З нагоди відзначення 1032-ї річниці Хрещення Руси-України та дня пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира Предстоятель Православної Церкви України 28 липня 2020 року звершив молебень біля пам’ятника святому рівноапостольному князю Володимиру.
Блаженнійшому Митрополиту Епіфанію співслужив єпископат та духовенство з усієї України.
Після відправи Його Блаженство привітав усіх зі святом та розповів, зокрема, про непересічну постать святого рівноапостольного князя Володимира і той непростий шлях, який пройшла наша Церква від Хрещення Руси-України до не менш епохальної події – отримання Патріаршого і Синодального Томосу про автокефалію.
Згодом Митрополит Епіфаній відповів на запитання журналістів.
«Ся Ольга була предвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць уночі. Так ся між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони закаляні гріхом, не омиті святим хрещенням, а ся омилась святою купіллю, скинула з себе гріховну одіж ветхого Адама і в нового Адама втілилась, що ним є Христос. Речім же до неї: “Радуйся, руськеє пізнання Бога! Стали ми початком примирення з ним”. Вона бо першою увійшла в царство небеснеє із Русі, і її восхваляють руськії сини яко зачинательку бо й по смерті молилась вона Богові за Русь. «Праведних же душі не вмирають». Як ото сказав Соломон: “Коли хвалять праведника, – веселяться люди», «безсмертною бо є пам’ять його”, коли признається він Богом і людьми” (Із Літопису Руського)
Якою ж бачили Ольгу давні іконописці? Іконографія святої рівноапостольної з’являється ще в домонгольську добу нашої церковної історії. Однак, в оригіналі до нас нічого не дійшло. Найдавніша мініатюра, що зображає святу Ольгу, міститься у хроніці Іоана Скилиці з написом «Архонтиса русів, жона Ельга яка прийшла до царя Костянтина й була хрещена». У Радзивіловському літописі ХV століття, що був скопійований із рукопису ХII століття, збереглися дев’ятнадцять мініатюр із зображенням святої. На думку мистецтвознавця С. Висоцького на всіх мініатюрах Ольга постає з «миловидним, округлим обличчям, в одному випадку – з посмішкою на вустах. Червона довга мантія накинута на синю сукню, підперезану поясом. Голова покрита хусткою-мафорієм, як здається, одягнутий вінець у вигляді кільця».
У мазепинській капелі собору святої Софії у м. Києві свята Ольга зображена з посудиною мира в руці і виступає вона тут здебільшого як мироносиця Русі. Це зображення дійшло до нас ще з часів Київської Руси. У Десятинній церкві ХІХ століття, яку в Києві ще називали Аннєнковською, відбудованою за проектом архітектора із Санкт-Петербурга Стасова, було влаштовано символічний надгробок святій рівноапостольній княгині Ользі з дещо відмінними деталями, аніж паралельно з другого боку надгробок святому рівноапостольному князю Володимиру. На лівій стіні цього нового, зовсім несхожого храму на старий домонгольський, висіла ікона святої із грецьким написом, що перекладався, як «Архонтиса, володарка племені Россів», яку написав нібито Григорій живописець Костянтина Багрянородного. Як зазначав у своїх спогадах професор КДА М. Петров цю ікону передав до новозбудованої Десятинної церкви із своєї скарбниці А. Муравйов, відомий російський державний діяч, церковний письменник та історик. З мистецького боку гарно виконаний, він мав досить цікаві деталі: свята Ольга зображалася, як і жінки мироносиці, із посудиною мира в ознаменування того, що вона належала дійсно, як просвітителька і мироносиця Руси, до сонму святих жінок-мироносиць. Але пізніше дослідник Я. Смирнов виявив, що це є копія зображення святої рівноапостольної Марії Магдалини голландського художника Квентіса Метиса (1466-1530). Від свого оригіналу, який знаходиться в Луці, образ з Десятинної церкви відрізняється тільки відсутністю пейзажу і орнаментацією посудини в руках святої. Однак, таке ж зображення ХVIII століття ми зустрічаємо, як вище було зазначено, і в соборі святої Софії Київської. Дане питання іконографічного зображення рівноапостольної можна залишити відкритим до наукової дискусії мистців. При відтворенні галереї портретів, як історик, подав ідею С. Панпушину відтворити Ольгу, як «Мироносицю Руси», щоб трохи зняти з святої той «синодальний накип», де вона неодмінно зображується з грізним виразом обличчя.
Високопреосвященний Владика Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський
На початку XVII ст., коли Києво-Печерським монастирем керував архімандрит Єлисей Плетенецький, копаючи нову могилу біля стіни Головного храму, знайшли домовину. На ній була прибита срібна дощечка з гербом князів Ольшанських і з написом: “Юліанія, княжна Ольшанська, донька князя Григорія Ольшанського, преставилася дівою в літо від народження свого шістнадцяте”.
Коли ж відкрили домовину, то побачили Юліанію як живу, але ніби сплячу, в дорогому одязі, з перснями на руках і дівочому віночку на голові. Але коли доторкнулися до тієї одежі, вона миттєво розсипалася. Святу діву одягли в нову одежу, а домовину перенесли в церкву, але без почестей, що належать святим.
Княжна Юліанія походила з давнього княжого роду Дубровицьких-Ольшанських. У князівському володінні було містечко Дубровиця, що на лівому березі річки Горинь. З кінця XII ст. воно відоме як центр Дубровицького удільного князівства. Це історична Волинь, тепер Дубровиця — райцентр Рівненської області.
Донька князя Юрія (Георгія) Ольшанського Юліанія жила в першій пол. XVI ст. Вона з великою повагою ставилася до священицького чину, дуже любила книжки та була надзвичайно скромна. Її виховали в дусі християнської покірливості та благочестя. Батько, Юрій Семенович Ольшанський, — відомий захисник Волинських земель від нападів татар, уславився багатьма богоугодними справами. Його знали як жертводавця на Києво-Печерський монастир. Земний шлях його доньки Юліанії був коротким. Померла вона приблизно 1540 року. Юну небіжчицю поховали біля стіни правого Івано-Предтеченського приділу Головної Успенської церкви в Києво-Печерській лаврі.
На території монастиря ховали далеко не всіх, треба було мати перед ним великі заслуги. Звичайно, врахували благодійницькі справи батька, але й сама Юліанія була відома доброчинностями. Праведна діва була доброю, лагідною, тихою і милосердною. Жила повсякденною молитвою, і люди ще за життя вважали її святою.
Минуло кілька років після перепоховання і Юліанія в чудесному видінні з’явилася новому архімандриту Києво-Печерському (майбутньому митрополиту Київському) Петрові Могилі. Вона дорікала владиці за недостатню увагу до її святих мощей та малу віру в її святість. Після цього зробили нову раку, біля неї читали акафісти. На раці зробили напис: “По волі Творця неба і землі живе в усі віки Юліанія, помічниця і велика в Небі заступниця. Тут мощі — ліки від всіх страждань. Райські поселення собою прикрашаєш, Юліаніє, як квітка чудова”.
Архімандрит Петро, одягнувши святительські одежі та зібравши Освячений Собор, здійснив святкове богослужіння з подякою Господу, Пресвятій Богородиці та преподобним отцям Києво-Печерським за чудесне знайдення чесних мощей праведної діви. Багато прочан стало приходити до них, і там почали відбуватися дива і зцілення.
Кальнофойський Афанасій, київський письменник XVII ст., писав: “Якось до монастиря прийшов невідомий чоловік і, вдавши віруючого, попросив відчинити раку з мощами святої Юліанії, щоб начебто їм поклонитися. Коли ж його прохання було задоволено, лицемірно кланявся і довго прикладався до них. Але потім, виходячи з храму і переступивши церковний поріг, впав на землю і з неймовірним криком помер у страшних муках. З дозволу архімандрита нещасного обшукали та за пазухою знайшли перстень — як виявилося, з руки святої Юліанії. На той час до храму зайшов благочестивий княжич Варфоломій та упізнав покійника. То був соцініанин, протестант — з тих, що зневажають християнську віру в святі мощі. Святотатця й грішника наказали поховати за межами монастиря. Це було перше диво, коли всі — і ченці Печерські, і миряни — увірували в святість праведної Юліанії”.
Друге Боже знамення від святих мощей було 1667 року ігумену Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві Феодосію Софоновичу, який управляв цією обителлю в 1665—1673 рр. Одного разу, після закінчення ранкового піснеспіву, він, вийшовши з храму, удостоївся чудесного видіння: перед ним з’явилися лики багатьох святих дів, а одна з них звернулася до ігумена з такими словами: “Я — Юліанія, мощі якої лежать у святій церкві Печерській. То чому ж ти обходиш мене і мощі мої? Заради цього Господь і дав тобі знамення, щоб ти зрозумів, що і я Господом Богом причислена до святих дів, що догодили Йому”. Справді, ігумен Феодосій досі не кланявся святим мощам. Він прийшов до Печерського монастиря на поклоніння святині, і вже більше ніколи про це не забував.
У ніч з 21 на 22 квітня 1718 р. від незагашеної свічки в келії намісника Києво-Печерського монастиря сталася страшна і спустошлива пожежа. Вогонь знищив дерев’яні споруди, пошкодив муровані.
Святі мощі праведної Юліанії майже згоріли. Їхні останки перенесли до Ближніх (Антонієвих) печер. 1730 р., за поданням архімандрита Романа Копи, замість них у Головну Печерську церкву перенесли мощі першого митрополита Київського Михаїла. Частину святих мощей, за клопотанням архієпископа Волинського Модеста, 1889 р. передали до Спасо-Преображенського кафедрального собору в Житомир.
Повість про знайдення святих мощей праведної діви Юліанії надрукували окремою книжкою у друкарні Києво-Печерського монастиря 1705 року. З виправленням вона увійшла до Четій-Міней святителя Димитрія Ростовського під 6 липня. Згідно з указом святійшого Синоду Православної Церкви, з 1823 р. її друкують у Києво-Печерському патерику.
Ангельська святість праведної Юліанії — це символ української жінки, благочестивої, терплячої і смиренної благодійниці. На початку XXI ст. у тисячолітньому місті Дубровиця, що на Рівненщині, задзвонили дзвони і розпочалася служба у першому в Україні храмі на честь праведної діви Юліанії, княжни Ольшанської. А нещодавно там споруджено пам’ятник українській і білоруській святій. Її пам’ять вшановують 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних Отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих і 10 (23) жовтня у складі Собору Волинських святих, а також у Другу неділю Великого посту.
17 липня 2020 року, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан провів візитацію храмів Коломийської Єпархії, в яких здійснюється будівництво та ремонтно-оздоблювальні роботи.
Керуючий Коломийською Єпархією відвідав такі святині: Храм Святої Рівноапостольної княгині Ольги села Мишин; Храм Різдва Пресвятої Богородиці села Нижній Вербіж; Храм Всіх святих землі Української міста Коломиї; Собор Іоана Богослова міста Коломиї та Храм Святих рівноапостольних Константина і Єлени міста Коломиї.
Під час візитації Правлячий Архієрей зустрічався із духовенством та цікавився життям і діяльністю парафіяльних громад.
Його Преосвященство ознайомився зі станом будівельних та ремонтно-оздоблювальних робіт у храмах, поспілкувався з майстрами, художниками, представниками релігійних громад.
Архіпастир висловлював щиру подяку настоятелям і парафіянами за їх жертовність та особливе служіння Церкві Христовій у сьогоднішній нелегкий час. Обговорювали питання спільного пошуку та залучення додаткових джерел фінансування для швидшого завершення запланованих робіт.
На кожній зустрічі Єпископ Юліан, даючи влучні поради та настанови, закликав духовенство та вірних до плідної праці заради процвітання Православної Церкви України й Української Держави.
Преосвященного Владику Юліана на візитаціях супроводжували: секретар Єпархіального Управління митр. прот. Юрій Бровчук та керівник прес-служби Коломийської Єпархії прот. Віталій Козак.
14 липня 2020 року, в селі Хімчин, Косівського району, відбувся пам’ятний захід, приурочений 25-літтю від дня упокоєння видатної особистості сучасності – Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) (1925-1995).
В урочистому заході взяв участь Керуючий Коломийською Єпархією, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан.
Спочатку на подвір’ї музею-садиби Патріарха Володимира, Преосвященний Владика Юліан, у співслужінні духовенства, очолив заупокійну Літію за спокій душі спочилого Першосвятителя.
Архіпастирю за богослужінням співслужили: секретар Єпархіального Управління митр. прот. Юрій Бровчук; благочинний Косівського благочиння митр. прот. Іван Близнюк; митр. прот. Петро Дяків (Івано-Франківська Єпархія); митр. прот. Василь Тимчук (Івано-Франківська Єпархія); прот. Ярослав Хрущ; прот. Василь Струк; прот. Василь Іванюк; прот. Ростислав Близнюк; прот. Василь Лазарович; прот. Володимир Левицький; прот. Василь Дійчук; керівник прес-служби Коломийської Єпархії прот. Віталій Козак; прот. Роман Голомеджук (Івано-Франківська Єпархія); ієрей Микола Петращук та ієрей Василь Павлюк.
Далі благословити захід запросили Преосвященного Владику.Звертаючись до присутніх, Правлячий Архієрей подякував усім за те, що прибули сьогодні вшанувати пам’ять великої постаті – Святійшого Патріарха Володимира, який народився у цьому мальовничому і благодатному краю, де живуть свободолюбиві люди. Цю свободу та любов до Бога, України й рідного краю він проніс крізь своє страдницьке життя, не зламавшись і не ставши на коліна перед радянською богоборчою системою.
Архіпастир наголосив, що Святійшогого Патріарха завжди вирізняла серед інших його простота, щирість та любов. І тому не випадково на зорі відродження Української Держави та Української Церкви, за Патріархом Володимиром пішли люди, які були спраглі в радянській державі за цими людськими якостями.
Його Преосвященство зазначив, що найкращим вшануванням Патріарха Володимира (Романюка) і що було б найприємнішим для нього, це коли ми, й наступні покоління, будемо виконувати ті заповіти, які він проніс крізь голгофу власного життя.
Опісля Керуючий Коломийською Єпархією нагородив Подяками людей, які найбільше долучились до відзначення пам’яті Святійшого Патріарха Володимира: протоієрея Ярослава Хруща, Радиша Сергія Васильовича, Розвадовського Василя Петровича, Федчук Оксану Миколаївну, Погрибенника Мирослава Васильовича, Матейчука Романа Степановича, Підлетейчукаа Петра Андрійовича, Коханюк Наталію Дмитрівну, Свирид Марію Дмитрівну, Сусака Івна Івановича, Павлюка Михайла Дмитровича, Звіздарика Василя Миколайовича, Шкрібляк Оксану Дмитрівну, Юрійчук Галину Василівну та Мацка Василя Миколайовича.
Далі до слова були запрошені: керуюча справами Рожнівського ОТГ – Кіщук Галина Іванівна; голова районного братства ОУН УПА, учасник визвольних змагань, хорунжий «Спартак», побратим Патріарха Володимира – Підлетейчук Петро Андрійович та в. о. старости села Хімчин – Розвадовський Василь Петрович.
Після цього для присутніх було представлене тематичне духовно-мистецьке дійство за участю колективів та учасників народної самодіяльності: дитячої школи мистецтв міста Косів, Будинку культури Рожнівського ОТГ, Будинку культури села Хімчин та церковного хору Храму Покрови Пресвятої Богородиці села Хімчин.
На завершення пам’ятного заходу в музеї-садибі присутні мали можливість оглянути експозицію особистих речей, книг, облачень та фотографій Патріарха Володимира (Романюка).
14 липня 2020 року, в місті Косові, в день 25-ї річниці від дня упокоєння видатного релігійного діяча сучасності, одного із засновників незалежної Православної Церкви в Україні, богослова, дисидента та великого українського патріота, який за свої переконання багато років провів у радянських таборах – Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) (1925-1995), Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, відслужив заупокійну Літію за спокій його душі.
Після урочистої зустрічі Єпископ Юліан поклав квіти до пам’ятника Святійшому Патріарху Володимиру (Романюку).
Далі Правлячий Архієрей очолив Літію за спокій душі спочилого Патріарха Володимира.
Архіпастирю під час заупокійного богослужіння співслужили: секретар Єпархіального Управління митр. прот. Юрій Бровчук; благочинний Косівського благочиння митр. прот. Іван Близнюк; митр. прот. Петро Дяків (Івано-Франківська Єпархія); митр. прот. Михайло Будзан (Івано-Франківська Єпархія); митр. прот. Василь Тимчук (Івано-Франківська Єпархія); прот. Ярослав Хрущ; прот. Василь Струк; прот. Василь Іванюк; прот. Ростислав Близнюк; прот. Василь Лазарович; прот. Володимир Левицький; прот. Василь Дійчук; керівник прес-служби Коломийської Єпархії прот. Віталій Козак; прот. Роман Голомеджук (Івано-Франківська Єпархія); ієрей Микола Петращук та ієрей Василь Павлюк.
Після відпусту Його Преосвященство подякував усім присутнім за те, що долучилися до вшанування пам’яті Патріарха Володимира (Романюка), після чого, за вагомий особистий внесок у розвиток духовності Косівщини, вручив Подяки: завідувачу сектору культури Косівської РДА прот. Василю Струку та Косівському міському голові Юрію Плосконосу.
В пам’ятному заході, приуроченому 25-й річниці з дня смерті Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) взяли участь: Голова Косівської РДА Петро Іванишин, заступник голови Косівської районної ради Володимир Петричук, керівники підприємств, установ, організацій району, громадськість.
В ніч на 7-ме липня маскультура популяризує гуляння на берегах водойм, стрибання через вогнища, «ворожіння», пошук папороті в лісі… Такі гуляння називають «святом Івана Купала» і часто, через незнання, говорять, що це народна назва церковного свята, яке відзначається 7 липня, Різдва Іоана Предтечі. Це неправильне твердження: за змістом, часом, способом відзначення та походженням ці дві події не мають між собою нічого спільного.
Спочатку розберемося: що саме люди відзначають масовими гуляннями в ніч на 7 липня і хто такий «Іван Купало»? Існує версія, що ці святкування пов’язані з язичницьким «божеством кохання та продовження роду» – Купалом, однак в язичницькому пантеоні «богів» великого князя Володимира Святославича, про який ідеться в «Повісті временних літ», такого «божества» не було. Вперше Купало згадується в Густинському літописі XVII століття – за припущенням істориків, ім’я цього «божества» з’явилося внаслідок непорозуміння: літописець з Густинського монастиря, описуючи ігрища з купаннями, ототожнив спосіб гулянь з назвою «божества».
Чому Купало став Іваном? Пояснюється це народною інтерпретацією імені святого чесного і славного пророка Іоана, Предтечі і Хрестителя Господнього, Різдво якого Церква відзначає 7 липня – згідно з Євангелієм, Іоан Предтеча був родичем Господа нашого Ісуса Христа і народився на шість місяців до Різдва Спасителя.
Звідки взялася традиція масових гулянь та ігрищ? У дохристиянські часи це було ритуальне свято, пов’язане з астрономічним явищем – літнім сонцестоянням, коли був найдовший день і найкоротша ніч у році. Язичники поклонялися сонцю та проводили різноманітні обряди «очищення» вогнем і водою задля хорошого врожаю та добробуту. Це святкування раніше відзначали 23-24 червня, але з введенням григоріанського календаря та після переходу на новий стиль «свято Купала» його прибічники переважно стали відзначати 6-7 липня.
Тож, «Івана Купала» та Різдво Іоана Предтечі – це цілком різні відзначення. Про пророка Іоана Хрестителя Сам Спаситель говорить так: «Не було серед народжених жінками більшого за нього» (Мф. 11: 11). Слово «Предтеча» означає «передвісник», «попередник». Цим наголошується, що місія пророка Іоана полягала в тому, «щоб навернути серця батьків до дітей, і непокірних – до мудрості праведників, щоб приготувати Господеві народ звершений» (Лк. 1: 17). Його Різдво і служіння було провіщено ще в Старому Завіті. Тому Різдво Іоана Предтечі, Хрестителя Господнього – велике свято для кожного християнина.
Тож свідомо маємо робити власний вибір, пам’ятаючи про сенс подій та свят, а також про те, що нині триває Петрів піст – час для переміни, покаяння, боротьби з власними гріхами і, як наслідок, наближення до Бога.
Важливе місце в історії християнської писемності посідають апологети, час діяльності яких припадає на II – III століття після Різдва Христового. Вони були продовжувачами мужів апостольських та попередниками виникнення та розвитку наукового богослів’я. Древня християнська апологетика була викликана, за словами І. П. Реверсова, «тими несприятливими умовами, в яких перебувала Церква Христова в перші три століття свого існування» 1, а саме: послабленням пафосу першохристиянського очікування близького Другого пришестя Христового, пророчо натхненного стилю проповіді, харизматичного устрою життя (архим. Кипріан (Керн) 2 ), нападами на християн з боку юдейства, язичництва, світської науки й філософії та державної влади.
Юдаїзм повстав на християнство в особі свого священства і законників. Християн вважали зрадниками, адже вони не убоялися відректися від всього того юдейського, що не поєднувалося з євангельським ученням: замість обрізання – хрещення; замість жертовного кодексу храму – безкровна жертва Євхаристії; замість обмежуючих заборон у їжі – широта апостольської проповіді при принциповому збереженні посту й аскези, але, звичайно, інших, ніж у юдеїв. Юдейські звинувачення християнству можуть бути зведені до того, що:
– християни – багатобожники (неправильне розуміння юдеями догмату про Пресвяту Тройцю);
– християни відреклися від закону і не виконують його;
– християни зрадники віри своїх батьків.
Християнство вважалося релігією недозволеною і постійно піддавалося гонінням, насмішкам і різноманітним звинуваченням з боку язичників. Воно як релігія древніх міфів утратило своє значення в освіченому суспільстві Римської імперії, натомість активно поширювалися різні східні релігії і філософські течії. Вірування жерців не могли захоплювати освічених підданих імперії; їх виконували через традицію, але внутрішньо в них сумнівалися. Язичництво хворіло на внутрішню неміч розкладання, поступово вмирало. Вони нападали на нову релігію «галілеян», однак християни самі часто переходили в напад, викриваючи той або той бік язичницького релігійного життя: їхню міфологічну непослідовність і безглуздість, аморальне життя, марновірства, ворожіння тощо. Християнські письменники викривають у язичників ідолопоклонство, в деяких випадках і антропофагію, аморальність життя і релігійне обґрунтування цієї аморальності, марновірство, фаталізм, поширеність ворожінь і участь демонів в релігійному житті язичницьких народів.
До часу виходу християнства на історичний терен греко-римський світ знав дуже складну мережу філософських побудов, значною мірою незгідних між собою. Одна філософська школа часто і багато в чому суперечила іншому вченню. Не існувало однієї загальної філософської системи, а тому і докори, що пред’являлися окремими мислителями християнському вченню, не співпадали з домислами інших представників філософської думки. По-іншому дивилися платоніки, по-іншому стоїки і зовсім інакше епікурейці. Тому християнським апологетам, оскільки вони заперечували філософам, доводилося відбивати то один, то інший напад на християн. Виходячи на боротьбу з філософською думкою християнство повинне було мати готову не тільки релігійну, але і філософську зброю. Потрібно було виробити свою християнську філософію, основу якої заклали апологети.
Державна влада також була супротивником християнської релігії, і супротивником найбільш відчутним, оскільки вона володіла потужністю, налагодженим апаратом державного розшуку, судовими установами і в особі язичницьких жерців мала завжди готових виконавців для знаходження і переслідування християн. Держава переслідувала християн з трьох різних точок зору, а саме: релігійної, юридичної і політичної. Релігія взагалі була державою включена в загальний лад державного устрою. Апофеоз імператорів був релігійно-державним моментом; жертви богам були обов’язкові; відмова від участі в цьому загальнодержавному житті була злочином державного характеру. З юридичного погляду становище християн було безнадійним, оскільки вони заздалегідь були засуджені і оголошувалися поза законом за своє небажання брати участь в державній релігії. З політичної точки зору християнство було небезпечне для Риму як якесь анархічне співтовариство, що ухиляється від життя держави.
Апологетам належало довести язичникам, що християнський Бог є істинний Бог, а юдеям – що Христос є сповіщуваний пророками Месія. У відповідь на звинувачення державної влади апологетам належало спростувати наклепи і довести благодійність християнської віри для людини і суспільства 3. Крім того, перед апологетами стояло завдання боротьби з гностицизмом – суміш язичницьких і християнських понять, – який полонив широкі верстви християнського суспільства, загрожуючи йому розкладом.
Християнські апологети, головним чином, були вихідцями з середовища язичницьких філософів і риторів, що дало їм змогу протистояти і боротися спрямованими проти них засобами. Апологети, які не тільки захищали християнство, але й, критикуючи юдаїзм, язичництво й християнські єресі, стали предтечами полемічного й порівняльного богослів’я. Вони робили спроби «з начал розуму пояснити предмет віри або при світлі Божественного одкровення споглядати предмет знання» 4.
