Сьогодні в нашій країні відзначається День сім’ї. Спеціально для сьогоднішнього свята ми підібрали для Вас 10 кращих висловів святих отців про сім’ю. Сподіваємося, що їх мудрі слова, допоможуть всім нам підтримувати любов і тепло в своєму сімейному вогнищі!
1. Апостол Павло: Чоловік, своїй дружині потрібну любов, так же само й чоловікові дружина. Дружина не володіє над своїм тілом, але чоловік; само й чоловік не має влади над своїм тілом, але дружина (1 Кор. 7: 3-4).
2. Апостол Павло: Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік голова дружини, як і Христос глава Церкви … Але як Церква кориться Христові, так і дружини своїм чоловікам у всьому. Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї … Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла: хто любить свою жінку, любить самого себе … (Еф. 5: 22-25, 28)
3. Свят. Іоанн Златоуст: Де чоловік, дружина і діти з’єднані узами чесноти, злагоди й любові, там серед них Христос
4. Свят. Іоанн Златоуст: Чоловік повинен думати про те, щоб справами і словами насаджувати в будинку благочестя; і дружина нехай спостерігає за будинком, але крім цього заняття вона повинна мати іншу, більш нагальну турботу про те, щоб вся сім’я трудилася для Царства Небесного.
5. Свят. Іоанн Златоуст: Істинне багатство і велике щастя, коли чоловік і дружина живуть в злагоді і з’єднані один з одним як одна плоть … Такі подружжя, хоча б і жили бідно і були незнатного, можуть бути всіх щасливіше, тому що вони насолоджуються справжнім щастям і завжди живуть в спокої … живуть в такому подружньому союзі ніщо не може занадто засмутити, порушити їх мирного щастя. Якщо є між чоловіком і дружиною одностайність, мир і союз любові, до них надходять усі блага. І злі наклепи не є небезпечними подружжю, захищеним, як великої стіною, одностайністю в Бога … Це примножує їх багатство і всяке різноманіття; це зводить їх на вищий щабель доброї слави; це приваблює на них і велике Боже благовоління.
6. Свят. Григорій Богослов: Пов’язані узами шлюбу, замінюємо ми один для одного і руки, і ноги, і слух. Подружжя і слабкого робить удвічі сильніше … Загальні турботи подружжя полегшують для них скорботи, і спільні радощі захоплюють обох. Для одностайних подружжя і багатство робиться приємніше, а в бідності саме одностайність приємніше багатства. Для них подружні узи служать ключем цнотливості і побажань, печаткою необхідної прихильності.
7. Свят. Тихон Задонський: Батькам потрібно самим берегтися від спокус і приклад доброчесного життя подавати своїм дітям, якщо хочуть їх наставити в чесноти. Інакше ні в чому не досягнуть успіху. Бо діти більше дивляться на життя батьків і відображають її в своїх юних душах, ніж слухають їх слова.
8. Свят. Феофан Затворник: Бережіть з дружиною взаємно свою любов. У цьому джерело щасливого сімейного життя. Але треба дотримуватися його, щоб не засмітився.
9. Свят. Філарет (Дроздов): Коли батьки, сродники, наставники, начальники вимагають від вас того, що противно мудрування вашому, вашої схильності, ваш смак, але що потрібно, чи корисно, або, по крайней мере, не шкідлива, пожертвуйте мудруванням вашим, вашої схильністю , вашим смаком обов’язки покори; згадайте Ісуса, Премудрість Божу, Який б послухався Йосипу древоделателю (Лк. 2: 51).
10. Свят. Лука Кримський: На батьках і, перш за все, на матері лежить найсвятіша обов’язок – виростити дитину і дати йому виховання. Усе велике, вічне, святе завжди має ставитися на чільне місце. Тому необхідно, щоб в житті жінки ця найважливіше завдання займала перше місце … На жаль, в результаті встановлення повної рівності жінок з чоловіками в усіх областях фізичної та розумової праці, виховання дітей в сім’ї знаходиться в жалюгідному стані … Хто ж виховує дітей в таких сім’ях, де і батько, і мати займають важливі суспільні посади, з ранку до ночі на роботі і не мають ні часу, ні сил, ні можливості займатися дітьми? У величезній більшості випадків – ніхто … А така сім’я, в якій нема кому займатися вихованням дітей, не складає єдиного нерозривного духовного цілого, чому не може бути благополуччя ні в суспільстві, ні в державі.
Належить шанувати святих як друзів Христових, як дітей і спадкоємців Божих, як говорить євангелист Іоан Богослов: «А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1: 12). Тому вони вже не раби, але сини. «А якщо сини, то і спадкоємці: спадкоємці Божі, співспадкоємці Христу» (Рим. 8: 17). І Господь у святих Євангеліях говорить апостолам: «Ви друзі Мої. Не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить господар його» (Ін. 15:14 – 15). Якщо Творець всіх і Господь називається Царем царюючих. Господом володарюючих і Богом богів (Одкр. 19: 16; Пс. 49: 1), то, без сумніву, і святі є богами, володарями і царями. Їхній Бог є і називається Богом, Господом і Царем. «Я є, — говорить Він Мойсею, — Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова» (Вих. 3, 6). І самого Мойсея Бог поставив богом над фараоном. Я називаю їх богами, царями і володарями не за єством, але тому, що вони царювали і володарювали над пристрастями і зберегли непошкодженим образ Божий, за яким і були сотворені (бо царем називається і образ царя), а також і тому, що вони за власним волевиявленням з’єдналися з Богом, прийняли Його в оселю (свого) серця і, причастившись Його, стали за благодаттю тим, чим Сам Він є за єством. Тому як не шанувати тих, які отримали найменування слуг, друзів і синів Божих? Бо честь, що віддається усердним зі співробітників, вказує на прихильність до спільного Владики217.
Святі стали скарбницями і чистими оселями Бога: «Оселюся в них і ходитиму в них, і буду їхнім Богом, і вони будуть моїм народом» (2 Кор. 6: 16). «А душі праведних у руці Божій, і мука не торкнеться їх» (Прем. 3: 1), — говорить божественне Писання. Бо смерть святих, швидше, є сон, ніж смерть. «Вони потрудилися у вік і живі будуть до кінця» (Пс. 48: 9 – 11). «Чесна перед Господом смерть преподобних Його» (Пс. 115: 6). Справді, що може бути чесніше, як бути в руці Божій? Бо Бог є життя і світло, і ті, що знаходяться в руці Божій, перебувають у житті і світлі.
Що через розум Бог перебував і в тілах святих, (про це) говорить апостол: «Хіба не знаєте, що тіла ваші — храм Святого Духа» (1 Кор. 6:19). «Господь є Дух» (2 Кор. 3: 17). «І якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог» (1 Кор. 3: 17). Тому як же не шанувати одухотворені оселі Божі? Святі — живі і з відвагою предстоять перед Богом.
Владика Христос дарував нам мощі святих як спасительні джерела, які виточують різноманітні благодіяння і виливають миро благовонне. І нехай ніхто не сумнівається (у цьому)! Бо якщо з волі Божої витекла в пустелі вода з міцної і твердої скелі, а для спраглого Самсона — зі щелепи ослячої, то невже неймовірно, що з мученицьких мощей витікає благовонне миро? Жодним чином, принаймні, для тих, які знають могутність Божу і те, якій честі удостоює Він святих.
Згідно із законом, всякий, хто доторкнувся до мертвого, вважався нечистим; але святі не є мертві. Бо після того, як Той, Хто є саме життя і Причина (Винуватець. — Ред.) життя, був причислений до мертвих, ми вже не називаємо мертвими спочилих з надією на воскресіння і з вірою в Нього. Та і як може чудодіяти мертве тіло? Яким чином через них виганяються демони, відходять хвороби, одужують немічні, прозрівають сліпі, очищаються прокажені, припиняються спокуси і скорботи, «всяке добре даяння… від Отця світла» (Як. 1: 17) через них сходить на тих, які просять з безсумнівною вірою? Як багато потрібно було б тобі потрудитися, щоб знайти заступника, який представив би тебе смертному цареві і замовив би перед ним слово за тебе? Тому невже не належить шанувати заступників всього роду людського, які приносять Богу свої молитви за нас? Звичайно, потрібно шанувати, будуючи Богу храми в їхнє ім’я, приносячи дари, шануючи дні їхньої пам’яті і веселячись (тоді) духовно, щоб радість ця відповідала тим, які збирають (нас), і щоб, прагнучи шанувати (їх), ми замість того не прогнівили їх. Бо те, чим (люди) догоджають Богу, приємне також і Його угодникам, а що ображає Бога, те ображає і Його соратників. Будемо ми, віруючі, воздавати шанування святим псалмами, гімнами і піснями духовними, зі смиренним серцем і милосердям до нужденних, що понад усе благоугодне і Богу. Будемо воздвигати їм пам’ятники і видимі зображення, і через наслідування їхнім чеснотам самі станемо одухотвореними їх пам’ятниками і зображеннями. Будемо шанувати Богородицю як у власному значенні і воістину Матір Божу; пророка Іоана як Предтечу і Хрестителя, апостола і мученика, бо, так сказав Господь; «Не було серед народжених жінками більшого за Іоана Хрестителя» (Мф. 11; 11), і він був першим проповідником Царства Божого. Будемо (шанувати) апостолів як братів Господа, очевидців і служителів Його страждань, «бо кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути подібним до образу Сина Свого» (Рим. 8: 29; 1 Кор. 12: 28), «одних, апостолами, інших пророками, інших вчителями» (Еф. 4: 11). (Будемо шанувати) мучеників Господніх, вибраних зі всякого чину, як воїнів Христових, що випили чашу Його і що хрестилися хрещенням животворчої Його смерті, як учасників страждання Його і слави, начальник яких архідиякон Христовий, апостол і першомученик Стефан. (Будемо шанувати) святих отців наших, богоносних подвижників, що перетерпіли найбільш тривале і найбільш важке мучеництво совісті, «які помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний, блукати по пустелях і горах, по печерах і ущелинах землі» (Євр. 11: 37 — 38). (Будемо шанувати) пророків, що жили до благодаті, патріархів, праведників, що провіщали пришестя Господнє.
Дивлячись на образ життя всіх (святих), наслідуймо (їхню) віру, любов, надію, ревність, життя, твердість у стражданнях, терпіння навіть до крові, щоб і ми разом з ними отримали вінці слави.
Великомученик Георгій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут (в давнину – Беліт), біля підніжжя Ліванських гір. Вступивши на військову службу, великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою поставою та красою. Досягнувши незабаром звання тисяцького, св. Георгій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Діоклетіан був талановитим правителем, але фанатичним прихильником римських богів. Поставивши собі за мету відродити в Римській імперії язичництво, що відмирало, він увійшов в історію, як один із найжорстокіших гонителів християн. Почувши одного разу на суді нелюдський вирок про винищування християн, св. Георгій запалав співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, Георгій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Мова св. Георгія була сповнена сильних і переконливих заперечень проти імператорського наказу переслідувати християн. Після безрезультатних умовлянь відректися від Христа імператор наказав піддати святого різним мукам. Св. Георгій був вкинений до в’язниці, де його поклали спиною на землю, ноги уклали в колодки, а на груди поклали важкий камінь. Але Св. Георгій мужньо переносив страждання і прославляв Господа. Тоді мучителі Георгія почали ухитрятися в жорстокості. Вони били святого воловими жилами, колесували, кидали в негашене вапно, примушували бігти в чоботях з гострими цвяхами всередині. Святий мученик все терпляче переносив. Зрештою імператор наказав відрубати мечем голову святому. Так святий мученик відійшов до Христа в Нікомидії в 303 році. Великомученика Георгія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відмовитися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Побідоносцем. Мощі святого Георгія Побідоносця поклали в палестинському місті Ліда, у храмі, що носить його ім’я, голова ж його зберігалася в Римі в храмі, теж присвяченому йому. На іконах св. Георгій зображується сидячим на білому коні і вражаючим списом змія. Це зображення грунтується на переданні й належить до посмертних чудес святого великомученика Георгія. Розповідають, що недалеко від місця, де народився св. Георгій в місті Бейруті, в озері жив змій, який часто пожирав людей тої місцевості. Що це був за звір – удав, крокодил чи велика ящірка – невідомо. Забобонні люди тієї місцевості для вгамування люті змія почали регулярно за жеребом віддавати йому на поживу юнака або дівчину. Одного разу жереб випав на дочку правителя тієї місцевості. Її відвели до берега озера і прив’язали, де вона в жаху стала чекати появи змія. Коли ж звір став наближатися до неї, раптом з’явився на білому коні світлий юнак, який списом вразив змія та врятував дівчину. Цей юнак був святий великомученик Георгій. Таким чудесним явищем він припинив знищення юнаків і дівчат в межах Бейрута і навернув до Христа мешканців тої країни, які до цього були язичниками. Можна припустити, що явище святого Георгія на коні для захисту жителів від змія, а також описане в житії чудове пожвавлення єдиного вола у хлібороба, стали приводом до шанування святого Георгія покровителем скотарства і захисником від хижих звірів. У дореволюційний час в день пам’яті святого Георгія Побідоносця жителі українських сіл в перший раз після холодної зими виганяли худобу на пасовисько, звершивши молебень святому великомученику з окропленням будинків і тварин святою водою. День великомученика Георгія в народі ще називають – «Юр’їв день». Св. Георгій – покровитель воїнства. Зображення Георгія Побідоносця на коні символізує перемогу над дияволом – «стародавнім змієм» (Об’явл 12, 3; 20, 2). Ще з часів Древньої Русі святий великомученик Георгій прославлявся як один з найбільш шанованих святих.
Святі жінки-мироносиці — це жінки, про яких написано у Біблії в Новому Завіті. Коли Господь ходив з проповіддю, навколо нього завжди було багато людей. Деякі підходили, слухали й відходили. Але серед численного народу була група жінок, що відрізнялися від інших. Вони супроводжували Божественного Вчителя не тільки для того, щоб слухати Його Слово, але й з любов’ю служити Йому. Вони піклувались про нічліг, їжу та пиття, «служили Йому з майна свого» (Лк. 8: 3). Саме ці жінки рано-вранці поспішали до гробу Спасителя з миром і ароматами, щоб помазати тіло Господа. Тому і названі вони мироносицями.
Коли минула субота, вночі, на третій день після своїх страждань і смерті, Господь Ісус Христос силою Свого Божества ожив, тобто воскрес із мертвих. Тіло Його людське преобразилося. Він вийшов з гробу, невидимий для сторожі, не відваливши каменя, не порушивши синедріонової печатки. Від цієї миті воїни, самі не знаючи того, охороняли порожній гріб.
Раптом стався великий землетрус; з небес зійшов ангел Господній. Він, приступивши, відвалив камінь від гробу Господньогоі сів на ньому. На вигляд він був немов блискавка, і одяг мав білий наче сніг. Воїни, що були на варті біля гробу, тремтіли від страху, зробившись немов мертвими, а потім, отямившись від страху, розбіглись.
Цього ж дня (перший день тижня), як тільки закінчився суботній спокій, дуже рано, на світанку, Марія Магдалина, Марія Яковова, Іоанна, Саломія та інші жінки, взявши приготоване запашне миро, пішли до гробу Господнього, щоб намастити тіло Його, бо не встигли зробити цього під час похорону (Церква іменує цих жінок мироносицями). Вони ще не знали, що до гробу Христового приставлено сторожу і вхід до гробу запечатано. Тому вони не сподівалися зустріти там когось і перемовлялися між собою: «Хто відвалить нам камінь від дверей гробу?» Бо камінь був дуже великий.
Марія Магдалина, випередивши інших жінок-мироносиць, перша прийшла до гробу. Було ще темно перед світанком. Марія, побачивши, що камінь відвалено від гробу, зразу ж побігла до Петра та Іоана і говорить: «Узяли Господа з гробу, і не знаємо, де поклали Його». Почувши це, Петро та Іоан одразу ж побігли до гробу, Марія Магдалина йшла за ними.
У цей час до гробу підійшли й інші жінки, які йшли з Марією Магдалиною. Вони побачили, що камінь відвалено від гробу. І коли зупинилися, раптом побачили світлосяйного ангела, що сидів на камені. Ангел, звертаючись до них, сказав: «Не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут — Він воскрес, як сказав (ще коли був із вами). Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь. І підіть швидше, скажіть ученикам Його, що Він воскрес із мертвих».
Вони ввійшли всередину гробу (печери) і не знайшли тіла Господа Ісуса Христа. Та, глянувши, побачили ангела в білому одязі, що сидів праворуч того місця, де було покладено Господа; їх пройняв жах.
Ангел же сказав їм: «Не жахайтеся. Ісуса шукаєте Назарянина, розіп’ятого. Він воскрес — Його нема тут. Ось місце, де поклали Його. Але йдіть, скажіть ученикам Його і Петрові (який через своє зречення відпав від числа учеників), що Він буде раніше за вас у Галилеї; там Його побачите, як Він сказав вам».
Коли здивовані жінки ще стояли, перед ними раптом знову з’явилися два ангели у сяючих одежах. Жінки зі страхом схилили обличчя свої до землі.
Ангели сказали їм: «Чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, Він воскрес. Згадайте, як Він говорив вам, коли був ще в Галилеї, кажучи, що Синові Людському належить бути виданому до рук людей-грішників, і бути розіп’ятим, і на третій день воскреснути».
Тоді жінки згадали слова Господа. Вийшовши ж, вони у трепеті страху побігли від гробу. А потім зі страхом і великою радістю пішли сповістити учеників Його. По дорозі ж нікому нічого не говорили, тому що боялися.
Прийшовши до учеників, жінки розповіли про все, що бачили і чули. Та ученикам їхні слова здалися неправдивими, і вони не повірили їм.
Тим часом до гробу Господнього бігли Петро та Іван. Іван біг швидше за Петра і прибув до гробу першим, але не ввійшов і, схилившись, побачив на землі пелени. За ним прибіг Петро, і ввійшов у гріб і теж побачив погребальні пелени; а хустина, яка була на голові Ісуса Христа, лежала не біля пелен, а була згорнута в іншому місці. Тоді за Петром увійшов Іоан, побачив усе це й увірував у Воскресіння Христове. Петро про себе дивувався тому, що відбулося. Потім Петро й Іоан повернулися додому.
Коли Петро та Іван пішли, Марія Магдалина, яка прибігла заними, залишилася біля гробу. Вона стояла і плакала при вході у печеру (у гріб) і побачила двох ангелів у білих ризах, які сиділи, — один в головах, а другий у ногах, де лежало тіло Спасителя.
Ангели сказали їй: «Жоно, чого плачеш?»
Марія Магдалина обізвалась до них: «Взяли Господа мого, і незнаю, де поклали Його».
Сказавши це, вона обернулась і побачила Ісуса Христа, Який стояв. Але від великої печалі, від сліз і власної впевненості, що мертві не воскресають, вона не впізнала Господа.
Ісус Христос говорить їй: «Маріє!»
Почувши добре знайомий голос, вона отямилася від печалі й по-бачила, що перед нею стоїть Сам Господь Ісус Христос. Вона вигукнула: «Учителю!» — і з невимовною радістю кинулася до ніг Спасителя; від радощів вона не усвідомлювала собі всієї величі моменту.
Але Ісус Христос, указуючи їй на святе і велике таїнство Воскресіння Свого, сказав їй: «Не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх (тобто учеників) і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого».
Тоді Марія Магдалина поспішила до учеників Його зі звісткою про те, що бачила Господа, і про те, що Він сказав їй. Це було перше явлення Христа після воскресіння.
По дорозі Марія Магдалина наздогнала Марію Яковову, яка теж поверталася від гробу Господнього. Коли ж вони йшли сповістити учеників, раптом Сам Ісус Христос зустрів їх і промовив до них: «Радуйтеся!» Вони ж підійшли, припали до ніг Його і вклонилися Йому. Тоді говорить їм Ісус Христос: «Не бійтеся; підіть сповістіть братів Моїх, щоб ішли до Галилеї, і там вони побачать Мене».
Так воскреслий Христос явився вдруге.
Марія Магдалина з Марією Якововою, прийшовши до одинадцятьох учеників та інших, які плакали і ридали, сповістили їм велику радість. Але ті, почувши від них, що Ісус Христос живий і вони бачили Його, не повірили.
Після цього Ісус Христос явився окремо Петрові й упевнив його у Своїм воскресінні. (Третє явлення.) Тільки тоді багато хто перестав сумніватися у воскресінні Христовому, хоча між ними і залишалися такі, які ще не увірували.
Та раніше від усіх, як свідчить святе Передання, Ісус Христос обрадував Пресвяту Матір Свою, сповістивши їй через ангела про Своє воскресіння.
Цю подію так оспівує свята Церква: Ангел звістив Благодатній: «Чистая Діво, радуйся!» І знову мовлю: “Радуйся, Твій Син воскрес на третій день із гробу і мертвих воскресив; люди, веселіться. Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня над тобою зійшла, радій нині і веселися, Сионе, а Ти, Чистая, красуйся, Богородице, бо воскрес Народжений Тобою.
Марія Клеопова
Була двоюрідною сестрою Діви Марії і матір’ю апостола Якова молодшого. (Апостол Яків був названий братом Господнім по плоті. Він написав соборне послання і пізніше був першим єпископом Єрусалимським.) Чоловік Марії — Клеопа (або Алфей) — був одним з учнів Господа, якому воскреслий Христос явився на шляху в поселення Еммаус. Марія Клеопова стояла при хресті поряд з Богородицею, ходила з ароматами до Його гробу. Вона одна з перших побачила Воскреслого і почула Його слова: «Радуйтесь!» (Мт. 28: 9)
Саломія
Теж була родичкою Божої Матері. її чоловік Зеведей був простим рибалкою, а сини — Яків та Іоанн — найближчими до Господа апостолами. Христос покликав їх на апостольське служіння одними з перших, і вони були присутні в особливі миті Ісусового життя: на горі Фавор, при воскрешенні доньки Іаіра, при молитві в Гефсиманському саду. Саломія з синами ходить за Господом, слухає Його, служить Йому; вона присутня при Його похованні, приходить з ароматами до гробу.
Іоанна
Дружина Хузи, домоправителя царя Ірода. Разом з іншими жінками вона служила Господу (Лк. 8:3). Вранці в неділю вона теж ходила до гробу і бачила воскреслого Христа.
Сусанна
Благочестива жінка, яка разом з іншими служила Господу. Але про її життя відомо дуже мало.
Марія
Сестра Лазаря, якого воскресив Господь. Марія любила, коли до них приходив Спаситель: вона сідала біля Його ніг і уважно слухала Його Слово. За декілька днів до Своєї хресної смерті Господь був у домі Симона прокаженого. Марія прийшла туди з посудиною дорогоцінного мира, яким вона з любові до Христа полила Йому голову і ноги. Потім вона витерла ноги Спасителя своїм волоссям. На обурення Іуди, — нащо, мовляв, таке марнотратство, — Господь сказав, що вона підготувала Його тіло до погребіння. І ще Христос сказав: «де тільки буде проповідане Євангеліє по всьому світу, сказано буде в пам’ять її і про те, що вона зробила» (Мт. 26:13). Ми не знаємо, чи ходила Марія з ароматами до гробу Господнього. Але знаємо, що, слухаючи Євангеліє, чинимо, як Марія, що «вибрала найкращу частку, яка не відбереться від неї» (Лк. 10:42).
Марта
Сестра Лазаря й Марії. Про неї відомо тільки те, що вона піклувалася про частування для Божественного Гостя, Якого з любов’ю приймала в своєму домі. Вона дуже переживала, що не встигне все приготувати, і звернулася до Христа з проханням відпустити Марію допомогти. Господь похвалив Марфу за щире служіння, але наголосив, що сестра її Марія вчинила краще, слухаючи Слово Боже… Точно невідомо, чи ходила Марфа до гробу Спасителя. Але, цілком можливо, вона і тут послужила Йому серед «інших», не названих в Євангелії по імені.
Марія Магдалина
Найвідоміша з мироносиць. Походила вона з галилейського міста Магдали. Марія страждала від хвороби, а Ісус Христос зцілив її, вигнавши з неї сім злих духів. Жінка з вдячним серцем — Марія Магдалина — після цього не лишала свого Спасителя. Вона скрізь супроводжувала Його, з любов’ю служила Йому. Вона стояла з Богородицею біля хреста, оплакуючи Господа. Вона спостерігала, куди клали Тіло Господа Йосиф Аримафейський та Никодим. Вона так тужила, що раніше за всіх — ще вночі — прийшла до гробу. Магдалина перша побачила воскреслого Христа і повідомила про це апостолам.
Християни святкують день жінок-мироносиць тому що: “Не тільки пахуче миро несли вони до гробу Спасителя. Вони несли свою велику віру, непохитну вірність, співчуття, милосердя і любов. Не зникли у світі ні вірність, ні любов. Вони – як і турбота, самовідданість, милосердя, доброта, – завжди пов’язані з образом жінки”.
У ці дні, коли світ з тривогою читає щоденну статистику людських втрат від пандемії коронавірусної інфекції, ми, українці, згадуватимемо про кількість померлих, опромінених, евакуйованих, постраждалих від трагедії, яка стала не тільки українською, – Чорнобильської катастрофи.
26 квітня 1986 року під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. В атмосферу Землі вирвалась хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду.
Ось тільки окремі цифри наслідків аварії на ЧАЕС.
Сумарна активність радіоізотопів, викинутих у повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30-40 разів більшою, ніж у Хіросімі.
2 дні світ нічого не знав про вибух.
30 співробітників АЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом кількох місяців з моменту аварії.
500 тисяч людей померли від радіації, за оцінками незалежних експертів.
8,5 мільйонів жителів України, Білорусі, Росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення.
90 784 особи було евакуйовано з 81-го населеного пункту України до кінця літа 1986 року.
Понад 600 тисяч осіб стали ліквідаторами аварії – боролися з вогнем і розчищали завали.
2293 українських міст і селищ із населенням приблизно 2,6 мільйона людей забруднено радіоактивними нуклідами.
200 тисяч квадратних кілометрів – на таку територію поширилася дія радіації.
10 днів – з 26 квітня до 6 травня – тривав викид активності із пошкодженого реактора на рівні десятків мільйонів Кюрі на добу, після чого знизився у тисячі разів. Фахівці називають цей період активною стадією аварії.
11 тонн ядерного палива було викинуто в атмосферу внаслідок аварії на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС.
400 видів тварин, птахів і риб, 1200 видів флори продовжують існувати в «зоні відчуження», де через істотне та катастрофічне забруднення повітря, ґрунтів і вод заборонено проживати людям.
За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю Білорусі припало близько 60% шкідливих викидів. Від радіаційного забруднення сильно постраждала також і Росія. Потужний циклон переніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше – Німеччини, Нідерландів, Бельгії.
Понад 30 років минуло з моменту аварії на Чорнобильській АЕС, але її наслідки залишаються предметом обговорення світової наукової спільноти. За визначенням UNSCEAR і ВООЗ, Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня. Історики ж наголошують на політичній відповідальності комуністичного режиму, який заради ідеологічних інтересів поставив під загрозу життя і здоров’я мільйонів громадян. Через недосконалість конструкції, порушення технології будівництва, використання неякісних будівельних матеріалів, численні міні-катастрофи подібна техногенна катастрофа в СРСР не могла не статися.
Злочинні дії влади щодо приховування інформації з одного боку поглибили непоправні негативні наслідки аварії, а з іншого – спричинили активізацію національно-демократичного руху, що в кінцевому підсумку привело до розпаду СРСР.
Артос (з грецької Áρτος — «квасний хліб») — особливий освячений хліб, спільний для усіх членів церкви, інакше — «просфора всеціла». Освячується артос особливою молитвою, окропленням святою водою й кадінням у перший день Святого Великодня на Літургії після заамвонної молитви. Після освячення артос кладуть на аналой, який під час богослужінь стоїть біля іконостасу перед іконою Христа, в проміжках між службами аналой з артосом встановлюють у царських вратах. Згідно парафіяльній практиці під час щоденного хресного ходу артос обносять навколо храму і поміщають на колишнє місце. У Світлу суботу, після читання молитви, у ній, зокрема, є такі слова: «Господи Ісусе Христе, Боже наш, Хлібе ангельський, Хлібе життя вічного, що з Неба зійшов і наситив нас у пресвітлі ці дні духовною поживою Твоїх Божественних благодіянь заради спасенного Воскресіння Твого!.. Як благословив Ти п’ять хлібів у пустелі, так і тепер благослови хліб цей, щоб усі, хто споживатиме його, сподобилися від Тебе тілесного й духовного благословення і здоров’я…», і наприкінці Літургії при цілуванні Хреста роздається народові як святиня. Частки артоса, отримані в храмі, благоговійно зберігаються віруючими протягом року. З артосом поєднане і прадавнє церковне передання, яке стверджує, що апостоли залишали за столом частину хліба — долю Пречистої Матері Господа на спомин постійного спілкування з Нею і після трапези благоговійно ділили цю частину між собою. В монастирях на сьогоднішній день цей звичай носить назву Чин Панагії, тобто спомин про Всесвятійшу Матір Божу. Наслідувати апостолів, перші пастирі Церкви постановили на свято Воскресіння Христового, вони вирішили класти в храмі хліб, ніби як видиму подобу того, що Спаситель, який постраждав за нас зробився для нас істинним хлібом життя. Богородична просфора – панагія, що стоїть на чернечому столі під час трапези, символізує присутність Божої Матері за трапезою, так само і артос зображає присутність за трапезою найрадісніших днів року Самого Воскреслого Христа. Артос, також, можна уподібнити старозавітним опріснокам, які древній Ізраїль, звільнений від Єгипетського рабства, споживав у дні пасхальної седмиці (Вих. 12, 15-20). Святий Кирил, єпископ Турівський, який жив в XII столітті, говорить: «Як євреї із Єгипту по пустині несли, на своїх головах опрісноки (Вих. 12, 34), доки не перейшли Червоного моря, і тоді, посвятивши хліб Богу, розділили його між всіма, і всі, хто їв були здорові і страшні для ворогів, так і ми, спасенні Воскреслим Владикою від рабства уявному фараону-дияволу, виносимо з дня Воскресіння Христового священний хліб — артос на протязі цілого тижня і, на кінець, посвятивши цей хліб Богу, споживаємо від нього і зберігаємо його на здоров’я тілам і душам нашим». Зі слів молитви на освячення артоса ми дізнаємось про його нинішнє призначення та необхідність вживати цю особливу їжу: «Споглянь на хліб цей, і благослови, і освяти його… А нас, що приносимо його, й цілуємо та споживаємо, учасниками Твого небесного благословення сотвори, і всяку хворість, і недуги від нас Твоєю силою віджени, здоров’я всім подаючи». Отож, артос можна й треба з побожністю зберігати, споживати протягом року за різних життєвих потреб і обставин, згадуючи про невидиму присутність Христа, і твердо вірити, що Він через цей святий хліб зціляє недуги душі й тіла. В Україні поширений звичай не споживати артос повністю в цей день коли його роздають, а зберігати його вдома як духовні ліки від хвороб і недуг для вживання при хворобі. Джерело: kpba.edu.ua
Боголюбивим пастирям і всім вірним Коломийської Єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)
Дорогі браття і сестри! Христос Воскрес! Зовсім недавно ми вирушили з вами у подорож під назвою
– Великий піст, перебуваючи на Кораблі, який є Церквою Христовою. Цього року морська стихія зовсім непривітна до подорожуючих.
З самого початку мандрівки життєве море було неспокійним – досі Україна потерпає від війни, досі земля українська окроплюється кров’ю наших воїнів та мирного населення на Сході. Але під час цієї подорожі море не тільки не заспокоїлося, навпаки, ми побачили морську стихію у всій її люті. До спокус і випробовувань духовного порядку, з якими зустрічається віруюча душа в часі посту, додалися спокуси світу цього, пов’язані зі злом всесвітнього масштабу – епідемією.
Церква Христова – Корабель нашого спасіння долав хвилю за хвилею. Першою хвилею став страх. Людство вкотре переконалося, що якого б рівня розвитку не досягла цивілізація, вона ніколи не зможе здобути абсолютного комфорту і захищеності. Вперше слово «страх» у Біблії ми зустрічаємо у книзі Буття, коли мова іде про порушення нашими прародичами заповіді Божої. Каже Адам до Господа: «Почув я голос Твій у раю, і злякався» (Бут. 3:10). Страх народжується через відчуття провини перед Богом, від утечі від Нього. Людство, яке втікає від Бога, приречене відчувати страх. Страх – це відсутність любові: «У любовi немає страху, бо довершена любов проганяє страх» (1 Ів. 4:18), – говорить Іван Богослов у своєму посланні. А апостол Павло каже: «Бог не дав нам духа страху, але сили, любові й розсудливості» (2 Тим. 1:7).
Другою могутньою хвилею, яка кинула виклик міцності Корабля, став людський егоїзм. Люди почали шукати порятунку в фізичному та матеріальному, покладаючи надію на власні здобутки. Разом з тілесною самоізоляцією почалася духовна ізоляція. Хоча Господь закликає: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мт. 11:28).
Але найстрашнішою, найнебезпечнішою загрозою для Корабля і мандруючих стали невидимі сили стихії. Сильний вітер, високі хвилі лякають тільки зір, та Корабель легко долає їх, залишаючись неушкодженим. Однак справжньою загрозою стало зло невидиме – скелі, сховані під водою. Вони не лякають погляд, але знищують Корабель. І цією скелею, невидимим злом, стала зневіра. Дуже часто вороги Церкви намагаються звести християнство у сферу філософської концепції, не розуміючи, що християнство є самим життям. Воскресіння – це не просто свято, пов’язане з ритуалом посвячення пасхальних кошиків; це життєстверджуюча істина, яка надає змісту людському життю. Відвідувати Церкву, Дім Божий, – це не відвідувати театр, тільки заради дійства. Сам світ постав заради Церкви. Лише в Церкві можливе спасіння людської душі.
Керманичем Церкви – Корабля спасіння є Христос. У Ньому наша віра і надія і утвердження. «Я певний, – говорить Апостол Павло, що нi смерть, нi життя, нi ангели, нi початки, нi сили, нi теперiшнє, нi майбутнє, нi висота, нi глибина, анi iнше яке створiння не зможе вiдлучити нас вiд любові Божої, що в Христi Iсусi, Господi нашому» (Рим. 8:38-39). Тому, довірившись Христовій любові, ми неушкоджені прибули до тихої пристані – Його Святого Воскресіння. І яке велике чудо відбулося з нами під час мандрівки: ми вирушили з земної пристані, а повернулися до пристані духовної!
Григорій Богослов, розмірковуючи про людину, у захопленні вигукує: «Якою ж неймовірною є нова таємниця щодо мене! Я немічний і водночас великий, принижений і прославлений, смертний і безсмертний, водночас і земний і небесний! У мені є спільність з земним світом, є і спільність з Богом; я – плоть і я – дух! З Христом мені потрібно померти і з Христом воскреснути, стати наслідником Христа, стати сином Божим, стати Богом!» Дивуймося і радіймо разом з тайнознавцем Божественних істин! Хай спаде пелена нерозуміння про себе з наших очей, розуму і душі. Залишмо пелени в Гробі після Воскресіння! Хай все матеріальне буде пронизане сьогодні духовним!
Наша віра у Воскресіння Христа, у наше власне воскресіння, дароване Спасителем, безсмертя у майбутньому – це блага надія, окрилена любов’ю Божою і нашою любов’ю до Нього. Це відчуття триєдності – віри, надії, любові. Віру можливо похитнути, у надію внести сумнів або зовсім убити. Лише єдина християнська любов непереможна, вона утверджує людину у вірі, долає сумніви у надії і воскрешає її.
Ми завжди приписуємо найбільші християнські чесноти: віру, надію і любов людині. Хоча Сам Бог по відношенню до кожного з нас виявляє їх. Він вірить у нас, надіється і Він всіх нас Любить.
Як ніжно і трепетно через мову біблійної алегорії Господь говорить про Свою любов до нас! Його любов покриває нас, як пташенят – крила птиці: «Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила…» (Мт. 23:37). Його любов перевершує найсильнішу, найнезбагненнішу і найправдивішу любов, яка тільки існує на землі, – материнську любов: «Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї? Але якби і вона забула, то Я не забуду тебе» (Іс. 49:15). Божа любов виявляється в обіймах і поцілунку Батька, який зустрічає свого блудного сина: «І коли він був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його» (Лк. 15:20). Його любов – це погляд Спасителя на Хресті, коли, терплячи страшні муки, Він промовляє: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23:34). Все пронизане у цьому світі Любов’ю. Все і є Любов. Все у світі духовному зіткане з любові, а прихід у світ Спасителя, Його страждання, смерть і Воскресіння є найбільшим доказом Божої любові до нас. І випробовування, які ми сьогодні всі переживаємо, будуть подолані Божественною любов’ю.
А коли морська стихія заспокоїться, вона стає немовби дзеркалом, і якщо ми схилимось, щоб поглянути на її гладь, то побачимо своє чітке відображення. І разом з нами у цьому відображенні відкриється вся краса Небес!
Нехай Благодать Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, Його всеохоплююча Любов завжди перебувають з усіма вами. Амінь.
15 квітня 2020 року, у Велику середу, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, на запрошення керівництва Телерадіокомпанії НТК, привітав мешканців Прикарпаття із Воскресінням Христовим.
Після запису вітання Керуючий Коломийською Єпархією також привітав Головного редактора Тамару Михайлівну Приходько та працівників Tелеканалу НТК і Радіостудії “Сяйво” з Пасхою Христовою.
Преосвященного Владику супроводжували: економ Коломийської Єпархії, прот. Роман Лазарук та керівник прес-служби Коломийської Єпархії прот. Віталій Козак.
Сьогодні, в цей великий і святий день, ми залишаємо злобу і ненависть юдеїв і, неначе, входимо в Сионську горницю, де Христос звершив Тайну вечерю. Тут за вечерею Спаситель встановив найбільше і найважливіше для нашого спасіння таїнство Євхаристію.
Останній час Старого Завіту минав, і належало почати Новий, але не жертовним ягням від стада, а Своїм тілом і кров’ю. На вечері Христос бере хліб, благословляє його, переломлює на частини за кількістю учеників і дає його їм. «І коли вони їли, – говорить святий євангелист Матфей, Ісус узяв хліб і, віддавши хвалу Отцю Своєму Небесному, благословивши, переламав, і, роздаючи ученикам, сказав: прийміть, споживайте, це є Тіло Моє» (Мф. 26: 26), що за вас віддається; це чиніть на спомин про Мене» (Лк. 22: 19).
Потім Господь взяв чашу з вином і, воздавши хвалу, подав їм (ученикам), і сказав: «Пийте з неї всі, бо це є кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26: 27 – 28). І в цей час, за словом Його, хліб став істинним Тілом Господа і Спаса нашого, а вино – Кров’ю Його. Причастивши Своїх учеників і апостолів, Господь наказує їм звершувати це святе Таїнство на спомин про Нього (Лк. 22: 19), для прощення гріхів.
Святитель Іоан Золотоуст говорить: «Господь віддає хвалу, навчаючи нас, як потрібно звершувати це таїнство, показуючи, що Він добровільно іде на страждання, з подякою, і пробуджує в нас благі надії». Саме тому слово «Євхаристія» перекладається як «подяка». Господь дає нам Своє Тіло не для одноразового чи випадкового споживання, а як ліки. За словом Його: «Хліб же, який Я дам, є плоть Моя» (Ін. 6: 51), цим самим наказуючи, щоб ми часто приступали до священної трапези. Більше того, Господь говорить: «Якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6: 53 – 54).
Так було встановлено величне Таїнство і звершена перша Божественна Літургія, яку потім звершували святі апостоли, передавши це право в подальшому єпископам і священикам. На кожній Літургії Сам Ісус Христос Спаситель є і Первосвящеником, і Жертвою, як сказано в Літургії святителя Іоана Золотоустого: «Бо Ти єси Той, що приносиш жертву, і принесений, що приймаєш і роздаєшся». А за Його всемогутнім словом і дією Духа Святого, простий хліб і вино перетворюються в істинне Тіло і Кров Спасителя і подаються вірним.
Ми повинні вірити всім серцем в те, що, причащаючись Тіла і Крові Христових під виглядом хліба і вина, дійсно споживаємо Плоть Христову і п’ємо Його Кров. І нехай ніхто не сумнівається, бачачи, що хліб залишається хлібом, а вино залишається вином, зберігаючи свій смак і запах. Нехай не сумнівається ніхто в тому, що це не просте вино і не простий хліб, а справжнє Тіло і Кров Христові. «Ту ж саму пренепорочну Плоть, – навчає преподобний Симеон Новий Богослов, – яку прийняв Господь від Пречистої Марії Богородиці, народившись від Неї, подає нам Таїнство, і, споживаючи її, ми маємо в собі втіленого Бога і Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого і Сина Діви. Вселяючись у нас, Він не пізнається тілесно, як плід лона, але безтілесно з’єднується з нашим єством невимовно, обожуючи нас, і ми стаємо співтілесними Йому, будучи плоттю від Плоті Його і від костей Його».
Ось яке велике, недосяжне і спасительне Таїнство дав нам Господь на землі, до якого ми повинні приступати благоговійно і бережно, як до великої святині. Святитель Василій Великий говорить:«Хто приступає до причастя Тіла і Крові Христових, не розуміючи наміру, не отримує і користі, а хто причащається недостойно – осуджується». Таким чином, приступати до причастя формально призводить до осуду, адже ціль даного таїнства – єднання з Христом: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому» (Ін. 6: 56), – говорить Господь. Окрім того, воно слугує жертвою очищення і умилостивленняv за наші гріхи, – і не тільки за наші, але і за гріхи всього світу, та подячною жертвою за все, що ми отримуємо від Бога. Насамкінець, воно слугує для нас запорукою безсмертя і вічного життя: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6: 53 – 54).
Перш, ніж приступити до священної трапези, Спаситель вмиває ученикам ноги, показуючи, що без омиття – духовного очищення – бути Його послідовником та спільником неможливо. «Тому той, хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крові Господньої» (1 Кор. 12: 27), – говорить святий апостол Павло. Тому для достойного і спасительного прийняття животворчих тайн потрібно очиститися, щиро визнавши перед Господом свої гріхи. Приступаючи до Господа в таїнстві Євхаристії необхідна пильність душі, бо диявол зі всією пекельною силою і злобою повстає проти, намагаючись відвернути людину від прийняття Бога. Не даремно святі отці говорять, що диявол ніколи так не боїться людину, як після причастя святих Таїн Христових. Преподобний Іоан Касіан говорить: «Ми не повинні уникати причастя Господнього через усвідомлення того, що ми грішні, а зі спрагою поспішати до нього, відчуваючи недостойність прийняття такої благодаті».
Дорогі браття і сестри! Господь, турбуючись про спасіння роду людського, встановив таїнство Євхаристії. Ми до кінця не усвідомлюємо його важливості, адже жодне із інших таїнств не єднає нас з Богом настільки, як Причастя.
Потрібно пам’ятати, що достойне причастя Святих Животворчих Тайн можливе для благочестивих, для тих, хто приносить щире покаяння. Святитель Іоан Золотоуст, говорить: «Кого нам похвалити? Тих, хто причащається один раз, чи тих, хто часто, чи тих, хто рідко? Ні тих, ні інших, але тих, хто причащається з чистим серцем, совістю і достойним життям».
Приступаймо ж до трапези Господньої зі смиренням та благоговінням, взиваючи: «Нехай не на суд і не в осуд буде мені причастя Святих Твоїх Таїн, Господи, а на зцілення душі і тіла». Амінь.
Патріарх Мстислав – у миру Степан Скрипник (10 квітня 1898 р. – 11 червня 1993 р.); народився у м. Полтаві; рідний племінник Симона Петлюри. Під час Першої світової війни навчався у козачій офіцерській школі. Брав участь у національно-державних змаганнях 1917-1921 рр., служив старшиною для особливих доручень Головного отамана С. Петлюри. На початку 20-х рр. потрапив до табору інтернованих вояків у Каліші (Польща). Згодом став діячем українського громадського і кооперативного руху на Волині; 1930 р. обраний послом до Польського сейму.
Активно займався мирянською діяльністю; належав до єпархіальних рад. У 1940 р. обраний заступником голови Холмської єпархіальної ради. У квітні-травні 1942 р. прийняв священиче свячення, чернечий постриг та архиєрейське свячення із заміщенням посади єпископа Переяславського УАПЦ. Був ув’язнений за німецької окупації і півроку відсидів у тюрмах Чернігова та Прилук.
1944 р. емігрував до Варшави, а потім далі на Захід; очолював українські православні єпархії в Гессені і Вюртенберзі. 1947 р. виїхав до Канади і був обраний первоєрархом Української Греко-Православної Церкви як єпископ Вінніпезький і всієї Канади. 1949 р. очолив УПЦ у США; добився об’єднання з єпархією владики Йоанна Теодоровича (Собор 1949 р. в Нью-Йорку), який став митрополитом УПЦ в США, а єпископ Мстислав – його заступником і головою Консисторії.
Владика Мстислав розгорнув у США широку церковну діяльність; у Саут Бавнд-Бруку (штат Нью-Джерсі) було збудовано український православний центр із друкарнею, бібліотекою і семінарією.
У 1965 р. очолив УАПЦ в діаспорі. У 1963 і 1971 рр. зустрічався з Константинопольським Патріархом, ознайомив його з життям УАПЦ і ставив питання про канонічне визнання її і повернення Українській Церкві прав, якими вона користувалася до 1686 р., коли Київська митрополія незаконно перейшла з-під юрисдикції Константинопольського патріархату в Московський.
1990 р. повертається в Україну, де обраний першим Патріархом Київським і всієї України УАПЦ; інтронізований 6 листопада 1990 р.
Після створення 1992 р. УПЦ КП, проголошений без його відома її Предстоятелем з титулом Патріарха. Незабаром відмовився визнавати об’єднання УАПЦ і УПЦ в УПЦ КП.
Помер у м. Грісбі (Канада); похований у Бавнд-Бруку (США).
