея. Одного разу Господь повелів йому йти в язичницьке місто Ніневію, столицю Ассирійського царства, і сповістити жителів цього міста, що Господь знищить їх, якщо вони не покаються. Та Іона не хотів іти з проповіддю до ворогів народу ізраїльського і не послухався голосу Божого. Він сів на корабель, який відбував до іншої країни. Але раптом на морі піднялася сильна буря. Кораблю загрожувала загибель. Усіх, хто був на ньому, охопив жах. Корабельники вирішили кинути жереб, щоб довідатись, через що їх спіткало таке лихо. Жереб випав на Іону. Іона зізнався у своєму гріху і сказав: “Так, я згрішив перед Господом! Киньте мене в море, і буря втихне”. Коли його кинули у море, буря втихла. З волі Божої пророка проковтнула величезна риба, яка в Біблії названа китом. Іона три дні і три ночі пробув у череві кита, молячись Богу про помилування. Тут Господь явив особливу Свою славу, Він зберіг його неушкодженим у череві кита і помилував його.Через три дні кит викинув пророка живим на берег. Після цього Іона пішов у Ніневію для виконання волі Божої. Цілий день він ходив містом і проповідував усім, кажучи: “Ще сорок днів, і Ніневію буде зруйновано!” Мешканці повірили його словам. Вони, разом з царем, наклали на себе піст, стали молитися і каятися у своїх гріхах. І Господь помилував їх.Та Іона заремствував на таке милосердя Боже і просив собі смерті у Бога. Ймовірно, він гадав, що його вважатимуть лжепророком.Господь і цього разу врозумив Іону. Перед наметом, який Іона розкинув для себе поблизу Ніневії, за одну ніч виросла велика рослина і захищала його від сонячної спеки. Але на другий день черв`як підточив цю рослину, і вона всохла. Іона вельми сумував за всохлою рослиною.Тоді Господь сказав йому: “Ти жалкуєш за рослиною, над якою не трудився і якої не плекав. То хіба ж Я можу не пожаліти Ніневії, міста великого, в якому понад сто двадцять тисяч чоловік, не здатних розрізнити, де права, а де ліва рука, і безліч худоби?”Триденне перебування пророка Іони у череві кита і чудесне спасіння його були прообразом триденної смерті і Воскресіння Христа Спасителя.(Див. Іон).
Імена святих мучеників Адріана і Наталії добре відомі всім православним християнам. Вони були чоловіком і дружиною, а прожили в подружжі всього один рік. Родом з Никомидії. Жили при імператорі Максиміані (305-311рр.), за часів якого кров християн потоками заливала вулиці міст. Переслідувані християни, рятуючись, переховувалися в печерах скелястих гір. Імператор Максиміан, дізнавшись про це, видав наказ поганським жителям за грошову винагороду шукати християн в горах. Також вимагав жорстоко катувати тих, хто переховував сповідників Христової віри.
Одного разу гонителі донесли імператору, що недалеко від міста в одній з печер ховаються християни, які ночами моляться Богу. Максиміан послав військо, яке справді знайшло 23-х християн. Закувавши їх в залізні кайдани, повели в місто. Святих мучеників зустрічав сам імператор і наказав нещадно бити, потім завести в судову палату на допит, після чого кинути в темницю і тримати, доки не повмирають. Серед урядовців, які засідали в судилищі, головуючим був 28-річний чоловік на ім’я Адріан. Він зацікавився вірою, за яку християни готові були прийняти мученицьку смерть. Коли в’язні розповіли Адріану правду Христової віри, його серце загорілося любов’ю до Христа Спасителя і він сказав: “Впишіть і моє ім’я в число ув’язнених, бо я, від сьогодні, християнин і з радістю прийму смерть за Христа”.
Поганські урядовці доповіли про це Максиміану, який негайно викликав Адріана: “Чи ти лишився глузду і хочеш постраждати? Викресли своє ім’я і принеси жертву богам, та благай у них прощення”. “Я не лишився розуму, а прийшов до розуму і впізнав, що віра Христова є правдива і спасительна”. Тоді Максиміан наказав закувати його в кайдани і посадити в темницю разом з усіма.
Адріан мав молоду дружину Наталію. Коли її повідомили, що чоловік став християнином і знаходиться у в’язниці, вона дуже зраділа і славила Господа, бо і сама була християнкою. Наталія поспішила в темницю, і, зустрівши свого мужа, обцілувала його кайдани, словами втішала мужа і укріпляла його в вірі: “Блажен ти, дорогий муже мій, що увірував у Христа, бо придбав безцінне багатство. Не шкодуй за земним: ні краси, ні молодості (Адріану було тоді лише 28 років), ні багатства. Все земне – прах і тління. Богу угодна тільки віра і добрі діла, віра в Ісуса Христа – нагорода Небес”.
За порукою інших в’язнів сторожа відпустила святого Адріана з темниці повідомити дружину про день його мученицької смерті. Свята Наталія, побачивши мужа, не хотіла впустити його, бо подумала, що муж відрікся від Христа і його відпустили. Але святий Адріан переконав дружину, що він тільки відпросився на кілька годин, щоб сповістити дружині дату своєї страти. Дізнавшись правду, свята Наталія радо зустріла чоловіка і попрощалася з ним, з болем і радістю в серці провівши до в’язниці. Хто може описати останнє прощання мужа з дружиною. Вони не плакали. Духовна радість наповнила їх серця. Муки і біль тіла були нічим перед усвідомленням вірності Господу нашому Ісусу Христу. Довіряли, бо знали Його слова: “і будуть вас ненавидіти всі за ім’я Моє; а хто витерпить до кінця, той спасеться (Мф. 10, 22).”
Через сім днів всіх в’язнів (а їх було 24) вивели на страту. Всі були страшенно знесилені муками, тому Максиміан наказав перед стратою побити тільки Адріана воловими жилами по животі. Полилася кров, живе тіло відпадало від кісток, але нестерпні муки лише додали сили – з уст і серця мученика лилася молитва. Ледь живого Адріана знову віднесли у в’язницю, а свята Наталія йшла слідом за ним. А коли імператор заборонив впускати жінок у в’язницю, щоб морально не підтримували своїх мужів, Наталія постригла волосся і, одягнувшись в чоловічий одяг, перебувала біля свого мужа. Врешті імператор наказав важким молотом поламати кості на руках і ногах всім мученикам. Тіла святих мучеників хотіли спалити. Але піднялася страшна буря і розпалена піч, де мали спалити тіла, погасла. Більшість мучителів були вбиті блискавкою з неба. Свята Наталія взяла собі руку свого мужа святого Адріана і зберігала вдома. Тіла святих мучеників імператор таки наказав спалити, але християни вночі викупили їх і перевезли таємно до Візантії, де і захоронили.
Невдовзі після похорону мучеників, один багатий поганин хотів одружитися зі святою Наталією. Але вона, боячись, що імператор насильно видасть її заміж за поганина, вночі виїхала до Візантії, де днями і ночами молилася на могилі свого мужа. Якось, знесилена, заснула на могилі. Уві сні побачила свого мужа, який сказав, що Бог незабаром і її закличе у вічність. Сон справдився, через декілька днів під час молитви свята Наталія тихо і спокійно відійшла до Господа.
14 серпня для нас, для усіх православних християн, розпочинається Успенський піст. Цей піст настає через місяць після Петрового посту. Піст започатковано перед великими святами Преображення Господнього та Успіння Божої Матері і триває два тижні від 1 до 15 серпня (ст. стиль).
Християни перших віків завжди готувалися постом і молитвою до великих свят. З цієї священної практики з часом розвинулися коротші чи довші пости. Насамперед це Великий піст перед світлим днем Господньої Пасхи. Перед празником Христового Різдва ввійшов у звичай піст Пилипівки. З особливою повагою до святих верховних апостолів Петра й Павла виник піст Петрівки. А вкінці прийшов наймолодший з чотирьох річних постів – піст Успенський.
Ним ми приготовляємо себе до одного з найбільших Богородичних свят – Успіння Пресвятої Богородиці. Так ми наслідуємо пости й молитви Пречистої Діви Марії, якими вона готувалася до зустрічі Свого Божого Сина у Своєму святому Успінні.
Успенський піст відомий у нас також як Богородичний, Спасо-Богородичний, чи Спасівка. Звернемо увагу на історію цього посту, тривання та його практику у перших віках християнської Руси-України.
Перші згадки про Успенський піст маємо з IX століття. Як Петрівка й Пилипівка, так і цей піст увійшов у практику не дорогою церковного законодавства, а через звичай. З цієї причини у Греції було багато суперечок, як щодо існування цього посту, так і щодо його приписів і тривання.
Про цей піст нічого не згадує Евергетицький устав XI ст. ані устав Царгородського Пантократорського монастиря 1136 року.
Подібно й Устави святого Феодора Студита і святого Атаснасія Афонського ще до XIV сторіччя не говорять про Успенський піст. З давніх типіконів першу згадку про Спасівку має типікон грецького Николо-Касулянського монастиря з XII ст. в Калабрії, Італія. Тут на перше серпня (старий стиль) є таке зауваження: «Царгородський патріарх Миколай І (895 – 925) про Чотиридесятницю та Успіння Пресвятої Богородиці: «Є в нас ще інший піст, званий піст Пресвятої Богородиці, що починається першого серпня і про який згадує Сьомий Собор у Нікеї 920 року»».
Однак, в бесіді Льва Великого, виголошеній ним близько 450 року, ми знаходимо чітку вказівку щодо Успенського посту: «Церковні пости розміщені в році так, що для кожного часу запропоновано свій особливий закон помірності. Так для весни весняний піст – у Чотиридесятницю, для літа літній – у П’ятидесятницю (Петрів піст), для осені осінній – у сьомому місяці (Успенський), для зими – зимовий (Різдвяний)».
Згадку про Богородичний піст знаходимо в посланні папи Миколая І (858 – 867) до болгар, де він пише: «Свята Римська Церква має з давніх-давен звичай дотримуватися таких постів: 40 днів перед Пасхою, після П’ятдесятниці, перед Успінням Богородиці, а також перед святом Господнього Різдва». В автентичності цього послання деякі автори сумніваються.
У творі «Про три Чотиридесятниці», що його приписують Антиохійському патріарху Анастасію Синаїту (VI ст.) говориться про Успенський піст як такий, що відділився від Петрівки, бо вона первісно тривала від неділі Всіх Святих до свята Успіння, а відтак з Петрівки був відокремлений липень.
Афонські монахи приблизно в 1085 році запитували Царгородського патріарха Миколая VII Граматика (837 – 843) про пости, а особливо про Успенський піст. Відповідь патріарха була така: «У серпні був перед тим піст, але його перенесено, щоб не сходився з поганським постом, що був у тому часі. Одначе і тепер ще багато людей постять у тому часі, щоб оберегти себе від недуг».
Успенський піст у Візантійській державі в ХІ – ХІІ століттях почав щораз більше входити в життя. Архиєпископ Палестинської Кесарії Анастасій, що жив близько 1090 року, щоб заохотити вірних до зберігання цього посту, видає про нього окрему розвідку, у якій пише: «Піст перед Успінням Пресвятої Богородиці передали нам святі Отці й божественні патріархи, його чесно дотримуються усі міста і країни православні, а передусім велике й щасливе місто Константинополь та Велика Церква». Вкінці автор робить висновок, що цей піст уже був у практиці ще до імператора Лева Мудрого (886 – 911).
Успенський піст був темою обговорень Царгородського Собору 1166 року за патріарха Луки Хрисоверга (1156 – 1169) і Мануїла Комніна (1143 – 1180). Собор підтвердив практику цього посту.
У грецькій Церкві довгий час не було узгодженості, як щодо часу тривання Петрівки і Пилипівки, так і щодо часу тривання Успенського посту. Патріарх Вальсамс († 1204) подає, що за його часів дотримувались всіх трьох постів, тобто Петрівки, Спасівки і Пилипівки, і що їхня тривалість була така сама, що й сьогодні, а інші дотримувалися тільки Петрівки й Пилипівки, а про Успенський піст і чути не хотіли. Він у своїх посланнях захищає Богородичний піст і наказує його зберігати. Притім посилається на Царгородський Собор 1166 року, який цей піст не лише підтвердив, але й визначив його час – від 1 до 15 серпня.
Св. Симеон Солунський пише, що «Піст у серпні (Успенський) заснований на честь Матері Божого Слова, Яка, пізнавши Своє преставлення, як завжди подвизалася і постила за нас, хоч, будучи святою і непорочною, і не мала потреби в пості; так особливо Вона молилася за нас, коли мала намір перейти від тутешнього життя до майбутнього, і коли Її блаженна душу мала через Божественного духа з’єднатися з Її сином. А тому й ми маємо постити й оспівувати Її, наслідувати Її життя і тим будити Її до молитви за нас. Дехто, втім, каже, що цей піст заснований з нагоди двох свят, тобто Преображення та Успіння. І я також вважаю за необхідний спогад цих двох свят, одного – як такого, що подає нам освячення, а іншого – змилування й клопотання за нас».
Успенський піст у давнину був строгіший від Петрівки й Пилипівки, але лагідніший, ніж Великий піст. У понеділок, середу й п’ятницю цього посту треба споживати суху їжу, тобто хліб, воду й сушені овочі, а у вівторок і четвер дозволялася варена їжа, але без олії. У суботу й неділю був дозвіл на вино й оливу, а в день Господнього Преображення – і на рибу.
До свята Преображення Господнього, коли в храмах освячуються виноград і яблука, Церква зобов’язує нас утримуватися від цих плодів. За переданням св. Отців, «якщо ж хто з братів з’їсть гроно до свята, то хай прийме заборону за непослух і не споживає грон протягом всього місяця серпня».
У свято Преображення Господнього за церковним Статутом дозволяється на трапезі риба. З цього дня по понеділках, середах і п’ятницях у харчування обов’язково входили плоди нового врожаю.
Піст духовний тісно поєднується з постом тілесним, на зразок того, як наша душа поєднується з тілом, проникає в нього, оживлює і робиться з ним одним цілим, як душа й тіло становлять єдину живу людину. І тому, постячи тілесно, в той самий час слід нам постити й духовно: «Постячи, браття, тілесно, постимо й духовно, розв’яжемо будь-який союз неправди», – заповідає Свята Церква.
У пості тілесному на першому плані – утримання від поживної, смачної та солодкої їжі; у пості духовному – утримання від пристрасних гріховних порухів, що тішать наші чуттєві схильності й пороки. Там – залишення їжі скоромної – поживнішої і вживання їжі пісної – менш поживної; тут – залишення улюблених гріхів і огріхів і вправляння в протилежних їм чеснотах.
Сутність посту висловлена в церковній пісні: «Якщо, душе моя, утримуєшся від страв, а від пристрастей не очищаєшся, – даремно радіємо неспоживанням: тому що, якщо піст не принесе тобі виправлення, то зненавиджена будеш Богом, як фальшива, і уподібнишся злим демонам, котрі ніколи не їдять».
