13 червня 2020 року, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, із Архіпастирським візитом відвідав Храм Благовіщення Пресвятої Богородиці села Підгайчики, Коломийського благочиння, де, у співслужінні духовенства, очолив Парастас за у Бозі спочилим схиархімандритом Піменом (Мензатюком) в 40-й день від його упокоєння та благословив презентацію книги проповідей “Чертог Твій бачу, Спасе мій, прикрашений” авторства отця Пімена (Мензатюка).
На початку було відслужена Божественна Літургія, яку з благословення Преосвященного Єпископа Коломийського і Косівського Юліана, очолив благочинний Коломийського благочиння, настоятель Храму Благовіщення Пресвятої Богородиці села Підгайчики та Храму Різдва Пресвятої Богородиці села Малий Ключів митр. прот. Михайло Сметанюк у співслужінні духовенства.
Опісля у притворі Храму відбулася зустріч Правлячого Архієрея, під час якої митр. прот. Михайло Сметанюк запросив Його Преосвященство помолитись за спокій душі спочилого схиархімандрита Пімена та благословити презентацію його книги.
Далі Преосвященний Владика Юліан, на церковному подвір’ї, біля могили схиархімандрита Пімена, звершив Панахиду.
Архіпастирю за богослужінням співслужили: секретар Єпархіального Управління митр. прот. Юрій Бровчук; благочинний Коломийського благочиння митр. прот. Михайло Сметанюк; архімандрит Феогност (Бодоряк) (Івано-Франківсько-Галицька Єпархія); митр. прот. Іван Кузьмин; митр. прот. Петро Фурик; митр. прот. Микола Кравчук; митр. прот. Василь П’ятничук; митр. прот. Андрій Григорчук; митр. прот. Микола Лагодич (Чернівецько-Хотинська Єпархія); прот. Василь Лазарович; прот. Іван Михайленко; прот. Юрій Гушул; прот. Василь Ткачук; ієрей Анатолій Момот; ієрей Іван Венгрин та диякон Антон Трачук.
Після заупокійного богослужіння, у Храмі відбулась урочиста презентація книги проповідей “Чертог Твій бачу, Спасе мій, прикрашений”.
Спочатку благословити захід запросили Преосвященного Владику Юліана, який, характеризуючи видання проповідей отця схиархімандрита Пімена, зазначив, що за життя спочилий багато потрудився для розбудови Церкви Христової. Крім багатьох талантів, якими обдарував його Всещедрий Господь, по-особливому він просяяв талантом проповідництва. Слова його проповідей назавжди закарбовувались на скрижалях людського серця, заставляючи їх змінюватись та прагнути осягнути Царство Боже. Також Архіпастир подякував матері спочилого схиархімандрита Пімена пані Ользі та духовному наставнику – митр. прот. Михайлу Сметанюку.
Далі для присутніх на презентації були представлені виступи церковних хорів Храму Благовіщення Пресвятої Богородиці села Підгайчики та Храму Різдва Пресвятої Богородиці села Малий Ключів.
Також слово мав благочинний Коломийського благочиння митр. прот. Михайло Сметанюк, який подякував усім, хто долучився до появи даного видання проповідей.
На завершення презентації Керуючий Коломийською Єпархією вручив кожному присутньому примірник книги.
10 червня 2020 року, в місті Городенка, відбулось освячення нового блоку сучасного елеватора ПП «Агрофірми «Вільхівці», яка цього року святкує своє 20-ліття.
На запрошення Керівника установи – Приймака Івана Васильовича, у святковому заході взяв участь Керуючий Коломийською Єпархією, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан.
Святкове дійство розпочалось урочистим виконанням Державного Гімну України.
Опісля зі вступним словом до присутніх звернувся Іван Васильович Приймак, який розповів про шлях становлення компанії та подякував усім за допомогу і підтримку. Після цього господар заходу запросив духовенство освятити новий блок підприємства та благословити працівників.
Чин освячення елеватора здійснив Преосвященний Владика Юліан разом із Єпископом Василієм (Івасюком) (УГКЦ) та вікарієм Івано-Франківської Єпархії, Єпископом Павлом.
Під час освячення їм співслужили: благочинний Городенківського благочиння, настоятель Храму Святих апостолів Петра і Павла міста Городенки митр. Прот. Богдан Мороз; настоятель Храму Святого Мученика Микити села Вільхівці митр. прот. Іван Бурак; настоятель Храму Архістратига Михаїла села Корнів прот. Василь Барчинський та ієрей Іван Венгрин.
Після відпусту Владика Юліан звернувся до присутніх зі словом, в якому привітав Івана Васильовича із Днем Народження, подякував за постійну підтримку і жертовність на благо Церкви й українського народу та подарував список ікони Святителя Василія Великого, що знаходиться в Кафедральному Соборі Преображення Господнього міста Коломиї.
Також до присутніх зі сцени звернулись: Голова Івано-Франківської ОДА Віталій Федорів, заступник голови Івано-Франківської облдержадміністрації Марія Савка та представники районної і місцевої влади.
Святкові урочистості продовжилися нагородженням працівників підприємства грамотами та відзнаками Івано-Франківської ОДА.
8 червня 2020 року, в день вшанування Третьої Особи Пресвятої Трійці – Святого Духа , у храмі Святої Трійці с. Молодилів, Отинійського благочиння, була відслужена урочиста Божественна Літургія та Чин Малого освячення води.
Урочисте богослужіння очолив благочинний Отинійського благочиння, настоятель Храму Вознесіння Господнього села Скопівка, Храму Успіння Пресвятої Богородиці села Лісний Хлібичин та Храму Святителя Миколая Чудотворця села Голосків митр. прот. Володимир Липко.
За Божественною Літургією йому співслужили: благочинний Тисменицького благочиння митр. прот. Василь Качур (Івано-Франківсько-Галицька Єпархія); настоятель Храму Покрови Пресвятої Богородиці села Грабич та Храму Святого Великомученика Юрія Переможця села Баб’янка митр. прот. Іван Мельник; настоятель Храму Святої Тройці села Молодилів митр. прот. Богдан Гайдейчук; ієрей Іван Венгрин.
Після прочитання Євангелія проповідь виголосив митр. прот. Іван Мельник
В кінці Літургії з повчальним словом до присутніх звернувся благочинний Отинійського благочиння митр. прот. Володимир Липко, в якому пояснив особливе значення та дію Духа Святого в житті Церкви та кожного християнина.
На завершення, духовенством було відслужено Чин Малого освячення води, а вірних окроплено освяченою водою.
Чого баришся, душе моя? Оспівай і славу Духа; не відокремлюй у слові Того, Хто не виключений за єством. Із трепетом шануємо великого Духа: Він мій Бог, Ним пізнав я Бога, Він Сам є Бог і мене в тому житті творить богом. Він всемогутній; Він роздавач дарів, предмет пісень чистого лику небесних і земних; Він Життєподатель, сидить на звеличеному престолі, походить від Отця. Він Божа сила, Самоволодар. Він не Син (тому що єдиний є благий Син єдиного Всеблагого), але Він і не поза невидимим Божеством, а рівночесний.
Хто ж хоче Божество небесного Духа знайти на сторінках богонатхненного закону, той побачить багато чистих і разом змичних стежок, якщо тільки побажає побачити, якщо хоч трохи серцем залучив чистого Духа й розум у нього гострозорий. А якщо хто зажадає відкритих слів найласкавішого Божества, то нехай знає, що нерозсудлива його вимога. Бо доки більшій частині смертних не було явлене Божество Христове, не належало накладати неймовірного тягаря на серця, які до крайності немічні. Не для початківців благовчасне досконаліше слово. Хто показуватиме слабким очам повний блиск вогню або насичуватиме їх непомірним світлом? Краще поступово привчати їх до яскравого блиску, щоб не пошкодити й самих джерел солодкого світла. Так і слово, відкривши раніше повне Божество Господа-Отця, 25. почало опромінювати світлом велику славу Христову, що являється небагатьом розумним із людей, а потім, ясніше відкривши Божество Сина, осяяло нам і Божество світлосяйного Духа. І для тих воно проливало мале світло, більшу ж частину надало нам, яким потім рясно і у вогненних язиках був розділений Дух, Який показав явні ознаки Свого Божества, коли Спаситель вознісся від землі. Знаю ж, що Бог є вогонь для злих і світло для добрих.
Так довів я тобі Божество Духа. Якщо ж ти дивуєшся, частково чуючи про Сина і не Сина єдиного Божества, а частково переконаний протилежними, легкоспотворюваними місцями Писання, то й тут Сам Бог спуститься і подасть мені слово.
Від одного первозданного2 походить дружина і Сиф, і половина і народження подружнє за законами шлюбу, і ненароджена й народжений, хоча той і та рівною мірою були людьми. Пам’ятаючи це, і ти не принижуй Божества, не віддавай перевагу Одному, принижуючи Іншого. Одне є єство невимірне, нестворене, безлітне, благе, свобідне і рівночесне. Єдиний є Бог у трьох Осяяннях, керуючий світом. Ними і я надихаюся до нового життя, коли, погрібаючи смерть у купелі, повертаюся до світла. Бо Троїчне Божество дарувало мені силу засяяти світлоносним. Ні, не обману тебе, любителю очищення. Якби я, обмитий Божеством, почав розсікати світле Божество, то краще б… але боюся докінчити недобре слово. Я входив у купіль з надією сподобитися Божого дару. Якщо всього мене очистив Бог, то весь Він для мене достошанований. Але нерівний Божий дар нехай одержить той злочестивий смертний, який сам розсікає своє Божество!
55. Якщо в Божому слові і від богоносних мужів чуєш або про Сина, або про благого Духа, нібито Вони мають друге місце після Бога Отця, то раджу тобі тут, у словах глибокої мудрості, знаходити той сенс, що вона не Божество розсікає, але сходить до єдиного безначального кореня, щоб ти бачив єдність держави, а не різницю достошанованості.
З Одиниці Тройця, і із Тройці знову Одиниця. Тут не те ж, що джерельна жила, джерело і велика ріка, і водночас єдиний потік, що у трьох видах тече по землі; не те ж, яке свічка з палаючого багаття, що знову в нього вкладається; не те ж, що слово, яке виходить із розуму і в ньому перебуває; не те ж, що відблиск хвилюючих і освітлених сонцем вод, що миготить на стіні, що ні на мить не зупиняється, але раніше наближення віддаляється і раніше віддалення наближається; не те ж — бо єство Боже не є що-небудь непостійне, або текуче, або таким, що знову зливається; навпаки, Богові властива незмінність.
А ти, мудруючи так, принось у серці чисту жертву. У трьох Світлах одне єство нерухливе. Тройця не в різній мірі шанована, оскільки єство не розсікається. У Божестві Одиниця, але тричисленні Ті, Яким належить Божество. Кожний є єдиний Бог, якщо називаєш одного. І знову, єдиний Бог безначальний, з Якого багатство Божества, коли слово згадує про Трьох. У першому випадку проповідується смертним шанування Трьох Світил, у другому славимо пресвітлу єдинодержавність і не захоплюємося багатоначальним собором богів. Бо, на мою думку, багатоначальність є те ж, що й повне безвладдя, яке є у взаємній боротьбі. А боротьба припускає розбрат, а розбрат швидко веде до руйнування. Тож багатоначальність нехай буде в мене якнайдалі від Божества!
85. Трьома богами можна було б назвати тих, яких розділяли б між собою час, або думка, або держава, або волевиявлення, — так що кожний ніколи б не був тотожний з іншими, але завжди перебував з ними в боротьбі. Але в моїй Тройці одна сила, одна думка, одна слава, одна держава; а через це не порушується й одиничність, якій велика слава в єдиній гармонії Божества.
Це тільки світло, яке в мені, відкрило Троїчне сяйво через краї завіси всередині Божого храму, за якими приховано царствене єство Боже. А якщо щось більше відкрито ангельським ликам, то ще набагато більше відоме Самій Тройці.
5 червня 2020 року, залі прес-центру Коломийської Єпархії, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, привітав журналістів із професійним святом, яке в Україні традиційно святкується 6 червня та нагородив їх високими церковними нагородами.
Після спільної молитви Архієрей звернувся до присутніх зі вступним словом, в якому привітав присутніх журналістів із професійним святом, наголосивши на важливості їхньої праці та подякував за просвітницьку діяльність, формування моральної суспільної думки й висвітлення позиції Церкви.
Далі, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, Керуючий Коломийською Єпархією нагородив Медалями Архістратига Михаїла: керівника інформаційно-видавничого відділу Єпархії, настоятеля Храму Успіння Пресвятої Богородиці села Старий Гвіздець прот. Віталія Козака та заступника керівника цього відділу, настоятеля Храму Успіння Пресвятої Богородиці села Молодятин прот. Юрія Гушула.
Також Благословенними Митрополичими Грамотами Його Преосвященство нагородив Головного редактора Телерадіокомпанії “НТК” Тамару Михайлівну Приходько та Головного редактора газети “Вільний голос” Валентину Миколаївну Близнюк.
Опісля відбулось нагородження переможців спільного проекту Коломийської Єпархії та Телерадіокомпанії “НТК” на вміння працювати в інформаційному просторі в умовах сьогодення.
Найкраще із завданням впорались такі священнослужителі Коломийської Єпархії: благочинний Отинійського благочиння, настоятель Храму Вознесіння Господнього села Скопівка, Храму Успіння Пресвятої Богородиці села Лісний Хлібичин та Храму Святителя Миколая Чудотворця села Голосків митр. прот. Володимир Липко; благочинний Коломийського міського благочиння, настоятель Храму Воскресіння Христового села Жукотин митр. прот. Василь Мізюк; настоятель Храму Святої Тройці села Молодилів митр. прот. Богдан Гайдейчук; настоятель Храму Перенесення мощей Святителя Миколая Чудотворця села Лісна Слобідка прот. Володимир Лучак та ієрей Іван Венгрин. Вони отримали Подяки Телеканалу “НТК” з рук його головного редактора – Тамари Михайлівни Приходько, а від Преосвященного Владики Юліана – пам’ятні подарунки.
По-особливому Єпископ Юліан привітав зі святом та подякував за плідну працю працівникам інформаційного відділу Коломийської Єпархії та редакційній колегії газети “Коломийський вісник”: заступнику головного редактора газети “Коломийський вісник” Ользі Петрівні Гаврилюк, прот. Василю Лазаровичу, ієрею Миколі Грицанюку, ієрею Анатолію Момоту та диякону Антону Трачуку.
Косівська лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини отримала новий медичний автомобіль
Допомагати людям – надзвичайно благородна справа. А професія медика – найгуманніша, адже вона покликана стояти на сторожі людського життя. Саме медики дарують здоров’я людям, рятують від найрізноманітніших хвороб. Сьогодні Косівська лікарська амбулаторії загальної практики сімейної медицини КНП «Косівська ЦРЛ» Косівської районної ради отримали новий медичний автомобіль марки «Renault Duster». Автомобіль придбано за кошти державного бюджету у рамках реалізації державної програми «Доступна медицина».
Чин благословення автомобіля звершив благочинний Косівського благочиння Коломийської єпархії ПЦУ митрофорний протоієрей Іван Близнюк у співслужінні протоієрея Ростислава Близнюка. Також священнослужителі поблагословили медперсонал на плідну працю заради здоров’я жителів району.
В урочистостях взяли участь голова райдержадміністрації Петро Іванишин, заступник голови райдержадміністрації Назарій Бойчук, начальник відділу з питань мобілізаційної, оборонної роботи, цивільного захисту та взаємодії з правоохоронними органами райдержадміністрації Володимир Зузяк, директор КНП «Косівська ЦРЛ» Косівської районної ради Дмитро Микитюк та працівники лікарні. За матеріалами : http://kosivrda.gov.ua/
Кабінет міністрів призначив головного лікаря Національної дитячої спеціалізованої лікарні МОЗ «Охматдит» Ірину Садовʼяк першою заступницею міністра охорони здоровʼя.
Ірина Садовʼяк очолює «Охматдит» з 2017 року. Тоді вона перемогла у відкритому конкурсі, серед семи допущених до участі претендентів її кандидатуру члени комісії підтримали одностайно. До цього вона 14 років очолювала Коломийську ЦРЛ.
3 червня (за новим стилем), свята Православна Церква вшановує Вишгородську (Володимирську) ікону Божої Матері. Цей безперечно духовний скарб давньоруської культури має підстави зватися Вишгородською іконою Божої Матері.
У статті автор окреслює головні причини непорозуміння щодо питання назви ікони Божої Матері. Вміле і дієве перекручування назви “Вишгородська – Володимирська”, дуже схоже з перекручуванням і маніпулюванням історією на користь тієї держави, якої, в часи перебування цієї святині поблизу Києва, просто не існувало. В ході написання статті автор використовував працю І. В. Діяка “Україна – Росія” [13].
Для кращого розуміння історії Вишгородської ікони Божої Матері звернімося до джерел, які докладно нам про неї розповідають. Дивовижна історія цієї ікони бере свій початок із Константинополя, столиці Візантійської імперії часів її розквіту. Церковна традиція відносить появу цієї ікони до І століття, вважаючи її автором апостола Луку, який був лікарем за своїм “фахом”. Серед тих, хто наважився відтворити образ Божої Матері – Діви Марії, він був єдиним свідком її земної подоби. Тому всі богородичні ікони (розповсюджені у православ’ї) та скульптурні зображення Діви Марії (у католицизмі) – це відтворення образу Богородиці, вперше засвідченого Лукою. Згідно передання Вишгородська ікона Божої Матері була написана апостолом і євангелистом Лукою на дошці від стола, за яким сидів за трапезою Спаситель з Пречистою Матір’ю і праведним Йосифом. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: “Віднині ублажатимуть Мене всі роди. Благодать Народженого від Мене й Моя нехай буде з цією іконою” [12].
Згідно з переданням, в 450 році, за імператора Феодосія молодшого, ікона була принесена з Єрусалима в Константинополь, а на початку XII століття з Константинополя привезена в Київ: патріарх Царгородський Лука Хризоверх надіслав її великому князю Юрію Володимировичу Довгорукому і вона була поставлена в Дівочому монастирі міста Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги. Київський князь Юрій Долгорукий спорудив для ікони храм. Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж Вишгород був центром паломництва, після того як у місті поховали перших київських святих Бориса й Гліба, підступно вбитих Святополком (Окаянним).
Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, містом інколи володіло кілька князів на рік, кожен з яких претендував на верховенство в династії Рюриковичів. 1155 року син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій, на прізвисько Боголюбський зруйнував частину Києва і викравши ікону, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. На жаль, ніколи вже ікона Вишгородської Богородиці не повернеться до нас, як і інші культурні цінності, котрі вивозилися з України нащадками цього князя.
Син Юрія Довгорукого – Андрій Боголюбський в 1155 році помістив ікону у збудованому ним відомому Успенському соборі міста Володимира. Відтоді ікона отримала ймення Володимирської. В 1395 році ікону вивезено до Москви. 1237 року монголо-татарське військо на чолі з Батиєм зруйнувало Суздаль, Володимир, Рязань і викрало золотий оклад (“ризу”) ікони Вишгородської Богородиці, оздоблений коштовним камінням. Ще через півтора століття військо хана Тохтамиша вдруге пограбувало цю ікону, знову викрадаючи дорогоцінний оклад. Врешті наприкінці XIII століття ікону переносять в Успенський собор Московського Кремля, але після 1395 року знову повертають у Володимир, де вона зберігається майже ціле століття.
Врешті 1480 року її назавжди переносять у Москву. 1930 року вона потрапляє до Державного історичного музею, а пізніше – у Третьяковську галерею, де перебуває і зараз під назвою “Богоматір Володимирська”. На її вшанування 1480 року було започатковане свято ікони Володимирської Богоматері, яке відзначається 6 липня. Ікона Вишгородської (Володимирської) Божої Матері, писана на липовій дошці,мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканними лишилися тільки обличчя святої Марії та маленького Ісуса, час написання яких, за оцінками фахівців, належить до кінця ХІ – початку ХІІ століття. [12].
Для кращого розуміння слів “перекручування” і “маніпулювання” назвою ікони “Вишгородська – Володимирська”, достатньо прочитати тропар до цієї ікони Божої Матері, який сьогодні співали у всіх храмах Московського патріархату, тропар, який знаходимо у місячній Мінеї видавництва Російської Православної Церкви: “Днесь светло красуется славнейший град Москва, яко зарю солнечную, восприемши, Владычице, чудотворную Твою икону, к нейже ныне мы притекающе и молящеся Тебе, взываем сыце: о пречудная Владычице Богородице! Молися из Тебе воплощенному Христу Богу нашему, да избавит град сей и вся грады и страны христианския невредимы от всех навет вражиих и спасет души наша, яко Милосерд” [6, с. 228 – 229].
Стихира перед 50-тим псалмом своїм політичним нахилом досить схожа з тропарем свята: “Готовися, всечестный граде Москва, на сретение Девы Богоматере: се бо грядет к тебе светлое великое солнце от врат затворенных. Тьма убо скорби твоея отгоняется, свет же твоего веселия исполняется, буря супротивных ветров уставляется, мужие и священницы в печалех сладкое утишение приемлют…” [6, с. 230].
Очевидно, що в цьому тропарі чи стихирі викладена доля доброзичливості і миролюбності російського народу, адже молячись до Пресвятої Богородиці, “русский” люд просить не лише для града Москви миру і захисту від нападів ворогів, але й взивають до Всехвальної “избавити” і “вся грады и страны христианския”. Нажаль, ми не можемо відшукати тієї «братньої» любові до інших міст і країн християнських, а тим паче до України, не те, що зараз, але й навіть в далекому середньовіччі, в часи процвітання Київської Русі і зародження іншої державності, яка в майбутньому носитиме різні назви: “Велике князівство Московське”, “Московія татарського періоду”, “Московія”, “Великоросія”, “Росія Петровська”, “Росія імператорська”, “Радянська Росія”.
В історії СРСР виникла теза, яку досі поділяє сучасна російська держава: “Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV – ХVII ст., до Російської імперії ХVIII – початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі” [2, с. 33]. Наприклад російський політик, голова фракції Компартії Росії у Державній думі, перший секретар ЦК Комуністичної партії Російської Федерації Г. А. Зюганов заявив, що “з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства. Російської імперії та Союзу РСР” [1, с. 50].
Найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи з метою “духовного пробудження та єднання слов’янського світу” патріарх Московський Олексій II був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на “переможному саміті” президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Московський патріарх при освяченні дзвона “Единение” сказав такі слова: “Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели… ” [9, с. 5]. Інші духовні особи конкретизують думки свого владики. “Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо. – Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі: “Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года” [7].
Отже, нова Київська Русь після “возз’єднання східнослов’янської цивілізації” вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть Церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії. Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М. Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба – князівського знаку Володимира Великого і його нащадків.
Продовжуючи “офіційну схему” історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв’язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею – справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.
З моменту виділення Володимиро-Суздалыцини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов’янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську “отчину”. В.Татищев у своєму зводі “История российская с самых древнейших времен” зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм “немалую ссуду”: “Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и “пределы яко многими тысячами людей наполняли” [4, с. 292].
Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов’янських територій: “Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: “Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил” [4, с. 291].
Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з’явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород… Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали “північним Києвом”. Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.
Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях: “Взяли Киев “копьем” и “на щит”, приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: “Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные [4, с. 320].
Додамо, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев’ять тижнів, і повернули назад: “Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои” [8, с. 526].
Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг. “В Южной Руси – писав М. Костомаров, – пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському – авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его… Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности” [5, с. 81].
Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальських нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишньою Київською державою. Тільки тепер ядром для об’єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-волинська земля з князем Романом. Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХII ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі.
До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини: “Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно” [3, с. 207].
Саме тоді він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари Константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя “Боголюбський”. Правильніше було б йому називатися “Богокрадським”.
М. Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський “основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь – Україну – авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным” [3, с. 207].
Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу: “…Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський – авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге” [3, с. 226].
Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов’янські народи.
Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Наслідком чого і було викрадення Андрієм Боголюбським ікони Божої Матері Вишгородської, пам’ять якої ми всі сьогодні згадуємо. Дуже шкода, що лише згадуємо, в той час, як вона і далі залишається на чужині.
Виявляючи свою “християнську любов” і “повагу” до національних українських святинь 1 жовтня 2012 року на прохання митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира (Сабодана) та з благословення Патріарха Московського Кирила (Гундяєва) було прийняте рішення, щоб викрадену Андрієм Боголюбським ікону Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернути в Україну, але як точну копію… 12 жовтня цього ж року відбулося освячення списку у Свято-Миколаївському храмі на Толмачах, що при Третьяковській галереї у Москві. До свята Покрови Пресвятої Богородиці ця копія була доставлена до Києво-Печерської лаври, після чого відбувся двотижневий хресний хід храмами Київської області [10].
Невже ця прадавня святиня не повернеться на своє справжнє місце? Хтозна…
У році Православна Церква тричі вшановує ікону Божої Матері “Вишгородська”: 3 червня за новим стилем – визволення ікони від Махмет-Гірея, 6 липня – визволення від Ахмета, 8 вересня – стрітення ікони в Москві і визволення від Тамерлана. Віримо, що рано чи пізно в церковному календарі з’явиться ще одне свято – повернення ікони Божої Матері до міста Вишгорода. В цьому нашому народу нехай допоможе Господь, за молитвами Пречистої Своєї Матері.
Список джерел і літератури 1.Зюганов Г. Россия – Родина моя: идеология государственного патриотизма. – М., 1996. 2.Історія СРСР. – К., 1986. 3.Карамзин Н. Предания веков. – М., 1988. 4.Ключевский В. Сочинения в 9 томах. – М., 1987. – Т. 1. 5.Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К.,1989. 6.Минея Годичная (12 томов). Издательство Московской патриархии Русской Православной Церкви. – М., 2011. – Июнь. Часть 2. – 614 с. 7.Россия станет новой Русью // Русь державная.–1998. – № 6 (50). 8.Соловьев С. Сочинения. – М., 1988. – Т. 1. 9.Любовью и единением спасемся // Армия. – 2000. – №3. 10.Викрадена Андрієм Боголюбським ікона Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернеться в Україну як точна копія. [Електронний ресурс] // Релігія в Україні. – Режим доступу : http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/18576-vikradena-andriyem-bogolyubskim-ikona-volodimirskoyi-vishgorodskoyi-bogorodici-povernetsya-v-ukrayinu-yak-tochna-kopiya.html 11.Володимирська ікона Божої Матері. [Електронний ресурс] // Всеукраїнська газета Вісник. – Режим доступу : http://visnyk.lutsk.ua/2010/07/09/10295/ 12.Історія Вишгородської ікони Божої Матері. [Електронний ресурс] // Оранта. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48 13.Україна-Росія. [Електронний ресурс] // До українців. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48
священик Іван Сидор, кандидат церковно-історичних наук
Блаженнійший Митрополит Київського і всієї України Епіфаній 25 травня 2020 року звершив Божественну літургію у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі з нагоди дня пам’яті свого небесного покровителя – святителя Епіфанія, єпископа Кіпрського.
Предстоятелю Православної Церкви України співслужили митрополит Вінницький і Барський Симеон, митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій, архієпископ Вишгородський Агапіт, архієпископ Дніпровський і Криворізький Симеон, єпископ Васильківський Лаврентій, єпископ Білогородський Іоан, єпископ Шепетівський Адріан, єпископ Одеський і Балтський Павло, екзарх Вселенського Патріарха архімандрит Михаїл, всечесна братія обителі та запрошене духовенство.
Після літургії та подячного молебня від імені Священного Синоду, архіпастирів, духовенства та мирян Предстоятеля з Днем тезоіменитства привітав секретар Священного Синоду митрополит Вінницький і Барський Симеон.
Услід за словами привітань на знак духовної єдності владика Симеон подав Його Блаженству просфору, а також подарував букет квітів.
У свою чергу Митрополит Епіфаній висловив вдячність за вітання та наголосив на необхідності і надалі ревно розбудовувати єдину помісну Українську Православну Церкву.
Окрім того, з нагоди 40-річчя від Дня народження Його Блаженство нагородив намісника Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря архієпископа Агапіта орденом святого архістратига Божого Михаїла I ступеня.
24 травня 2020 року, в неділю 6-ту після Пасхи, на кордоні сіл Торговиця та Вербівці, Городенківського району, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, взяв участь у молитовному зібранні «Пресвята Богородиця єднає в молитві», де біля скульптурного зображення Матері Божої, у співслужінні духовенства, традиційно очолив Молебень до Пресвятої Богородиці.
За богослужінням Преосвященному Владиці Юліану співслужили: благочинний Городенківського благочиння митр. прот. Богдан Мороз, митр. прот. Микола Симчич, митр. прот. Михайло Гуменяк, митр. прот. Богдан Войтишин, митр. прот. Микола Кравчук, митр. прот. Мирослав Ніньовський, митр. прот. Михайло Возняк, прот. Андрій Дмитрук, прот. Іван Михайленко, прот. Василь Барчинський, прот. Олексій Мороз, прот. Іван Мороз, прот. Ігор Івасютин, прот. Василь Калин, прот. Володимир Молявчик, ієрей Любомир Петришин, ієрей Василь Старжинський, ієрей Василь Марковський та диякон Антон Трачук.
Після Молебню Його Преосвященство звернувся до присутніх зі словами проповіді. Слова Владики стали утішенням для присутніх вірних, адже головним чином стосувалися християнського розуміння складних подій сьогодення, які викликають у багатьох вірних страх та занепокоєння.
«З нами Господь, ми під омофором Його Пресвятої Матері і в постійному заступництві Його святих, тому нам нічого боятися. Ми ходимо в світлі Христовому, оминаючи темноту незнання і гріха, бо сам Він сказав про Себе, як ми чули з сьогоднішнього Євангельського читання: «Я світло для світу» (Ів. 9, 5)», – зазначив Архіпастир.
Далі, з благословення Блаженнішого Митрополита Епіфанія, Правлячий Архієрей нагородив ініціатора молитовного заходу, професора Прикарпатського Національного університету Марчука Василя Васильовича Благословенною Митрополичою Грамотою, а Медаллю Архістратига Михаїла Архіпастир нагородив відомого благодійника Дмитра Дмитровича Нагірняка та священика Храму Різдва Пресвятої Богородиці села Торговиця прот. Ігоря Івасютина.
Опісля зі словами подяки до Преосвященного Владики Юліана звернувся Василь Васильович Марчук. Він зазначив, що Єпископ Юліан є взірцем істинного Архіпастиря, є носієм Апостольского духу, прикладом віри, доброти і християнської любові. На молитовну згадку Василь Васильович подарував Архієрею ікону.
Також зі словом до присутніх звернувся благочинний Городенківського благочиння митр. прот. Богдан Мороз.
На завершення Правлячий Архієрей окропив присутніх осяченою водою, після чого вся громада вирушила Хресним ходом до пам’ятного Хреста воїнам УПА, де була відслужена Панахида за спокій їхніх душ.
Після молитви багато паломників підходило до Владики Юліана, щоб отримати його благословення.
