Частіше молися зі смиренним серцем, як три юнаки в палаючій печі, і не роби зі себе печери розбійників, віддаючись недозволеним ділам, щоб не осоромитися тобі в день суду, коли відкриються людські тайни.
Зітхає моє серце, й очі мої жадають сліз; але гріх мій полонив мій ум, аби не зазнав я скрухи й почав гіркими слізьми благати Бога, щоб Він не поверг мене в кромішню пітьму.
Іона, перебуваючи в череві кита, голосив у молитві: «Ти вивів моє життя з ями, о Господи, мій Боже» (Іона 2, 7). Молитва ця розсікла безодню, повітря, сягнула неба й увійшла до вух Господа. Краще мовити, сам Господь, що, сповнює всесвіт, не був далекий від свого щирого служителя.
Молитва ніде не грузне, а тих, що погрузли, підіймає вона на висоту. Ніщо не чинить перепон молитві, бо в неї — духовні крила. Молитвою перемагають праведники, нею повертаються до життя грішники.
Церква є духовний рай, у ній — дерево життя, святий жертовник примирення, з якого струмує життя вірним, що його полюбили. Отож, збагачуйтесь, насолоджуйтесь дарами, що їх приготував для вас Отець.
«Пильнуйте і моліться», — сказав Господь своїм учням (Мт. 26, 41), бо не відаєте, коли прийде смерть і забере вас із цього дочасного життя, аби пішли ви туди й там дали відповідь. Поки, браття, ви ще тут, кайтеся і просіть для себе відпущення гріхів.
«Боже Царство всередині вас» (Лк. 17, 21). Увійди в самого себе, шукай якнайревніше і легко віднайдеш. Віддалися з роздоріжжя забав, зі згубної дороги похотей, з дебрі користолюбства й шкідливих товариств. Увійди в себе, живи в самому собі, у прекрасній келії твого духу, і там шукай царства, як навчив наш Спаситель. Якщо воно ще не в тобі, то взивай: «Отче наш, хай прийде царство Твоє!» І воно прийде, коли прикличеш. Царство — у тобі. Тож увійди в себе, перебувай у своєму серці, бо там Бог. Він тебе не залишає, лише ти покидаєш Його.
Всі наші прохання піднімаються до єдиного Бога. Єдиний слух невидимої величі слухає наші прохання й розрізняє їх. Якщо просимо корисного — приймає, якщо шкідливого — відкидає. Вуста можуть про все просити, але Бог виконує тільки те, що корисне.
Усі прохання, що принесені Богові з вірою, приймає Він з її рук. Обіти й дари, що принесені її руками, бажані Йому. Божественна велич бажає отримувати плоди з рук віри, бо вона серце того, хто просить, очищує від потворности сумнівів ума.
Якщо Бог зволікає з виконанням прохання, не варто журитися. Податель премудрий. Він зважає і на прохання, і на час, і коли бачить, що прохання в цей час некорисне, а буде корисне згодом, відкладає його виконання до того часу. Хоча й сумно тому, хто просить, що не виконано його прохання вчасно, та Податель свого часу втішить його користю.
Хвала Тому, що все чує! Його правда — горнило для всіх прохань. Схвалює вона прохання істинне, бо в ньому сховане життя для тих, що просять. А осуджує прохання брехливе, бо в ньому криється смерть для тих, що просять.
Якщо у твоєму домі зупиняється сильний цього світу, твої двері зодягаються честю. Чи ж не більше приоздобляться твої двері, якщо вселиться в тебе Бог?
Будь і храмом, і священиком Богові. Служи Богові у твоєму храмі, як Він став для тебе і єреєм, і жертвою, і заколенням. Тому й ти будь для Нього храмом, і священиком, і жертвою. Оскільки дух твій є храм, то не допускай в нього жодної нечистоти.
Не допускай у дім Божий нічого такого, що ненависне Господеві, а, навпаки, прикраси його всім, що приємне Богові.
Народився святитель Григорій в 1296 році в Малій Азії. Під час турецького нашестя сім’явтікла в Константинополь і знайшла притулок при дворі Андроника ІІ Палеолога ( 1282-1328 рр.). Батько святого Григорія став крупним сановником при імператорі, але скоро помер, і сам Андроник прийняв участь у вихованні і вивченні осиротілого хлопчика. Володіючи прекрасними здібністю і великою старанністю, Григорій без труднощів засвоїв всі предмети, що складали повний курс середньовічної вищої освіти. Імператор хотів, щоб юнак присвятив себе державній діяльності, але Григорій, ледь досягнувши 20-ти літнього віку, пішов на Гору Афон в 1316 році( за іншими даними, в 1318 рр.) і був прийнятий послушником у монастир Ватопед, де під керівництвом старця Никодима Ватопедського, прийняв постриг і почав шлях подвижництва. Через рік йому явився у видінні святий євангеліст Іоанн Богослов і обіцяв своє духовне покровительство. Матір Григорія разом з його сестрами також прийняли чернецтво. Після переставлення старця Никодима інок Григорій проходив 8 років свій молитовний подвиг під керівництвом старця Никифора, а після упокоєння його перейшов у Лавру преподобного Афанасія. Тут він прислужував за трапезою, а потім став церковним співцем. Але через три роки ( 1321 р.), прагнучи до більш високих ступенів духовної досконалості, він оселився в невеликій пустельній обителі Глоссії. Настоятель цієї обителі став навчати юнака зосередженню духовної молитви – розумової молитви, яке поступово розроблялось і засвоювалось ченцями, починаючи зх. Великих пустельників IV століття, Євагрія Понтійського і преподобного Макарія Єгипетського. Після того, як в ХІ столітті в трудах Симеона Нового Богослова ретельне висвітлення отримали зовнішні молитовні прийоми розумової молитви, вона була засвоєна афонськими подвижниками. Майстерне використання розумової молитви, що потребує усамітнення і безмовності, отримало назву ісихазма ( від гр.спокій, мовчання), а ті хто практикує його стали називатися ісихастами. За час перебування в Глоссії майбутній святитель повністю проник духом ісихазма і прийняв його для себе, як основу життя. В 1326 році через загрозу нападу турків разом з братією він перебрався до Солуні, де був рукопокладений в сан священика. Свої обов’язки пресвітера святий Григорій поєднав ж життям пустельника: п’ять днів тижня проводив у безмовності і молитві, і тільки в суботу і неділю виходив до народу – звершував богослужіння і виголошував проповіді. Його проповіді часто викликали у присутніх в храмі сльози і розчулення. Однак повне відсторонення від суспільного життя святителю було невластиве. Інколи він відвідував богословські зібрання міської освіченої молоді на чолі з майбутнім патріархом Ісидором. Повертаючись якось з Константинополя, він помітив поблизу Солуні містечко Верії, зручне для усамітненого життя. Незабаром він зібрав тут невелику общину монахів – пустельників і керував нею протягом 5 років. В 1331 році святитель пішов на Афон і усамітнився у скиту святого Сави, поблизу Лаври преподобного Афанасія. В 1333 році він був призначений ігуменом Есфигменського монастиря у північній частині Святої Гори. В 1336 році святитель повернувся в скит святого Сави, де зайнявся богословськими трудами, яких не залишив вже до кінця життя. А тим часом в 30-ті роки ХІV ст. в житті Східної Церкви назрівали події, які поставили святителя святителя Григорія в ряд найбільш визначних вселенських апологетів Православ’я і паринесли йому відомість учителя ісихазма. Біля 1330 року в Константинополі із Калабрії приїхав вчений монах Варлаам. Автор трактатів по логіці і астрономії, умілий і розумний оратор, він отримав кафедру в столичному університеті і став тлумачити твори Дионисія Ареопагіта апофатичне богослів’я котрого було визнане рівною мірою в Східній та Західній Церкві. Невдовзі Варлаам поїхав на Афон, познайомився там з устроєм життя ісихастів і, на основі догмату про неосяжність сутності Божої, оголосив розумову молитву єретичною оманою. Подорожуючи з Афону в Солунь, Варлаам вступав у суперечки з монахами і намагався довести сотвореність Фаворського сяйва; при цьому він не соромився насміхатись розповіді ченців про молитовні прийоми і про духовне осяяння. Святитель Григорій, на прохання афонських монахів, звернувся спочатку з усним увіщанням. Але, бачачи безуспішність подібних спроб він письмово виклав свої богословські докази. Так з’явились « Тріади в хист святих ісихастів» ( 1338 р.). До 1340 року афонські подвижники за участю святителя склали загальну відповідь на нападки Варлаама – так званий « Святогорський томос». На Константинопольському Соборі 1341 року в храмі Святої Софії відбулася суперечка святителя Григорія Палами з Варлаамом, що зосередилась на природі Фаворського світла. 27 травня 1341 року Собор прийняв положення святителя Григорія Палами про те, що Бог, неприступний в Своїй Сущності, являє Себе в енергіях, які звернені до світу і доступні сприйняттю, як Фаворське світло, але є не чуттєвими і не сотвореними. Вчення Варлаама було засуджене як єресь, а сам він, відданий анафемі, віддалився в Калабрію. Але суперечки між паламитами і варламитами були далеко не закінчені. До числа прихильників Варлаама належали ученик Варлаама, болгарський монах Акиндин і Патріарх Іоанн ХІV Каліка (1341-1347 рр.); до них схилявся і Андроник ІІІ Палеолог ( 1328-1341 рр.). Акиндин виступив з рядом трактатів, в яких оголосив святителя Григорія і афонських ченців винуватцями церковних смут. Святитель написав детальне спростування домислів Акиндина. Тоді Патріарх відлучив святителя від Церкви ( 1344р.) і ув’язнив у темниці на три роки. В 1347 році, коли Іоанна ХІV на патріаршому престолі змінив Ісидор ( 1347- 1349 рр.), святитель Григорій Палама був звільнений і возведений в сан архієпископа Солунського ( Фесалонікійського). В 1351 року Влахернський Собор торжественно засвідчив православність його вчення. Але солуняни прийняли святителя Григорія не відразу, він вимушений жити в різних місцях. В одну з його поїздок до Константинополя візантійська галера потрапила до рук турків. Святителя Григорія потягом року продавали в різних містах як полоненого, але і тоді він невтомно продовжував проповідь християнської віри. Лише за три роки до упокоєння повернувся він в Солунь. Напередодні його переставлення йому явився у видінні святитель Іоанн Золотоустий. Зі словами: « До горніх! До горніх!» святитель Григорій Палама мирно відійшов до Бога 14 листопада 1359 року
12 березня Українська Православна Церква згадує пам’ять святителя Арсенія митрополита Ростовського. Народився святитель Арсеній, в миру – Олександр Іванович Мацієвич, 1697 р. у Володимирі-Волинському. Походив він із шляхетного роду. Батько святителя був православним священиком. З самого дитинства Олександр мав хист до науки. Отримав гарну освіту, навчався у Львівській та Київській академіях. Святитель Арсеній був майстерним у проповіді У 1716 р. майбутнього митрополита направили в Новгород-Сіверський Спасів монастир проповідником. Тут його було пострижено у чернецтво з ім’ям Арсеній. Ієромонах Арсеній багато потрудився у місіонерській справі серед народів Сибіру. Ревний борець з розколом, він був флотським священиком у Камчатській експедиції. Пізніше працював викладачем та екзаменатором кандидатів у священство в Петербурзі. У 1741 р. прийняв єпископську хіротонію і був призначений на Тобольську кафедру з титулом «Митрополит Тобольський і всього Сибіру». Але слабке здоров’я не дозволило йому довго перебувати на цій кафедрі. У лютому 1742 р. святитель Арсеній, за указом імператриці Єлизавети Петрівни, був направлений у Ростовську єпархію, якою він керував протягом 20-ти років. Святитель Арсеній був ревним архипастирем і старанно піклувався про свою паству. Сяйвом благочестивого житія він засяяв у Ростовській землі, як справжній світильник віри православної. Архипастир дуже любив проповідувати. За свідченням «Літописця про Ростовських архиєреїв» – проповідь святителя, зігріта теплотою віри, привертала велику кількість слухачів, глибоке мовчання яких переривалось хіба одним побожним зітханням. Красномовним свідченням його проповідницької діяльності є дванадцять величезних томів, написаних густим шрифтом, які містять численні проповіді і замітки святого. З житія святителя Арсенія дізнаємось, що владика був до всіх милостивим, часто служив, давав милостиню убогим. Після двадцятилітнього керування найбагатшою єпархією у нього не виявилося ні розкішного одягу, ні гарного посуду, ні грошей, ніякого багатства, лише 10 пудів цукру, які подарували йому купці і він не встиг роздати їх. Треба зазначити, що час, коли святительствував владика Арсеній, був тяжким для Церкви Христової на Русі, бо ще Петро І кривавий цар-тиран поставив Православну Церкву у Російській імперії на коліна, скасувавши патріаршество. Справу нечестивця Петра продовжила імператриця Катерина ІІ, яка, власне, навіть не мала слов’янського походження, а була з лютеранського німецького аристократичного роду і через шлюб з цесаревичем Петром Феодоровичем унаслідувала Російський престол. Період правління Катерини ІІ можна охарактеризувати, як добу жорстокого гоніння на Церкву Христову. Православна Церква утискалася в її правах. Імператрицею було видано ряд указів, згідно з якими закривались монастирі, у Церкви забирались землі. Саме проти такого свавілля Катерини ІІ виступив святий сповідник. Він відкрито виразив протест щодо нововведень, які шкодили Церкві. Через відкритий спротив митрополита Арсенія, імператриця зненавиділа його. Ознайомившись з посланнями святого, Катерина розцінила їх як втручання в політику імператриці, а також, як образу її Імператорської Величності. Святителя арештували і привезли до Москви. 1 квітня 1763 р. він став перед судом Синоду. Цей неправедний суд постановив: «…позбавити архиєрейства і клобука й послати у віддалений монастир». Треба сказати, що суддями митрополита були молоді єпископи, більшість з яких вчив святитель Арсеній. На жаль, Преосвященні судді забули слова Священного Писання: «Пам’ятайте наставників ваших»(Євр. 13. 7). Наруга позбавлення сану святителя відбувалась в Московському кремлі в храмі Трьох Святителів, поруч із Христовою палатою, у якій відбувалось кривосуддя над Митрополитом. Святитель мав дар прозорливості. Коли він свій архиєрейський одяг і знаки сану віддавав, то кожному із його суддів пророче передбачив кінець їхнього життя. А храм Трьох Святителів, через два місяці після несправедливого суду, завалився без видимих на те причин. Зважаючи на ці події, у народі ще більше зміцнилася думка про митрополита Арсенія, як про мученика. Нечестивій помсті Катерини не було меж. Вона була не задоволена досягнутим і вирішила заховати в’язня так, щоб народ забув за нього. Святителя позбавили чернечого чину, в мирському одязі, з образливим іменем «Андрєй Враль» перевезли у Ревель (тепер – Таллінн). Його розмістили в казематі фортеці у камері розміром 2 на 3 метри, двері якої були замуровані, де фактично він був заживо похований. Коли святитель відчув наближення своєї кончини, то попросив привести до нього священика зі Святими Дарами. Священик, зайшовши до камери, побачив перед собою не в’язня в обірваному одязі, а архиєрея в облаченні, і з жахом вибіг звідти. Коли ж священика знову ввели до камери, то він побачив митрополита Арсенія вже простим в’язнем. Звершивши тяжкий подвиг сповідництва за віру Христову і перенісши наругу від нечестивої імператриці, святитель Арсеній у страшних муках від голоду і холоду відійшов до Господа. Сталося це 28 лютого 1772 р. Після упокоєння праведника на стіні його тюремної келії було знайдено напис: «Благо мні, яко смирил мя єси». Як влада не намагалася стерти в народі пам’ять про святого страдника, та все ж православні вірні свято шанували його, як великого угодника Божого. Нині святитель канонізований нашою Православною Церквою і поповнив великий сонм угодників Божих, що засяяли на духовному лузі землі Волинської. Маючи ще одного заступника за душі наші з розчуленням взиваймо: «Святителю, отче Арсенію, моли Бога за нас»!
Епоха іконоборчих суперечок, що потрясали християнський світ у VIII – IX століттях, залишила незабутній слід в історії Церкви. Саме в цей час в Візантійській імперії набули розповсюдження дивні форми шанування священних зображень, які межували з ідолопоклонством. Так, наприклад деякі «благочестиві» священики здирали фарбу з ікон і підмішували її в причастя, вважаючи тим самим, що причащаються того, хто зображений на іконі. Бували також випадки, коли віруючі починали відноситися до ікон, як до живих, брали їх в поручителі при хрещенні, при пострижені в чернецтво, відповідачами і свідками на суді. Разом з цим візантійська шляхта вдавалася до інших крайнощів. Так, при імператорському дворі до моди увійшли наряди, прикрашені зображенням святих, ангелів і навіть Христа і Богородиці.
Крім цього ряд політичних обставин призвели до виникнення в імперії іконоборчих рухів. Араби, які прийняли в VII столітті нову релігію – іслам, ні на мить не полишали думки завоювати християнську Візантію й ісламувати її населення. Однак вони розуміли, що однією військовою силою їм не вдасться побороти імперію. Тому, паралельно з ударами по Візантії на суходолі й на морях, араби намагалися ослабити християнську країну зсередини. Скориставшись важким становищем Візантії при останніх імператорах Іраклійської династії, халіф Сулейман допоміг логофету провінції Анатолік Левові Ісавру зайняти трон у Константинополі. Прибувши з єретичного Анатоліка в столицю, Лев Ісавр із подивом і обуренням побачив, як поклоняються іконам мешканці столиці. Вихований у презирстві до всяких людських зображень у храмах, він спостерігав за натовпом, який ставав на коліна перед брамою Халкі, на якій була ікона Спаса Нерукотворного. Проте він розумів, що це одна з найбільших константинопольських святинь, усунення якої може призвести до народного повстання.
В скорім часі у своїх іконоборчих планах імператор знайшов прихильників серед юдеїв, які нестерпно дивилися, як християни моляться перед іконою Ісуса Христа, в той час як вони, юдеї, вважають Його не Господом, не Месією, не Спасителем, а самозванцем і відступником. Багато євреїв вибиралися з кварталів, де розташовувалися християнські храми з іконами, згортаючи при цьому торгівлю, яка приносила непогані прибутки для імперії. Ці події дуже сильно турбували імператора, тому він став вичікувати нагоди, щоб зробити удар по іконошануванню. Проте, недовго він її очікував.
У 726 році в Середземному морі стався потужний землетрус із виверженням магми з вулкана, від чого в морі утворився цілий острів. Видовище було жахливе, багатьом здавалося що настає кінець світу. Імператор із своєю іконоборчою командою вирішили скористатися стихійним явищем. Вони об’явили, що це знамення гніву Божого за ідолопоклонство іконам. Тому імператор Лев III Ісавр робить фатальний крок, який кидає Візантію у вир громадянської війни: без згоди Константинопольського патріарха Германа, Римського папи Григорія II і жодного іншого предстоятеля помісної Церкви він в 726 році видає розпорядження про заборону іконошанування.
Більше ста років лилися сльози і безвинна кров істинно православних, які боролися за право зображати на іконах Господа нашого Ісуса Христа, Божу Матір і святих, і лише в 787 році у місті Нікеї, за імператриці Ірини (вдови імператора Лева Хозара), був скликаний VII Вселенський Собор, який затвердив іконошанування.
Хоча після цього Собору на деякий час і настало послаблення гоніння на іконошанувальників, після смерті імператриці Ірини на святі ікони знову було розпочато гоніння наступними трьома імператорами. І тільки в середині IX ст. шанування ікон було остаточно відновлене й затверджене на Помісному Константинопольському Соборі (842 р.). Особливістю цього собору була те, що його делегати вирішили встановити нове церковне свято: торжество православ’я.
Перше святкування було призначене на 11 березня 843 року, в першу Неділю Великого посту. В цей день із собору святої Софії Константинопольської почався хресний хід до царського палацу, який очолювали патріарх Мефодій, цариця-регентша Феодора і майбутній імператор Михаїл III, якому було тоді всього лише три роки. Слідом за ними йшло багато жителів Константинополя. Біля брами перед імператорським палацом була відслужена літія за тих, хто загинув за шанування ікон. Потім процесія повернулася в собор святої Софії, на стінах якої були прикріплені великі ікони. Патріарх проголосив, що віднині й повік Церква Христова кожної першої Неділі Великого посту буде святкувати торжество православ’я як пам’ять про загиблих у боротьбі з найтривалішою, найкривавішою і найстрашнішою єрессю в усій історії Церкви, а також як остаточне відновлення шанування ікон. Згодом свято торжества православ’я стали відзначати як перемогу над усіма іншими єресями, що закрадалися в Церкву як до, так і після іконоборства. Так з’явилося святкування і особливий чин, званий Торжество Православ’я.
В XII і XIV ст. ця служба була значно доповнена за рахунок включення інших текстів, що зображають головні догмати християнства. Ця служба є торжеством Церкви над усіма коли-небудь існуючими єресями та розколами. В ньому стверджується не тільки православне вчення про іконошанування, але і всі догмати та постанови семи Вселенських Соборів. Особливе місце в цій службі займає чин анафематствування. Анафема проголошується соборно не тільки іконоборцям, але всім, хто звершив тяжкі гріхи перед Церквою. Чин Торжества Православ’я складається з молебню на середині храму перед іконами Спасителя і Божої Матері, під час якого священнослужителі моляться Господу про ствердження у вірі православних християн і повернення на шлях істини всіх відступивших від Церкви. Голосно читається Символ віри, співається Вічна пам’ять всім померлим захисникам віри Православної і Многая літа – всім живущим.
Молитву, яку передання приписує одному із великих наставників духовного життя святому Єфрему Сиріну, можливо дійсно назвати великопісною, оскільки вона особливо вирізняється серед співань і молитв Посту. Ось текст цієї молитви:
Господи і владико життя мого!
Дух лінивства, безнадійності, владолюбства
і марнослів`я не дай мені.
Дух доброчесности, смиренномудрости,
терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму.
Так, Господи Царю,
даруй мені бачити провини мої
і не осуджувати брата мого,
бо ти благословен єси на віки вічні.
Амінь.
Ця молитва читається двічі в кінці кожної великопісної служби від понеділка до п`ятниці (по суботах і неділях її не читають, оскільки богослужіння у ці два дні, як побачимо згодом, відрізняються від цілого великопісного ладу). При першому читанні цієї молитви після кожного прохання кладеться доземний поклін. Потім дванадцять разів читається про себе молитва “Боже, очисти мене грішного” з поклонами в пояс. Після цього знову читається вся молитва і кладеться один доземний поклін.
Чому ця коротка і проста молитва посідає таке вагоме місце у всьому великопісному богослужінні? Бо в ній перелічуються особливим, властивим лише цій молитві чином всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначається, так би мовити, список наших індивідуальних подвигів. Мета цих подвигів — насамперед — вивільнення від якогось головного пороку, що викривлює все наше життя і перешкоджає нам вступити на шлях звернення до Бога.
Головний порок — лінивство, недбалість, поверховність. Це — та непояснима лінь і пасивність всієї нашої істоти, яка завжди стягує нас “униз” і не дає підніматися “уверх”, постійно переконуючи в даремності прагнення, а відтак і непотрібності щось змінити. Це насправді глибоко закорінений в нас цинізм, який на кожен духовний поклик відповідає: “Навіщо?” — і через який ми впродовж усього свого життя розгублюємо дану нам духовну силу. Лінивство — корінь усіх гріхів, бо воно отруює духовну енергію біля самих її витоків.
Плід лінивства — безнадія, в якій всі вчителі духовного життя вбачають щонайбільшу небезпеку для душі. Людина, опанована безнадією, позбавлена снаги помітити щось добре, для неї все крутиться довкола заперечення і песимізму. Це воістину диявольська влада над нами, адже диявол передусім носій олжі, неправди. Він сіє олжу про Бога і про світ, він насичує життя пітьмою і запереченням. Безнадія — це самогубство душі, бо коли людиною володарює безнадія, вона нездатна побачити світло і прагнути до нього.
Владолюбство!. Любов до влади. Хоч як це може видатися дивно, але саме лінивство, недбалість і безнадія породжують у нашому житті владолюбство. Лінощі і безнадія спотворюють наше ставлення до життя, спустошують його і позбавляють будь-якого сенсу; вони приневолюють шукати відшкодування у зовсім неправильному ставленні до інших людей. Якщо моя душа не спрямована до Бога, не має собі за мету вічні цінності, вона неминуче стане егоїстичною, а це значить, що всі інші істоти вона сприйматиме як засіб для задоволення власних бажань. Якщо Бог — не Господь і Владика мого життя, то я сам перетворююсь на свого пана і владику, стаю абсолютним центром мого власного світу і розглядаю все виходячи з моїх потреб, моїх бажань і моєї оцінки. Владолюбство, відтак, докорінно спотворює моє ставлення до інших людей, намагаючись підкорити їх собі. Воно не завжди спонукає нас безпосередньо командувати і властвувати над людьми. Воно виявляє себе і в байдужості, презирстві, відсутності зацікавлення, уваги і пошани до інших людей. Дух лінивства і безнадії в цьому випадку спрямований на інших; і духовне самогубство поєднується з духовним вбивством.
Після всього цього — марнослів`я. Людина — єдина з-поміж покликаних Богом творінь — отримала дар мови. Всі Святі Отці вбачають у цьому “відбиток” образу Божого в людині, адже Сам Бог явлений нам як Слово (їв. 1:1). Та будучи найвищим даром, воно водночас є і найбільшою небезпекою. Виражаючи насправді сутність людини, її самоздійснення, саме завдяки цьому слово може стати засобом падіння, самознищення, обману і гріха. Слово спасає і вбиває, слово надихає і слово отруює. Правда знаходить вираз у слові, але й диявольська олжа користується словом. Володіючи вищою позитивною силою, воно має і величезну негативну силу. Слово створює позитивне і негативне. Коли слово відхиляється від своєї божественної природи і призначення, воно стає марним. Отже підсилює дух лінивства, безнадії і владолюбства, перетворюючи життя на справжнє пекло. Слово тоді дійсно є владою гріха.
Отож покаяння спрямоване проти цих чотирьох видів гріха. Це перешкоди, які потрібно прибрати. Однак зробити це під силу лише Богові. Ось тому перша частина цієї постової молитви — крик із глибини людської безпорадності. Далі молитва переходить до позитивних цілей покаяння. їх також чотири.
Доброчесність, чистота! Якщо не надавати цьому слову, як це часто буває, лише сексуального, побічного значення, то його слід розуміти як позитивну протилежність духові лінивства. Лінивство передусім означає розвіяння, розірваність, поламаність наших думок і уявлень, нашої енергії, нездалість бачити речі, як вони є, в цілості. Протилежністю лінивству саме і є цілісність. Якщо чистота (цнотливість) звичайно вважається чеснотою, що є протилежною сексуальній розбещеності, то це власне тому, що поламаність нашого існування ніде так себе не виявляє, як у сексуальній розпусті, у відчуженні життя тіла від життя духу, від духовного контролю. Христос відновив у людині цілісність, відбудував правдиву ієрархію цінностей, привівши нас знову до Бога.
Перший чудесний плід цієї цілісності або доброчесності — смирення. Ми вже говорили про нього. Воно перш за все — перемога правди в людині, знищення тієї облуди, в якій ми звичайно живем. Лише смиренні спроможні жити по правді, бачити і визнавати речі такими, якими вони є, і завдяки цьому дозирати велич Бога, Його милосердя і любов до всіх. Ось чому сказано, що Бог смиренним дає благодать і противиться гордим. За доброчесністю і смиренням природно стоїть терпеливість. Зіпсута в своїй природі людина — нетерпляча, бо, не вміючи бачити себе, скора на суд і осудження інших. її поняття про все неповні, уривчасті, викривлені; вона судить про все, орієнтуючись на власні смаки і власну точку зору. Вона байдужа до всього, окрім самої себе, тому її головне бажання — якнайшвидше мати життєвий успіх.
Терпеливість — це воістину божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він “поблажливий” до нас, але через те що Він бачить реально саму глибину речей, якої ми в своїй сліпоті недобачаємо і яка Йому відкрита. Чим більше ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливіші, тим сильніше відображаємо в собі притаманне тільки Богові бережне ставлення, пошану до кожної окремої істоти.
Нарешті, вінцем і плодом усіх чеснот, усіх зусиль і подвигів є любов, та любов, котра, як уже було сказано, дається одним лише Богом, це той дар, який є метою всього духовного підготування і досвіду.
Все це сполучено воєдино в останньому проханні великопісної молитви, в якому ми просимо “зріти гріхи мої і не осуджувати брата мого”. Зрештою, нам загрожує одна небезпека — гординя. Гордощі — джерело зла, і зло — джерело гордині. Недосить, однак, бачити свої прогріхи, оскільки навіть ця позірна, уявляєма доброчесність може обернутися в гордість. Писання Святих Отців насичені застереженнями щодо цього різновиду святобливості, лже-благочестя, який, прикриваючись смиренністю і самоосудженням, може допровадити до сатанинської гордині. Проте коли ми правдиво прозираємо свої гріхи і не осуджуємо брата свого, коли, іншими словами, чистота, смиренність, терпеливість і любов сполучаються в нас у цілості, тоді і лише тоді головний ворог — гордість — знищується в нас.
Після кожного прохання молитви ми кладемо доземний поклін. Не тільки під час молитви святого Єфрема Сиріна кладуть доземні поклони; вони становлять характерну особливість всього великопісного богослужіння. Однак у цій молитві їх значення видно найкраще. В тривалому і важкому подвигові духовного відродження Церква не відділяє душу від тіла. Людина відпала від Бога вся, цілком, душею і тілом; і вся ціла людина мусить бути поновлена, аби повернутися до Бога. Гріховне падіння полягає якраз у перемозі плоті — тваринної ірраціональної похоті в нас — над духовною, божественною природою. Але тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що Сам Бог “став плоттю”. Отож спасіння і покаяння — не зневага до тіла, не нехтування ним, — але поновлення тіла у його справжнім служінні як виразу життя і духу, як храму найдорогоціннішої людської душі. Християнський аскетизм — не боротьба супроти тіла,але за нього. Ось чому уся людина — душею і тілом — кається. Тіло бере участь у молитві душі так само, як і душа молиться не зовні, а в своєму тілі. Відтак доземні поклони, психотілесний знак каяття і смиренності, покори, пошани і послуху, є прикметною особливістю великопісного богослужіння.
Божим Милосердям Архієпископ Константинополя-Нового Риму іВселенськийПатріарх
До всієїповнотиЦеркви
Благодать, милосердя та мир від нашого Господа іСпасителяІсусаХриста
Разом з нашою молитвою благословення іпрощеннябудезівсімавами
Ми співаємо гімни подяки Богові любові, коли ми знову входимо у Святий і Великий піст, на арену подвижницької боротьби, посту та стримання, пильності та духовної усвідомленості, оберігання наших почуттів та молитви, смиренності та самопізнання. Ми розпочинаємо нове і благословенне паломництво до Святої Пасхи, яка «відкрила для нас ворота раю». У Церкві і як Церква, коли ми бачимо Воскреслого Господа слави, ми всі разом їдемо шляхом обожнювання благодаттю, яка веде до небесних благ, «підготовлених Богом для тих, хто любить Його» (1 Кор. 2:9)
У Церкві, де реалізується «вічна таємниця» божественного задуму, усі речі мають свою непохитну теологічну основу та чисту сотеріологічность посилання. Втілення Бога і обожнення людини є опорами православної віри. Ми рухаємось до нашого вічного призначення в любові до Христа. Наш Бог, Хто є «завжди для нас», ніколи не може бути зведений до якоїсь «вищої сили», укладеної в трансцендентність та велич всемогутності або її святості. Натомість Він – це вічне Слово Боже, яке «прийняло нашу форму», щоб запросити людство до спільності Його святості, справжньої свободи. Людину, яку спочатку «вшановували свободою», запрошують вільно прийняти цей божественний дар. У божественно-людської таємниці спасіння наша синергія також функціонує як свідок у світі благословення, яке ми пережили – «що у вас є, що ви не отримали?» (1 Кор. 4:7) – через любов до «брата».
Святий і Великий Піст – це досконалі період переживання цієї свободи, яку дарує Христос. Піст і аскета не містять дисципліни, накладеної зовні, а добровільна здійснення церковної практики, покірності церковній традиції, що є не стерильним листом, а живою і життєдайною присутністю, постійним вираженням єдності, святості, соборності та апостольства. Церква, мова богослов’я та гімнографії говорить про «радісне горе» та «весну посту». Це тому, що справжній аскетизм завжди радісний, весняний і світлий. Він не знає дуалізму чи поділу; це не підриває життя чи світ. «Депресивний аскетизм», що призводить до «посушливості людської природи», не має нічого спільного з духом православ’я, де аскетичне життя і духовність виховуються радістю воскресіння. У цьому сенсі піст і аскетизм містять альтернативну пропозицію щодо життя, до обіцяного помилкового раю евдемонізму та нігілістичного песимізму.
Ще одним важливим елементом православної аскетичної духовності є її соціальний характер. Бог нашої віри є «самим соціальним Богом», «Богом відносин». Правильно сказано, що Свята Трійця – це «заперечення самотності». Індивідуалізація спасіння і благочестя, перетворення аскети в індивідуальне досягнення, оминають на увазі троїсту суть церковної події. Коли ми постимо для себе і за своєю примхою, то піст не виражає духу православної традиції. Духовність – це животворна присутність Святого Духа, який завжди є «духом спілкування». Справжнє православне духовне життя завжди стосується церковного виміру нашого існування, а не певної «духовної самореалізації».
Дотримуючись присвячення цього року Святою Великою Христовою Церквою «пастирському оновленню та належній турботі про нашу молодь», ми закликаємо наших православних юнаків та юначок взяти участь у духовній боротьбі Великого посту, щоб пережити його антропологічну глибину та визвольний дух, щоб зрозуміти, що православний аскетизм – це спосіб свободи та екзистенційного здійснення в контексті благословенного життя Церкви, суть якого полягає в тому, щоб «говорити правду в любові». Наша православна молодь покликана виявити цілісний характер посту, який в Тріоді описується як «початок духовної боротьби», «їжу для душі», як «матір усіх добрих і всіх чеснот». Це не просто утримання від певної їжі, а боротьба проти самолюбства та самодостатності, чутливості до нашого страждаючого сусіда та відчутної реакції підтримки. Це євхаристичне використання творіння, екзистенційне виконання, спільність життя та солідарність. Аскетизм, піст, молитва і смирення передають аромат і світло Воскресіння, від якого вони отримують сенс і спрямованість. Як квінтесенція церковного життя та його есхатологічна спрямованість, Воскресіння нерозривно пов’язує подвижницьке життя з Божественною Євхаристією, таїнством передбачення невимовної радості Царства Отця, і Сина, і Святого Духа. Те, що Божественна Євхаристія зберігається як центр життя в Православній Церкві, пов’язане з тим, що Воскресіння є фундаментом нашої віри і світлим горизонтом нашої аскетичної духовності, а також нашим добрим свідченням у світі.
Цими думками ми смиренно посилаємось на всіх вас на милість і благословення Бога любові, щоб ми могли із побожним серцем продовжувати гонку Святого і Великого посту, досягти спасительних Страстей Христа, нашого Бога, і прославляючи Його непереборного нетерпіння, яскраво світись на свято Його чудового Воскресіння, яке веде нас від смерті до нескінченного життя.
Святий і Великий піст 2020 року
✠ Варфоломій Константинопольський
палкий молитовник перед Богом за всіх Вас
Читати в церквах у Сирну неділю, 1 березня 2020 року, одразу після Святого Євангелія.
Ми знаємо, що смерть є тільки переходом від земного життя у загробне, що з’єднані Богом на землі не розлучаються і смертю, внутрішній, духовний союз і взаємне співвідношення між тими, що перебувають на землі і перейшли у загробний світ, продовжується, як між членами одного духовного Царства Христового. Єднання, відношення і спілкування для тих, що перебувають на землі, мають плотський характер, це видимі вказівки, що свідчать про нерозривність духовного союзу і спілкування з тими, які перейшли у загробний світ. Бог, сполучаючи людей вічним союзом любові, на випадок короткочасної розлуки – смерті, через свого вибраного апостола Павла, заборонив тужити про смерть близьких серцю, відкривши засоби збереження цього союзу і спілкування з цими людьми. Історія свідчить, що не було і немає народу, на якому б ступені освіченості він не знаходився, який би не усвідомлював і не вірив у безсмертя душі, а тому – і в загробне життя, і, судячи із земного досвіду, не вірив би у щасливий, або болісний загробний стан. Усвідомлювали і вірили народи цій істині, яка була загальною для всього людства і загальним надбанням людського духу.
Окрім цієї істини, загальної людському духу, природною була йому й інша приналежність, що характеризує його Божественне походження – любов. Людині природні любов і ненависть: любов до істини і ненависть до зла. Людина з часу хрещення засвоює собі не тільки зовнішнє ім’я Христа – християнин, але і зобов’язана виховувати у собі дух Христовий, Божественну любов до Бога і до ближніх,до тих, що перебувають ще на землі, і до тих, які перейшли в інший світ, про що свідчить апостол Павло, коли говорить: «Бо у вас повинні бути ті самі почування, як і в Христі Ісусі»(Флп.2:5). Проаналізувавши погляди різних народів на загробне життя, можна зробити висновок, що кожен, у міру свого розвитку і сприйняття духовного світу, вірив в існування потойбічного світу. Іноді це виявлялось в простих релігійних ритуалах, іноді – у містифікованій чи філософській думці, яка не завжди знаходила розумне пояснення і обґрунтування, але людська природа змушувала шукати дорогу, яка змогла б дати можливість пояснити, обґрунтувати той чи інший погляд. Про це яскраво свідчать усі релігійні культи народів, в яких думка про безсмертя душі постійно розвивалась, і цей динамічний процес нерідко призводив до руйнування, так і не знайшовши підґрунтя для існування. Говорячи про народи Стародавнього світу, слід виділити народ ізраїльський,єдиного носія і представника істинної, Богоодкровенної релігії в дохристиянському світі. Цей народ суворо монотеїстичний, який знаходився під особливим керівництвом і покровительством Божим. Найдавнішою письмовою пам’яткою, яка засвідчує дійсність вживання заупокійної молитви у Старому Завіті, є друга Макковейська книга: «На інший день були з Іудою пішли, як вимагав борг, перенести тіла полеглих і покласти їх разом з родичами в батьківських гробницях. І знайшли вони у кожного з померлих під хітонами присвячені іамнійським ідолам речі, що закон забороняв іудеям: і стало всім явно, з якої причини вони впали.
Отже всі прославили праведного Суддю Господа, що відкриває сокровенне, і звернулися до молитви, просячи, нехай буде абсолютно згладжений гріх; а доблесний Іуда перестерігав народ берегти себе від гріхів, бачивши своїми очима, що трапилося з вини загиблих. Зробивши ж збір за числом мужів до двох тисяч драхм срібла, він послав у Єрусалим, щоб принести жертву за гріх, і вчинив дуже добре і благочесно, думаючи про воскресіння; бо якби він не сподівався, що полеглі в битві воскреснуть, то зайве і марно було б молитися за мертвих. Але він помишляв, що тим, які померли в благочесті уготована велика нагорода, – яка свята і благочестива думка! – Тому приніс за померлих умилостивительну жертву, щоб розрішилися від гріха» (Мак. 12: 39 –45).Даліще єдеякісвідчення у Старому Завіті про клопотання тих, що перебувають на землі за тих, які переселилися в інший світ. Святий пророк Єремія називає нещасними і, від імені Божого, знедоленими тих, кому після смерті не твориться поминання і при похованні не давалася милостиня. Якщо ж, за словами пророка, нещасні ті з померлих, про кого не моляться, не подається милостиня, отже навпаки, молитва за померлих і милостиня за них роблять їх блаженними. Ось слова пророка: «Не будуть ні оплакані, пі поховані… Бо так говорить Господь: не входь в будинок тих, що нарікають і не ходи плакати і жаліти з ними; бо Я відняв від цього народу, говорить Господь, мир Мій і милість, і жаль. І помруть великі і малі на землі цій; і не будуть поховані, і не оплакуватимуть їх, ні терзатимуть себе, ні пострижутьсязаради них. І не заломлюватимуть для них хліб в печалі, в утіху про померлого; і не належать їм чаші утіхи, щоб пити після батька їх іматері їх… Так говорить Господь Саваоф, Бог Ізраїлів» (Єр.45:23 – 31).
Поняття про життя і уявлення нерозривності душ людських навіть смертю, що таїлися в глибині духу, залишалися тільки в темнійсвідомості людства. Як невизначені були з духовної сторони взаємні відносини людей на землі, так залишалися вони невизначеними і між тими, що перебувають на землі і перейшли в інший світ. На першому Соборі апостолів у Єрусалимі,була затверджена однодумність в проповіді Євангельського вчення,отже вчення про молитву за тих, що перейшли у загробне життя було загальним у всіх апостолів, і тому, де тільки вони проповідували, там була вже утверджена і заупокійна молитва. Доказом цьому служать всі стародавні літургії того часу. Звичай молитися за померлих із Старозавітної Церкви перейшов уНовозавітню християнську Церкву. Той же звичай, молитися за померлих, був і в ЦерквахОлександрійській, Карфагенській, Константинопольській, Медіоланскій. [11,с.203]. Всі стародавні літургії, як ті, що вживалися або вживаються в Церкві Східній – Православній (св. апостола Якова, брата Господнього, свт. Василія Великого, свт. Іоана Золотоустого, свт. Григорія Двоєслова), так і літургії Церкви Західної (римська, іспанська, галліканска та інші), і нарешті, літургії різних неправославних конфесій, що здавна існують на Сході (яковитів, коптів, ефіопів, сирійців та інших), із усіх цих чинопослідувань, якими б численними та різноманітними вони не були, немає жодного, у якому б не знаходилися молитви за померлих. Це підтвердження того, що від днів самих апостолів, що створили чин Божественної літургії, не було часу, коли б християни не молилися за своїх померлих братів . Апостол Павло вчив не тужити за вмираючими так, як тужать за тими, що не мають надії на воскресіння і нове блаженне, вічне життя. Знаючи, що всі ми знаходимось перед лицем Божим, а тому і померлі не позбавлені гріхів, учив друзів християнської скорботи, носінню тягаря ближнього померлого. Християнам дана благодать носити скорботи ближніх. Носячи скорботи ближніх, ми виконуємо закон Христів – безсмертної любові. Ісус Христос не розмежовував мертвих від живих, бо вчив, що перед Богом все – живе.
Отже, заповідь любові стосується і ближніх, що знаходяться за межами цього світу. Апостоли, розповсюджуючи Євангеліє, сполучали живих із мертвими, що доводить їх вчення. Св. апостол Павло вчить, що мертві і живі – Господні, отже не розділяє, а сполучає їх. Заповідь апостола Якова молитися один за одного показує пряме повеління молитися і за тих, що перейшли у загробний світ. Носити тягарі інших, що не тільки живуть на землі, але і перейшли в інший світ. У чому полягає це носіння тягарів померлих осіб? Усвідомлення живими гріховності померлих, повинно, за законом любові, породжувати в душах перших плач, скорботу за гріхи інших. Цей плач потрібний від живих як користь померлим. Блаженні, вчив Ісус Христос, що плачуть за законом любові не тільки про свої гріхи, але і про гріхи ближніх, як живих так і померлих. Втіхою їм буде виконання молитви, власне прощення гріхів і прощення гріхів померлим, за яких вони молилися. У іншому місці пише св. ап. Павло: «Поминайте наставників ваших». Тут апостол повеліває пам’ятати померлих, які вчили нас життю християнському і яким ми зобов’язані справжнім нашим життям. Св. Іоан Богослов ділить тих, що відходять у загробний світ на таких, що розкаюються у своїх гріхах при самій смерті, і, що не каються –відчайдушних. Про перших повеліває молитися, а про останніх забороняє. Першим відпускає гріхи і дарує життя, другі ж успадковують заслужене на землі покарання. «Якщо хто бачить брата свого, що грішить гріхом не до смерті, то нехай молиться і Бог дасть йому життя… Є гріх до смерті; не про те говорю, щоб він молився. Всяка неправда є гріх не до смерті». Святі отці впевнено і яскраво висловлювали думки про загробне життя. Важливий внесок не тільки в розвиток вчення про загробне життя, а й взагалі в розвиток богослів’я внесли вчителі Церкви ,хоча слід зауважити, що прямих текстів відносно цього вчення збереглось порівняно мало. Святий Афанасій Великий у своєму творі «Слово про померлих», пише: «Хоча померлий у благочесті покладений під відкритим небом, не відрікайся, призвавши Христа Бога, запалити на гробі єлей та свічки: це приємно Богові і удостоює від нього великої нагороди. Тому що єлей і свічки – це всепалення, а божественне і безкровне жертвоприношення – жертва очищення; милостиня бідним краща від будь-якого багатого спадку. Благодаттю Божою не даремні будуть старання для досягнення того, до чого з вірою ми прагнемо. Тому що святі апостоли, вчителі і святі отці, будучи сповненими Божественним Духом, творили молитви, літургії та піснеспіви, які були поминанням за померлих».
Також св. Афанасій говорить: «Той, хто приносить жертву за померлого, повинен те ж саме мати в думках, які той, хто має малолітнього сина, слабкого і немічного, який захворів, з вірою приносить у храм Божий свічки та запалює за юнака, але не юнак сам приносить це, але ближні його. Так і ми повинні уявляти, що приносимо за померлого жертву, яка важлива для його спасіння, і таким чином,благодаттю Божою, не даремними будуть зусилля ваші для досягнення того, до чого він прагнув з вірою». Преп. Єфрем Сирін вказує,що для померлих важливими є благодатні поминання, які звершують християни. Він говорив: «Як буває із закритим сосудом з вином, яке, коли цвіте виноград в полі, чує запах і цвіте разом з ним, так і думай про душі грішників: вони отримують певне благодіяння від жертви, що за них приноситься, як знає і велить єдиний Владика живих і мертвих, Бог наш. Як частинка, сприйнята і присвоєна організмом, отримує від нього нове життя, так і віруючий, вживому союзі з тілом Христовим може отримувати від нього нові властивості і нове життя, лише б він не відходив від Церкви [8, c. 156]. Блаженний Августин говорить: «Нітрохи не повинно бути сумніву, що молитви Церкви – спаситель не жертвоприношення і милостиня, яка приносить користь померлим, але лише тим, які перед смертю жили так, щоб після смерті це могло бути корисним для них. Тому, що для людей, які відійшли від віри, яка супроводжується любов’ю, і не спілкуються у Таїнствах є марними і марно звершуються ближніми діла такого благочестя, тому що не мали вони цього «залогу віри» в собі, коли знаходилися тут, на землі, не приймали, або поспіхом приймали,благодать Божу і виховували в собі не смирення і любов, а інші, протилежні риси». Далівін говорить: «Про спокій душі блаженної пам’яті рабів Божих, які померли, молитви наші звершуючи, маємо надію, що принесення Жертви безкровної за них, кров, яка вилилась з ребер Христових, що у святій чаші звершувалась, окроплює і очищає їх, за них приноситься і за них проливається. І якщо кров Христова всього світу гріхи омила, чине мають грішники очиститись? Тому, що кров Христова без числа душ викупила,чи не має вона душі тих, що поминаємо викупити?» Але із творінь святих отців прослідковується, що про розвиток вчення про загробне життя у них розвивалася думка, яку Сам Бог вкладав в уста їхні. Ця думка поступово ставала ще глибшою і водночас простішою. І за словами Святих Отців, Свята Церква, як дбайлива і любляча мати, кожного дня молиться не тільки за тих, хто продовжує ще бути воїном Христовим тут, на землі, але й за тих, хто відійшов в країну вічності. Доки буде існувати Церква Христова, а вона буде існувати до другого Пришестя Христового, до цього часу буде звершуватися безперестанно молитва за всіх померлих у вірі і покаянні. Літургія, яка звершується Церквою, є безперестанним поминанням наших померлих братів. Всі Святі Отці говорили про спасительну жертву літургії: Св. Кирил Єрусалимський називає Євхаристію «Великою Жертвою», говорячи: «Ми приносимо в ній Христа, який постраждав за гріхи наші, просячи помилувати померлих». [10.c.132].
Св. Іоан Золотоустий говорить: «Не даремно робимо ми поминання про тих, хто відійшов перед Божественими Тайнами і, приступаючи, молимо за них Бога, який взяв гріхи світу, щоб від цього їм було радісно, не даремно звершуються Тайни Христові, взиваючи про всіх, у Христі померлих і звершуючих поминання братів. Якщо б не було поминань від древності, від часів апостолів, то цього не говорили б. Наше служіння звершується з увіщання Духа Святого. Давайте не будемо лінивими, щоб допомагати померлим і приносити за них молитви, тому що Христос нас спас Своїми молитвами. Тому і згадуємо померлих». [9.c.126]. Отже, зі всього вищесказаного ми можемо зробити висновок, що вчення Святих Отців про загробне життя, життя як члена Церкви існує. Вони вчили, що кожна людина, яка помирає у вірі, потребує нашої допомоги, тому що у Бога немає мертвих, у Бога всі живі. Слід зауважити, що диптихи, які Церква дбайливо зберігає з часів апостольських, достовірно свідчать про молитви за померлих, з древності яких Церква підносила за богослужінням. Св. Василій Великий у своєму повчанні про померлих говорить: «Молитви Святих і в цьому житті, а тим більше після смерті, дієві для тих, які гідні святих молитов, тобто для віруючих. Молитви одних за інших мають свою ціну і силу перед Богом». [4,c. 232].
Св. Афанасій Великий у своєму «Слові про покійних» пише: «Хоча б покійний в благочесті покладений був під відкритим небом, не відречися, призвавши Христа Бога, запали на гробі свічки: це приємно Богу, і удостоюється від Нього великого благодіяння. Тому що єлей і свічки це всепалення, божественне і безкровне жертвоприношення – жертва очищувальна; благодіяння до бідних – посилювання всякої багатої подяки. Благодаттю Божою не марні будуть зусилля до досягнення того, до чого ми прагнемо з вірою. Бо святі апостоли, освітлені – учителі і духовні отці, заснували літургії, молитви і псалмоспіви тарічні поминання померлих. Св. Григорій Ниський говорить, що це є справа богоугодна та корисна при Божественному і преславному Таїнстві Євхаристії здійснювати поминання померлих у Православній вірі. Він же, піклуючись про спасіння душ, повеліває у випадках смертних залучати до св. Таїнств заборонених, тобто відлучених від них на певний період часу. Св. Григорій Богослов у надгробному слові кесарю брату говорить про свою матір: «Почута звістка гідна, щоб почути її, і скорбота матері виливається в благій і святій обіцянці віддати сину всі його багатства, принісши їх у дар померлому». Далі говорить: «Ось чим я можу пошанувати пам’ять твою, я вже виконав, а інше ще виконаю, щорічно звершуючи поминання». Великий вселенський учитель свт. Іоан Золотоустий вчив і словом, і справою молитися про тих, що перейшли в інший новий, загробний світ. У його літургії три рази буває молитва за них і, крім того, він повчав паству цієї чесноти, представляючи необхідність, важливість і благотворність такої молитви як для тих, що перебувають ще на землі, так і для тих, що відійшли від цього життя. Ось, наприклад, деякі місця з його богонатхненних писань: «Не плакати, не засмучуватися, але радіти повинні ті, що залишилися на землі про смерть близького їх серцю. Не плакати, але радіти повинні, чи буде померлий праведник або грішник. Якщо померлий був людиною добродійною, добрим християнином, то не плакати про нього треба, а радіти, бо переніс з любов’ю всю тяжкість земного життя і перейшов на вічний спокій в Царство Христове, за Якого і для Якого страждав, захищаючи і зберігаючи правду. Якщо ж покійний грішник – і тоді повинні радіти, а не плакати несвідомо. Радіти, що вже більш не ростиме зло, до якого померлий був схильний. Засмучуватися, плакати не про смерть його, а про гріхи , які він, як людина, робив».
Св. Іоанн Дамаскін, що зібрав свідчення усіх попередників св. отців і вчителів Церкви, робить такий висновок: «Учні і божественні апостоли Спасителя не без причини і не без користі встановили при страшних, Пречистих і Животворчих Тайнах звершувати поминання про вірних померлих від початку і до кінця землі. Апостольська і Соборна Церква Христа Бога нашого містить це вчення твердо і беззаперечно з того часу навіть до нині і до кончини світу містити буде; бо віра християнська нічого даремного не прийняла і містить непорушно все корисне, благоугодне і спасительне. Святі отці вчили і словом, і справою молитися про тих, що перейшли у вічне життя. Учили, і як вибрані сосуди Св. Духа, не могли помилятися в законності, необхідності і користі молитов за тих, хто відійшов від земного життя. Православна Христова Церква на землі з самого її початку і до кінця молилася і молитиметься про своїх членів, які відійшли у вічність. Вона вчила не тільки молитися про них, але і від імені їх, або замість них, або просто за них робити благодіяння тим людям, яких Господь визнає своїми меншими браттями і при цьому нашу добродійність приймає на Себе: «Менісотворіть!». Молитва, милостиня, приношення безкровної жертви є засобами, що змінюють загробний стан наших батьків, братів і взагалі всіх близьких нашому серцю. Всі перераховані засоби, яким вчили і про які писали всі св. отці і вчителі Церкви, оскільки ці засоби встановлені Самим Богом,можуть змінити на краще загробний стан померлих християн; і тому блаженні ті мертві, про яких на землі існує добра пам’ять, що виражається в молитвах.
Священик Роман МАЛАНЯК
1. Біблія. Переклад Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. – К., 2004. – 1416 с.
2. Св. Амвросий Медиоланский. О должностях священнослужителей Церкви Христовой. Издание П.Поспелова. – К., 1875. – 380 с.
3. Св. Василий Великий. Творения: В 4-ох томах. – М., 1993. – Т.4. – 407 с.
4. Св. Василий Великий. Творения: В 4-ох томах. – Сергиев посад, 1892. – Ч.4. – 356 с.
5. Св. Григорий Богослов. Творения в русском переводе. В 6-тим томах. – М.: Свято-Троицкая Сергиева Лавра,1889. – Т.1. – 650 с; – Т.4. – 575 с.
6. Св. Григорий Нисский. Творения: В 8-ми частях. – М.: Тип-ия В. Готье, 1861. – 4.1. – 544 с.
7. Св. Григорий Богослов. Творения. – М., 1891. – Ч. I. – 344 с.
8. Св. Єфрем Сирин. Творения. – М., Издательський отдел МП, 1994. – Т.3.–422 с.
9. Св. Іоанн Златоуст. Творения: В 12-ти томах. – М., 1993. – Т.1. – 464 с.
10. Св. Кирилл Олександрийский. Творения. О поклонении в духе и истине. – М.: Паломник, 2000. – 418 с.
11. Игнатий (Брянчанинов), еп. Умное делание. – Спб.: Русский паломникь, 1897. – 318 с.
12. Св. Иоанн Дамаскин. Точное изложение православной веры. – М.: Лодья, 2004. – 463 с.
13. Рождественский Д., свящ. Нравственное Богословие. – М., 2001.
Святий мученик Трифон народився в одній з областей Малої Азії – Фрігії, неподалік від міста Апамеї в селищі Кампсада. З юних років Господь дарував йому силу вигнання бісів і зцілення різних хвороб. Одного разу жителі його рідного села були врятовані ним від голоду: святий Трифон силою своєї молитви змусив піти шкідливих комах, що винищували хлібні злаки й спустошували поля.
Особливо прославився святий Трифон вигнанням біса з дочки римського імператора Гордіана (238-244).Допомагаючи всім стражденним, він вимагав тільки однієї плати – віри в Ісус Христа, благодаттю Якого він зціляв їх. Коли на царський престол вступив імператор Декій (249-251), жорстокий гонитель християн, епарху Килину було донесено, що святий Трифон сміливо проповідує віру в Христа й багатьох приводить до Водохрещення. Святий був схоплений і приведений на допит, під час якого він безбоязно висповідав свою віру. Його піддали жорстоким катуванням, били ціпками, терзали тіло залізними гаками, обпалювали рани вогнем, водили по місту, вбивши в ноги залізні цвяхи. Всі катування святий Трифон мужньо перетерпів, не видаючи ні єдиного стогону.Нарешті, він був засуджений на усікання мечем. Перед стратою святий мученик молився, дякуючи Богові, що укріпив його в стражданнях, і сподобав у Господа особливу благодать тим, хто буде призивати його ім’я на допомогу. Перш, ніж воїни занесли меч над головою святого мученика, він віддав душу свою в руки Божі. Ця подія відбулася в місті Никеї в 250 році.Святе тіло мученика християни оповили чистими пеленами й хотіли віддати похованню у місті Никеї, у якому він постраждав, але святий Трифон, у видінні, повелів перенести його тіло на свою батьківщину в селище Кампсаду. Це й було виконано. Згодом мощі святого Трифона були перенесені в Константинополь, а потім у Рим.
Під час своєї проповіді на Свято Стрітення Господнього, Патріарх Даниїл назвав праведного Симеона і пророчицю Анну представниками поколінь євреїв, які «активно очікували пришестя Месії з надією, вірою, послухом і виконуючи Божі заповіді».
Це не було видіння. Це була конкретна, справжня зустріч. Патріарх підкреслив, що праведний старець Симеон ніс на руках Тіло Боже, Вічного Сина, що став Людиною.
Його Блаженство пояснив, що єврейська традиція посвячувати дитину чоловічої статі до храму, грунтувалася на очікуванні Месії.
«Батьки дарували своїх дітей чоловічої статі Господу з цією надією, що через одного з цих дітей Бог благословить народ, і прийде Месія».
“Нині, відпускаєш раба твого Владико з миром”
Посилаючись на слова Святого Симеона , Патріарх Даниїл наголошує «звільненні» Старця, якому було обіцяно, що він не помре, поки не побачить втілення Бога.
«Він вимагає звільнення від слабкостей старості, так як обіцянку побачити своїми очима спасіння було виконано».
‘Що означає спасіння? Це означає союз людини з Богом, щоб смертна людина могла отримати вічне життя від безсмертного Бога ».
«У Самого Ісуса є ім’я, яке наголошує на Його особистість», – продовжив Патріарх, згадуючи, що єврейське ім’я Ієшуа означає «Бог спасає».
Отже, Симеон взяв на руки Немовля під назвою «Бог спасає», Який несе світло «всім людям» і є «славою» старого Ізраїлю, але також і Нового Ізраїлю – Церкви, пояснив Його Блаженство.
Румунський Патріарх також вказав на факт, присутній в акафістному співі свята, а саме на те, що коли праведний Симеон сказав: «Нині, відпускаєш раба твого Владико з миром», він не тільки посилався на той факт, що тепер він може померти спокійно , а й на те, що «Його смерть стане переходом до вічного життя».
Це «звільнення» від земного життя означає його «перехід» до вічного або небесного життя. Праведний Симеон йде від старості до вічної радості в Божому спокої і любові ».
Патріарх Румунії також послався на значення свята, які стосуються нас безпосередньо, тому що «зустріч з Богом має на увазі духовну підготовку».
«Коли ми приходимо до церкви і цілуємо ікону Діви Марії з немовлям Ісусом на руках, ми виходимо на зустріч з Христом, і Христос вітає нас», – сказав Патріарх Даниїл.
Патріарх пояснив присутнім в Патріаршому соборі, що свято Стрітення Господнього «закликає нас вітати Христа», і підкреслив, що ми можемо прийняти Господа і відчути Його присутність, дотримуючись посту, молячись, дотримуючись і виконуючи Його слова.
Страх Божий – це усвідомлення відповідальності за наше спасіння. Ми несемо величезну відповідальність за те, як ми живемо, оскільки Бог дав нам життя, щоб використовувати його для нашого спасіння …
Страх Божий – це перший крок; початок мудрості. Потім йде прославлення з боку дитини до його небесного Отця.
Неважливо, наскільки грішний чоловік, іскра Божа завжди всередині. Ця іскра здатна підняти голову, стати вогнем і спалити гріх, очистивши людину. Іскра Божа – це совість. Немає людини без совісті.
Зберігайте свою совість як безцінний скарб. Будь насторожі.
Деякі люди думають, що людина втрачає душу тільки через вчинення великих гріхів, ігноруючи малі. Смерть приходить і знаходить їх нечистими!
Вирішивши жити у Христі, знай, що тебе будуть мучити багато спокуси! Коли ви навчитеся молитися, ви знайдете в собі силу перемогти їх, домінувати над своїми пристрастями.
Ми знаємо, що смерть є тільки переходом від земного життя у загробне, що з’єднані Богом на землі не розлучаються і смертю, внутрішній, духовний союз і взаємне співвідношення між тими, що перебувають на землі і перейшли у загробний світ, продовжується, як між членами одного духовного Царства Христового. Єднання, відношення і спілкування для тих, що перебувають на землі, мають плотський характер, це видимі вказівки, що свідчать про нерозривність духовного союзу і спілкування з тими, які перейшли у загробний світ. Бог, сполучаючи людей вічним союзом любові, на випадок короткочасної розлуки – смерті, через свого вибраного апостола Павла, заборонив тужити про смерть близьких серцю, відкривши засоби збереження цього союзу і спілкування з цими людьми. Історія свідчить, що не було і немає народу, на якому б ступені освіченості він не знаходився, який би не усвідомлював і не вірив у безсмертя душі, а тому – і в загробне життя, і, судячи із земного досвіду, не вірив би у щасливий, або болісний загробний стан. Усвідомлювали і вірили народи цій істині, яка була загальною для всього людства і загальним надбанням людського духу.