9 березня 2020 року, в місті Коломия, відбулись урочисті заходи, приурочені до 206-ї річниці від Дня народження Великого Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка.
В святкових заходах взяв участь Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан разом з духовенством Єпархії.
Спочатку, на площі Відродження, відбулось покладання квітів представниками влади до пам’ятника Тарасу Шевченку.
Далі була відслужена Панахида за спокій душі Кобзаря, яку очолили Преосвященний Владика Юліан та Єпископ Василій (Івасюк) УГКЦ .
Заупокійне богослужіння своїм співом супроводжував народний Хор “Просвіта” під керівництвом Романа Хімея.
Продовжились урочистості у Коломийському міському палаці культури «Народний Дім» урочистою Академію.
На початку благословити захід запросили духовенство. Звертаючись до присутніх, Владика Юліан зазначив, що Тарас Григорович Шевченко є дійсно генієм українського народу, адже, народившись в умовах коли український народ не знав своєї державності, зміг стати визначною постаттю, тією іскрою, яка й сьогодні запалює серця українців, спонукаючи їх до боротьби за свободу та Істину.
Після слів і благословення духовенства Академію продовжили виступи творчих колективів міста Коломиї.
Джерело: Пресслужба Коломийської Єпархії
Епоха іконоборчих суперечок, що потрясали християнський світ у VIII – IX століттях, залишила незабутній слід в історії Церкви. Саме в цей час в Візантійській імперії набули розповсюдження дивні форми шанування священних зображень, які межували з ідолопоклонством. Так, наприклад деякі «благочестиві» священики здирали фарбу з ікон і підмішували її в причастя, вважаючи тим самим, що причащаються того, хто зображений на іконі. Бували також випадки, коли віруючі починали відноситися до ікон, як до живих, брали їх в поручителі при хрещенні, при пострижені в чернецтво, відповідачами і свідками на суді. Разом з цим візантійська шляхта вдавалася до інших крайнощів. Так, при імператорському дворі до моди увійшли наряди, прикрашені зображенням святих, ангелів і навіть Христа і Богородиці.
Крім цього ряд політичних обставин призвели до виникнення в імперії іконоборчих рухів. Араби, які прийняли в VII столітті нову релігію – іслам, ні на мить не полишали думки завоювати християнську Візантію й ісламувати її населення. Однак вони розуміли, що однією військовою силою їм не вдасться побороти імперію. Тому, паралельно з ударами по Візантії на суходолі й на морях, араби намагалися ослабити християнську країну зсередини. Скориставшись важким становищем Візантії при останніх імператорах Іраклійської династії, халіф Сулейман допоміг логофету провінції Анатолік Левові Ісавру зайняти трон у Константинополі. Прибувши з єретичного Анатоліка в столицю, Лев Ісавр із подивом і обуренням побачив, як поклоняються іконам мешканці столиці. Вихований у презирстві до всяких людських зображень у храмах, він спостерігав за натовпом, який ставав на коліна перед брамою Халкі, на якій була ікона Спаса Нерукотворного. Проте він розумів, що це одна з найбільших константинопольських святинь, усунення якої може призвести до народного повстання.
В скорім часі у своїх іконоборчих планах імператор знайшов прихильників серед юдеїв, які нестерпно дивилися, як християни моляться перед іконою Ісуса Христа, в той час як вони, юдеї, вважають Його не Господом, не Месією, не Спасителем, а самозванцем і відступником. Багато євреїв вибиралися з кварталів, де розташовувалися християнські храми з іконами, згортаючи при цьому торгівлю, яка приносила непогані прибутки для імперії. Ці події дуже сильно турбували імператора, тому він став вичікувати нагоди, щоб зробити удар по іконошануванню. Проте, недовго він її очікував.
У 726 році в Середземному морі стався потужний землетрус із виверженням магми з вулкана, від чого в морі утворився цілий острів. Видовище було жахливе, багатьом здавалося що настає кінець світу. Імператор із своєю іконоборчою командою вирішили скористатися стихійним явищем. Вони об’явили, що це знамення гніву Божого за ідолопоклонство іконам. Тому імператор Лев III Ісавр робить фатальний крок, який кидає Візантію у вир громадянської війни: без згоди Константинопольського патріарха Германа, Римського папи Григорія II і жодного іншого предстоятеля помісної Церкви він в 726 році видає розпорядження про заборону іконошанування.
Більше ста років лилися сльози і безвинна кров істинно православних, які боролися за право зображати на іконах Господа нашого Ісуса Христа, Божу Матір і святих, і лише в 787 році у місті Нікеї, за імператриці Ірини (вдови імператора Лева Хозара), був скликаний VII Вселенський Собор, який затвердив іконошанування.
Хоча після цього Собору на деякий час і настало послаблення гоніння на іконошанувальників, після смерті імператриці Ірини на святі ікони знову було розпочато гоніння наступними трьома імператорами. І тільки в середині IX ст. шанування ікон було остаточно відновлене й затверджене на Помісному Константинопольському Соборі (842 р.). Особливістю цього собору була те, що його делегати вирішили встановити нове церковне свято: торжество православ’я.
Перше святкування було призначене на 11 березня 843 року, в першу Неділю Великого посту. В цей день із собору святої Софії Константинопольської почався хресний хід до царського палацу, який очолювали патріарх Мефодій, цариця-регентша Феодора і майбутній імператор Михаїл III, якому було тоді всього лише три роки. Слідом за ними йшло багато жителів Константинополя. Біля брами перед імператорським палацом була відслужена літія за тих, хто загинув за шанування ікон. Потім процесія повернулася в собор святої Софії, на стінах якої були прикріплені великі ікони. Патріарх проголосив, що віднині й повік Церква Христова кожної першої Неділі Великого посту буде святкувати торжество православ’я як пам’ять про загиблих у боротьбі з найтривалішою, найкривавішою і найстрашнішою єрессю в усій історії Церкви, а також як остаточне відновлення шанування ікон. Згодом свято торжества православ’я стали відзначати як перемогу над усіма іншими єресями, що закрадалися в Церкву як до, так і після іконоборства. Так з’явилося святкування і особливий чин, званий Торжество Православ’я.
В XII і XIV ст. ця служба була значно доповнена за рахунок включення інших текстів, що зображають головні догмати християнства. Ця служба є торжеством Церкви над усіма коли-небудь існуючими єресями та розколами. В ньому стверджується не тільки православне вчення про іконошанування, але і всі догмати та постанови семи Вселенських Соборів. Особливе місце в цій службі займає чин анафематствування. Анафема проголошується соборно не тільки іконоборцям, але всім, хто звершив тяжкі гріхи перед Церквою. Чин Торжества Православ’я складається з молебню на середині храму перед іконами Спасителя і Божої Матері, під час якого священнослужителі моляться Господу про ствердження у вірі православних християн і повернення на шлях істини всіх відступивших від Церкви. Голосно читається Символ віри, співається Вічна пам’ять всім померлим захисникам віри Православної і Многая літа – всім живущим.
Джерело: rivne-cerkva.rv.ua
Як повідомили в управлінні міжнародного співробітництва, євроінтеграції, туризму та інвестицій облдержадміністрації, з метою збереження та популяризації культурної спадщини у рамках грантового проєкту буде створений транскордонний маршрут сакральними пам’ятками дерев’яної архітектури.
До маршруту запропоновано включити 15 храмів Івано-Франківської області:
1. Церква Введення в Храм Пресвятої Богородиці (с. Тисів)
2. Церква Зішестя Святого Духа (м. Рогатин)
3. Церква Святого Василія Великого (с. Черче)
4. Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії (м. Коломия)
5. Церква Різдва Пресвятої Богородиці (с. Нижній Вербіж)
6. Церква Преображення Господнього (с. Спас Коломийського району)
7. Церква Воздвиження Чесного Хреста (с. Микитинці Косівського району)
8. Церква Успіння Пресвятої Богородиці (с. Пістинь Косівського району)
9. Церква Різдва Пресвятої Богородиці (с. Криворівня)
10. Церква Успіння Пресвятої Богородиці (с-ще Верховина)
11. Церква Різдва Пресвятої Богородиці (с-ще Ворохта)
12. Церква Святого Дмитрія (с. Татарів)
13. Церква Пресвятої Трійці (с. Микуличин)
14. Монастир Святого пророка Іллі (прис. Дора, м. Яремче)
15. Церква Успіння Пресвятої Богородиці (с. Гвізд Надвірнянського району).
Довідково
У рамках проєкту міжнародної технічної допомоги «Транскордонна стежка дерев’яної архітектури – це шанс зберегти унікальну спадщину польсько-української прикордонної культурної спадщини» передбачено створення нового транскордонного маршруту для туристів.
Проєкт реалізовують Підкарпатська регіональна туристична організація та АОМС «ЄВРОРЕГІОН «КАРПАТИ – Україна».
Джерело: kosivrda.gov.ua
2 березня 2020 року, в конференц-залі Управління Коломийської Єпархії, під головуванням Преосвященного Єпископа Коломийського і Косівського Юліана, відбулося перше засідання Просвітницької платформи “Істина”. В роботі зустрічі взяли участь: духовенство Єпархії, миряни, журналісти та громадські активісти.
Після спільної молитви Керуючий Коломийською Єпархією розпочав зустріч, зазначивши: “Метою даного проекту є налагодження взаємозв’язку по обміну думками і виробленню спільного бачення розвитку парафіяльного життя духовенством та активними парафіянами нашої Єпархії”.
Далі Архіпастир, перефразовуючи загальновідому фразу: “В суперечці народжується істина”, зауважив, що особливістю дискусії сьогоднішнього дня і подальших зустрічей буде не суперечка, а вміння дослухатись один до одного, і в дусі любові і взаєморозуміння дійти до висновків, які б стали благом в практиці церковного життя.
Після цього Правлячий Архієрей зосередив увагу присутніх на темі зібрання: “Проблема спілкування та взаємодії у внутрішньому житті парафії”, а також на питаннях, висунених для обговорення: проблема мовної цілісності на парафії, розділення та проблема комунікації за віковими категоріями, відсутність позабогослужбового спілкування на парафії, проблема знаходження спільної мови з молодшим поколінням та пошуки нових методів комунікації.
Під час живого і активного обговорення було визначено, що говорячи про свою приналежність до Церкви, ми не можемо не говорити про взаємини, які у нас повинні розвиватися з братами і сестрами. І саме таке спілкування являється тим фактором, який допомагає нам, єднаючись довкола Святого Причастя, ставати Тілом Христовим – Церквою.
Також учасниками зустрічі були проаналізовані інстументи, які можуть допомогти у розвитку та відновленні комунікації на парафії: спільні паломництва, прегляди фільмів із обговоренням, спільна праця по благоустрою території чи прибиранні храму, створення спільнот за інтересами.
Під час дискусії учасники зауважили про необхідність звертати особливу увагу на інститут сім’ї, інформаційно підтримувати та допомагати молодим парам, пояснюючи, що спілкування є важливою умовою здорового виховання дитини, її подальшого існування в соціумі та є одним із основних факторів й найголовнішим джерелом психічного та духовного розвитку особистості.
На завершення Преосвященний Владика Юліан подякував усім за плідну працю і активну участь, особливо кураторам проекту ієрею Івану Венгрину та ієрею Юрію Шкіндюку і подав присутнім своє архіпастирське благословення.
Джерело: kolomija.com
Молитву, яку передання приписує одному із великих наставників духовного життя святому Єфрему Сиріну, можливо дійсно назвати великопісною, оскільки вона особливо вирізняється серед співань і молитв Посту. Ось текст цієї молитви:
Господи і владико життя мого!
Дух лінивства, безнадійності, владолюбства
і марнослів`я не дай мені.
Дух доброчесности, смиренномудрости,
терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму.
Так, Господи Царю,
даруй мені бачити провини мої
і не осуджувати брата мого,
бо ти благословен єси на віки вічні.
Амінь.
Ця молитва читається двічі в кінці кожної великопісної служби від понеділка до п`ятниці (по суботах і неділях її не читають, оскільки богослужіння у ці два дні, як побачимо згодом, відрізняються від цілого великопісного ладу). При першому читанні цієї молитви після кожного прохання кладеться доземний поклін. Потім дванадцять разів читається про себе молитва “Боже, очисти мене грішного” з поклонами в пояс. Після цього знову читається вся молитва і кладеться один доземний поклін.
Чому ця коротка і проста молитва посідає таке вагоме місце у всьому великопісному богослужінні? Бо в ній перелічуються особливим, властивим лише цій молитві чином всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначається, так би мовити, список наших індивідуальних подвигів. Мета цих подвигів — насамперед — вивільнення від якогось головного пороку, що викривлює все наше життя і перешкоджає нам вступити на шлях звернення до Бога.
Головний порок — лінивство, недбалість, поверховність. Це — та непояснима лінь і пасивність всієї нашої істоти, яка завжди стягує нас “униз” і не дає підніматися “уверх”, постійно переконуючи в даремності прагнення, а відтак і непотрібності щось змінити. Це насправді глибоко закорінений в нас цинізм, який на кожен духовний поклик відповідає: “Навіщо?” — і через який ми впродовж усього свого життя розгублюємо дану нам духовну силу. Лінивство — корінь усіх гріхів, бо воно отруює духовну енергію біля самих її витоків.
Плід лінивства — безнадія, в якій всі вчителі духовного життя вбачають щонайбільшу небезпеку для душі. Людина, опанована безнадією, позбавлена снаги помітити щось добре, для неї все крутиться довкола заперечення і песимізму. Це воістину диявольська влада над нами, адже диявол передусім носій олжі, неправди. Він сіє олжу про Бога і про світ, він насичує життя пітьмою і запереченням. Безнадія — це самогубство душі, бо коли людиною володарює безнадія, вона нездатна побачити світло і прагнути до нього.
Владолюбство!. Любов до влади. Хоч як це може видатися дивно, але саме лінивство, недбалість і безнадія породжують у нашому житті владолюбство. Лінощі і безнадія спотворюють наше ставлення до життя, спустошують його і позбавляють будь-якого сенсу; вони приневолюють шукати відшкодування у зовсім неправильному ставленні до інших людей. Якщо моя душа не спрямована до Бога, не має собі за мету вічні цінності, вона неминуче стане егоїстичною, а це значить, що всі інші істоти вона сприйматиме як засіб для задоволення власних бажань. Якщо Бог — не Господь і Владика мого життя, то я сам перетворююсь на свого пана і владику, стаю абсолютним центром мого власного світу і розглядаю все виходячи з моїх потреб, моїх бажань і моєї оцінки. Владолюбство, відтак, докорінно спотворює моє ставлення до інших людей, намагаючись підкорити їх собі. Воно не завжди спонукає нас безпосередньо командувати і властвувати над людьми. Воно виявляє себе і в байдужості, презирстві, відсутності зацікавлення, уваги і пошани до інших людей. Дух лінивства і безнадії в цьому випадку спрямований на інших; і духовне самогубство поєднується з духовним вбивством.
Після всього цього — марнослів`я. Людина — єдина з-поміж покликаних Богом творінь — отримала дар мови. Всі Святі Отці вбачають у цьому “відбиток” образу Божого в людині, адже Сам Бог явлений нам як Слово (їв. 1:1). Та будучи найвищим даром, воно водночас є і найбільшою небезпекою. Виражаючи насправді сутність людини, її самоздійснення, саме завдяки цьому слово може стати засобом падіння, самознищення, обману і гріха. Слово спасає і вбиває, слово надихає і слово отруює. Правда знаходить вираз у слові, але й диявольська олжа користується словом. Володіючи вищою позитивною силою, воно має і величезну негативну силу. Слово створює позитивне і негативне. Коли слово відхиляється від своєї божественної природи і призначення, воно стає марним. Отже підсилює дух лінивства, безнадії і владолюбства, перетворюючи життя на справжнє пекло. Слово тоді дійсно є владою гріха.
Отож покаяння спрямоване проти цих чотирьох видів гріха. Це перешкоди, які потрібно прибрати. Однак зробити це під силу лише Богові. Ось тому перша частина цієї постової молитви — крик із глибини людської безпорадності. Далі молитва переходить до позитивних цілей покаяння. їх також чотири.
Доброчесність, чистота! Якщо не надавати цьому слову, як це часто буває, лише сексуального, побічного значення, то його слід розуміти як позитивну протилежність духові лінивства. Лінивство передусім означає розвіяння, розірваність, поламаність наших думок і уявлень, нашої енергії, нездалість бачити речі, як вони є, в цілості. Протилежністю лінивству саме і є цілісність. Якщо чистота (цнотливість) звичайно вважається чеснотою, що є протилежною сексуальній розбещеності, то це власне тому, що поламаність нашого існування ніде так себе не виявляє, як у сексуальній розпусті, у відчуженні життя тіла від життя духу, від духовного контролю. Христос відновив у людині цілісність, відбудував правдиву ієрархію цінностей, привівши нас знову до Бога.
Перший чудесний плід цієї цілісності або доброчесності — смирення. Ми вже говорили про нього. Воно перш за все — перемога правди в людині, знищення тієї облуди, в якій ми звичайно живем. Лише смиренні спроможні жити по правді, бачити і визнавати речі такими, якими вони є, і завдяки цьому дозирати велич Бога, Його милосердя і любов до всіх. Ось чому сказано, що Бог смиренним дає благодать і противиться гордим. За доброчесністю і смиренням природно стоїть терпеливість. Зіпсута в своїй природі людина — нетерпляча, бо, не вміючи бачити себе, скора на суд і осудження інших. її поняття про все неповні, уривчасті, викривлені; вона судить про все, орієнтуючись на власні смаки і власну точку зору. Вона байдужа до всього, окрім самої себе, тому її головне бажання — якнайшвидше мати життєвий успіх.
Терпеливість — це воістину божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він “поблажливий” до нас, але через те що Він бачить реально саму глибину речей, якої ми в своїй сліпоті недобачаємо і яка Йому відкрита. Чим більше ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливіші, тим сильніше відображаємо в собі притаманне тільки Богові бережне ставлення, пошану до кожної окремої істоти.
Нарешті, вінцем і плодом усіх чеснот, усіх зусиль і подвигів є любов, та любов, котра, як уже було сказано, дається одним лише Богом, це той дар, який є метою всього духовного підготування і досвіду.
Все це сполучено воєдино в останньому проханні великопісної молитви, в якому ми просимо “зріти гріхи мої і не осуджувати брата мого”. Зрештою, нам загрожує одна небезпека — гординя. Гордощі — джерело зла, і зло — джерело гордині. Недосить, однак, бачити свої прогріхи, оскільки навіть ця позірна, уявляєма доброчесність може обернутися в гордість. Писання Святих Отців насичені застереженнями щодо цього різновиду святобливості, лже-благочестя, який, прикриваючись смиренністю і самоосудженням, може допровадити до сатанинської гордині. Проте коли ми правдиво прозираємо свої гріхи і не осуджуємо брата свого, коли, іншими словами, чистота, смиренність, терпеливість і любов сполучаються в нас у цілості, тоді і лише тоді головний ворог — гордість — знищується в нас.
Після кожного прохання молитви ми кладемо доземний поклін. Не тільки під час молитви святого Єфрема Сиріна кладуть доземні поклони; вони становлять характерну особливість всього великопісного богослужіння. Однак у цій молитві їх значення видно найкраще. В тривалому і важкому подвигові духовного відродження Церква не відділяє душу від тіла. Людина відпала від Бога вся, цілком, душею і тілом; і вся ціла людина мусить бути поновлена, аби повернутися до Бога. Гріховне падіння полягає якраз у перемозі плоті — тваринної ірраціональної похоті в нас — над духовною, божественною природою. Але тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що Сам Бог “став плоттю”. Отож спасіння і покаяння — не зневага до тіла, не нехтування ним, — але поновлення тіла у його справжнім служінні як виразу життя і духу, як храму найдорогоціннішої людської душі. Християнський аскетизм — не боротьба супроти тіла, але за нього. Ось чому уся людина — душею і тілом — кається. Тіло бере участь у молитві душі так само, як і душа молиться не зовні, а в своєму тілі. Відтак доземні поклони, психотілесний знак каяття і смиренності, покори, пошани і послуху, є прикметною особливістю великопісного богослужіння.
Про Великий Піст. о. Олександр Шмеман
