У 166 р. до Р. X. жив в Юдеї такий собі Єлеазар, священик і законовчитель, який вже досяг старості, але вельми благовидний видом, славний своєю мудрістю і благочестям. Його привели до мучителя і стали примушувати їсти свиняче м’ясо, що було суворо заборонено Богом в Старому Завіті. Але Єлеазар погодився краще вмерти славною мученицькою смертю за закон Божий, ніж зберегти через його порушення безчесне і негідне Бога життя. Під час великих мук, коли від ран священик Божий вже наближався до смерті, він, застогнавши, сказав: «Господу, Який усім відає, відомо, що я, маючи можливість позбавитися від смерті, приймаю жорстокі страждання і охоче терплю їх через страх перед Богом ». Були схоплені і сім учнів святого Єлеазара, брати Маккавеї Авим, Антонін, Гурій, Єлеазар, Євсевон, Алим і Маркелл, і з ними їхня мати Соломонія. Їх привели до беззаконного царя Антіоха і також стали примушувати їсти недозволену їжу. Тоді один з них, відповідаючи за всіх, сказав: «Ми готові краще померти, ніж переступити закони». Цар наказав відрізати йому язика, здерти з тіла шкіру і відсікти руки та ноги на очах в інших братів і матері. Позбавленого всіх членів, але ще дихаючого юнака кинули на величезну розпечену сковороду. Коли помер перший, вивели на наругу другого, і він прийняв муку таким же чином. Вже при останньому подиху він сказав: «Ти, мучитель, позбавляєш нас справжнього життя, але Цар світу воскресить нас, померлих за Його закони, для життя вічного». Коли мучили третього і хотіли йому відрізати язика, він негайно виставив його, безстрашно протягнувши і руки, і мужньо сказав: «Від Бога я отримав їх, і за закони Його не шкодую їх, і від Нього сподіваюся знову отримати їх». Навіть мучителі були здивовані такою мужністю юнака. Потім славну мученицьку кончину прийняли ще троє братів Маккавеїв. Сьомому ж, наймолодшому, мати їх свята Соломонія сказала: «Благаю тебе, дитя моє, подивися на небо і землю і пізнай, що все створив Бог з нічого і що так стався і рід людський. Не бійся цього вбивці, але будь гідним братів твоїх і прийми смерть, щоб я з милості Божої знову придбала тебе з братами твоїми ». Після синів померла і мати, радісно дякуючи Богові за те, що вона сама і діти поклали душі за закон Господа Вседержителя.
На березі Генісаретського озера, між містами Капернаумом і Тіверіадою, розташовувлося невелике місто Магдала, залишки якого збереглися до наших днів. Тепер на його місці стоїть лише невелике селище Медждель. В Магдалі колись народилася і виросла жінка, ім’я якої навіки увійшло в євангельську історію. Євангеліє нічого не розповідає нам про юні роках Марії, але Передання повідомляє, що Марія Магдалина була молода, красива і вела грішне життя. У Євангелії говориться, що Господь вигнав з Марії сім бісів. З моменту зцілення Марія почала нове життя. Вона стала вірною ученицею СпасителяЄвангеліє розповідає, що Марія Магдалина йшла за Господом, як Він з апостолами проходив містами та селами Іудеї та Галілеї з проповіддю Божого Царства. Разом з благочестивими жінками – Іоанною, дружиною Хузи (домоправителя Іродового), Сусанною та іншими вона служила Йому від статків своїх (Лк. 8, 1-3) і, безсумнівно, розділяла з апостолами благовісницькі труди, особливо серед жінок. Очевидно, її разом з іншими жінками має на увазі євангеліст Лука, розповідаючи, що в момент шестя Христа на Голгофу, коли після бичування Він ніс на Собі важкий Хрест, знемагаючи під його вагою, жінки йшли за Ним, плачучи і ридаючи, а Він втішав їх. Євангеліє розповідає, що Марія Магдалина була і на Голгофі в момент розп’яття Господа. Коли всі учні Спасителя розбіглися, вона безстрашно залишалася біля Хреста разом з Богородицею і апостолом Іоанном. Євангелісти перераховують серед тих, що стояли біля Хреста ще й матір апостола Якова Меншого, і Саломію, та інших жінок, що слідували за Господом від самої Галилеї, але всі називають першою Марію Магдалину, а апостол Іоанн, окрім Богоматері, згадує тільки її і Марію Клеопову. Це говорить про те, наскільки виділялася вона з-поміж усіх жінок, що оточували Спасителя. Вона була вірна Йому не тільки в дні Його слави, але і в момент Його крайнього приниження і наруги. Вона, як оповідає євангеліст Матфей, була присутня і при похованні Господа. На її очах Йосиф з Никодимом внесли в гробницю Його бездиханне тіло. На її ж очах вони завалили великим каменем вхід до печери, куди зайшло Сонце життя … Вірна закону, в якому була вихована, Марія разом з іншими жінками перебувала весь наступний день в спокої, бо великий був день тієї суботи, що співпадав того року зі святом Пасхи. Але все ж перед настанням дня спокою жінки встигли запасти аромати, щоб у перший день тижня прийти на світанку до могили Господа і Вчителя і за звичаєм іудеїв помазати Його тіло похоронними ароматами. Треба думати, що, змовившись іти в перший день тижня до Гробу рано вранці, святі жінки, розійшовшись у п’ятницю ввечері по своїх домівках, не мали можливості зустрітися один з одним в день суботній, і як тільки з’явилося світло наступного дня, пішли до гробниці не спільно, а кожна зі свого будинку. Євангеліст Матфей пише, що жінки прийшли до гробу на світанку або, як висловлюється євангеліст Марк, дуже рано, при сході сонця; євангеліст Іоанн, як би доповнюючи їх, каже, що Марія прийшла до гробу настільки рано, що ще було темно. Мабуть, вона з нетерпінням чекала закінчення ночі, але, не дочекавшись світанку, коли ще кругом панувала темрява, побігла туди, де лежало тіло Господа. Отже, Марія прийшла до гробу одна. Побачивши камінь відвалений від печери, вона в страху поспішила туди, де жили найближчі апостоли Христа – Петро та Іоанн. Почувши дивну звістку про те, що Господа забрали з гробу, обидва Апостола побігли до гробу і, побачивши пелени і згорнутий плат, здивувалися. Апостоли пішли і нікому нічого не сказали, а Марія стояла біля входу в похмуру печеру і плакала. Тут, в цьому темному гробі, ще так недавно бездиханним лежав її Господь. Бажаючи переконатися, що гріб справді порожній, вона підійшла до нього – і тут сильне світло раптово осяяло її. Вона побачила двох Ангелів в білих ризах, що сидять один у головах, а другий у ніг, де було покладено тіло Ісусове. Почувши запитання: “Жінко, чому ти плачеш?” – Вона відповіла тими ж словами, які тільки що сказала апостолам: “Забрали Господа мого, і не знаю, де поклали Його”. Сказавши це, вона повернулась, і в цей момент побачила Ісуса Воскреслого, що стоїть біля гробу, але не впізнала Його. Він запитав Марію: “Жінко, чому ти плачеш, Кого шукаєш?” Вона ж, думаючи, що бачить садівника, відповідала: “Господарю, якщо ти виніс Його, скажи, де ти поклав Його, і я візьму Його”. Але в цей момент вона впізнала голос Господа, голос, який був знайомий з того самого дня, як Він зцілив її. Цей голос вона чула в ті дні, в ті роки, коли разом з іншими благочестивими жінками ходила за Господом по всіх містах і селах, де лунала Його проповідь. З грудей її вирвався радісний крик: “Раввуні!”, Що означає Учителю. Повага і любов, ніжність і глибоке шанування, почуття вдячності і визнання Його переваги як великого Вчителя – все злилося в одному цьому вигуку. Вона більше нічого не могла сказати й кинулася до ніг свого Учителя, щоб омити їх сльозами радості. Але Господь сказав їй: “Не торкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого, а йди до братів Моїх та скажи їм:” Я йду до Отця Свого й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого “”. Вона прийшла в себе і знову побігла до апостолів, щоб виконати волю Того, Хто послав її на проповідь. Знову вбігла вона в будинок, де ще перебували в сум’ятті Апостоли, і сповістила їм радісну звістку що: “Бачила Господа!” Це була перша в світі проповідь про Воскресіння. Апостоли повинні були благовістити світу, а вона благовістила самим Апостолам … Святе Писання не оповідає нам про життя Марії Магдалини після воскресіння Христового, але можна не сумніватися, що якщо у страшні хвилини розп’яття Христа вона була біля підніжжя Його Хреста з Його Пречистою Матір’ю та Іоанном, то безсумнівно, що вона перебувала з ними ж і весь найближчий час після воскресіння і вознесіння Господа. Так святий Лука в книзі Діянь апостольських пише, що всі Апостоли одностайно перебували в молитві з деякими жінками і Марією, Матір’ю Ісуса, і з братами Його. Священне Передання оповідає, що коли Апостоли розійшлися з Єрусалима на проповідь у всі кінці світу, то разом з ними пішла на проповідь і Марія Магдалина. Відважна жінка, серце якої було повне спогадів про Воскреслого, залишила рідний край і відправилася з проповіддю в язичницький Рим. І скрізь вона сповіщала людям про Христа і Його вчення, а коли багато хто не вірив, що Христос воскрес, вона повторювала їм те ж, що сказала в світлий ранок Воскресіння апостолам: “Я бачила Господа”. З цією проповіддю вона обійшла всю Італію. Легенда розповідає, що в Італії Марія Магдалина прийшла до імператора Тиверія (14-37) і благовістила йому про Христа Воскреслого. За переданнями, вона принесла йому червоне яйце як символ Воскресіння, символ нового життя зі словами: “Христос Воскрес!” Потім вона розповіла імператору про те, що в його провінції Юдеї був безвинно засуджений Ісус Галілеянин, чоловік святий, який творив чудеса, сильний перед Богом і всіма людьми, страчений за наклепам іудейських первосвящеників і вирок затвердив призначений Тиверієм прокуратор Понтій Пілат. Марія повторила слова апостолів, що увірували в Христа відкуплені від марного життя не тлінним сріблом або золотом, але дорогоцінною кров’ю Христа як непорочного і чистого Агнця. Завдяки Марії Магдалині звичай дарувати один одному великодні яйця в день Світлого Христового Воскресіння поширився між християнами всього світу. В одному древньому рукописному грецькому уставі, написаному на пергаменті, що зберігається в бібліотеці монастиря святої Анастасії поблизу Фессалонік (Солуня), поміщена молитва, що читається в день Святої Пасхи на освячення яєць та сиру, в якій вказується, що ігумен, роздаючи освячені яйця, говорить братії : “Так ми прийняли від святих отців, які зберегли це звичай від самих часів апостольських, бо свята рівноапостольна Марія Магдалина перша показала віруючим приклад цього радісного жертвопринесення”. Марія Магдалина продовжувала своє благовістя в Італії і в самому місті Римі. Очевидно, саме її має на увазі апостол Павло у своєму Посланні до Римлян (16, 6), де разом з іншими подвижниками проповіді євангельської згадує Марію (Маріам), яка, як він висловлюється, “багато потрудилася для нас”. Очевидно, вона беззавітно служили Церкви і своїми засобами, і своїми працями, наражаючись на небезпеки, і розділяла з Апостолами праці проповідництва. За Церковним ж переданням, вона пробула в Римі до прибуття туди апостола Павла і ще два роки після відбуття його з Риму після першого суду над ним. З Риму свята Марія Магдалина вже в похилому віці переселилася в Ефес, де невпинно трудився святий апостол Іоанн, який з її слів написав 20-й розділ свого Євангелія. Там закінчила свята земне життя і була похована. Її святі мощі були в IХ столітті перенесені до столиці Візантійської імперії – Константинополя і покладені в храмі монастиря в ім’я святого Лазаря. В епоху хрестових походів вони були перенесені в Італію і покладені в Римі під вівтарем Латеранського собору. Частина мощей Марії Магдалини знаходиться у Франції поблизу Марселя, де над ними біля підніжжя крутої гори споруджений на честь її чудовий храм. Православна Церква свято шанує пам’ять святої Марії Магдалини – жінки, покликаної Самим Господом від темряви до світла і від влади сатани до Бога. Бувши потьмареною колись гріхом, вона, отримавши зцілення, щиро і безповоротно розпочала нове, чисте життя і ніколи не вагалася на цьому шляху. Марія полюбила Господа, що приєднав її до нового життя, вона була вірна Йому не тільки тоді, коли Він, вигнавши з неї сім демонів, оточений захопленим народом, проходив містами та селами Палестини, здобувши Собі славу чудотворця, а й тоді, коли всі учні зі страху покинули Його і Він, принижений і розп’ятий, в муках висів на Хресті. Ось чому Господь, знаючи її вірність, саме їй першій з’явився, повставши від гробу, і саме її сподобив бути першою ж проповідницею Свого Воскресіння.
«Ся Ольга була предвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць уночі. Так ся між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони закаляні гріхом, не омиті святим хрещенням, а ся омилась святою купіллю, скинула з себе гріховну одіж ветхого Адама і в нового Адама втілилась, що ним є Христос. Речім же до неї: “Радуйся, руськеє пізнання Бога! Стали ми початком примирення з ним”. Вона бо першою увійшла в царство небеснеє із Русі, і її восхваляють руськії сини яко зачинательку бо й по смерті молилась вона Богові за Русь. «Праведних же душі не вмирають». Як ото сказав Соломон: “Коли хвалять праведника, – веселяться люди», «безсмертною бо є пам’ять його”, коли признається він Богом і людьми” (Із Літопису Руського)
Якою ж бачили Ольгу давні іконописці? Іконографія святої рівноапостольної з’являється ще в домонгольську добу нашої церковної історії. Однак, в оригіналі до нас нічого не дійшло. Найдавніша мініатюра, що зображає святу Ольгу, міститься у хроніці Іоана Скилиці з написом «Архонтиса русів, жона Ельга яка прийшла до царя Костянтина й була хрещена». У Радзивіловському літописі ХV століття, що був скопійований із рукопису ХII століття, збереглися дев’ятнадцять мініатюр із зображенням святої. На думку мистецтвознавця С. Висоцького на всіх мініатюрах Ольга постає з «миловидним, округлим обличчям, в одному випадку – з посмішкою на вустах. Червона довга мантія накинута на синю сукню, підперезану поясом. Голова покрита хусткою-мафорієм, як здається, одягнутий вінець у вигляді кільця».
У мазепинській капелі собору святої Софії у м. Києві свята Ольга зображена з посудиною мира в руці і виступає вона тут здебільшого як мироносиця Русі. Це зображення дійшло до нас ще з часів Київської Руси. У Десятинній церкві ХІХ століття, яку в Києві ще називали Аннєнковською, відбудованою за проектом архітектора із Санкт-Петербурга Стасова, було влаштовано символічний надгробок святій рівноапостольній княгині Ользі з дещо відмінними деталями, аніж паралельно з другого боку надгробок святому рівноапостольному князю Володимиру. На лівій стіні цього нового, зовсім несхожого храму на старий домонгольський, висіла ікона святої із грецьким написом, що перекладався, як «Архонтиса, володарка племені Россів», яку написав нібито Григорій живописець Костянтина Багрянородного. Як зазначав у своїх спогадах професор КДА М. Петров цю ікону передав до новозбудованої Десятинної церкви із своєї скарбниці А. Муравйов, відомий російський державний діяч, церковний письменник та історик. З мистецького боку гарно виконаний, він мав досить цікаві деталі: свята Ольга зображалася, як і жінки мироносиці, із посудиною мира в ознаменування того, що вона належала дійсно, як просвітителька і мироносиця Руси, до сонму святих жінок-мироносиць. Але пізніше дослідник Я. Смирнов виявив, що це є копія зображення святої рівноапостольної Марії Магдалини голландського художника Квентіса Метиса (1466-1530). Від свого оригіналу, який знаходиться в Луці, образ з Десятинної церкви відрізняється тільки відсутністю пейзажу і орнаментацією посудини в руках святої. Однак, таке ж зображення ХVIII століття ми зустрічаємо, як вище було зазначено, і в соборі святої Софії Київської. Дане питання іконографічного зображення рівноапостольної можна залишити відкритим до наукової дискусії мистців. При відтворенні галереї портретів, як історик, подав ідею С. Панпушину відтворити Ольгу, як «Мироносицю Руси», щоб трохи зняти з святої той «синодальний накип», де вона неодмінно зображується з грізним виразом обличчя.
Високопреосвященний Владика Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський
На початку XVII ст., коли Києво-Печерським монастирем керував архімандрит Єлисей Плетенецький, копаючи нову могилу біля стіни Головного храму, знайшли домовину. На ній була прибита срібна дощечка з гербом князів Ольшанських і з написом: “Юліанія, княжна Ольшанська, донька князя Григорія Ольшанського, преставилася дівою в літо від народження свого шістнадцяте”.
Коли ж відкрили домовину, то побачили Юліанію як живу, але ніби сплячу, в дорогому одязі, з перснями на руках і дівочому віночку на голові. Але коли доторкнулися до тієї одежі, вона миттєво розсипалася. Святу діву одягли в нову одежу, а домовину перенесли в церкву, але без почестей, що належать святим.
Княжна Юліанія походила з давнього княжого роду Дубровицьких-Ольшанських. У князівському володінні було містечко Дубровиця, що на лівому березі річки Горинь. З кінця XII ст. воно відоме як центр Дубровицького удільного князівства. Це історична Волинь, тепер Дубровиця — райцентр Рівненської області.
Донька князя Юрія (Георгія) Ольшанського Юліанія жила в першій пол. XVI ст. Вона з великою повагою ставилася до священицького чину, дуже любила книжки та була надзвичайно скромна. Її виховали в дусі християнської покірливості та благочестя. Батько, Юрій Семенович Ольшанський, — відомий захисник Волинських земель від нападів татар, уславився багатьма богоугодними справами. Його знали як жертводавця на Києво-Печерський монастир. Земний шлях його доньки Юліанії був коротким. Померла вона приблизно 1540 року. Юну небіжчицю поховали біля стіни правого Івано-Предтеченського приділу Головної Успенської церкви в Києво-Печерській лаврі.
На території монастиря ховали далеко не всіх, треба було мати перед ним великі заслуги. Звичайно, врахували благодійницькі справи батька, але й сама Юліанія була відома доброчинностями. Праведна діва була доброю, лагідною, тихою і милосердною. Жила повсякденною молитвою, і люди ще за життя вважали її святою.
Минуло кілька років після перепоховання і Юліанія в чудесному видінні з’явилася новому архімандриту Києво-Печерському (майбутньому митрополиту Київському) Петрові Могилі. Вона дорікала владиці за недостатню увагу до її святих мощей та малу віру в її святість. Після цього зробили нову раку, біля неї читали акафісти. На раці зробили напис: “По волі Творця неба і землі живе в усі віки Юліанія, помічниця і велика в Небі заступниця. Тут мощі — ліки від всіх страждань. Райські поселення собою прикрашаєш, Юліаніє, як квітка чудова”.
Архімандрит Петро, одягнувши святительські одежі та зібравши Освячений Собор, здійснив святкове богослужіння з подякою Господу, Пресвятій Богородиці та преподобним отцям Києво-Печерським за чудесне знайдення чесних мощей праведної діви. Багато прочан стало приходити до них, і там почали відбуватися дива і зцілення.
Кальнофойський Афанасій, київський письменник XVII ст., писав: “Якось до монастиря прийшов невідомий чоловік і, вдавши віруючого, попросив відчинити раку з мощами святої Юліанії, щоб начебто їм поклонитися. Коли ж його прохання було задоволено, лицемірно кланявся і довго прикладався до них. Але потім, виходячи з храму і переступивши церковний поріг, впав на землю і з неймовірним криком помер у страшних муках. З дозволу архімандрита нещасного обшукали та за пазухою знайшли перстень — як виявилося, з руки святої Юліанії. На той час до храму зайшов благочестивий княжич Варфоломій та упізнав покійника. То був соцініанин, протестант — з тих, що зневажають християнську віру в святі мощі. Святотатця й грішника наказали поховати за межами монастиря. Це було перше диво, коли всі — і ченці Печерські, і миряни — увірували в святість праведної Юліанії”.
Друге Боже знамення від святих мощей було 1667 року ігумену Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві Феодосію Софоновичу, який управляв цією обителлю в 1665—1673 рр. Одного разу, після закінчення ранкового піснеспіву, він, вийшовши з храму, удостоївся чудесного видіння: перед ним з’явилися лики багатьох святих дів, а одна з них звернулася до ігумена з такими словами: “Я — Юліанія, мощі якої лежать у святій церкві Печерській. То чому ж ти обходиш мене і мощі мої? Заради цього Господь і дав тобі знамення, щоб ти зрозумів, що і я Господом Богом причислена до святих дів, що догодили Йому”. Справді, ігумен Феодосій досі не кланявся святим мощам. Він прийшов до Печерського монастиря на поклоніння святині, і вже більше ніколи про це не забував.
У ніч з 21 на 22 квітня 1718 р. від незагашеної свічки в келії намісника Києво-Печерського монастиря сталася страшна і спустошлива пожежа. Вогонь знищив дерев’яні споруди, пошкодив муровані.
Святі мощі праведної Юліанії майже згоріли. Їхні останки перенесли до Ближніх (Антонієвих) печер. 1730 р., за поданням архімандрита Романа Копи, замість них у Головну Печерську церкву перенесли мощі першого митрополита Київського Михаїла. Частину святих мощей, за клопотанням архієпископа Волинського Модеста, 1889 р. передали до Спасо-Преображенського кафедрального собору в Житомир.
Повість про знайдення святих мощей праведної діви Юліанії надрукували окремою книжкою у друкарні Києво-Печерського монастиря 1705 року. З виправленням вона увійшла до Четій-Міней святителя Димитрія Ростовського під 6 липня. Згідно з указом святійшого Синоду Православної Церкви, з 1823 р. її друкують у Києво-Печерському патерику.
Ангельська святість праведної Юліанії — це символ української жінки, благочестивої, терплячої і смиренної благодійниці. На початку XXI ст. у тисячолітньому місті Дубровиця, що на Рівненщині, задзвонили дзвони і розпочалася служба у першому в Україні храмі на честь праведної діви Юліанії, княжни Ольшанської. А нещодавно там споруджено пам’ятник українській і білоруській святій. Її пам’ять вшановують 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних Отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих і 10 (23) жовтня у складі Собору Волинських святих, а також у Другу неділю Великого посту.
В ніч на 7-ме липня маскультура популяризує гуляння на берегах водойм, стрибання через вогнища, «ворожіння», пошук папороті в лісі… Такі гуляння називають «святом Івана Купала» і часто, через незнання, говорять, що це народна назва церковного свята, яке відзначається 7 липня, Різдва Іоана Предтечі. Це неправильне твердження: за змістом, часом, способом відзначення та походженням ці дві події не мають між собою нічого спільного.
Спочатку розберемося: що саме люди відзначають масовими гуляннями в ніч на 7 липня і хто такий «Іван Купало»? Існує версія, що ці святкування пов’язані з язичницьким «божеством кохання та продовження роду» – Купалом, однак в язичницькому пантеоні «богів» великого князя Володимира Святославича, про який ідеться в «Повісті временних літ», такого «божества» не було. Вперше Купало згадується в Густинському літописі XVII століття – за припущенням істориків, ім’я цього «божества» з’явилося внаслідок непорозуміння: літописець з Густинського монастиря, описуючи ігрища з купаннями, ототожнив спосіб гулянь з назвою «божества».
Чому Купало став Іваном? Пояснюється це народною інтерпретацією імені святого чесного і славного пророка Іоана, Предтечі і Хрестителя Господнього, Різдво якого Церква відзначає 7 липня – згідно з Євангелієм, Іоан Предтеча був родичем Господа нашого Ісуса Христа і народився на шість місяців до Різдва Спасителя.
Звідки взялася традиція масових гулянь та ігрищ? У дохристиянські часи це було ритуальне свято, пов’язане з астрономічним явищем – літнім сонцестоянням, коли був найдовший день і найкоротша ніч у році. Язичники поклонялися сонцю та проводили різноманітні обряди «очищення» вогнем і водою задля хорошого врожаю та добробуту. Це святкування раніше відзначали 23-24 червня, але з введенням григоріанського календаря та після переходу на новий стиль «свято Купала» його прибічники переважно стали відзначати 6-7 липня.
Тож, «Івана Купала» та Різдво Іоана Предтечі – це цілком різні відзначення. Про пророка Іоана Хрестителя Сам Спаситель говорить так: «Не було серед народжених жінками більшого за нього» (Мф. 11: 11). Слово «Предтеча» означає «передвісник», «попередник». Цим наголошується, що місія пророка Іоана полягала в тому, «щоб навернути серця батьків до дітей, і непокірних – до мудрості праведників, щоб приготувати Господеві народ звершений» (Лк. 1: 17). Його Різдво і служіння було провіщено ще в Старому Завіті. Тому Різдво Іоана Предтечі, Хрестителя Господнього – велике свято для кожного християнина.
Тож свідомо маємо робити власний вибір, пам’ятаючи про сенс подій та свят, а також про те, що нині триває Петрів піст – час для переміни, покаяння, боротьби з власними гріхами і, як наслідок, наближення до Бога.
Важливе місце в історії християнської писемності посідають апологети, час діяльності яких припадає на II – III століття після Різдва Христового. Вони були продовжувачами мужів апостольських та попередниками виникнення та розвитку наукового богослів’я. Древня християнська апологетика була викликана, за словами І. П. Реверсова, «тими несприятливими умовами, в яких перебувала Церква Христова в перші три століття свого існування» 1, а саме: послабленням пафосу першохристиянського очікування близького Другого пришестя Христового, пророчо натхненного стилю проповіді, харизматичного устрою життя (архим. Кипріан (Керн) 2 ), нападами на християн з боку юдейства, язичництва, світської науки й філософії та державної влади.
Юдаїзм повстав на християнство в особі свого священства і законників. Християн вважали зрадниками, адже вони не убоялися відректися від всього того юдейського, що не поєднувалося з євангельським ученням: замість обрізання – хрещення; замість жертовного кодексу храму – безкровна жертва Євхаристії; замість обмежуючих заборон у їжі – широта апостольської проповіді при принциповому збереженні посту й аскези, але, звичайно, інших, ніж у юдеїв. Юдейські звинувачення християнству можуть бути зведені до того, що:
– християни – багатобожники (неправильне розуміння юдеями догмату про Пресвяту Тройцю);
– християни відреклися від закону і не виконують його;
– християни зрадники віри своїх батьків.
Християнство вважалося релігією недозволеною і постійно піддавалося гонінням, насмішкам і різноманітним звинуваченням з боку язичників. Воно як релігія древніх міфів утратило своє значення в освіченому суспільстві Римської імперії, натомість активно поширювалися різні східні релігії і філософські течії. Вірування жерців не могли захоплювати освічених підданих імперії; їх виконували через традицію, але внутрішньо в них сумнівалися. Язичництво хворіло на внутрішню неміч розкладання, поступово вмирало. Вони нападали на нову релігію «галілеян», однак християни самі часто переходили в напад, викриваючи той або той бік язичницького релігійного життя: їхню міфологічну непослідовність і безглуздість, аморальне життя, марновірства, ворожіння тощо. Християнські письменники викривають у язичників ідолопоклонство, в деяких випадках і антропофагію, аморальність життя і релігійне обґрунтування цієї аморальності, марновірство, фаталізм, поширеність ворожінь і участь демонів в релігійному житті язичницьких народів.
До часу виходу християнства на історичний терен греко-римський світ знав дуже складну мережу філософських побудов, значною мірою незгідних між собою. Одна філософська школа часто і багато в чому суперечила іншому вченню. Не існувало однієї загальної філософської системи, а тому і докори, що пред’являлися окремими мислителями християнському вченню, не співпадали з домислами інших представників філософської думки. По-іншому дивилися платоніки, по-іншому стоїки і зовсім інакше епікурейці. Тому християнським апологетам, оскільки вони заперечували філософам, доводилося відбивати то один, то інший напад на християн. Виходячи на боротьбу з філософською думкою християнство повинне було мати готову не тільки релігійну, але і філософську зброю. Потрібно було виробити свою християнську філософію, основу якої заклали апологети.
Державна влада також була супротивником християнської релігії, і супротивником найбільш відчутним, оскільки вона володіла потужністю, налагодженим апаратом державного розшуку, судовими установами і в особі язичницьких жерців мала завжди готових виконавців для знаходження і переслідування християн. Держава переслідувала християн з трьох різних точок зору, а саме: релігійної, юридичної і політичної. Релігія взагалі була державою включена в загальний лад державного устрою. Апофеоз імператорів був релігійно-державним моментом; жертви богам були обов’язкові; відмова від участі в цьому загальнодержавному житті була злочином державного характеру. З юридичного погляду становище християн було безнадійним, оскільки вони заздалегідь були засуджені і оголошувалися поза законом за своє небажання брати участь в державній релігії. З політичної точки зору християнство було небезпечне для Риму як якесь анархічне співтовариство, що ухиляється від життя держави.
Апологетам належало довести язичникам, що християнський Бог є істинний Бог, а юдеям – що Христос є сповіщуваний пророками Месія. У відповідь на звинувачення державної влади апологетам належало спростувати наклепи і довести благодійність християнської віри для людини і суспільства 3. Крім того, перед апологетами стояло завдання боротьби з гностицизмом – суміш язичницьких і християнських понять, – який полонив широкі верстви християнського суспільства, загрожуючи йому розкладом.
Християнські апологети, головним чином, були вихідцями з середовища язичницьких філософів і риторів, що дало їм змогу протистояти і боротися спрямованими проти них засобами. Апологети, які не тільки захищали християнство, але й, критикуючи юдаїзм, язичництво й християнські єресі, стали предтечами полемічного й порівняльного богослів’я. Вони робили спроби «з начал розуму пояснити предмет віри або при світлі Божественного одкровення споглядати предмет знання» 4.
Ікона Пресвятої Богородиці « Достойно є» Ікона Божої Матері “Достойно є” знаходиться на горньому місці вівтаря соборного храму карейської обителі на Афоні. В один з недільних днів, старець що жив неподалік від Кареї пішов в обитель на всенічне бдіння. В келії залишився послушник. При настанні ночі постукав невідомий інок. Під час всенощної, коли потрібно було співати “Чеснішу Херувимів …”, обидва встали перед іконою Божої Матері, що називалася Милуюча, і гість зауважив, що у них спочатку співають “Достойно є …” Під час співу цієї нечуваної пісні ікона Богоматері сяяла небесним світлом, а послушник плакав від розчулення. На його прохання ця чудова пісня, через брак паперу, була записана на камені, що розм’якшився, як віск, під рукою дивного співака. Назвавши себе Гавриїлом, мандрівник став невидимий. Ікона Божої Матері, перед якою вперше була проспівана пісня “Достойно є”, була перенесена в соборний храм Успіння Пресвятої Богородиці Кареї (адміністративного центру Афону). Плита, з написаними на ній Архангелом Гавриїлом піснею, була перенесена в Константинополь під час патріаршества святителя Микололая Хрисоверга († 995, пам’ять 16 грудня). Численні списки з ікони “Достойно є” (“Милуюча”) свято шанують в православних храмах. Цей образ Пресвятої Богородиці шанується не тільки на Святій горі Афон, але й у всьому світі.
24 червня Православна Церква відзначає день пам’яті Святих Апостолів Варфоломія та Варнави. Святий апостол Варфоломій, один з 12 апостолів Христових, був родом з Кани Галілейської. Йому та апостолу Пилипу випав жереб проповіді Євангелія в Сирії ті Малій Азії й вони, благовіствуючи, то розходилися по різних містах, то сходилися знову. Проходячи міста Сирії й Мізії, вони перенесли багато скорбей і напастей; їх закидували камінням, забирали до в в‘язниць. В одному із селищ вони зустрілися з апостолом Іоанном Богословом і разом відправилися у Фрігію. Святого апостола Пилипа супроводжувала сестра, діва Маріамна. Свою проповідь святі апостоли й Маріамна підтверджували багатьма знаменнями. Вони силою своїх молитов знищили в місті Єраполі величезну єхидну, якій язичники покланялись як божеству. Там ж в Єраполі вони зцілили людину, по імені Стахій, який сорок років був сліпим. Стахій увірував у Христа й хрестився. Розповідь про це рознеслася по місту, і до домівки, де жили апостоли, стало стікатися безліч народу. Хворі й біснуваті зцілялися від своїх недуг, багато хрестилися. Начальник міста наказав схопити проповідників і кинути в темницю, а будинок Стахія спалити. На суді язичницькі жерці виступили зі скаргою, що чужоземці відвертають народ від поклоніння своїм богам. Святих присудили до розп’яття. Коли апостол Филип був вознесений на хрест униз головою, почався землетрус, земля, що розверзлася, поглинула правителя міста, жерців і безліч народу. Інші злякалися й кинулися знімати апостолів із хреста. Так як апостол Варфоломій був підвішений невисоко, то його зняли швидко. Але апостол Филип встиг віддати Богові свою святу душу.. Поставивши Стахія єпископом Єраполя, апостол Варфоломій і блаженна Маріамна залишили це місто. Благовістячи Слово Боже, Маріамна пішла в Ликаонію, де мирно померла. Апостол Варфоломій відправився в Індію, де перевів з єврейської на місцеву мову Євангеліє від Матфея й навернув до християнської віри багато язичників. Він відвідав також Вірменію, де створив багато чудес і зцілив дочку царя Полімія. На подяку цар послав апостолові дари, але той відмовився прийняти їх. Тоді Полімій із царицею й зціленою царівною, а також багатьма наближеними прийняли Водохрещення. Їхній приклад наслідували жителі десяти міст Вірменії. Через змову язичницьких жерців, брат царя Астіаг схопив апостола в місті Альбані (нині місто Баку) і розіпнув униз головою. Але він і із хреста не переставав проповідувати. Тоді, за наказом Астіага, з апостола здерли шкіру й відітнули голову. Віруючі поклали його останки в олов’яну раку й погребли. Близько 508 г. святі мощі апостола Варфоломія перенесли в Месопотамію, у місто Дари. Коли в 574 г. містом заволоділи перси, християни взяли мощі апостола й вийшли до берегів Чорного моря, але коли їх стали наздоганяти вороги, вони змушені були опустити раку з мощами в море. Рака дивом приплила до острова Ліпару. В IХ столітті, після узяття острова арабами, святі мощі були перенесені в Беневент, а в Х столітті частина їх перенесена в Рим. Про святого апостола Варфоломія згадується в житії Йосипа – Песнописця. Одержавши від однієї людини частину мощів апостола Варфоломія, преподобний Йосип приніс їх у свою обитель біля Константинополя й побудував в ім’я апостола церкву, у якій поклав частину його мощів. Як говориться у житії, у день пам’яті апостола Варфоломія преподобний Йосип побачив його у вівтарі. Той підкликав Йосипа, взяв із престолу святе Євангеліє й поклав йому на груди зі словами: “Так благословить тебе Господь, пісні твої так усолодять всесвіт”. Відтоді преподобний Йосип почав писати гімни й канони й прикрасив ними не тільки свято апостола, але й дні пам’яті багатьох інших святих, склавши близько 300 канонів. Святий апостол Варнава народився на острові Кіпрі в родині багатих євреїв і був названий Йосипом. Освіту він одержав у Єрусалимі, виховуючись разом зі своїм другом і однолітком Савлом (майбутнім апостолом Павлом) у знаменитого в той час законоучителя Гамаліїла. Йосип був благочестивий, часто відвідував храм, строго дотримував постів, зберігав себе від юнацьких захоплень. Господь обрав його в числі 70-ти учнів і Йосип одержав друге ім’я – Варнава, що по-еврейськи значить “син утіхи”. Разом зі святим апостолом Павлом Варнава довгий час проповідував Євангеліє в Малій Азії, потім на острові Кіпр. Він перший з апостолів відправився для проповіді в Італію, був у Римі й заснував єпископський престол у Медіолані (Мілані). Після повернення на Кіпр апостол Варнава продовжував проповідь про Христа Спасителя й цим порушив проти себе іудеїв, які після довгих тортувань побили його каменями. Потім, розклавши багаття, кинули на нього тіло святого апостола для спалення, щоб знищити його безвісти. Але тіло апостола чудесним образом вогонь не зашкодив, і було таємно поховане християнами в печері. Відповідно до заповіту апостола на груди йому поклали переписане його власною рукою Євангеліє від Матфея. Упокоївся апостол Варнава близько 62 року, на 76 році життя. Із часом місце поховання апостола в печері було забуто. Але на цьому місці були виявлені численні знамення. Хворі одержували тут повне зцілення від своїх недуг і верталися додому здоровими. Місце це стали називати “Місцем здоров’я”. В 448 г. апостол Варнава тричі являвся у сновидінні архієпископові Кіпру Анфіму й показав місце поховання своїх мощів. У тому ж році 11 червня кіпрський архієпископ у зазначеному місці знайшов нетлінне тіло апостола, святе Євангеліє , що лежало на його грудях. Імператор Зенон дуже зрадів цій великій події. Він випросив в архієпископа Євангеліє, знайдене на грудях апостола Варнави, і поклав його у своїй придворній церкві. На місці знаходження святих мощів при сприянні імператора був споруджений храм.
15 червня Свята Православна Церква вшановує пам’ять святого великомученика Іоанна Нового, Сочавського. Святий жив в XIV столітті в місті Трапезунді та займався торгівлею, був побожний, твердий у Православ’ї і милосердний до бідних. Одного разу у торгівельних справах йому довелося пливти на кораблі. Капітан корабля був неправославним. Вступивши в суперечку про віру зі святим Іоанном, він був посоромлений, затаївши злобу на святого. Під час зупинки корабля в Белграді Босфорському капітан з’явився до градоначальника, вогнепоклонника по вірі, і повідомив, що на його кораблі є вчений муж, бажаючий теж стати вогнепоклонником. Градоначальник з пошаною запросив святого Іоанна приєднатися до вогнепоклонників, проклявши віру в Христа. Святий таємно молився, закликаючи на допомогу Того, Хто сказав: “Коли ж видадуть вас і поведуть, не турбуйтеся заздалегідь, що вам говорити, і не обдумуйте, а що дасться вам у той час, те й говоріть: бо не ви будете говорити, а Дух Святий “(Мк. 13,11). І Господь дав йому мужність та розуміння як відхилити всі домагання нечестивців і твердо сповідати себе християнином. Після цього святий був так жорстоко побитий палицями, що все тіло його було розшматоване, і тіло під ударами розліталася шматками. Святий мученик молився, дякуючи Богові, що удостоїв його пролити за Нього кров і омити свої гріхи. Потім святого закували в ланцюги і поволокли до темниці. Вранці градоначальник звелів знову привести святого. Мученик постав перед ним зі світлим і веселим обличчям. Від повторної пропозиції відректися від Христа безстрашний мученик відмовився з колишньою твердістю, викриваючи правителя як знаряддя сатани. Тоді його знову побили палицями так, що все нутро його оголилися. Присутній народ не виніс цього страшного видовища і став обурено кричати, викриваючи правителя, через нелюдяні катування беззахисного чоловіка. Правитель, припинивши побиття, звелів прив’язати великомученика за ноги до хвоста дикого коня і тягнути по вулицях міста. Жителі єврейських кварталів особливо знущалися над мучеником, кидали в нього камінням, нарешті, хтось схопив меч, наздогнав святого, якого волочив кінь і відрубав йому голову. Тіло великомученика з відрубаною головою лежало до вечора, ніхто з християн не насмілювався узяти його. Вночі над ним було видно сяючий стовп і безліч палаючих смолоскипів; три світлоносних чоловіки здійснювали над тілом святого спів псалмів і кадіння. Один з євреїв, думаючи, що це християни прийшли взяти останки мученика, схопив лук і хотів пустити в них стрілу, але, пов’язаний невидимою силою Божою, став нерухомим. З настанням ранку видіння зникло, а стрілок продовжував стояти нерухомо. Розповівши присутнім жителям міста про нічне видіння і виявлене над ним покарання Боже, він звільнився від невидимих кайданів. Дізнавшись про те, що трапилося, градоначальник дозволив поховати останки великомученика. Тіло було поховано при місцевій церкві. Це відбулося між 1330 і 1340 роками. Капітан, що видав святого Івана на муки, розкаявся і вирішив таємно відвезти мощі на свою батьківщину, але великомученик, з’явившись уві сні пресвітеру храму, перешкодив цьому. Через 70 років мощі були перенесені до столиці Молдо-Влахійского князівства Сочаву і покладені в соборній церкві.
Чого баришся, душе моя? Оспівай і славу Духа; не відокремлюй у слові Того, Хто не виключений за єством. Із трепетом шануємо великого Духа: Він мій Бог, Ним пізнав я Бога, Він Сам є Бог і мене в тому житті творить богом. Він всемогутній; Він роздавач дарів, предмет пісень чистого лику небесних і земних; Він Життєподатель, сидить на звеличеному престолі, походить від Отця. Він Божа сила, Самоволодар. Він не Син (тому що єдиний є благий Син єдиного Всеблагого), але Він і не поза невидимим Божеством, а рівночесний.
Хто ж хоче Божество небесного Духа знайти на сторінках богонатхненного закону, той побачить багато чистих і разом змичних стежок, якщо тільки побажає побачити, якщо хоч трохи серцем залучив чистого Духа й розум у нього гострозорий. А якщо хто зажадає відкритих слів найласкавішого Божества, то нехай знає, що нерозсудлива його вимога. Бо доки більшій частині смертних не було явлене Божество Христове, не належало накладати неймовірного тягаря на серця, які до крайності немічні. Не для початківців благовчасне досконаліше слово. Хто показуватиме слабким очам повний блиск вогню або насичуватиме їх непомірним світлом? Краще поступово привчати їх до яскравого блиску, щоб не пошкодити й самих джерел солодкого світла. Так і слово, відкривши раніше повне Божество Господа-Отця, 25. почало опромінювати світлом велику славу Христову, що являється небагатьом розумним із людей, а потім, ясніше відкривши Божество Сина, осяяло нам і Божество світлосяйного Духа. І для тих воно проливало мале світло, більшу ж частину надало нам, яким потім рясно і у вогненних язиках був розділений Дух, Який показав явні ознаки Свого Божества, коли Спаситель вознісся від землі. Знаю ж, що Бог є вогонь для злих і світло для добрих.
Так довів я тобі Божество Духа. Якщо ж ти дивуєшся, частково чуючи про Сина і не Сина єдиного Божества, а частково переконаний протилежними, легкоспотворюваними місцями Писання, то й тут Сам Бог спуститься і подасть мені слово.
Від одного первозданного2 походить дружина і Сиф, і половина і народження подружнє за законами шлюбу, і ненароджена й народжений, хоча той і та рівною мірою були людьми. Пам’ятаючи це, і ти не принижуй Божества, не віддавай перевагу Одному, принижуючи Іншого. Одне є єство невимірне, нестворене, безлітне, благе, свобідне і рівночесне. Єдиний є Бог у трьох Осяяннях, керуючий світом. Ними і я надихаюся до нового життя, коли, погрібаючи смерть у купелі, повертаюся до світла. Бо Троїчне Божество дарувало мені силу засяяти світлоносним. Ні, не обману тебе, любителю очищення. Якби я, обмитий Божеством, почав розсікати світле Божество, то краще б… але боюся докінчити недобре слово. Я входив у купіль з надією сподобитися Божого дару. Якщо всього мене очистив Бог, то весь Він для мене достошанований. Але нерівний Божий дар нехай одержить той злочестивий смертний, який сам розсікає своє Божество!
55. Якщо в Божому слові і від богоносних мужів чуєш або про Сина, або про благого Духа, нібито Вони мають друге місце після Бога Отця, то раджу тобі тут, у словах глибокої мудрості, знаходити той сенс, що вона не Божество розсікає, але сходить до єдиного безначального кореня, щоб ти бачив єдність держави, а не різницю достошанованості.
З Одиниці Тройця, і із Тройці знову Одиниця. Тут не те ж, що джерельна жила, джерело і велика ріка, і водночас єдиний потік, що у трьох видах тече по землі; не те ж, яке свічка з палаючого багаття, що знову в нього вкладається; не те ж, що слово, яке виходить із розуму і в ньому перебуває; не те ж, що відблиск хвилюючих і освітлених сонцем вод, що миготить на стіні, що ні на мить не зупиняється, але раніше наближення віддаляється і раніше віддалення наближається; не те ж — бо єство Боже не є що-небудь непостійне, або текуче, або таким, що знову зливається; навпаки, Богові властива незмінність.
А ти, мудруючи так, принось у серці чисту жертву. У трьох Світлах одне єство нерухливе. Тройця не в різній мірі шанована, оскільки єство не розсікається. У Божестві Одиниця, але тричисленні Ті, Яким належить Божество. Кожний є єдиний Бог, якщо називаєш одного. І знову, єдиний Бог безначальний, з Якого багатство Божества, коли слово згадує про Трьох. У першому випадку проповідується смертним шанування Трьох Світил, у другому славимо пресвітлу єдинодержавність і не захоплюємося багатоначальним собором богів. Бо, на мою думку, багатоначальність є те ж, що й повне безвладдя, яке є у взаємній боротьбі. А боротьба припускає розбрат, а розбрат швидко веде до руйнування. Тож багатоначальність нехай буде в мене якнайдалі від Божества!
85. Трьома богами можна було б назвати тих, яких розділяли б між собою час, або думка, або держава, або волевиявлення, — так що кожний ніколи б не був тотожний з іншими, але завжди перебував з ними в боротьбі. Але в моїй Тройці одна сила, одна думка, одна слава, одна держава; а через це не порушується й одиничність, якій велика слава в єдиній гармонії Божества.
Це тільки світло, яке в мені, відкрило Троїчне сяйво через краї завіси всередині Божого храму, за якими приховано царствене єство Боже. А якщо щось більше відкрито ангельським ликам, то ще набагато більше відоме Самій Тройці.
