3 червня (за новим стилем), свята Православна Церква вшановує Вишгородську (Володимирську) ікону Божої Матері. Цей безперечно духовний скарб давньоруської культури має підстави зватися Вишгородською іконою Божої Матері.
У статті автор окреслює головні причини непорозуміння щодо питання назви ікони Божої Матері. Вміле і дієве перекручування назви “Вишгородська – Володимирська”, дуже схоже з перекручуванням і маніпулюванням історією на користь тієї держави, якої, в часи перебування цієї святині поблизу Києва, просто не існувало. В ході написання статті автор використовував працю І. В. Діяка “Україна – Росія” [13].
Для кращого розуміння історії Вишгородської ікони Божої Матері звернімося до джерел, які докладно нам про неї розповідають. Дивовижна історія цієї ікони бере свій початок із Константинополя, столиці Візантійської імперії часів її розквіту. Церковна традиція відносить появу цієї ікони до І століття, вважаючи її автором апостола Луку, який був лікарем за своїм “фахом”. Серед тих, хто наважився відтворити образ Божої Матері – Діви Марії, він був єдиним свідком її земної подоби. Тому всі богородичні ікони (розповсюджені у православ’ї) та скульптурні зображення Діви Марії (у католицизмі) – це відтворення образу Богородиці, вперше засвідченого Лукою. Згідно передання Вишгородська ікона Божої Матері була написана апостолом і євангелистом Лукою на дошці від стола, за яким сидів за трапезою Спаситель з Пречистою Матір’ю і праведним Йосифом. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: “Віднині ублажатимуть Мене всі роди. Благодать Народженого від Мене й Моя нехай буде з цією іконою” [12].
Згідно з переданням, в 450 році, за імператора Феодосія молодшого, ікона була принесена з Єрусалима в Константинополь, а на початку XII століття з Константинополя привезена в Київ: патріарх Царгородський Лука Хризоверх надіслав її великому князю Юрію Володимировичу Довгорукому і вона була поставлена в Дівочому монастирі міста Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги. Київський князь Юрій Долгорукий спорудив для ікони храм. Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж Вишгород був центром паломництва, після того як у місті поховали перших київських святих Бориса й Гліба, підступно вбитих Святополком (Окаянним).
Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, містом інколи володіло кілька князів на рік, кожен з яких претендував на верховенство в династії Рюриковичів. 1155 року син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій, на прізвисько Боголюбський зруйнував частину Києва і викравши ікону, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. На жаль, ніколи вже ікона Вишгородської Богородиці не повернеться до нас, як і інші культурні цінності, котрі вивозилися з України нащадками цього князя.
Син Юрія Довгорукого – Андрій Боголюбський в 1155 році помістив ікону у збудованому ним відомому Успенському соборі міста Володимира. Відтоді ікона отримала ймення Володимирської. В 1395 році ікону вивезено до Москви. 1237 року монголо-татарське військо на чолі з Батиєм зруйнувало Суздаль, Володимир, Рязань і викрало золотий оклад (“ризу”) ікони Вишгородської Богородиці, оздоблений коштовним камінням. Ще через півтора століття військо хана Тохтамиша вдруге пограбувало цю ікону, знову викрадаючи дорогоцінний оклад. Врешті наприкінці XIII століття ікону переносять в Успенський собор Московського Кремля, але після 1395 року знову повертають у Володимир, де вона зберігається майже ціле століття.
Врешті 1480 року її назавжди переносять у Москву. 1930 року вона потрапляє до Державного історичного музею, а пізніше – у Третьяковську галерею, де перебуває і зараз під назвою “Богоматір Володимирська”. На її вшанування 1480 року було започатковане свято ікони Володимирської Богоматері, яке відзначається 6 липня. Ікона Вишгородської (Володимирської) Божої Матері, писана на липовій дошці,мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканними лишилися тільки обличчя святої Марії та маленького Ісуса, час написання яких, за оцінками фахівців, належить до кінця ХІ – початку ХІІ століття. [12].
Для кращого розуміння слів “перекручування” і “маніпулювання” назвою ікони “Вишгородська – Володимирська”, достатньо прочитати тропар до цієї ікони Божої Матері, який сьогодні співали у всіх храмах Московського патріархату, тропар, який знаходимо у місячній Мінеї видавництва Російської Православної Церкви: “Днесь светло красуется славнейший град Москва, яко зарю солнечную, восприемши, Владычице, чудотворную Твою икону, к нейже ныне мы притекающе и молящеся Тебе, взываем сыце: о пречудная Владычице Богородице! Молися из Тебе воплощенному Христу Богу нашему, да избавит град сей и вся грады и страны христианския невредимы от всех навет вражиих и спасет души наша, яко Милосерд” [6, с. 228 – 229].
Стихира перед 50-тим псалмом своїм політичним нахилом досить схожа з тропарем свята: “Готовися, всечестный граде Москва, на сретение Девы Богоматере: се бо грядет к тебе светлое великое солнце от врат затворенных. Тьма убо скорби твоея отгоняется, свет же твоего веселия исполняется, буря супротивных ветров уставляется, мужие и священницы в печалех сладкое утишение приемлют…” [6, с. 230].
Очевидно, що в цьому тропарі чи стихирі викладена доля доброзичливості і миролюбності російського народу, адже молячись до Пресвятої Богородиці, “русский” люд просить не лише для града Москви миру і захисту від нападів ворогів, але й взивають до Всехвальної “избавити” і “вся грады и страны христианския”. Нажаль, ми не можемо відшукати тієї «братньої» любові до інших міст і країн християнських, а тим паче до України, не те, що зараз, але й навіть в далекому середньовіччі, в часи процвітання Київської Русі і зародження іншої державності, яка в майбутньому носитиме різні назви: “Велике князівство Московське”, “Московія татарського періоду”, “Московія”, “Великоросія”, “Росія Петровська”, “Росія імператорська”, “Радянська Росія”.
В історії СРСР виникла теза, яку досі поділяє сучасна російська держава: “Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV – ХVII ст., до Російської імперії ХVIII – початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі” [2, с. 33]. Наприклад російський політик, голова фракції Компартії Росії у Державній думі, перший секретар ЦК Комуністичної партії Російської Федерації Г. А. Зюганов заявив, що “з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства. Російської імперії та Союзу РСР” [1, с. 50].
Найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи з метою “духовного пробудження та єднання слов’янського світу” патріарх Московський Олексій II був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на “переможному саміті” президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Московський патріарх при освяченні дзвона “Единение” сказав такі слова: “Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели… ” [9, с. 5]. Інші духовні особи конкретизують думки свого владики. “Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо. – Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі: “Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года” [7].
Отже, нова Київська Русь після “возз’єднання східнослов’янської цивілізації” вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть Церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії. Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М. Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба – князівського знаку Володимира Великого і його нащадків.
Продовжуючи “офіційну схему” історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв’язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею – справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.
З моменту виділення Володимиро-Суздалыцини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов’янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську “отчину”. В.Татищев у своєму зводі “История российская с самых древнейших времен” зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм “немалую ссуду”: “Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и “пределы яко многими тысячами людей наполняли” [4, с. 292].
Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов’янських територій: “Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: “Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил” [4, с. 291].
Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з’явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород… Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали “північним Києвом”. Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.
Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях: “Взяли Киев “копьем” и “на щит”, приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: “Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные [4, с. 320].
Додамо, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев’ять тижнів, і повернули назад: “Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои” [8, с. 526].
Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг. “В Южной Руси – писав М. Костомаров, – пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському – авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его… Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности” [5, с. 81].
Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальських нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишньою Київською державою. Тільки тепер ядром для об’єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-волинська земля з князем Романом. Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХII ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі.
До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини: “Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно” [3, с. 207].
Саме тоді він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари Константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя “Боголюбський”. Правильніше було б йому називатися “Богокрадським”.
М. Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський “основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь – Україну – авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным” [3, с. 207].
Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу: “…Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський – авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге” [3, с. 226].
Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов’янські народи.
Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Наслідком чого і було викрадення Андрієм Боголюбським ікони Божої Матері Вишгородської, пам’ять якої ми всі сьогодні згадуємо. Дуже шкода, що лише згадуємо, в той час, як вона і далі залишається на чужині.
Виявляючи свою “християнську любов” і “повагу” до національних українських святинь 1 жовтня 2012 року на прохання митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира (Сабодана) та з благословення Патріарха Московського Кирила (Гундяєва) було прийняте рішення, щоб викрадену Андрієм Боголюбським ікону Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернути в Україну, але як точну копію… 12 жовтня цього ж року відбулося освячення списку у Свято-Миколаївському храмі на Толмачах, що при Третьяковській галереї у Москві. До свята Покрови Пресвятої Богородиці ця копія була доставлена до Києво-Печерської лаври, після чого відбувся двотижневий хресний хід храмами Київської області [10].
Невже ця прадавня святиня не повернеться на своє справжнє місце? Хтозна…
У році Православна Церква тричі вшановує ікону Божої Матері “Вишгородська”: 3 червня за новим стилем – визволення ікони від Махмет-Гірея, 6 липня – визволення від Ахмета, 8 вересня – стрітення ікони в Москві і визволення від Тамерлана. Віримо, що рано чи пізно в церковному календарі з’явиться ще одне свято – повернення ікони Божої Матері до міста Вишгорода. В цьому нашому народу нехай допоможе Господь, за молитвами Пречистої Своєї Матері.
Список джерел і літератури 1.Зюганов Г. Россия – Родина моя: идеология государственного патриотизма. – М., 1996. 2.Історія СРСР. – К., 1986. 3.Карамзин Н. Предания веков. – М., 1988. 4.Ключевский В. Сочинения в 9 томах. – М., 1987. – Т. 1. 5.Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К.,1989. 6.Минея Годичная (12 томов). Издательство Московской патриархии Русской Православной Церкви. – М., 2011. – Июнь. Часть 2. – 614 с. 7.Россия станет новой Русью // Русь державная.–1998. – № 6 (50). 8.Соловьев С. Сочинения. – М., 1988. – Т. 1. 9.Любовью и единением спасемся // Армия. – 2000. – №3. 10.Викрадена Андрієм Боголюбським ікона Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернеться в Україну як точна копія. [Електронний ресурс] // Релігія в Україні. – Режим доступу : http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/18576-vikradena-andriyem-bogolyubskim-ikona-volodimirskoyi-vishgorodskoyi-bogorodici-povernetsya-v-ukrayinu-yak-tochna-kopiya.html 11.Володимирська ікона Божої Матері. [Електронний ресурс] // Всеукраїнська газета Вісник. – Режим доступу : http://visnyk.lutsk.ua/2010/07/09/10295/ 12.Історія Вишгородської ікони Божої Матері. [Електронний ресурс] // Оранта. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48 13.Україна-Росія. [Електронний ресурс] // До українців. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48
священик Іван Сидор, кандидат церковно-історичних наук
Блаженнійший Митрополит Київського і всієї України Епіфаній 25 травня 2020 року звершив Божественну літургію у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі з нагоди дня пам’яті свого небесного покровителя – святителя Епіфанія, єпископа Кіпрського.
Предстоятелю Православної Церкви України співслужили митрополит Вінницький і Барський Симеон, митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій, архієпископ Вишгородський Агапіт, архієпископ Дніпровський і Криворізький Симеон, єпископ Васильківський Лаврентій, єпископ Білогородський Іоан, єпископ Шепетівський Адріан, єпископ Одеський і Балтський Павло, екзарх Вселенського Патріарха архімандрит Михаїл, всечесна братія обителі та запрошене духовенство.
Після літургії та подячного молебня від імені Священного Синоду, архіпастирів, духовенства та мирян Предстоятеля з Днем тезоіменитства привітав секретар Священного Синоду митрополит Вінницький і Барський Симеон.
Услід за словами привітань на знак духовної єдності владика Симеон подав Його Блаженству просфору, а також подарував букет квітів.
У свою чергу Митрополит Епіфаній висловив вдячність за вітання та наголосив на необхідності і надалі ревно розбудовувати єдину помісну Українську Православну Церкву.
Окрім того, з нагоди 40-річчя від Дня народження Його Блаженство нагородив намісника Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря архієпископа Агапіта орденом святого архістратига Божого Михаїла I ступеня.
24 травня 2020 року, в неділю 6-ту після Пасхи, на кордоні сіл Торговиця та Вербівці, Городенківського району, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, взяв участь у молитовному зібранні «Пресвята Богородиця єднає в молитві», де біля скульптурного зображення Матері Божої, у співслужінні духовенства, традиційно очолив Молебень до Пресвятої Богородиці.
За богослужінням Преосвященному Владиці Юліану співслужили: благочинний Городенківського благочиння митр. прот. Богдан Мороз, митр. прот. Микола Симчич, митр. прот. Михайло Гуменяк, митр. прот. Богдан Войтишин, митр. прот. Микола Кравчук, митр. прот. Мирослав Ніньовський, митр. прот. Михайло Возняк, прот. Андрій Дмитрук, прот. Іван Михайленко, прот. Василь Барчинський, прот. Олексій Мороз, прот. Іван Мороз, прот. Ігор Івасютин, прот. Василь Калин, прот. Володимир Молявчик, ієрей Любомир Петришин, ієрей Василь Старжинський, ієрей Василь Марковський та диякон Антон Трачук.
Після Молебню Його Преосвященство звернувся до присутніх зі словами проповіді. Слова Владики стали утішенням для присутніх вірних, адже головним чином стосувалися християнського розуміння складних подій сьогодення, які викликають у багатьох вірних страх та занепокоєння.
«З нами Господь, ми під омофором Його Пресвятої Матері і в постійному заступництві Його святих, тому нам нічого боятися. Ми ходимо в світлі Христовому, оминаючи темноту незнання і гріха, бо сам Він сказав про Себе, як ми чули з сьогоднішнього Євангельського читання: «Я світло для світу» (Ів. 9, 5)», – зазначив Архіпастир.
Далі, з благословення Блаженнішого Митрополита Епіфанія, Правлячий Архієрей нагородив ініціатора молитовного заходу, професора Прикарпатського Національного університету Марчука Василя Васильовича Благословенною Митрополичою Грамотою, а Медаллю Архістратига Михаїла Архіпастир нагородив відомого благодійника Дмитра Дмитровича Нагірняка та священика Храму Різдва Пресвятої Богородиці села Торговиця прот. Ігоря Івасютина.
Опісля зі словами подяки до Преосвященного Владики Юліана звернувся Василь Васильович Марчук. Він зазначив, що Єпископ Юліан є взірцем істинного Архіпастиря, є носієм Апостольского духу, прикладом віри, доброти і християнської любові. На молитовну згадку Василь Васильович подарував Архієрею ікону.
Також зі словом до присутніх звернувся благочинний Городенківського благочиння митр. прот. Богдан Мороз.
На завершення Правлячий Архієрей окропив присутніх осяченою водою, після чого вся громада вирушила Хресним ходом до пам’ятного Хреста воїнам УПА, де була відслужена Панахида за спокій їхніх душ.
Після молитви багато паломників підходило до Владики Юліана, щоб отримати його благословення.
Новозбудовану амбулаторію монопрактики сімейної медицини відкрили 22 травня в селі Верхній Ясенів на Верховинщині. У відкритті нового центру сімейної медицини взяли участь: голова Івано-Франківської ОДА Віталій Федорів. заступник голови Івано-Франківської обласної ради Сергій Басараб та голова Верховинської районної ради Іван Шкіндюк.
Чин освячення нового приміщення здійснив митр.прот. Михайло Гергелюк настоятель храму Пресвятої Трійці с. Верхній Ясенів Верховинського благочиння, Коломийської єпархії ПЦУ.
Верхньоясенівська амбулаторія – це п’ятий успішно реалізований проект реформи медицини. Загалом в селах на Прикарпатті обіцяють відкрити 38 таких закладів. Та сільська медицина – це не лише приміщення і лікар, це й сучасне обладнання та ліки, які теж передбачені в амбулаторіях.
18 травня 2020 року, в залі засідань Коломийської Єпархії, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, провів робочу зустріч із представниками силових органів Коломийщини.
У спілкуванні взяли участь: начальник Коломийського відділу поліції ГУНП в Івано-Франківській області полковник поліції Маківничук Василь Миколайович, начальник Коломийської місцевої прокуратури Хима Роман Романович, також до розмови долучилoсь керівництво Коломийського міжрайонного відділу Управління Служби Безпеки України в Івано-Франківській області.
Найперше Преосвященний Владика Юліан розповів високим гостям про стан справ у Єпархії та й у Церкві загалом. Далі присутні обговорювали актуальні питання сьогодення. Також йшла мова про активну співпрацю у площині відродження духовності в Україні, вихованні молодого покоління українців у любові до Бога та свого народу.
На завершення зустрічі Архієрей подякував високим гостям за розуміння, співпрацю й підтримку та побажав Господньої допомоги й надалі трудитись над процвітанням рідного краю й Держави загалом.
Також учасники зустрічі обмінялись пам’ятними подарунками.
Щороку, у третю неділю травня, в Україні вшановується пам’ять тисяч наших краян, які загинули лише через те, що любили Україну.
У цей день ми молимося за всіх замучених у сталінських тюрмах і концтаборах, розстріляних і знищених у Дем’янових лазах, Пшеничниках, Биківнях та десятках інших місць.
Кажуть, що час лікує душевні рани. Але рану в серці України, пов’язану з політичними репресіями комуністичного режиму, з мільйонними жертвами, загоїти неможливо. Вона завжди нагадуватиме про те, що репресіям піддавались усі, хто був свідомим українцем і не боявся відстоювати власні переконання.
З року в рік не слабне незримий зв’язок від тих, хто відійшов у небуття до нас сьогоднішніх, до нас прийдешніх. І наш обов’язок – згадати всіх безневинно постраждалих жертв політичних репресій, кожну конкретну людину, яка загинула або потерпіла від тоталітарного режиму, щоб переосмислити національну історію, зробити все для того, щоб подібна трагедія в історії ніколи не повторилася. Наш моральний борг та громадянський обов’язок кожного свідомого громадянина України – не забувати про трагічні сторінки нашої історії та утверджувати в суспільстві нетерпимість до будь-яких проявів насильства.
Великий український поет Василь Симоненко писав «Можна прострелити мозок, що думку народить, думки ж – не вбить!». Сьогодні – воістину день скорботи. Водночас цей день повинен стати днем перемоги правди і справедливості.
З руїн тоталітарних імперій народилася Україна. Це – спільна перемога і велика заслуга всього українського народу. Це – перемога наших предків, перемога тих, хто боровся за свободу Батьківщини, перемога тих, хто впав жертвою терору і репресій, це перемога нашого покоління, яке відстояло Майдан і сьогодні боронить кожен сантиметр української землі, щоб не дати повторитися трагедіям ХХ століття .
Сьогодні в нашій країні відзначається День сім’ї. Спеціально для сьогоднішнього свята ми підібрали для Вас 10 кращих висловів святих отців про сім’ю. Сподіваємося, що їх мудрі слова, допоможуть всім нам підтримувати любов і тепло в своєму сімейному вогнищі!
1. Апостол Павло: Чоловік, своїй дружині потрібну любов, так же само й чоловікові дружина. Дружина не володіє над своїм тілом, але чоловік; само й чоловік не має влади над своїм тілом, але дружина (1 Кор. 7: 3-4).
2. Апостол Павло: Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік голова дружини, як і Христос глава Церкви … Але як Церква кориться Христові, так і дружини своїм чоловікам у всьому. Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї … Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла: хто любить свою жінку, любить самого себе … (Еф. 5: 22-25, 28)
3. Свят. Іоанн Златоуст: Де чоловік, дружина і діти з’єднані узами чесноти, злагоди й любові, там серед них Христос
4. Свят. Іоанн Златоуст: Чоловік повинен думати про те, щоб справами і словами насаджувати в будинку благочестя; і дружина нехай спостерігає за будинком, але крім цього заняття вона повинна мати іншу, більш нагальну турботу про те, щоб вся сім’я трудилася для Царства Небесного.
5. Свят. Іоанн Златоуст: Істинне багатство і велике щастя, коли чоловік і дружина живуть в злагоді і з’єднані один з одним як одна плоть … Такі подружжя, хоча б і жили бідно і були незнатного, можуть бути всіх щасливіше, тому що вони насолоджуються справжнім щастям і завжди живуть в спокої … живуть в такому подружньому союзі ніщо не може занадто засмутити, порушити їх мирного щастя. Якщо є між чоловіком і дружиною одностайність, мир і союз любові, до них надходять усі блага. І злі наклепи не є небезпечними подружжю, захищеним, як великої стіною, одностайністю в Бога … Це примножує їх багатство і всяке різноманіття; це зводить їх на вищий щабель доброї слави; це приваблює на них і велике Боже благовоління.
6. Свят. Григорій Богослов: Пов’язані узами шлюбу, замінюємо ми один для одного і руки, і ноги, і слух. Подружжя і слабкого робить удвічі сильніше … Загальні турботи подружжя полегшують для них скорботи, і спільні радощі захоплюють обох. Для одностайних подружжя і багатство робиться приємніше, а в бідності саме одностайність приємніше багатства. Для них подружні узи служать ключем цнотливості і побажань, печаткою необхідної прихильності.
7. Свят. Тихон Задонський: Батькам потрібно самим берегтися від спокус і приклад доброчесного життя подавати своїм дітям, якщо хочуть їх наставити в чесноти. Інакше ні в чому не досягнуть успіху. Бо діти більше дивляться на життя батьків і відображають її в своїх юних душах, ніж слухають їх слова.
8. Свят. Феофан Затворник: Бережіть з дружиною взаємно свою любов. У цьому джерело щасливого сімейного життя. Але треба дотримуватися його, щоб не засмітився.
9. Свят. Філарет (Дроздов): Коли батьки, сродники, наставники, начальники вимагають від вас того, що противно мудрування вашому, вашої схильності, ваш смак, але що потрібно, чи корисно, або, по крайней мере, не шкідлива, пожертвуйте мудруванням вашим, вашої схильністю , вашим смаком обов’язки покори; згадайте Ісуса, Премудрість Божу, Який б послухався Йосипу древоделателю (Лк. 2: 51).
10. Свят. Лука Кримський: На батьках і, перш за все, на матері лежить найсвятіша обов’язок – виростити дитину і дати йому виховання. Усе велике, вічне, святе завжди має ставитися на чільне місце. Тому необхідно, щоб в житті жінки ця найважливіше завдання займала перше місце … На жаль, в результаті встановлення повної рівності жінок з чоловіками в усіх областях фізичної та розумової праці, виховання дітей в сім’ї знаходиться в жалюгідному стані … Хто ж виховує дітей в таких сім’ях, де і батько, і мати займають важливі суспільні посади, з ранку до ночі на роботі і не мають ні часу, ні сил, ні можливості займатися дітьми? У величезній більшості випадків – ніхто … А така сім’я, в якій нема кому займатися вихованням дітей, не складає єдиного нерозривного духовного цілого, чому не може бути благополуччя ні в суспільстві, ні в державі.
Належить шанувати святих як друзів Христових, як дітей і спадкоємців Божих, як говорить євангелист Іоан Богослов: «А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1: 12). Тому вони вже не раби, але сини. «А якщо сини, то і спадкоємці: спадкоємці Божі, співспадкоємці Христу» (Рим. 8: 17). І Господь у святих Євангеліях говорить апостолам: «Ви друзі Мої. Не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить господар його» (Ін. 15:14 – 15). Якщо Творець всіх і Господь називається Царем царюючих. Господом володарюючих і Богом богів (Одкр. 19: 16; Пс. 49: 1), то, без сумніву, і святі є богами, володарями і царями. Їхній Бог є і називається Богом, Господом і Царем. «Я є, — говорить Він Мойсею, — Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова» (Вих. 3, 6). І самого Мойсея Бог поставив богом над фараоном. Я називаю їх богами, царями і володарями не за єством, але тому, що вони царювали і володарювали над пристрастями і зберегли непошкодженим образ Божий, за яким і були сотворені (бо царем називається і образ царя), а також і тому, що вони за власним волевиявленням з’єдналися з Богом, прийняли Його в оселю (свого) серця і, причастившись Його, стали за благодаттю тим, чим Сам Він є за єством. Тому як не шанувати тих, які отримали найменування слуг, друзів і синів Божих? Бо честь, що віддається усердним зі співробітників, вказує на прихильність до спільного Владики217.
Святі стали скарбницями і чистими оселями Бога: «Оселюся в них і ходитиму в них, і буду їхнім Богом, і вони будуть моїм народом» (2 Кор. 6: 16). «А душі праведних у руці Божій, і мука не торкнеться їх» (Прем. 3: 1), — говорить божественне Писання. Бо смерть святих, швидше, є сон, ніж смерть. «Вони потрудилися у вік і живі будуть до кінця» (Пс. 48: 9 – 11). «Чесна перед Господом смерть преподобних Його» (Пс. 115: 6). Справді, що може бути чесніше, як бути в руці Божій? Бо Бог є життя і світло, і ті, що знаходяться в руці Божій, перебувають у житті і світлі.
Що через розум Бог перебував і в тілах святих, (про це) говорить апостол: «Хіба не знаєте, що тіла ваші — храм Святого Духа» (1 Кор. 6:19). «Господь є Дух» (2 Кор. 3: 17). «І якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог» (1 Кор. 3: 17). Тому як же не шанувати одухотворені оселі Божі? Святі — живі і з відвагою предстоять перед Богом.
Владика Христос дарував нам мощі святих як спасительні джерела, які виточують різноманітні благодіяння і виливають миро благовонне. І нехай ніхто не сумнівається (у цьому)! Бо якщо з волі Божої витекла в пустелі вода з міцної і твердої скелі, а для спраглого Самсона — зі щелепи ослячої, то невже неймовірно, що з мученицьких мощей витікає благовонне миро? Жодним чином, принаймні, для тих, які знають могутність Божу і те, якій честі удостоює Він святих.
Згідно із законом, всякий, хто доторкнувся до мертвого, вважався нечистим; але святі не є мертві. Бо після того, як Той, Хто є саме життя і Причина (Винуватець. — Ред.) життя, був причислений до мертвих, ми вже не називаємо мертвими спочилих з надією на воскресіння і з вірою в Нього. Та і як може чудодіяти мертве тіло? Яким чином через них виганяються демони, відходять хвороби, одужують немічні, прозрівають сліпі, очищаються прокажені, припиняються спокуси і скорботи, «всяке добре даяння… від Отця світла» (Як. 1: 17) через них сходить на тих, які просять з безсумнівною вірою? Як багато потрібно було б тобі потрудитися, щоб знайти заступника, який представив би тебе смертному цареві і замовив би перед ним слово за тебе? Тому невже не належить шанувати заступників всього роду людського, які приносять Богу свої молитви за нас? Звичайно, потрібно шанувати, будуючи Богу храми в їхнє ім’я, приносячи дари, шануючи дні їхньої пам’яті і веселячись (тоді) духовно, щоб радість ця відповідала тим, які збирають (нас), і щоб, прагнучи шанувати (їх), ми замість того не прогнівили їх. Бо те, чим (люди) догоджають Богу, приємне також і Його угодникам, а що ображає Бога, те ображає і Його соратників. Будемо ми, віруючі, воздавати шанування святим псалмами, гімнами і піснями духовними, зі смиренним серцем і милосердям до нужденних, що понад усе благоугодне і Богу. Будемо воздвигати їм пам’ятники і видимі зображення, і через наслідування їхнім чеснотам самі станемо одухотвореними їх пам’ятниками і зображеннями. Будемо шанувати Богородицю як у власному значенні і воістину Матір Божу; пророка Іоана як Предтечу і Хрестителя, апостола і мученика, бо, так сказав Господь; «Не було серед народжених жінками більшого за Іоана Хрестителя» (Мф. 11; 11), і він був першим проповідником Царства Божого. Будемо (шанувати) апостолів як братів Господа, очевидців і служителів Його страждань, «бо кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути подібним до образу Сина Свого» (Рим. 8: 29; 1 Кор. 12: 28), «одних, апостолами, інших пророками, інших вчителями» (Еф. 4: 11). (Будемо шанувати) мучеників Господніх, вибраних зі всякого чину, як воїнів Христових, що випили чашу Його і що хрестилися хрещенням животворчої Його смерті, як учасників страждання Його і слави, начальник яких архідиякон Христовий, апостол і першомученик Стефан. (Будемо шанувати) святих отців наших, богоносних подвижників, що перетерпіли найбільш тривале і найбільш важке мучеництво совісті, «які помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний, блукати по пустелях і горах, по печерах і ущелинах землі» (Євр. 11: 37 — 38). (Будемо шанувати) пророків, що жили до благодаті, патріархів, праведників, що провіщали пришестя Господнє.
Дивлячись на образ життя всіх (святих), наслідуймо (їхню) віру, любов, надію, ревність, життя, твердість у стражданнях, терпіння навіть до крові, щоб і ми разом з ними отримали вінці слави.
Великомученик Георгій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут (в давнину – Беліт), біля підніжжя Ліванських гір. Вступивши на військову службу, великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою поставою та красою. Досягнувши незабаром звання тисяцького, св. Георгій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Діоклетіан був талановитим правителем, але фанатичним прихильником римських богів. Поставивши собі за мету відродити в Римській імперії язичництво, що відмирало, він увійшов в історію, як один із найжорстокіших гонителів християн. Почувши одного разу на суді нелюдський вирок про винищування християн, св. Георгій запалав співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, Георгій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Мова св. Георгія була сповнена сильних і переконливих заперечень проти імператорського наказу переслідувати християн. Після безрезультатних умовлянь відректися від Христа імператор наказав піддати святого різним мукам. Св. Георгій був вкинений до в’язниці, де його поклали спиною на землю, ноги уклали в колодки, а на груди поклали важкий камінь. Але Св. Георгій мужньо переносив страждання і прославляв Господа. Тоді мучителі Георгія почали ухитрятися в жорстокості. Вони били святого воловими жилами, колесували, кидали в негашене вапно, примушували бігти в чоботях з гострими цвяхами всередині. Святий мученик все терпляче переносив. Зрештою імператор наказав відрубати мечем голову святому. Так святий мученик відійшов до Христа в Нікомидії в 303 році. Великомученика Георгія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відмовитися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Побідоносцем. Мощі святого Георгія Побідоносця поклали в палестинському місті Ліда, у храмі, що носить його ім’я, голова ж його зберігалася в Римі в храмі, теж присвяченому йому. На іконах св. Георгій зображується сидячим на білому коні і вражаючим списом змія. Це зображення грунтується на переданні й належить до посмертних чудес святого великомученика Георгія. Розповідають, що недалеко від місця, де народився св. Георгій в місті Бейруті, в озері жив змій, який часто пожирав людей тої місцевості. Що це був за звір – удав, крокодил чи велика ящірка – невідомо. Забобонні люди тієї місцевості для вгамування люті змія почали регулярно за жеребом віддавати йому на поживу юнака або дівчину. Одного разу жереб випав на дочку правителя тієї місцевості. Її відвели до берега озера і прив’язали, де вона в жаху стала чекати появи змія. Коли ж звір став наближатися до неї, раптом з’явився на білому коні світлий юнак, який списом вразив змія та врятував дівчину. Цей юнак був святий великомученик Георгій. Таким чудесним явищем він припинив знищення юнаків і дівчат в межах Бейрута і навернув до Христа мешканців тої країни, які до цього були язичниками. Можна припустити, що явище святого Георгія на коні для захисту жителів від змія, а також описане в житії чудове пожвавлення єдиного вола у хлібороба, стали приводом до шанування святого Георгія покровителем скотарства і захисником від хижих звірів. У дореволюційний час в день пам’яті святого Георгія Побідоносця жителі українських сіл в перший раз після холодної зими виганяли худобу на пасовисько, звершивши молебень святому великомученику з окропленням будинків і тварин святою водою. День великомученика Георгія в народі ще називають – «Юр’їв день». Св. Георгій – покровитель воїнства. Зображення Георгія Побідоносця на коні символізує перемогу над дияволом – «стародавнім змієм» (Об’явл 12, 3; 20, 2). Ще з часів Древньої Русі святий великомученик Георгій прославлявся як один з найбільш шанованих святих.
Святі жінки-мироносиці — це жінки, про яких написано у Біблії в Новому Завіті. Коли Господь ходив з проповіддю, навколо нього завжди було багато людей. Деякі підходили, слухали й відходили. Але серед численного народу була група жінок, що відрізнялися від інших. Вони супроводжували Божественного Вчителя не тільки для того, щоб слухати Його Слово, але й з любов’ю служити Йому. Вони піклувались про нічліг, їжу та пиття, «служили Йому з майна свого» (Лк. 8: 3). Саме ці жінки рано-вранці поспішали до гробу Спасителя з миром і ароматами, щоб помазати тіло Господа. Тому і названі вони мироносицями.
Коли минула субота, вночі, на третій день після своїх страждань і смерті, Господь Ісус Христос силою Свого Божества ожив, тобто воскрес із мертвих. Тіло Його людське преобразилося. Він вийшов з гробу, невидимий для сторожі, не відваливши каменя, не порушивши синедріонової печатки. Від цієї миті воїни, самі не знаючи того, охороняли порожній гріб.
Раптом стався великий землетрус; з небес зійшов ангел Господній. Він, приступивши, відвалив камінь від гробу Господньогоі сів на ньому. На вигляд він був немов блискавка, і одяг мав білий наче сніг. Воїни, що були на варті біля гробу, тремтіли від страху, зробившись немов мертвими, а потім, отямившись від страху, розбіглись.
Цього ж дня (перший день тижня), як тільки закінчився суботній спокій, дуже рано, на світанку, Марія Магдалина, Марія Яковова, Іоанна, Саломія та інші жінки, взявши приготоване запашне миро, пішли до гробу Господнього, щоб намастити тіло Його, бо не встигли зробити цього під час похорону (Церква іменує цих жінок мироносицями). Вони ще не знали, що до гробу Христового приставлено сторожу і вхід до гробу запечатано. Тому вони не сподівалися зустріти там когось і перемовлялися між собою: «Хто відвалить нам камінь від дверей гробу?» Бо камінь був дуже великий.
Марія Магдалина, випередивши інших жінок-мироносиць, перша прийшла до гробу. Було ще темно перед світанком. Марія, побачивши, що камінь відвалено від гробу, зразу ж побігла до Петра та Іоана і говорить: «Узяли Господа з гробу, і не знаємо, де поклали Його». Почувши це, Петро та Іоан одразу ж побігли до гробу, Марія Магдалина йшла за ними.
У цей час до гробу підійшли й інші жінки, які йшли з Марією Магдалиною. Вони побачили, що камінь відвалено від гробу. І коли зупинилися, раптом побачили світлосяйного ангела, що сидів на камені. Ангел, звертаючись до них, сказав: «Не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут — Він воскрес, як сказав (ще коли був із вами). Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь. І підіть швидше, скажіть ученикам Його, що Він воскрес із мертвих».
Вони ввійшли всередину гробу (печери) і не знайшли тіла Господа Ісуса Христа. Та, глянувши, побачили ангела в білому одязі, що сидів праворуч того місця, де було покладено Господа; їх пройняв жах.
Ангел же сказав їм: «Не жахайтеся. Ісуса шукаєте Назарянина, розіп’ятого. Він воскрес — Його нема тут. Ось місце, де поклали Його. Але йдіть, скажіть ученикам Його і Петрові (який через своє зречення відпав від числа учеників), що Він буде раніше за вас у Галилеї; там Його побачите, як Він сказав вам».
Коли здивовані жінки ще стояли, перед ними раптом знову з’явилися два ангели у сяючих одежах. Жінки зі страхом схилили обличчя свої до землі.
Ангели сказали їм: «Чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, Він воскрес. Згадайте, як Він говорив вам, коли був ще в Галилеї, кажучи, що Синові Людському належить бути виданому до рук людей-грішників, і бути розіп’ятим, і на третій день воскреснути».
Тоді жінки згадали слова Господа. Вийшовши ж, вони у трепеті страху побігли від гробу. А потім зі страхом і великою радістю пішли сповістити учеників Його. По дорозі ж нікому нічого не говорили, тому що боялися.
Прийшовши до учеників, жінки розповіли про все, що бачили і чули. Та ученикам їхні слова здалися неправдивими, і вони не повірили їм.
Тим часом до гробу Господнього бігли Петро та Іван. Іван біг швидше за Петра і прибув до гробу першим, але не ввійшов і, схилившись, побачив на землі пелени. За ним прибіг Петро, і ввійшов у гріб і теж побачив погребальні пелени; а хустина, яка була на голові Ісуса Христа, лежала не біля пелен, а була згорнута в іншому місці. Тоді за Петром увійшов Іоан, побачив усе це й увірував у Воскресіння Христове. Петро про себе дивувався тому, що відбулося. Потім Петро й Іоан повернулися додому.
Коли Петро та Іван пішли, Марія Магдалина, яка прибігла заними, залишилася біля гробу. Вона стояла і плакала при вході у печеру (у гріб) і побачила двох ангелів у білих ризах, які сиділи, — один в головах, а другий у ногах, де лежало тіло Спасителя.
Ангели сказали їй: «Жоно, чого плачеш?»
Марія Магдалина обізвалась до них: «Взяли Господа мого, і незнаю, де поклали Його».
Сказавши це, вона обернулась і побачила Ісуса Христа, Який стояв. Але від великої печалі, від сліз і власної впевненості, що мертві не воскресають, вона не впізнала Господа.
Ісус Христос говорить їй: «Маріє!»
Почувши добре знайомий голос, вона отямилася від печалі й по-бачила, що перед нею стоїть Сам Господь Ісус Христос. Вона вигукнула: «Учителю!» — і з невимовною радістю кинулася до ніг Спасителя; від радощів вона не усвідомлювала собі всієї величі моменту.
Але Ісус Христос, указуючи їй на святе і велике таїнство Воскресіння Свого, сказав їй: «Не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх (тобто учеників) і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого».
Тоді Марія Магдалина поспішила до учеників Його зі звісткою про те, що бачила Господа, і про те, що Він сказав їй. Це було перше явлення Христа після воскресіння.
По дорозі Марія Магдалина наздогнала Марію Яковову, яка теж поверталася від гробу Господнього. Коли ж вони йшли сповістити учеників, раптом Сам Ісус Христос зустрів їх і промовив до них: «Радуйтеся!» Вони ж підійшли, припали до ніг Його і вклонилися Йому. Тоді говорить їм Ісус Христос: «Не бійтеся; підіть сповістіть братів Моїх, щоб ішли до Галилеї, і там вони побачать Мене».
Так воскреслий Христос явився вдруге.
Марія Магдалина з Марією Якововою, прийшовши до одинадцятьох учеників та інших, які плакали і ридали, сповістили їм велику радість. Але ті, почувши від них, що Ісус Христос живий і вони бачили Його, не повірили.
Після цього Ісус Христос явився окремо Петрові й упевнив його у Своїм воскресінні. (Третє явлення.) Тільки тоді багато хто перестав сумніватися у воскресінні Христовому, хоча між ними і залишалися такі, які ще не увірували.
Та раніше від усіх, як свідчить святе Передання, Ісус Христос обрадував Пресвяту Матір Свою, сповістивши їй через ангела про Своє воскресіння.
Цю подію так оспівує свята Церква: Ангел звістив Благодатній: «Чистая Діво, радуйся!» І знову мовлю: “Радуйся, Твій Син воскрес на третій день із гробу і мертвих воскресив; люди, веселіться. Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня над тобою зійшла, радій нині і веселися, Сионе, а Ти, Чистая, красуйся, Богородице, бо воскрес Народжений Тобою.
Марія Клеопова
Була двоюрідною сестрою Діви Марії і матір’ю апостола Якова молодшого. (Апостол Яків був названий братом Господнім по плоті. Він написав соборне послання і пізніше був першим єпископом Єрусалимським.) Чоловік Марії — Клеопа (або Алфей) — був одним з учнів Господа, якому воскреслий Христос явився на шляху в поселення Еммаус. Марія Клеопова стояла при хресті поряд з Богородицею, ходила з ароматами до Його гробу. Вона одна з перших побачила Воскреслого і почула Його слова: «Радуйтесь!» (Мт. 28: 9)
Саломія
Теж була родичкою Божої Матері. її чоловік Зеведей був простим рибалкою, а сини — Яків та Іоанн — найближчими до Господа апостолами. Христос покликав їх на апостольське служіння одними з перших, і вони були присутні в особливі миті Ісусового життя: на горі Фавор, при воскрешенні доньки Іаіра, при молитві в Гефсиманському саду. Саломія з синами ходить за Господом, слухає Його, служить Йому; вона присутня при Його похованні, приходить з ароматами до гробу.
Іоанна
Дружина Хузи, домоправителя царя Ірода. Разом з іншими жінками вона служила Господу (Лк. 8:3). Вранці в неділю вона теж ходила до гробу і бачила воскреслого Христа.
Сусанна
Благочестива жінка, яка разом з іншими служила Господу. Але про її життя відомо дуже мало.
Марія
Сестра Лазаря, якого воскресив Господь. Марія любила, коли до них приходив Спаситель: вона сідала біля Його ніг і уважно слухала Його Слово. За декілька днів до Своєї хресної смерті Господь був у домі Симона прокаженого. Марія прийшла туди з посудиною дорогоцінного мира, яким вона з любові до Христа полила Йому голову і ноги. Потім вона витерла ноги Спасителя своїм волоссям. На обурення Іуди, — нащо, мовляв, таке марнотратство, — Господь сказав, що вона підготувала Його тіло до погребіння. І ще Христос сказав: «де тільки буде проповідане Євангеліє по всьому світу, сказано буде в пам’ять її і про те, що вона зробила» (Мт. 26:13). Ми не знаємо, чи ходила Марія з ароматами до гробу Господнього. Але знаємо, що, слухаючи Євангеліє, чинимо, як Марія, що «вибрала найкращу частку, яка не відбереться від неї» (Лк. 10:42).
Марта
Сестра Лазаря й Марії. Про неї відомо тільки те, що вона піклувалася про частування для Божественного Гостя, Якого з любов’ю приймала в своєму домі. Вона дуже переживала, що не встигне все приготувати, і звернулася до Христа з проханням відпустити Марію допомогти. Господь похвалив Марфу за щире служіння, але наголосив, що сестра її Марія вчинила краще, слухаючи Слово Боже… Точно невідомо, чи ходила Марфа до гробу Спасителя. Але, цілком можливо, вона і тут послужила Йому серед «інших», не названих в Євангелії по імені.
Марія Магдалина
Найвідоміша з мироносиць. Походила вона з галилейського міста Магдали. Марія страждала від хвороби, а Ісус Христос зцілив її, вигнавши з неї сім злих духів. Жінка з вдячним серцем — Марія Магдалина — після цього не лишала свого Спасителя. Вона скрізь супроводжувала Його, з любов’ю служила Йому. Вона стояла з Богородицею біля хреста, оплакуючи Господа. Вона спостерігала, куди клали Тіло Господа Йосиф Аримафейський та Никодим. Вона так тужила, що раніше за всіх — ще вночі — прийшла до гробу. Магдалина перша побачила воскреслого Христа і повідомила про це апостолам.
Християни святкують день жінок-мироносиць тому що: “Не тільки пахуче миро несли вони до гробу Спасителя. Вони несли свою велику віру, непохитну вірність, співчуття, милосердя і любов. Не зникли у світі ні вірність, ні любов. Вони – як і турбота, самовідданість, милосердя, доброта, – завжди пов’язані з образом жінки”.
