3 червня (за новим стилем), свята Православна Церква вшановує Вишгородську (Володимирську) ікону Божої Матері. Цей безперечно духовний скарб давньоруської культури має підстави зватися Вишгородською іконою Божої Матері.
У статті автор окреслює головні причини непорозуміння щодо питання назви ікони Божої Матері. Вміле і дієве перекручування назви “Вишгородська – Володимирська”, дуже схоже з перекручуванням і маніпулюванням історією на користь тієї держави, якої, в часи перебування цієї святині поблизу Києва, просто не існувало. В ході написання статті автор використовував працю І. В. Діяка “Україна – Росія” [13].
Для кращого розуміння історії Вишгородської ікони Божої Матері звернімося до джерел, які докладно нам про неї розповідають. Дивовижна історія цієї ікони бере свій початок із Константинополя, столиці Візантійської імперії часів її розквіту. Церковна традиція відносить появу цієї ікони до І століття, вважаючи її автором апостола Луку, який був лікарем за своїм “фахом”. Серед тих, хто наважився відтворити образ Божої Матері – Діви Марії, він був єдиним свідком її земної подоби. Тому всі богородичні ікони (розповсюджені у православ’ї) та скульптурні зображення Діви Марії (у католицизмі) – це відтворення образу Богородиці, вперше засвідченого Лукою. Згідно передання Вишгородська ікона Божої Матері була написана апостолом і євангелистом Лукою на дошці від стола, за яким сидів за трапезою Спаситель з Пречистою Матір’ю і праведним Йосифом. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: “Віднині ублажатимуть Мене всі роди. Благодать Народженого від Мене й Моя нехай буде з цією іконою” [12].
Згідно з переданням, в 450 році, за імператора Феодосія молодшого, ікона була принесена з Єрусалима в Константинополь, а на початку XII століття з Константинополя привезена в Київ: патріарх Царгородський Лука Хризоверх надіслав її великому князю Юрію Володимировичу Довгорукому і вона була поставлена в Дівочому монастирі міста Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги. Київський князь Юрій Долгорукий спорудив для ікони храм. Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж Вишгород був центром паломництва, після того як у місті поховали перших київських святих Бориса й Гліба, підступно вбитих Святополком (Окаянним).
Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, містом інколи володіло кілька князів на рік, кожен з яких претендував на верховенство в династії Рюриковичів. 1155 року син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій, на прізвисько Боголюбський зруйнував частину Києва і викравши ікону, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. На жаль, ніколи вже ікона Вишгородської Богородиці не повернеться до нас, як і інші культурні цінності, котрі вивозилися з України нащадками цього князя.
Син Юрія Довгорукого – Андрій Боголюбський в 1155 році помістив ікону у збудованому ним відомому Успенському соборі міста Володимира. Відтоді ікона отримала ймення Володимирської. В 1395 році ікону вивезено до Москви. 1237 року монголо-татарське військо на чолі з Батиєм зруйнувало Суздаль, Володимир, Рязань і викрало золотий оклад (“ризу”) ікони Вишгородської Богородиці, оздоблений коштовним камінням. Ще через півтора століття військо хана Тохтамиша вдруге пограбувало цю ікону, знову викрадаючи дорогоцінний оклад. Врешті наприкінці XIII століття ікону переносять в Успенський собор Московського Кремля, але після 1395 року знову повертають у Володимир, де вона зберігається майже ціле століття.
Врешті 1480 року її назавжди переносять у Москву. 1930 року вона потрапляє до Державного історичного музею, а пізніше – у Третьяковську галерею, де перебуває і зараз під назвою “Богоматір Володимирська”. На її вшанування 1480 року було започатковане свято ікони Володимирської Богоматері, яке відзначається 6 липня. Ікона Вишгородської (Володимирської) Божої Матері, писана на липовій дошці,мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканними лишилися тільки обличчя святої Марії та маленького Ісуса, час написання яких, за оцінками фахівців, належить до кінця ХІ – початку ХІІ століття. [12].
Для кращого розуміння слів “перекручування” і “маніпулювання” назвою ікони “Вишгородська – Володимирська”, достатньо прочитати тропар до цієї ікони Божої Матері, який сьогодні співали у всіх храмах Московського патріархату, тропар, який знаходимо у місячній Мінеї видавництва Російської Православної Церкви: “Днесь светло красуется славнейший град Москва, яко зарю солнечную, восприемши, Владычице, чудотворную Твою икону, к нейже ныне мы притекающе и молящеся Тебе, взываем сыце: о пречудная Владычице Богородице! Молися из Тебе воплощенному Христу Богу нашему, да избавит град сей и вся грады и страны христианския невредимы от всех навет вражиих и спасет души наша, яко Милосерд” [6, с. 228 – 229].
Стихира перед 50-тим псалмом своїм політичним нахилом досить схожа з тропарем свята: “Готовися, всечестный граде Москва, на сретение Девы Богоматере: се бо грядет к тебе светлое великое солнце от врат затворенных. Тьма убо скорби твоея отгоняется, свет же твоего веселия исполняется, буря супротивных ветров уставляется, мужие и священницы в печалех сладкое утишение приемлют…” [6, с. 230].
Очевидно, що в цьому тропарі чи стихирі викладена доля доброзичливості і миролюбності російського народу, адже молячись до Пресвятої Богородиці, “русский” люд просить не лише для града Москви миру і захисту від нападів ворогів, але й взивають до Всехвальної “избавити” і “вся грады и страны христианския”. Нажаль, ми не можемо відшукати тієї «братньої» любові до інших міст і країн християнських, а тим паче до України, не те, що зараз, але й навіть в далекому середньовіччі, в часи процвітання Київської Русі і зародження іншої державності, яка в майбутньому носитиме різні назви: “Велике князівство Московське”, “Московія татарського періоду”, “Московія”, “Великоросія”, “Росія Петровська”, “Росія імператорська”, “Радянська Росія”.
В історії СРСР виникла теза, яку досі поділяє сучасна російська держава: “Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV – ХVII ст., до Російської імперії ХVIII – початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі” [2, с. 33]. Наприклад російський політик, голова фракції Компартії Росії у Державній думі, перший секретар ЦК Комуністичної партії Російської Федерації Г. А. Зюганов заявив, що “з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства. Російської імперії та Союзу РСР” [1, с. 50].
Найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи з метою “духовного пробудження та єднання слов’янського світу” патріарх Московський Олексій II був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на “переможному саміті” президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Московський патріарх при освяченні дзвона “Единение” сказав такі слова: “Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели… ” [9, с. 5]. Інші духовні особи конкретизують думки свого владики. “Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо. – Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі: “Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года” [7].
Отже, нова Київська Русь після “возз’єднання східнослов’янської цивілізації” вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть Церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії. Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М. Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба – князівського знаку Володимира Великого і його нащадків.
Продовжуючи “офіційну схему” історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв’язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею – справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.
З моменту виділення Володимиро-Суздалыцини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов’янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську “отчину”. В.Татищев у своєму зводі “История российская с самых древнейших времен” зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм “немалую ссуду”: “Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и “пределы яко многими тысячами людей наполняли” [4, с. 292].
Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов’янських територій: “Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: “Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил” [4, с. 291].
Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з’явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород… Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали “північним Києвом”. Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.
Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях: “Взяли Киев “копьем” и “на щит”, приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: “Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные [4, с. 320].
Додамо, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев’ять тижнів, і повернули назад: “Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои” [8, с. 526].
Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг. “В Южной Руси – писав М. Костомаров, – пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському – авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его… Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности” [5, с. 81].
Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальських нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишньою Київською державою. Тільки тепер ядром для об’єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-волинська земля з князем Романом. Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХII ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі.
До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини: “Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно” [3, с. 207].
Саме тоді він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари Константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя “Боголюбський”. Правильніше було б йому називатися “Богокрадським”.
М. Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський “основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь – Україну – авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным” [3, с. 207].
Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу: “…Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський – авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге” [3, с. 226].
Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов’янські народи.
Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Наслідком чого і було викрадення Андрієм Боголюбським ікони Божої Матері Вишгородської, пам’ять якої ми всі сьогодні згадуємо. Дуже шкода, що лише згадуємо, в той час, як вона і далі залишається на чужині.
Виявляючи свою “християнську любов” і “повагу” до національних українських святинь 1 жовтня 2012 року на прохання митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира (Сабодана) та з благословення Патріарха Московського Кирила (Гундяєва) було прийняте рішення, щоб викрадену Андрієм Боголюбським ікону Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернути в Україну, але як точну копію… 12 жовтня цього ж року відбулося освячення списку у Свято-Миколаївському храмі на Толмачах, що при Третьяковській галереї у Москві. До свята Покрови Пресвятої Богородиці ця копія була доставлена до Києво-Печерської лаври, після чого відбувся двотижневий хресний хід храмами Київської області [10].
Невже ця прадавня святиня не повернеться на своє справжнє місце? Хтозна…
У році Православна Церква тричі вшановує ікону Божої Матері “Вишгородська”: 3 червня за новим стилем – визволення ікони від Махмет-Гірея, 6 липня – визволення від Ахмета, 8 вересня – стрітення ікони в Москві і визволення від Тамерлана. Віримо, що рано чи пізно в церковному календарі з’явиться ще одне свято – повернення ікони Божої Матері до міста Вишгорода. В цьому нашому народу нехай допоможе Господь, за молитвами Пречистої Своєї Матері.
Список джерел і літератури 1.Зюганов Г. Россия – Родина моя: идеология государственного патриотизма. – М., 1996. 2.Історія СРСР. – К., 1986. 3.Карамзин Н. Предания веков. – М., 1988. 4.Ключевский В. Сочинения в 9 томах. – М., 1987. – Т. 1. 5.Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К.,1989. 6.Минея Годичная (12 томов). Издательство Московской патриархии Русской Православной Церкви. – М., 2011. – Июнь. Часть 2. – 614 с. 7.Россия станет новой Русью // Русь державная.–1998. – № 6 (50). 8.Соловьев С. Сочинения. – М., 1988. – Т. 1. 9.Любовью и единением спасемся // Армия. – 2000. – №3. 10.Викрадена Андрієм Боголюбським ікона Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернеться в Україну як точна копія. [Електронний ресурс] // Релігія в Україні. – Режим доступу : http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/18576-vikradena-andriyem-bogolyubskim-ikona-volodimirskoyi-vishgorodskoyi-bogorodici-povernetsya-v-ukrayinu-yak-tochna-kopiya.html 11.Володимирська ікона Божої Матері. [Електронний ресурс] // Всеукраїнська газета Вісник. – Режим доступу : http://visnyk.lutsk.ua/2010/07/09/10295/ 12.Історія Вишгородської ікони Божої Матері. [Електронний ресурс] // Оранта. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48 13.Україна-Росія. [Електронний ресурс] // До українців. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48
священик Іван Сидор, кандидат церковно-історичних наук
Належить шанувати святих як друзів Христових, як дітей і спадкоємців Божих, як говорить євангелист Іоан Богослов: «А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1: 12). Тому вони вже не раби, але сини. «А якщо сини, то і спадкоємці: спадкоємці Божі, співспадкоємці Христу» (Рим. 8: 17). І Господь у святих Євангеліях говорить апостолам: «Ви друзі Мої. Не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить господар його» (Ін. 15:14 – 15). Якщо Творець всіх і Господь називається Царем царюючих. Господом володарюючих і Богом богів (Одкр. 19: 16; Пс. 49: 1), то, без сумніву, і святі є богами, володарями і царями. Їхній Бог є і називається Богом, Господом і Царем. «Я є, — говорить Він Мойсею, — Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова» (Вих. 3, 6). І самого Мойсея Бог поставив богом над фараоном. Я називаю їх богами, царями і володарями не за єством, але тому, що вони царювали і володарювали над пристрастями і зберегли непошкодженим образ Божий, за яким і були сотворені (бо царем називається і образ царя), а також і тому, що вони за власним волевиявленням з’єдналися з Богом, прийняли Його в оселю (свого) серця і, причастившись Його, стали за благодаттю тим, чим Сам Він є за єством. Тому як не шанувати тих, які отримали найменування слуг, друзів і синів Божих? Бо честь, що віддається усердним зі співробітників, вказує на прихильність до спільного Владики217.
Святі стали скарбницями і чистими оселями Бога: «Оселюся в них і ходитиму в них, і буду їхнім Богом, і вони будуть моїм народом» (2 Кор. 6: 16). «А душі праведних у руці Божій, і мука не торкнеться їх» (Прем. 3: 1), — говорить божественне Писання. Бо смерть святих, швидше, є сон, ніж смерть. «Вони потрудилися у вік і живі будуть до кінця» (Пс. 48: 9 – 11). «Чесна перед Господом смерть преподобних Його» (Пс. 115: 6). Справді, що може бути чесніше, як бути в руці Божій? Бо Бог є життя і світло, і ті, що знаходяться в руці Божій, перебувають у житті і світлі.
Що через розум Бог перебував і в тілах святих, (про це) говорить апостол: «Хіба не знаєте, що тіла ваші — храм Святого Духа» (1 Кор. 6:19). «Господь є Дух» (2 Кор. 3: 17). «І якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог» (1 Кор. 3: 17). Тому як же не шанувати одухотворені оселі Божі? Святі — живі і з відвагою предстоять перед Богом.
Владика Христос дарував нам мощі святих як спасительні джерела, які виточують різноманітні благодіяння і виливають миро благовонне. І нехай ніхто не сумнівається (у цьому)! Бо якщо з волі Божої витекла в пустелі вода з міцної і твердої скелі, а для спраглого Самсона — зі щелепи ослячої, то невже неймовірно, що з мученицьких мощей витікає благовонне миро? Жодним чином, принаймні, для тих, які знають могутність Божу і те, якій честі удостоює Він святих.
Згідно із законом, всякий, хто доторкнувся до мертвого, вважався нечистим; але святі не є мертві. Бо після того, як Той, Хто є саме життя і Причина (Винуватець. — Ред.) життя, був причислений до мертвих, ми вже не називаємо мертвими спочилих з надією на воскресіння і з вірою в Нього. Та і як може чудодіяти мертве тіло? Яким чином через них виганяються демони, відходять хвороби, одужують немічні, прозрівають сліпі, очищаються прокажені, припиняються спокуси і скорботи, «всяке добре даяння… від Отця світла» (Як. 1: 17) через них сходить на тих, які просять з безсумнівною вірою? Як багато потрібно було б тобі потрудитися, щоб знайти заступника, який представив би тебе смертному цареві і замовив би перед ним слово за тебе? Тому невже не належить шанувати заступників всього роду людського, які приносять Богу свої молитви за нас? Звичайно, потрібно шанувати, будуючи Богу храми в їхнє ім’я, приносячи дари, шануючи дні їхньої пам’яті і веселячись (тоді) духовно, щоб радість ця відповідала тим, які збирають (нас), і щоб, прагнучи шанувати (їх), ми замість того не прогнівили їх. Бо те, чим (люди) догоджають Богу, приємне також і Його угодникам, а що ображає Бога, те ображає і Його соратників. Будемо ми, віруючі, воздавати шанування святим псалмами, гімнами і піснями духовними, зі смиренним серцем і милосердям до нужденних, що понад усе благоугодне і Богу. Будемо воздвигати їм пам’ятники і видимі зображення, і через наслідування їхнім чеснотам самі станемо одухотвореними їх пам’ятниками і зображеннями. Будемо шанувати Богородицю як у власному значенні і воістину Матір Божу; пророка Іоана як Предтечу і Хрестителя, апостола і мученика, бо, так сказав Господь; «Не було серед народжених жінками більшого за Іоана Хрестителя» (Мф. 11; 11), і він був першим проповідником Царства Божого. Будемо (шанувати) апостолів як братів Господа, очевидців і служителів Його страждань, «бо кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути подібним до образу Сина Свого» (Рим. 8: 29; 1 Кор. 12: 28), «одних, апостолами, інших пророками, інших вчителями» (Еф. 4: 11). (Будемо шанувати) мучеників Господніх, вибраних зі всякого чину, як воїнів Христових, що випили чашу Його і що хрестилися хрещенням животворчої Його смерті, як учасників страждання Його і слави, начальник яких архідиякон Христовий, апостол і першомученик Стефан. (Будемо шанувати) святих отців наших, богоносних подвижників, що перетерпіли найбільш тривале і найбільш важке мучеництво совісті, «які помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний, блукати по пустелях і горах, по печерах і ущелинах землі» (Євр. 11: 37 — 38). (Будемо шанувати) пророків, що жили до благодаті, патріархів, праведників, що провіщали пришестя Господнє.
Дивлячись на образ життя всіх (святих), наслідуймо (їхню) віру, любов, надію, ревність, життя, твердість у стражданнях, терпіння навіть до крові, щоб і ми разом з ними отримали вінці слави.
Великомученик Георгій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут (в давнину – Беліт), біля підніжжя Ліванських гір. Вступивши на військову службу, великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою поставою та красою. Досягнувши незабаром звання тисяцького, св. Георгій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Діоклетіан був талановитим правителем, але фанатичним прихильником римських богів. Поставивши собі за мету відродити в Римській імперії язичництво, що відмирало, він увійшов в історію, як один із найжорстокіших гонителів християн. Почувши одного разу на суді нелюдський вирок про винищування християн, св. Георгій запалав співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, Георгій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Мова св. Георгія була сповнена сильних і переконливих заперечень проти імператорського наказу переслідувати християн. Після безрезультатних умовлянь відректися від Христа імператор наказав піддати святого різним мукам. Св. Георгій був вкинений до в’язниці, де його поклали спиною на землю, ноги уклали в колодки, а на груди поклали важкий камінь. Але Св. Георгій мужньо переносив страждання і прославляв Господа. Тоді мучителі Георгія почали ухитрятися в жорстокості. Вони били святого воловими жилами, колесували, кидали в негашене вапно, примушували бігти в чоботях з гострими цвяхами всередині. Святий мученик все терпляче переносив. Зрештою імператор наказав відрубати мечем голову святому. Так святий мученик відійшов до Христа в Нікомидії в 303 році. Великомученика Георгія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відмовитися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Побідоносцем. Мощі святого Георгія Побідоносця поклали в палестинському місті Ліда, у храмі, що носить його ім’я, голова ж його зберігалася в Римі в храмі, теж присвяченому йому. На іконах св. Георгій зображується сидячим на білому коні і вражаючим списом змія. Це зображення грунтується на переданні й належить до посмертних чудес святого великомученика Георгія. Розповідають, що недалеко від місця, де народився св. Георгій в місті Бейруті, в озері жив змій, який часто пожирав людей тої місцевості. Що це був за звір – удав, крокодил чи велика ящірка – невідомо. Забобонні люди тієї місцевості для вгамування люті змія почали регулярно за жеребом віддавати йому на поживу юнака або дівчину. Одного разу жереб випав на дочку правителя тієї місцевості. Її відвели до берега озера і прив’язали, де вона в жаху стала чекати появи змія. Коли ж звір став наближатися до неї, раптом з’явився на білому коні світлий юнак, який списом вразив змія та врятував дівчину. Цей юнак був святий великомученик Георгій. Таким чудесним явищем він припинив знищення юнаків і дівчат в межах Бейрута і навернув до Христа мешканців тої країни, які до цього були язичниками. Можна припустити, що явище святого Георгія на коні для захисту жителів від змія, а також описане в житії чудове пожвавлення єдиного вола у хлібороба, стали приводом до шанування святого Георгія покровителем скотарства і захисником від хижих звірів. У дореволюційний час в день пам’яті святого Георгія Побідоносця жителі українських сіл в перший раз після холодної зими виганяли худобу на пасовисько, звершивши молебень святому великомученику з окропленням будинків і тварин святою водою. День великомученика Георгія в народі ще називають – «Юр’їв день». Св. Георгій – покровитель воїнства. Зображення Георгія Побідоносця на коні символізує перемогу над дияволом – «стародавнім змієм» (Об’явл 12, 3; 20, 2). Ще з часів Древньої Русі святий великомученик Георгій прославлявся як один з найбільш шанованих святих.
Святі жінки-мироносиці — це жінки, про яких написано у Біблії в Новому Завіті. Коли Господь ходив з проповіддю, навколо нього завжди було багато людей. Деякі підходили, слухали й відходили. Але серед численного народу була група жінок, що відрізнялися від інших. Вони супроводжували Божественного Вчителя не тільки для того, щоб слухати Його Слово, але й з любов’ю служити Йому. Вони піклувались про нічліг, їжу та пиття, «служили Йому з майна свого» (Лк. 8: 3). Саме ці жінки рано-вранці поспішали до гробу Спасителя з миром і ароматами, щоб помазати тіло Господа. Тому і названі вони мироносицями.
Коли минула субота, вночі, на третій день після своїх страждань і смерті, Господь Ісус Христос силою Свого Божества ожив, тобто воскрес із мертвих. Тіло Його людське преобразилося. Він вийшов з гробу, невидимий для сторожі, не відваливши каменя, не порушивши синедріонової печатки. Від цієї миті воїни, самі не знаючи того, охороняли порожній гріб.
Раптом стався великий землетрус; з небес зійшов ангел Господній. Він, приступивши, відвалив камінь від гробу Господньогоі сів на ньому. На вигляд він був немов блискавка, і одяг мав білий наче сніг. Воїни, що були на варті біля гробу, тремтіли від страху, зробившись немов мертвими, а потім, отямившись від страху, розбіглись.
Цього ж дня (перший день тижня), як тільки закінчився суботній спокій, дуже рано, на світанку, Марія Магдалина, Марія Яковова, Іоанна, Саломія та інші жінки, взявши приготоване запашне миро, пішли до гробу Господнього, щоб намастити тіло Його, бо не встигли зробити цього під час похорону (Церква іменує цих жінок мироносицями). Вони ще не знали, що до гробу Христового приставлено сторожу і вхід до гробу запечатано. Тому вони не сподівалися зустріти там когось і перемовлялися між собою: «Хто відвалить нам камінь від дверей гробу?» Бо камінь був дуже великий.
Марія Магдалина, випередивши інших жінок-мироносиць, перша прийшла до гробу. Було ще темно перед світанком. Марія, побачивши, що камінь відвалено від гробу, зразу ж побігла до Петра та Іоана і говорить: «Узяли Господа з гробу, і не знаємо, де поклали Його». Почувши це, Петро та Іоан одразу ж побігли до гробу, Марія Магдалина йшла за ними.
У цей час до гробу підійшли й інші жінки, які йшли з Марією Магдалиною. Вони побачили, що камінь відвалено від гробу. І коли зупинилися, раптом побачили світлосяйного ангела, що сидів на камені. Ангел, звертаючись до них, сказав: «Не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут — Він воскрес, як сказав (ще коли був із вами). Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь. І підіть швидше, скажіть ученикам Його, що Він воскрес із мертвих».
Вони ввійшли всередину гробу (печери) і не знайшли тіла Господа Ісуса Христа. Та, глянувши, побачили ангела в білому одязі, що сидів праворуч того місця, де було покладено Господа; їх пройняв жах.
Ангел же сказав їм: «Не жахайтеся. Ісуса шукаєте Назарянина, розіп’ятого. Він воскрес — Його нема тут. Ось місце, де поклали Його. Але йдіть, скажіть ученикам Його і Петрові (який через своє зречення відпав від числа учеників), що Він буде раніше за вас у Галилеї; там Його побачите, як Він сказав вам».
Коли здивовані жінки ще стояли, перед ними раптом знову з’явилися два ангели у сяючих одежах. Жінки зі страхом схилили обличчя свої до землі.
Ангели сказали їм: «Чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, Він воскрес. Згадайте, як Він говорив вам, коли був ще в Галилеї, кажучи, що Синові Людському належить бути виданому до рук людей-грішників, і бути розіп’ятим, і на третій день воскреснути».
Тоді жінки згадали слова Господа. Вийшовши ж, вони у трепеті страху побігли від гробу. А потім зі страхом і великою радістю пішли сповістити учеників Його. По дорозі ж нікому нічого не говорили, тому що боялися.
Прийшовши до учеників, жінки розповіли про все, що бачили і чули. Та ученикам їхні слова здалися неправдивими, і вони не повірили їм.
Тим часом до гробу Господнього бігли Петро та Іван. Іван біг швидше за Петра і прибув до гробу першим, але не ввійшов і, схилившись, побачив на землі пелени. За ним прибіг Петро, і ввійшов у гріб і теж побачив погребальні пелени; а хустина, яка була на голові Ісуса Христа, лежала не біля пелен, а була згорнута в іншому місці. Тоді за Петром увійшов Іоан, побачив усе це й увірував у Воскресіння Христове. Петро про себе дивувався тому, що відбулося. Потім Петро й Іоан повернулися додому.
Коли Петро та Іван пішли, Марія Магдалина, яка прибігла заними, залишилася біля гробу. Вона стояла і плакала при вході у печеру (у гріб) і побачила двох ангелів у білих ризах, які сиділи, — один в головах, а другий у ногах, де лежало тіло Спасителя.
Ангели сказали їй: «Жоно, чого плачеш?»
Марія Магдалина обізвалась до них: «Взяли Господа мого, і незнаю, де поклали Його».
Сказавши це, вона обернулась і побачила Ісуса Христа, Який стояв. Але від великої печалі, від сліз і власної впевненості, що мертві не воскресають, вона не впізнала Господа.
Ісус Христос говорить їй: «Маріє!»
Почувши добре знайомий голос, вона отямилася від печалі й по-бачила, що перед нею стоїть Сам Господь Ісус Христос. Вона вигукнула: «Учителю!» — і з невимовною радістю кинулася до ніг Спасителя; від радощів вона не усвідомлювала собі всієї величі моменту.
Але Ісус Христос, указуючи їй на святе і велике таїнство Воскресіння Свого, сказав їй: «Не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх (тобто учеників) і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого».
Тоді Марія Магдалина поспішила до учеників Його зі звісткою про те, що бачила Господа, і про те, що Він сказав їй. Це було перше явлення Христа після воскресіння.
По дорозі Марія Магдалина наздогнала Марію Яковову, яка теж поверталася від гробу Господнього. Коли ж вони йшли сповістити учеників, раптом Сам Ісус Христос зустрів їх і промовив до них: «Радуйтеся!» Вони ж підійшли, припали до ніг Його і вклонилися Йому. Тоді говорить їм Ісус Христос: «Не бійтеся; підіть сповістіть братів Моїх, щоб ішли до Галилеї, і там вони побачать Мене».
Так воскреслий Христос явився вдруге.
Марія Магдалина з Марією Якововою, прийшовши до одинадцятьох учеників та інших, які плакали і ридали, сповістили їм велику радість. Але ті, почувши від них, що Ісус Христос живий і вони бачили Його, не повірили.
Після цього Ісус Христос явився окремо Петрові й упевнив його у Своїм воскресінні. (Третє явлення.) Тільки тоді багато хто перестав сумніватися у воскресінні Христовому, хоча між ними і залишалися такі, які ще не увірували.
Та раніше від усіх, як свідчить святе Передання, Ісус Христос обрадував Пресвяту Матір Свою, сповістивши їй через ангела про Своє воскресіння.
Цю подію так оспівує свята Церква: Ангел звістив Благодатній: «Чистая Діво, радуйся!» І знову мовлю: “Радуйся, Твій Син воскрес на третій день із гробу і мертвих воскресив; люди, веселіться. Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня над тобою зійшла, радій нині і веселися, Сионе, а Ти, Чистая, красуйся, Богородице, бо воскрес Народжений Тобою.
Марія Клеопова
Була двоюрідною сестрою Діви Марії і матір’ю апостола Якова молодшого. (Апостол Яків був названий братом Господнім по плоті. Він написав соборне послання і пізніше був першим єпископом Єрусалимським.) Чоловік Марії — Клеопа (або Алфей) — був одним з учнів Господа, якому воскреслий Христос явився на шляху в поселення Еммаус. Марія Клеопова стояла при хресті поряд з Богородицею, ходила з ароматами до Його гробу. Вона одна з перших побачила Воскреслого і почула Його слова: «Радуйтесь!» (Мт. 28: 9)
Саломія
Теж була родичкою Божої Матері. її чоловік Зеведей був простим рибалкою, а сини — Яків та Іоанн — найближчими до Господа апостолами. Христос покликав їх на апостольське служіння одними з перших, і вони були присутні в особливі миті Ісусового життя: на горі Фавор, при воскрешенні доньки Іаіра, при молитві в Гефсиманському саду. Саломія з синами ходить за Господом, слухає Його, служить Йому; вона присутня при Його похованні, приходить з ароматами до гробу.
Іоанна
Дружина Хузи, домоправителя царя Ірода. Разом з іншими жінками вона служила Господу (Лк. 8:3). Вранці в неділю вона теж ходила до гробу і бачила воскреслого Христа.
Сусанна
Благочестива жінка, яка разом з іншими служила Господу. Але про її життя відомо дуже мало.
Марія
Сестра Лазаря, якого воскресив Господь. Марія любила, коли до них приходив Спаситель: вона сідала біля Його ніг і уважно слухала Його Слово. За декілька днів до Своєї хресної смерті Господь був у домі Симона прокаженого. Марія прийшла туди з посудиною дорогоцінного мира, яким вона з любові до Христа полила Йому голову і ноги. Потім вона витерла ноги Спасителя своїм волоссям. На обурення Іуди, — нащо, мовляв, таке марнотратство, — Господь сказав, що вона підготувала Його тіло до погребіння. І ще Христос сказав: «де тільки буде проповідане Євангеліє по всьому світу, сказано буде в пам’ять її і про те, що вона зробила» (Мт. 26:13). Ми не знаємо, чи ходила Марія з ароматами до гробу Господнього. Але знаємо, що, слухаючи Євангеліє, чинимо, як Марія, що «вибрала найкращу частку, яка не відбереться від неї» (Лк. 10:42).
Марта
Сестра Лазаря й Марії. Про неї відомо тільки те, що вона піклувалася про частування для Божественного Гостя, Якого з любов’ю приймала в своєму домі. Вона дуже переживала, що не встигне все приготувати, і звернулася до Христа з проханням відпустити Марію допомогти. Господь похвалив Марфу за щире служіння, але наголосив, що сестра її Марія вчинила краще, слухаючи Слово Боже… Точно невідомо, чи ходила Марфа до гробу Спасителя. Але, цілком можливо, вона і тут послужила Йому серед «інших», не названих в Євангелії по імені.
Марія Магдалина
Найвідоміша з мироносиць. Походила вона з галилейського міста Магдали. Марія страждала від хвороби, а Ісус Христос зцілив її, вигнавши з неї сім злих духів. Жінка з вдячним серцем — Марія Магдалина — після цього не лишала свого Спасителя. Вона скрізь супроводжувала Його, з любов’ю служила Йому. Вона стояла з Богородицею біля хреста, оплакуючи Господа. Вона спостерігала, куди клали Тіло Господа Йосиф Аримафейський та Никодим. Вона так тужила, що раніше за всіх — ще вночі — прийшла до гробу. Магдалина перша побачила воскреслого Христа і повідомила про це апостолам.
Християни святкують день жінок-мироносиць тому що: “Не тільки пахуче миро несли вони до гробу Спасителя. Вони несли свою велику віру, непохитну вірність, співчуття, милосердя і любов. Не зникли у світі ні вірність, ні любов. Вони – як і турбота, самовідданість, милосердя, доброта, – завжди пов’язані з образом жінки”.
Артос (з грецької Áρτος — «квасний хліб») — особливий освячений хліб, спільний для усіх членів церкви, інакше — «просфора всеціла». Освячується артос особливою молитвою, окропленням святою водою й кадінням у перший день Святого Великодня на Літургії після заамвонної молитви. Після освячення артос кладуть на аналой, який під час богослужінь стоїть біля іконостасу перед іконою Христа, в проміжках між службами аналой з артосом встановлюють у царських вратах. Згідно парафіяльній практиці під час щоденного хресного ходу артос обносять навколо храму і поміщають на колишнє місце. У Світлу суботу, після читання молитви, у ній, зокрема, є такі слова: «Господи Ісусе Христе, Боже наш, Хлібе ангельський, Хлібе життя вічного, що з Неба зійшов і наситив нас у пресвітлі ці дні духовною поживою Твоїх Божественних благодіянь заради спасенного Воскресіння Твого!.. Як благословив Ти п’ять хлібів у пустелі, так і тепер благослови хліб цей, щоб усі, хто споживатиме його, сподобилися від Тебе тілесного й духовного благословення і здоров’я…», і наприкінці Літургії при цілуванні Хреста роздається народові як святиня. Частки артоса, отримані в храмі, благоговійно зберігаються віруючими протягом року. З артосом поєднане і прадавнє церковне передання, яке стверджує, що апостоли залишали за столом частину хліба — долю Пречистої Матері Господа на спомин постійного спілкування з Нею і після трапези благоговійно ділили цю частину між собою. В монастирях на сьогоднішній день цей звичай носить назву Чин Панагії, тобто спомин про Всесвятійшу Матір Божу. Наслідувати апостолів, перші пастирі Церкви постановили на свято Воскресіння Христового, вони вирішили класти в храмі хліб, ніби як видиму подобу того, що Спаситель, який постраждав за нас зробився для нас істинним хлібом життя. Богородична просфора – панагія, що стоїть на чернечому столі під час трапези, символізує присутність Божої Матері за трапезою, так само і артос зображає присутність за трапезою найрадісніших днів року Самого Воскреслого Христа. Артос, також, можна уподібнити старозавітним опріснокам, які древній Ізраїль, звільнений від Єгипетського рабства, споживав у дні пасхальної седмиці (Вих. 12, 15-20). Святий Кирил, єпископ Турівський, який жив в XII столітті, говорить: «Як євреї із Єгипту по пустині несли, на своїх головах опрісноки (Вих. 12, 34), доки не перейшли Червоного моря, і тоді, посвятивши хліб Богу, розділили його між всіма, і всі, хто їв були здорові і страшні для ворогів, так і ми, спасенні Воскреслим Владикою від рабства уявному фараону-дияволу, виносимо з дня Воскресіння Христового священний хліб — артос на протязі цілого тижня і, на кінець, посвятивши цей хліб Богу, споживаємо від нього і зберігаємо його на здоров’я тілам і душам нашим». Зі слів молитви на освячення артоса ми дізнаємось про його нинішнє призначення та необхідність вживати цю особливу їжу: «Споглянь на хліб цей, і благослови, і освяти його… А нас, що приносимо його, й цілуємо та споживаємо, учасниками Твого небесного благословення сотвори, і всяку хворість, і недуги від нас Твоєю силою віджени, здоров’я всім подаючи». Отож, артос можна й треба з побожністю зберігати, споживати протягом року за різних життєвих потреб і обставин, згадуючи про невидиму присутність Христа, і твердо вірити, що Він через цей святий хліб зціляє недуги душі й тіла. В Україні поширений звичай не споживати артос повністю в цей день коли його роздають, а зберігати його вдома як духовні ліки від хвороб і недуг для вживання при хворобі. Джерело: kpba.edu.ua
Боголюбивим пастирям і всім вірним Коломийської Єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)
Дорогі браття і сестри! Христос Воскрес! Зовсім недавно ми вирушили з вами у подорож під назвою
– Великий піст, перебуваючи на Кораблі, який є Церквою Христовою. Цього року морська стихія зовсім непривітна до подорожуючих.
З самого початку мандрівки життєве море було неспокійним – досі Україна потерпає від війни, досі земля українська окроплюється кров’ю наших воїнів та мирного населення на Сході. Але під час цієї подорожі море не тільки не заспокоїлося, навпаки, ми побачили морську стихію у всій її люті. До спокус і випробовувань духовного порядку, з якими зустрічається віруюча душа в часі посту, додалися спокуси світу цього, пов’язані зі злом всесвітнього масштабу – епідемією.
Церква Христова – Корабель нашого спасіння долав хвилю за хвилею. Першою хвилею став страх. Людство вкотре переконалося, що якого б рівня розвитку не досягла цивілізація, вона ніколи не зможе здобути абсолютного комфорту і захищеності. Вперше слово «страх» у Біблії ми зустрічаємо у книзі Буття, коли мова іде про порушення нашими прародичами заповіді Божої. Каже Адам до Господа: «Почув я голос Твій у раю, і злякався» (Бут. 3:10). Страх народжується через відчуття провини перед Богом, від утечі від Нього. Людство, яке втікає від Бога, приречене відчувати страх. Страх – це відсутність любові: «У любовi немає страху, бо довершена любов проганяє страх» (1 Ів. 4:18), – говорить Іван Богослов у своєму посланні. А апостол Павло каже: «Бог не дав нам духа страху, але сили, любові й розсудливості» (2 Тим. 1:7).
Другою могутньою хвилею, яка кинула виклик міцності Корабля, став людський егоїзм. Люди почали шукати порятунку в фізичному та матеріальному, покладаючи надію на власні здобутки. Разом з тілесною самоізоляцією почалася духовна ізоляція. Хоча Господь закликає: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мт. 11:28).
Але найстрашнішою, найнебезпечнішою загрозою для Корабля і мандруючих стали невидимі сили стихії. Сильний вітер, високі хвилі лякають тільки зір, та Корабель легко долає їх, залишаючись неушкодженим. Однак справжньою загрозою стало зло невидиме – скелі, сховані під водою. Вони не лякають погляд, але знищують Корабель. І цією скелею, невидимим злом, стала зневіра. Дуже часто вороги Церкви намагаються звести християнство у сферу філософської концепції, не розуміючи, що християнство є самим життям. Воскресіння – це не просто свято, пов’язане з ритуалом посвячення пасхальних кошиків; це життєстверджуюча істина, яка надає змісту людському життю. Відвідувати Церкву, Дім Божий, – це не відвідувати театр, тільки заради дійства. Сам світ постав заради Церкви. Лише в Церкві можливе спасіння людської душі.
Керманичем Церкви – Корабля спасіння є Христос. У Ньому наша віра і надія і утвердження. «Я певний, – говорить Апостол Павло, що нi смерть, нi життя, нi ангели, нi початки, нi сили, нi теперiшнє, нi майбутнє, нi висота, нi глибина, анi iнше яке створiння не зможе вiдлучити нас вiд любові Божої, що в Христi Iсусi, Господi нашому» (Рим. 8:38-39). Тому, довірившись Христовій любові, ми неушкоджені прибули до тихої пристані – Його Святого Воскресіння. І яке велике чудо відбулося з нами під час мандрівки: ми вирушили з земної пристані, а повернулися до пристані духовної!
Григорій Богослов, розмірковуючи про людину, у захопленні вигукує: «Якою ж неймовірною є нова таємниця щодо мене! Я немічний і водночас великий, принижений і прославлений, смертний і безсмертний, водночас і земний і небесний! У мені є спільність з земним світом, є і спільність з Богом; я – плоть і я – дух! З Христом мені потрібно померти і з Христом воскреснути, стати наслідником Христа, стати сином Божим, стати Богом!» Дивуймося і радіймо разом з тайнознавцем Божественних істин! Хай спаде пелена нерозуміння про себе з наших очей, розуму і душі. Залишмо пелени в Гробі після Воскресіння! Хай все матеріальне буде пронизане сьогодні духовним!
Наша віра у Воскресіння Христа, у наше власне воскресіння, дароване Спасителем, безсмертя у майбутньому – це блага надія, окрилена любов’ю Божою і нашою любов’ю до Нього. Це відчуття триєдності – віри, надії, любові. Віру можливо похитнути, у надію внести сумнів або зовсім убити. Лише єдина християнська любов непереможна, вона утверджує людину у вірі, долає сумніви у надії і воскрешає її.
Ми завжди приписуємо найбільші християнські чесноти: віру, надію і любов людині. Хоча Сам Бог по відношенню до кожного з нас виявляє їх. Він вірить у нас, надіється і Він всіх нас Любить.
Як ніжно і трепетно через мову біблійної алегорії Господь говорить про Свою любов до нас! Його любов покриває нас, як пташенят – крила птиці: «Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила…» (Мт. 23:37). Його любов перевершує найсильнішу, найнезбагненнішу і найправдивішу любов, яка тільки існує на землі, – материнську любов: «Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї? Але якби і вона забула, то Я не забуду тебе» (Іс. 49:15). Божа любов виявляється в обіймах і поцілунку Батька, який зустрічає свого блудного сина: «І коли він був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його» (Лк. 15:20). Його любов – це погляд Спасителя на Хресті, коли, терплячи страшні муки, Він промовляє: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23:34). Все пронизане у цьому світі Любов’ю. Все і є Любов. Все у світі духовному зіткане з любові, а прихід у світ Спасителя, Його страждання, смерть і Воскресіння є найбільшим доказом Божої любові до нас. І випробовування, які ми сьогодні всі переживаємо, будуть подолані Божественною любов’ю.
А коли морська стихія заспокоїться, вона стає немовби дзеркалом, і якщо ми схилимось, щоб поглянути на її гладь, то побачимо своє чітке відображення. І разом з нами у цьому відображенні відкриється вся краса Небес!
Нехай Благодать Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, Його всеохоплююча Любов завжди перебувають з усіма вами. Амінь.
Сьогодні, в цей великий і святий день, ми залишаємо злобу і ненависть юдеїв і, неначе, входимо в Сионську горницю, де Христос звершив Тайну вечерю. Тут за вечерею Спаситель встановив найбільше і найважливіше для нашого спасіння таїнство Євхаристію.
Останній час Старого Завіту минав, і належало почати Новий, але не жертовним ягням від стада, а Своїм тілом і кров’ю. На вечері Христос бере хліб, благословляє його, переломлює на частини за кількістю учеників і дає його їм. «І коли вони їли, – говорить святий євангелист Матфей, Ісус узяв хліб і, віддавши хвалу Отцю Своєму Небесному, благословивши, переламав, і, роздаючи ученикам, сказав: прийміть, споживайте, це є Тіло Моє» (Мф. 26: 26), що за вас віддається; це чиніть на спомин про Мене» (Лк. 22: 19).
Потім Господь взяв чашу з вином і, воздавши хвалу, подав їм (ученикам), і сказав: «Пийте з неї всі, бо це є кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26: 27 – 28). І в цей час, за словом Його, хліб став істинним Тілом Господа і Спаса нашого, а вино – Кров’ю Його. Причастивши Своїх учеників і апостолів, Господь наказує їм звершувати це святе Таїнство на спомин про Нього (Лк. 22: 19), для прощення гріхів.
Святитель Іоан Золотоуст говорить: «Господь віддає хвалу, навчаючи нас, як потрібно звершувати це таїнство, показуючи, що Він добровільно іде на страждання, з подякою, і пробуджує в нас благі надії». Саме тому слово «Євхаристія» перекладається як «подяка». Господь дає нам Своє Тіло не для одноразового чи випадкового споживання, а як ліки. За словом Його: «Хліб же, який Я дам, є плоть Моя» (Ін. 6: 51), цим самим наказуючи, щоб ми часто приступали до священної трапези. Більше того, Господь говорить: «Якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6: 53 – 54).
Так було встановлено величне Таїнство і звершена перша Божественна Літургія, яку потім звершували святі апостоли, передавши це право в подальшому єпископам і священикам. На кожній Літургії Сам Ісус Христос Спаситель є і Первосвящеником, і Жертвою, як сказано в Літургії святителя Іоана Золотоустого: «Бо Ти єси Той, що приносиш жертву, і принесений, що приймаєш і роздаєшся». А за Його всемогутнім словом і дією Духа Святого, простий хліб і вино перетворюються в істинне Тіло і Кров Спасителя і подаються вірним.
Ми повинні вірити всім серцем в те, що, причащаючись Тіла і Крові Христових під виглядом хліба і вина, дійсно споживаємо Плоть Христову і п’ємо Його Кров. І нехай ніхто не сумнівається, бачачи, що хліб залишається хлібом, а вино залишається вином, зберігаючи свій смак і запах. Нехай не сумнівається ніхто в тому, що це не просте вино і не простий хліб, а справжнє Тіло і Кров Христові. «Ту ж саму пренепорочну Плоть, – навчає преподобний Симеон Новий Богослов, – яку прийняв Господь від Пречистої Марії Богородиці, народившись від Неї, подає нам Таїнство, і, споживаючи її, ми маємо в собі втіленого Бога і Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого і Сина Діви. Вселяючись у нас, Він не пізнається тілесно, як плід лона, але безтілесно з’єднується з нашим єством невимовно, обожуючи нас, і ми стаємо співтілесними Йому, будучи плоттю від Плоті Його і від костей Його».
Ось яке велике, недосяжне і спасительне Таїнство дав нам Господь на землі, до якого ми повинні приступати благоговійно і бережно, як до великої святині. Святитель Василій Великий говорить:«Хто приступає до причастя Тіла і Крові Христових, не розуміючи наміру, не отримує і користі, а хто причащається недостойно – осуджується». Таким чином, приступати до причастя формально призводить до осуду, адже ціль даного таїнства – єднання з Христом: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому» (Ін. 6: 56), – говорить Господь. Окрім того, воно слугує жертвою очищення і умилостивленняv за наші гріхи, – і не тільки за наші, але і за гріхи всього світу, та подячною жертвою за все, що ми отримуємо від Бога. Насамкінець, воно слугує для нас запорукою безсмертя і вічного життя: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6: 53 – 54).
Перш, ніж приступити до священної трапези, Спаситель вмиває ученикам ноги, показуючи, що без омиття – духовного очищення – бути Його послідовником та спільником неможливо. «Тому той, хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крові Господньої» (1 Кор. 12: 27), – говорить святий апостол Павло. Тому для достойного і спасительного прийняття животворчих тайн потрібно очиститися, щиро визнавши перед Господом свої гріхи. Приступаючи до Господа в таїнстві Євхаристії необхідна пильність душі, бо диявол зі всією пекельною силою і злобою повстає проти, намагаючись відвернути людину від прийняття Бога. Не даремно святі отці говорять, що диявол ніколи так не боїться людину, як після причастя святих Таїн Христових. Преподобний Іоан Касіан говорить: «Ми не повинні уникати причастя Господнього через усвідомлення того, що ми грішні, а зі спрагою поспішати до нього, відчуваючи недостойність прийняття такої благодаті».
Дорогі браття і сестри! Господь, турбуючись про спасіння роду людського, встановив таїнство Євхаристії. Ми до кінця не усвідомлюємо його важливості, адже жодне із інших таїнств не єднає нас з Богом настільки, як Причастя.
Потрібно пам’ятати, що достойне причастя Святих Животворчих Тайн можливе для благочестивих, для тих, хто приносить щире покаяння. Святитель Іоан Золотоуст, говорить: «Кого нам похвалити? Тих, хто причащається один раз, чи тих, хто часто, чи тих, хто рідко? Ні тих, ні інших, але тих, хто причащається з чистим серцем, совістю і достойним життям».
Приступаймо ж до трапези Господньої зі смиренням та благоговінням, взиваючи: «Нехай не на суд і не в осуд буде мені причастя Святих Твоїх Таїн, Господи, а на зцілення душі і тіла». Амінь.
Під час Великого посту звершують (б”ють) поклони. Як це слід робити згідно із церковними приписами? Які це доземні, а які поясні поклони? Коли саме їх здійснюють? І коли слід припиняти чинити доземні поклони (у Страсний тиждень, чи перед Великоднем)?
У Православній Церкві віддавна прийняті особливі форми зовнішнього благочестя. Найголовнішими з них є хресне знамення та поклони. Осіняючи себе знаком хреста, віруючі закликають особливу благодать Божу, яка освячує та зміцнює людину на її життєвому шляху. Звершучи поклони, віруючі виявляють зовнішніми чином свій внутрішній стан: покори та благоговіння перед святинею. За традицією, ці два акти звершуються, зазвичай, послідовно.
Для осяяння себе знаком св.Хреста робимо так: три пальці правої руки – великий, вказівний і середній – складаємо разом у пучку, а два інших – безіменний і мізинець притискаємо до долоні. Символічно, три пальці разом вказують нашу віру в Пресвяту Трійцю – Отця, Сина та Святого Духа. Два інших пальці – символ двоскладової природи Спасителя нашого Ісуса Христа, який був одночасно і правдивим Богом, і правдивою людиною.
Хреститися потрібно не кваплячись, із максимальною увагою та благоговінням. Спочатку торкаємося трьома пальцями чола, кажучи: «Во ім’я Отця», потім живота, кажучи «і Сина», правого плеча: «і Святого», лівого плеча – «Духа». Завершуючи це словом «Амінь», схиляючи з покорою свою голову до грудей (живота) та опускаючи руку паралельно до тіла.
Поклонам у Православній Церкві передує обов’язкове звершення хресного знамення.
Існує два вида поклонів: поясний і доземний. При поясному поклоні людина хрестячись низько схиляє голову, а в доземному – стати на два коліна, а головою торкнутися землі.
Правила поклонів чітко описані в Церковному уставі, і хоча храмова традиція відрізняється від одного регіону до іншого, все ж маємо при можливості дотримуватися норми та єдиного зразка.
Осіняти себе хресним знамення без поклонів належить:
Перед початком читання шестопсалмія при словах «Слава во Вишніх Богу» тричі та на середині «Алиллуя» теж тричі.
На початку читання Символа віри («Вірую)
На початку читання священиком відпусту «Христос Істинний Бог наш…».
На початку читання Євангелія, Апостола та паримій.
Осіняти себе хресним знамення з поясним поклоном належить:
При вході та виході з храму.
При кожному проханні ектенії, після співу «Господи, помилуй», «Подай, Господи», «Тобі, Господи».
При кінцевих виголосах священика на кожній ектенії
При виголосах: «Прийміть, споживайте…», «Пийте з неї всі…», «Твоє від Твоїх».
При словах «Чеснійшу від Херувимів».
При кожному виголосі слів : «поклонімося», «поклоніння»,» припадемо».
Під час співу «Алиллуя», «Святий Боже», «Прийдіть поклонімось», при виголосі «Слава Тобі, Христе Боже», і перед відпустом – робимо це тричі.
Під час читання канону на Утрені, при співі молитов до Господа, Божої Матері чи Святих.
По закінченню співу чи читання кожної стихири.
На літії, після кожного з перших двох прохань ектенії звершуємо по три поясних поклони, а після двох інших – по одному.
Звершувати хресне знамення разом із земним поклоном належить:
Під час посту при вході та виході з храму – тричі.
У піст на Утрені після кожного приспіву пісні Богородиці «Величає душа моя Господа», після слів «Тебе величаємо..»
На Літургії на початку співу «Достойно і праведно є…»
Після закінчення співу «Тебе оспівуємо…»
Після співу «Достойно є…», або задостойника.
Під час виголосу: «Будьмо уважні! Святеє святим!»
При виголосі « І сподоби нас, Владико» (перед співом «Отче наш»).
При виносі Святиї Дарів – при словах «Зі страхом Божим і вірою приступіть» та «Завжди, нині і повсякчас…»
У Великий піст на великому повечір’ї при співі «Пресвята Владичице» (на кожному стиху), при співі «Богородице Діво».
У Великий піст при читанні молитви св.Єфрема – «Господи і Владико життя мого…».
Також, у Великий піст при заключному співі «Пом’яни нас, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє» належить звершувати три земних поклони.
Також, бувають поясні поклони без хресного знамення:
При благословення священика людей однією рукою: («Мир усім», «Благословення Господнє на вас..», «Благодать Господа нашого Ісуса Христа…», «Нехай же будуть милості Великого Бога…» ).
На виголосі диякона перед співом Трисвятого.
Не потрібно класти земних поклонів:
У недільні дні, в період від Різдва Христового до Богоявлення (Хрещення Господнього), від Пасхи до Пятидесятниці, на свято Преображення.
Коли священик виголошує в молитві «Голови наші вклонімо перед Господом…»
Святителю Філарету належать чудові слова: «Якщо ти стоячи в храмі кладеш поклони тоді, коли навчає Церковний Устав, то стримуєшся від поклонів тоді, коли вони не мають бути. Цим ти не звертаєш увагу на себе інших богомольців, а також, стримуєш зайві зітхання, що лунають із твого серця, або сльози, готові пролитися з твоїх очей. У такому душевному стані ти й серед численного зібрання таємно стоїш перед Отцем Твоїм Небесним, виконуючи заповідь Спасителя (Мф.6:6)». Цими словами святий Філарет нагадує нам про те, що поклони та сльози важливі, але й їх слід творити так, щоб не спокушати своїми діями інших, і навіть стоячи посеред інших людей, творити їх Самому Богу.
А ось, Святитель Єфрем якось писав: «Там, де відбувається порушення встановлених законом правил, трапляються різноманітні скорботи». Цими словами він висловлював думку, що найменша дрібниця в храмі не є чимось неважливим або непотрібним. «Бо, – як продовжує цю думку святий Ігнатій – від легковажності до малого легко та швидко переходимо до легковажності у всьому». Це безперечно можна віднести до нашої зовнішньої поведінці у храмі Божому та перед домашніми святинями. прот. Євген Заплетнюк
Святитель Софроній, Патріарх Єрусалимський пам’ять якого Церква вшановує 24 березня, народився в Дамаску. З юних років він відрізнявся благочестям і любов’ю до наук. Особливо він досяг успіху в філософії, за що його стали називати Премудрим. Але майбутній святитель шукав вищої мудрості в монастирях, в розмовах з пустельниками. Він прибув до Єрусалиму, до обителі святого Феодосія, і там зблизився з ієромонахом Іоанном Мосхом. Він став його духовним сином і перебував у нього в послуху. Праведники разом подорожували по монастирях, записували житія і повчання подвизалися в них. З цих записів пізніше склалася їх знаменита книга “Лимонарій” або “Луг духовний”, яку високо оцінив Сьомий Вселенський Собор. Рятуючись від спустошливих набігів персів, святі Іван та Софроній залишили Палестину і віддалилися до Антіохії, а звідти до Єгипту. У Єгипті святий Софроній тяжко занедужав. У той час він і вирішив стати ченцем і прийняв постриг від преподобного Іоанна Мосха. Після одужання святого Софронія вони обидва вирішили залишитися в Александрії. Там їх з любов’ю прийняв святий Патріарх Іван Милостивий (пам’ять 12 листопада), якому вони надали велику допомогу в боротьбі проти монофелітів. В Александрії у святого Софронія захворіли очі, і він звернувся з молитвою і вірою до святих безсрібників Кіра і Іоанна (пам’ять 31 січня) і в церкві, присвяченій їм, отримав зцілення. На знак подяки святий Софроній написав житіє святих цілителів-безсрібників. Коли варвари стали загрожувати Александрії, святий Патріарх Іоанн у супроводі святих Софронія та Іоанна попрямував до Константинополя, але по дорозі помер. Святі Іоанн і Софроній з одинадцятьма іншими ченцями вирушили до Риму. У Римі преподобний Іоанн помер (+ 622). Тіло його було перевезено святим Софронієм до Єрусалиму, і поховано в обителі святого Феодосія. У 628 році з перського полону повернувся Єрусалимський Патріарх Захарій (609 – 633). Після його смерті протягом двох років патріарший престол займав святий Модест (633 – 634; пам’ять 18 грудня), а після смерті святителя Модеста Патріархом був обраний святий Софроній. Святитель Софроній багато попрацював на благо Єрусалимської Церкви як її Предстоятель (634 – 644). Наприкінці життя святитель Софроній зі своєю паствою пережив дворічну облогу Єрусалиму магометанами. Виснажені голодом християни погодилися нарешті відкрити міські ворота з умовою, що противник пощадить святині. Однак ця умова не була виконана, і святий Патріарх Софроній помер у глибокій скорботі за осквернення християнських святинь. До нас дійшли твори патріарха Софронія з догматики, а також “Пояснення на Літургію”, Житіє преподобної Марії Єгипетської (пам’ять 1 квітня), близько 950 тропарів, стихири від Великодня до Вознесіння. Ще будучи ієромонахом, святий Софроній переглянув і виправив “Устав” монастиря преподобного Сави Освяченого (пам’ять 5 грудня). “Трипіснеці” святителя на Святу Чотиридесятницю входять і до складу сучасної Тріоді.
«Слово хресне для загиблих безумство є, а для нас, що спасаємось, — сила Божа» (1 Кор. 1:18). «Духовний судить про все. Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого» (1 Кор. 2: 14-15). Бо це — безумство для тих, які не з вірою приймають і не з вірою роздумують про благість і всемогутність Божу, але досліджують божественне за допомогою людських і природних міркувань. Все, що стосується Бога, вище за єство, слово і розуміння. Бо якщо хто почне міркувати, яким чином Бог привів все з небуття до буття і ради чого, і захоче пізнати це за допомогою природних міркувань, той не пізнає. Таке знання — душевне і бісівське. Якщо ж хто, керуючись вірою, почне роздумувати про благість, всемогутність, істину, мудрість і праведність Божу, той знайде все гладким і рівним і шлях — прямим. Бо без віри неможливо спастися. На вірі ґрунтується все, як людське, так і духовне. Бо без віри і землероб не проводить борозни землі, і купець не ввіряє своєї душі малому дереву на бурхливій глибині моря; без віри і шлюби не укладаються, і нічого іншого в житті не робиться. Вірою розуміємо, що все приведене з небуття до буття силою Божою; вірою звершуємо всі, як Божі, так і людські, діла. Віра, далі, — згода без всякої прискіпливої допитливості.
Всяке діяння і чудотворення Христове, звичайно, дуже велике, божественне і дивне, але найдивовижніше — Його чесний хрест. Бо не чим іншим, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа знищена смерть, знищений гріх праотців, пекло позбавлене своєї здобичі, даровано воскресіння; нам дана сила зневажати теперішнє і навіть саму смерть, влаштовано повернення до першопочаткового блаженства, відкриті врата раю, єство наше возсіло праворуч Бога, і ми стали дітьми Божими і спадкоємцями. Все це звершено хрестом. «Всі, що в Христа хрестилися, — говорить апостол, — у смерть Його хрестилися» (Рим. 6: 3). «Всі, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» (Гал. 3: 27). «Христос є Божа сила і Божа премудрість» (1 Кор. 1: 24). Таким чином смерть Христа або хрест вдягнув нас в іпостасну мудрість і силу Божу. Сила Божа — слово хресне, тому що через нього відкрилася нам могутність Божа, тобто перемога над смертю, або тому, що як чотири кінці хреста тримаються і з’єднуються його осереддям, так і силою Божою тримається висота і глибина, довжина і широта, тобто все видиме і невидиме творіння.
Хрест даний нам як знамення на чолі, як обрізання — Ізраїлю; бо через нього ми, вірні, відрізняємося і розпізнаємося від невірних. Він — щит і зброя, і пам’ятник перемоги над дияволом. Він — печать для того, щоб не торкнувся нас Ангел губитель (Вих. 12: 23), як говорить Писання. Він — вставання для лежачих, утвердження для стоячих, опора для немічних, жезл для пасомих, керівництво для тих, що навертаються, для тих, що досягають успіху, приведення до досконалості, спасіння душі й тіла, охорона від усякого зла, винуватець всяких благ, знищувач гріха, вирощування воскресіння, древо життя вічного.
Тому належить поклонятися самому цьому достошанованому й істинно дорогоцінному древу на якому Христос приніс Себе в жертву за нас, як освяченому доторканням святого тіла і крові, а також — і цвяхам, копію, одягу і священним Його оселям, якими є: ясла, вертеп. Голгофа, спасительний животворчий гріб, Сион — твердиня Церков та ін., як говорить богоотець Давид: «Увійдем в оселі Його, поклонимося на місці, де стояли ноги Його» (Пс. 131: 7). А що Давид розуміє тут хрест, показує наступне: «Воскресни Господи, у спокій твій» (Пс. 131: 6). Бо за хрестом іде воскресіння. Якщо ж жадані для нас дім, ложе і одяг тих, яких ми любимо, то наскільки більше повинне бути жаданим те, що належить Богу і Спасителю і за допомогою чого ми спасенні? Ми поклоняємося також і зображенню чесного і животворчого хреста, з якої б речовини воно не було зроблене, шануючи не речовину (хай не буде так!), а зображення як символ Христа. Бо Він, заповідаючи Своїм ученикам, сказав: «Тоді з’явиться знамення Сина Людського на небесах» (Мф. 24: 30), розуміючи хрест, тому і ангел, вісник воскресіння, говорив жонам: «Ісуса шукаєте Назарянина, розіп’ятого» (Мк. 16: 6). І апостол сказав: «Ми ж проповідуємо Христа розіп’ятого» (1 Кор. 1: 23). Хоча багато — Христів і Ісусів, але розіп’ятий — один. Апостол не сказав проколотого копієм, але розіп’ятого. Тому потрібно поклонятися знаменню Христа, бо де знамення, там і Сам Христос буде. Речовині ж, з якої складається зображення хреста, — чи буде то золото або коштовні камені, — після руйнування зображення, якщо б трапилося, не потрібно поклонятися. Тому ми поклоняємося всьому тому, що належить Богу, відносячи шанування до Йому Самому.
Цей чесний хрест прообразувало дерево життя, насаджене Богом в раю. Бо оскільки через дерево увійшла смерть (Бут. 2: 9), то належало, щоб через дерево було дароване життя і воскресіння. Яків, поклонившись «на кінець жезла Йосифового» (Бут. 48; 31), перший зобразив хрест і, благословивши своїх синів склавши навхрест руки (Бут. 48: 14), дуже ясно накреслив знамення хреста. Те ж саме прообразували жезл Мойсея, що хрестоподібно вдарив море і спас Ізраїля, фараона ж потопив (Вих. 14: 16); руки, які були хрестоподібно простягнуті і обернули у втечу Амалика (Вих. 17: 2); гірка вода, усолоджена древом (Вих. 15: 25); скеля, що була розсічена (жезлом) і виточила воду (Вих. 17: 6); жезл, що надав Аарону достоїнства священоначалія (Числ. 17: 8-9), змій, вознесений на дерево у вигляді трофея, ніби вже умертвлений (Числ. 21: 9), в той час, як дерево спасало тих, які з вірою дивилися на мертвого ворога, подібно до того, як Христос плоттю, що не знала гріха, був прицвяхований за гріх. І великий Мойсей (говорить) взиваючи: «Життя твоє буде висіти перед тобою» (Втор. 28: 66). І Ісая говорить: «Простягнув руки мої весь день до людей непокірних» (Іс. 65: 2). О, якби ми, що поклоняємося хресту отримали уділ з розіп’ятим Христом! Амінь.
