ПАМ’ЯТАТИМУ КОЛОМИЮ І КОЛОМИЙСЬКИХ ПАСТИРІВ
Лиха воєнна година в одну мить зруйнувала моє життя. Щоби вберегтися від смерті, люди масово втікали на захід. Так ми опинились на Прикарпатті. Я не люблю великих міст, тому порівняно невелика і затишна Коломия припала мені до вподоби. І коли діти з онуками вирішили їхати далі, в Європу, я залишилася тут. Трохи оговтавшись, з перших тижнів зацікавлено придивлялася до тутешнього життя, поведінки людей, дослухалася до місцевої говірки. В україномовному середовищі з задоволенням вдосконалюю свою українську і навіть морально почуваюся краще: я більш захищена, коли довкола чую лише рідну мову.Вивчаючи місто і людей, я почала ходити на благодійні концерти, різні заходи, які часто проводяться в Коломиї. Звернула увагу на те, що на таких заходах завжди присутні духовні отці: вони благословляють, проповідують, моляться не тільки в храмах, а й у публічних місцях, разом із владою та громадянами міста. Для мене це була справжня дивина, бо в наших краях такого й близько нема. Навіть до школи батюшкам не дозволено приходити, бо, мовляв, церква відділена від держави, а школа від церкви. Дивно, що держава одна і та ж, проте тутешні священники навіть уроки релігії в школах проводять, а в нас і благословляти першокласників чи випускників школи не заведено. Очевидно, таки багато що залежить від місцевої влади, батьківської громади і самих священників!Щоправда, в нас і священників україномовних, і церков, де моляться рідною мовою, небагато. В моєму містечку був великий собор московського патріархату, а маленька громада ПЦУ тулилася в пристосованій будівлі на окраїні і ледве зводила кінці з кінцями. Приїжджий батюшка вів просто аскетичне життя, а коли він захворів і повернувся додому, то не було навіть ким його замінити. За попереднього президента українського священника запрошували на відзначення Дня Незалежності, на Покрову, а потім і це перестали робити. Я жила далеченько від української церкви, тому святити паску, воду чи фрукти ходила до московського храму. Зрідка також ставила свічки, подавала записку за здоров’я живих або за усопших. Тепер каюсь, але тоді так було зручно всім, бо той храм стояв у самому центрі нашого міста.Я так детально описую, щоб пояснити, що мене вразило в Коломиї, а саме: присутність і активна участь духовенства в житті громади. На день Героїв Небесної сотні я долучилася до коломиян, які панахидою вшановували пам’ять загиблих на Євромайдані. Це відбувалося в центрі міста, де встановлені портрети загиблих. Я уважно слухала і молитви, і всі промови, та до глибини душі мене зворушив виступ архієпископа Юліана. Архієрей говорив про наболіле простими і щирими словами, торкався ними душі кожного присутнього. Це не були банальні слова, звичні для такої ситуації; відчувалося, що владиці, як і його слухачам, болить доля наших Героїв – тодішніх і теперішних…Вслухалася в кожне слово владики не тільки я одна, а й інші учасники панахиди. Хоч коломияни, мабуть, звичні до патріотичних виступів духовенства і приймають їх як належне. До того я вже побувала в деяких коломийських соборах, ставила свічки, подавала записки, слухала слова панотців. Але до Преображенського собору якось не доходила, можливо, тому, що він хоч і близько, але теж не в самому центрі. Найближчої неділі прийшла сюди і ще раз була вражена. Не надто помпезний зовні храм насправді дуже красивий і затишний всередині. Добротна підлога облаштована з мозаїчної плитки, багаті розписах на стінах виконані у теплих тонах, позолота і різьба на Царських воротах – усюди гармонія й естетика. Унікальний вітраж із зображенням благословляючого Ісуса Христа приваблює погляд кожного вірянина, цей вітраж і з вулиці добре проглядається, а чудотворні ікони з мощами святих взагалі викликають душевний трепет. Розглядаючи невеличкі ікони на арках і колонах, довідалася про так звані іменні ікони, написані, як мені розповіли, на пожертви прихожан з іменами цих святих. На одній із колон побачила ім’я своєї святої, від чого ще більше потепліло на душі. Тепер намагаюся під час богослужіння стояти саме в цьому місці. Усе в цьому соборі оформлено без надмірностей, але красиво і зі смаком.Кажуть, що собор будували доволі довго, роботи, зокрема, опоряджувальні, навіть простоювали роками, бо і парафіян було небагато, і коштів не вистачало. Але з приходом нового керуючого Коломийською єпархією, тоді ще єпископа Юліана, ситуація кардинально змінилася. Розповідають, що молодий архієрей сам шукав майстрів, пропонував художникам ідеї і власне бачення того, яким би мав бути інтер’єр храму. І сам шукав кошти, а це, як можна здогадуватися, немалі суми на кожному етапі робіт. Владика працював з благодійниками, залучав до співпраці авторитетних заможних людей, переконував їх жертвувати кошти саме на цю святиню… Це нелегка робота, і посильна лише тим, хто й сам користується пошаною й авторитетом у громади та влади. Завдяки своїй активній архіпастирській діяльності з часом владика Юліан здобув велику повагу і в місцевої та обласної влади, з його думкою рахуються і водночас ідуть назустріч у його проханнях та ініціативах. Православного владику – світлу, добру, високоосвічену людину, цікавого співбесідника, патріота, який вірою і правдою служить Богу та українському народу, – шанують і люблять усі, хто має можливість слухати його проповіді та промови, хто спілкується, співслужить чи співпрацює з ним. Це ставлення не залежить від конфесії: насправді я чула в Коломиї чула добрі слова про владику Юліана від різних людей, а не тільки тих, хто відвідує собор ПЦУ. Дивлячись на таке старання і вболівання свого архієрея, парафіяни теж з любов’ю жертвували і жертвують свої таланти і працю на спільну богоугодну справу – побудову та підтримання краси цього величного храму. Бо талановиті люди є всюди, але їх треба організувати, згуртувати, заохотити до спільної праці задля громади, і архієпископу Юліану це вдається якнайкраще! Впевнена, що така різнобічна і потужна архіпастирська діяльність керівника Коломийської єпархії високо цінується і в Києві, Блаженнійшим Митрополитом Епіфанієм, і іншими архієреями Православної Церкви України.Звичайно, все це я не могла побачити й оцінити за один раз, тому заходжу до собору частіше, бо мені тут тепло і все до душі, в такій обстановці я налаштована на молитву і спрагло сприймаю слова архієпископа Юліана і священників. Усвідомлюю, наскільки мало дотепер знала про українські церкви, звичаї й традиції християнських свят. Черпаю ці знання зі зрозумілих і доступних проповідей та повчань отців, багато цікавого знайшла і в газеті «Коломийський вісник», яку також придбала в соборі. Єпархіальна газета виходить щомісяця і в ній можна прочитати не тільки про події, що відбуваються на парафіях Коломийської єпархії, а й історії Православних Церков і єпархіальних храмів, повчання для дорослих і дітей, значення тих чи інших атрибутів та богослужінь. Єпархія також займається книговиданням, що дуже важливо для поширення християнської науки серед спраглих правдивого слова людей. Редакція «Коломийського вісника» працює в єпархіальному управлінні, а це красиве приміщення, яке довго стояло пусткою, теж отримало друге дихання завдяки ініціативності й організаторській діяльності архієпископа Юліана. Коли приміщення передали під єпархію, воно було знищеним, потребувало ремонту й опалення, – і все це за короткий час було зроблено благодійниками, до яких особисто звертався владика Юліан. Так само бачу просто, але естетично оформлену невеличку територію довкола цього красивого стародавнього будинку.З газети я довідалася також адресу сайтів Коломийської єпархії та собору Преображення, може комусь цікаво: kolomija.com, kolcathedral.com. Погортавши сторінки сайту, я довідалася про благодійну, волонтерську діяльність єпархії на підтримку Збройних Сил України. Благодійна ініціатива «Захистимо життя» діє з перших днів війни, фонд акумулює фінансові і матеріальні надходження від різних парафій, від доброчинців-парафіян ПЦУ з цілої єпархії. Придбану техніку, продукти, ліки та інші необхідні бійцям речі відвозять і передають конкретним армійським підрозділам. Зовсім нещодавно на зібрані парафінами гроші було закуплено три дрони і священник собору, в присутності прихожан, передав їх представнику бригади «Едельвейс». Від людей почула, що така робота в єпархії проводиться регулярно, від самого початку війни. А священники-капелани працюють як духівники, психологи, наставники наших захисників. На жаль, між ними теж є втрати, бо війна не щадить людей ні у військовій, ні у священничій формі. Налагоджено тут і допомогу для переселенців з інших областей. На жаль, мало хто з них відвідує місцеві храми.У соборі бездоганно співають хористи, особливо архієрейський хор, який супроводжує другу недільну Літургію. Тут щонеділі буває по дві Літургії, о 8 і о 10 годині, що дуже зручно для парафіян храму. Коли я розповіла про свої враження місцевій знайомій, то довідалася, що цей хор не завжди був таким потужним. Завдяки архієпископу Юліану та професійним диригентам колектив удосконалився і до війни неодноразово перемагав у різних фестивалях і конкурсах. На жаль, через війну єпархія перестала організовувати просвітницькі, музичні, спортивні заходи. Можна прочитати про минулі конкурси церковних хорів «Піснеспіви душі», фестиваль «Гвіздецьким краєм коляда лунає» – такі заходи проводилися і в Коломиї, і в інших парафіях Коломийської єпархії. Правда, кажуть, що наразі хористів у церкві замало, особливо чоловічих голосів, тому кожна талановита людина може долучитися до співу на прославу Божу. До організації таких заходів долучалися церковні та світські активісти, представники влади, глядачі. Крім збереження традицій, це об’єднує громади, підвищує культурний рівень глядачів. Цікаво, що під час конференцій, фестивалів на огляд присутніх виставляли старовинні церковні речі: хоругви, антимінси, стародруки, ключі, що для багатьох було справжнім відкриттям. Цінність таких предметів з часом лише зростає, вони є історичними і мистецькими реліквіями, і добре, що церковнослужителі зберігають їх для молодших поколінь, нащадків. Хочеться вірити, що після нашої перемоги такі заходи знову будуть доступними для всіх парафіян.На щастя, в цій тяжкій ситуації не припинено роботу з дітьми і молоддю. В соборі та при інших храмах діють катехитичні школи, діти вивчають слово Боже, а також готують вистави, різдвяні й великодні дійства. Для них проводять інтелектуальні ігри, вікторини, екскурсії, велосипедні прогулянки, до війни команди вихованців катехитичних шкіл брали участь навіть у футбольних турнірах. На місцевому телебаченні і на сайтах демонструвалися відеофільми, зняті за сценарієм владики Юліана, з участю вихованців катехитичної школи собору. Уявляю, як це цікаво дітям – зніматися в ролях різних біблійних персонажів! А такі заходи, як інтелектуальні вікторини, в цікавій та доступній формі пропагують Біблію серед молоді, дають молодим можливість проявити себе серед ровесників, розвивати лідерські й інші дарування. Обізнані люди кажуть, що це унікальні ідеї навіть у сучасному церковному середовищі, яке відрізняється від закостенілого московського, бо є ближчим до людей і краще відповідає на виклики сучасного світу. І ці ідеї вартують поширення та розвитку в інших єпархіях і релігійних громадах. Бо українські діти, молодь – спільні, чужих дітей не буває, чим кращими ми їх виховаємо, тим спокійнішою буде наша старість. А по великому рахунку – вони забезпечать щасливе мирне майбуття України, в яке твердо віримо. Велике спасибі треба сказати архієрею, викладачам та батькам, які змалку приводять діточок до Божого храму, навчають жити по-християнськи! Якби так було всюди, наскільки кращим би став світ!Можливо, для тутешніх жителів ця інформація не є новою, вони звикли до такої діяльності Церкви і сприймають усе як належне. Але іноді варто подивитися на ситуацію збоку, свіжим поглядом, в моєму випадку – очима переселенки. Закликаю всіх: цінуймо те, що маємо доброго і важливого, щоби зберегти і в майбутньому поширити гарний досвід на всю мирну Україну. Бо і Церква, і мова, і пісня, і вишиванка – важливі!Мрію, щоби в майбутньому мирному житті в громадах ПЦУ, які створені на сході і півдні, служили такі ж пастирі, якими є коломийські священники. До таких освічених, побожних, активних духовних отців дослухалося би більше віруючих, зросла би кількість громад і прихожан. Бо патріотів там не бракує, але здебільшого вони не мають вибору. Мало хто може їздити до тих поодиноких парафій, де богослужіння відбувається по-українськи, решта моляться вдома. Але то, звісно, не зрівняти з богослужінням у храмі. До речі, там у нас є чимало священників родом із західних областей, як у ПЦУ, так і в мп, бо вони теж не завжди наважуються відірватися від москви…Долучаймося, єднаймося в єдиній Помісній Церкві! Хто з переселенців ще не знайшов себе в духовних пошуках, заходьте до коломийських храмів, зокрема, собору Преображення Господнього ПЦУ, щоби отримати духовне зцілення, естетичне задоволення, спокій і надію на майбутнє. Хтось із нас приживеться тут, а хтось після перемоги повернеться додому. Дуже би хотіла, щоб ми запровадили там, у себе, краще з кращого з того, що є в шановних коломиян, які по-родинному прихистили нас у лиху годину. І насамперед ті традиції співпраці церкви і громади, красу храмів і ту духовну науку, що так припали мені до душі в кафедральному соборі Преображення Господнього міста Коломиї. Я назавжди збережу в серці любов і вдячність до цього чудового міста та пам’ятатиму його людей. І одним із найкращих серед цих хороших людей вважаю доброго і мудрого українського пастиря – архієпископа Коломийського і Косівського Юліана.
Галина ПЕРЕСЕЛЕНКА.
Short URL: http://www.kolvisnyk.com/?p=2666
Posted by admin
on Бер 27 2025. Filed under ВСІ ВІСТІ, ПУБЛІКАЦІЇ, СКАРБНИЦЯ ДУХОВНОСТІ.
You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0.
You can leave a response or trackback to this entry