9 грудня 2020 року, Керуючий Коломийською Єпархією, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, у Кафедральному Соборі Преображення Господнього міста Коломиї, у співслужінні духовенства, очолив заупокійну Літію за спокій душі спочилого Святійшого Патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка) (1925-1995) в 95-ту річниці від дня його народження.
Архіпастирю під час заупокійного богослужіння співслужили: секретар Єпархіального Управління митр. прот. Юрій Бровчук, благочинний Городенківського благочиння митр. прот. Богдан Мороз, економ Коломийської Єпархії прот. Роман Лазарук, прот. Тарас Мойсюк, керівник прес-служби Коломийської Єпархії прот. Віталій Козак, ієрей Анатолій Момот, ієрей Василь Старжинський, ієрей Дмитро Лісецький, ієрей Іван Венгрин, ієромонах Осія (Лещишак) та диякон Антон Трачук.
Після відпусту Його Преосвященство звернувся до присутніх зі словами повчальної проповіді, в якій нагадав життєвий страдницький шлях спочилого Святійшого Патріарха Київського і всієї України Володимира та його особистий внесок в розбудову Помісної Української Церкви, наголосивши, що саме з волі Божої простий священик став Патріархом Київським, подібно до того як Господь, обравши апостолів з простих рибалок, хотів “…присоромити мудрих світу цього” (1 Ко. 1, 27).
Цього дня заупокійні молитви за спокій душі спочилого Патріарха Володимира лунали в багатьох храмах Коломийської Єпархії.
9 грудня 2020 року виповнюється 95 років із дня народження Святішого Патріарха Володимира (Романюка) Предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату (1993-1995).
Пропонуємо Вашій увазі статтю Олександра Вахрамеєва, присвячену біографії Святішого Володимира в газеті “Вісник”, №№ 47, 48, 50, 51 (2010); №№3, 4, 6, 7, 8 (2011).
У переломні часи української історії, коли здавалось, що все, кінець, згине наше єство, паде прахом мова, віра, культура і сама Україна, з глибин народу народжувались месники, герої, святі, які своїм словом, діями, життям перекреслювали цю зневіру, не давали згаснути надії. Одним з таких людей був справжній син України – Василь Омелянович Романюк, Патріарх Київський і всієї Руси-України Української православної церкви Київського патріархату, визначний політичний діяч, дисидент.
У сім’ї було шестеро дітей
Все його стражденне життя було покладене на вівтар боротьби за волю нашої країни та незалежність Церкви. З юних літ і до самої смерті в стражданнях і муках, але з правдою, пройшов він свою “хресну дорогу”. Ні сталінський ГУЛАГ, ні брежнєвські спецтабори, ні постійне цькування каральних органів СРСР не зломили його.
Василь Романюк був одним з перших, хто відроджував у буремні 90-ті роки минулого століття Українську Автокефальну Православну Церкву, а згодом став ініціатором об’єднання УАПЦ з частиною УПЦ, котра підтримала митрополита Філарета, для побудови Київського Патріархату – найвищої форми Автокефалії. На жаль, у наш час намагаються різні проросійські релігійні та політичні сили в Україні викреслити, сфальшувати роль та вагу Патріарха Володимира в історії побудови незалежної української Церкви в новітній період, вихолощують пам’ять про нього, применшують або заперечують заслуги. Тому так хочеться ліквідувати цю несправедливість.
Народився Василь Романюк 9 грудня 1925 року на Гуцульщині в селі Хімчин Косівського повіту Станіславського воєводства Польської держави (теперішній Косівський район) Івано-Франківської області у простій багатодітній селянській родині Ганни і Омеляна Романюків. За спогадами сусідки Матійчук Анни Михайлівни, в сім’ї Романюків було шестеро дітей – п’ятеро синів та одна дочка. Найстарший – Василь, за ним народилися Іван (помер у дитинстві, бо хворів на “червінку” – черевний тиф), Танасій (замордували в 1947 році енкаведисти), Дмитро (можливо, ще живий), Володимир (його називали Ладусь, помер у 1991 від інфаркту біля свого заводського станка в Харкові) і донька Ярослава (теж, як і брат Іван, померла в ранньому дитинстві від черевного тифу). Тут необхідно зазначити, що дослідники біографії Василя Романюка подають відомості лише про чотирьох дітей в сім’ї Романюків.
За свідченням Анни Михайлівни, сім’я майбутнього патріарха жила дуже бідно. Вони мали одну корову, декілька овець, курей та зовсім мало землі – десь 10-15 соток. На той час (за Польщі) в селі була чотирикласна початкова школа, у якій навчання велось польською мовою. Її та рільничу (сільськогосподарську) школу в Косові закінчив Василь Романюк. Діти виховувались в любові до Бога, у повазі та дотриманні релігійних традицій, народних звичаїв, у постійній праці.
Ще змалку Василь виявляв живий інтерес до Бога. Ось як згадує про це Анна Матійчук: “Як ми були дітьми, Василько брав якусь пусту “конзерву” (консервну бляшанку – авт.), кидав туда камінці – і це було за кадило. Тоді натягував на себе “верітку” (рядно), як рясу, брав кукурудзяну гичку і вдавав, ніби він ксьондз (так в селі називали священика – авт.), кропив нас водою”.
Пізніше цей інтерес переросте в незламну віру в Бога та усвідомлене переконання в необхідності нести слово Боже до людей. А під час ув’язнення в сталінських таборах він приймає одне з найважливіших для себе рішень: “Якщо вдасться вийти живим з цього гулагівського пекла, на волі прислужу себе служінню Богові і Церкві”.
17-літнім вступив до лав ОУН
У юнацькі роки Василь Романюк цікавився українською історією та літературою. Його світогляд формувався під впливом праць письменників Богдана Лепкого, Андрія Чайківського, Михайла Могилянського, Михайла Драй-Хмари… Ці літератори не тільки своїми творами, але й активною громадянською позицією щодо відстоювання національних інтересів українців у Польщі, заслужили любов і повагу в народу Західної України. Книги Василь брав у сільській бібліотеці товариства “Просвіта”, що була тоді в Хімчині. Можливо, ці духовно-релігійні фактори, а можливо, той особливий гуцульський характер (як писав у “Хроніках Опору” про патріарха історик Валентин Мороз: “гордий, недовірливий до чужого, а найперше – незалежний”) були визначальними у становленні Василя Романюка як особистості.
“Радянізація” краю після приєднання Західної України у вересні 1939 року до Радянського Союзу, каральна політика влади, окупація фашистською Німеччиною у 1941-му привели юнака до лав Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери – сили, яка реально протистояла обом агресорам.
Зі спогадів односельця, члена ОУН-УПА, політв’язня Петра Підлетейчука: “Першими членами ОУН в селі були Андрій Стефурак, Василь Романюк та Петро Сеник. Вступили вони до лав ОУН десь у 1942-1943 роках”. Василеві Романюку тоді йшов вісімнадцятий рік.
З огляду на розмах національно-визвольного руху на західноукраїнських землях під час та після Другої світової війни, важко було знайти українську родину, яка б не допомагала повстанцям або члени якої не брали б участі в антифашистському й антирадянському русі опору в лавах ОУН-УПА. Тому радянська влада, після повернення на ці терени в 1944-му, продовжила каральну політику, розпочату ще в 1939 році.
«Червона мітла»
Не оминула “червона мітла” й родину Романюків. У липні 1944 року Василя заарештовують під час проходження комісії у військкоматі. У постанові про арешт від 14 липня 1944 року вказується: “Оперуповноважений 2-го відділення 2 відділу УНКДБ по Станіславській області старший лейтенант державної безпеки Мурашов, розглянувши матеріали про злочинну діяльність Романюка В.О., які поступили в УНКДБ, знайшов, що Романюк є активним учасником ОУН – бандерівського напрямку в с. Хімчин. (В організації виконував обов’язки кур’єра-зв’язківця, займався збором коштів для ОУН і проводив серед населення антирадянську агітацію), постановив піддати його арешту й обшуку”. 26 вересня, після двох місяців допитів, було оголошено вирок Військовим трибуналом військ НКВС Станіславської області: “Піддати висилці на каторжні роботи терміном на 20 років з… конфіскацією усього майна”. Згодом вирок був пом’якшений до 10 років позбавлення волі. Василя Романюка засудили на основі ст.54-1 “а” та ст. 54-11 КК УРСР, які передбачали відповідальність за “контрреволюційну діяльність”, “зраду батьківщини”, “за пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів”. Разом з Василем були засуджені як “буржуазні націоналісти” ще семеро жителів села Хімчин – А.Стефурак, П.Романюк, Т.Підлетейчук, Ф.Скоропанюк, В.Остафійчук, П.Ільницький та М.Солиджук. Ось так чинила “народна” влада першої у світі країни селян та робітників з усіма непокірними, що наважились відстоювати свої національні погляди, віру, свій край.
Згодом, у 1971 році, Василь Романюк напише: “Моє дитинство було настільки пролетарським і архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш в ньому найменшої рисочки буржуазних ознак. І от мене, сина селян-бідняків, що не мав на той час навіть середньої освіти, не був ознайомлений зовсім з радянським законом, арештовують 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста. Не в лісі зі зброєю в руках, а у військкоматі, куди я з’явився добровільно на виклик”.
Батько помер на засланні від непосильної праці
Але це було ще не все. Згідно з рішенням Особливої наради при НКВС СРСР від 21 квітня 1945 р.: “Романюк Омелян Семенович, 1894 р.н., його дружина Романюк Ганна Якимівна (1903) разом з двома дітьми Дмитром (1934 р.н.) і Володимиром (1938 р.н.) направлені на спецпоселення в Іркутську область строком на 5 років”. Причиною депортації сім’ї став, звісно, арешт старшого сина Василя. Бо радянський режим карав не тільки члена сім’ї, який брав участь в русі опору, але і його родину, щоб викорінити на Західній Україні оплот визвольної боротьби… Та тільки “коріння” було багато, і росло воно глибоко.
Романюки відбували висилку в селищі Харбатово Качурського району Іркутської області. Ці події стали початком трагедії їхньої гуцульської родини.
За словами жителів с. Хімчин, Танасій Романюк, брат Василя, втік із вагона в м. Коломия, коли родину вивозили в Сибір. Повернувшись у рідне село, він деякий час переховувався у родичів. Однак прожити йому судилося недовго. Танасій був убитий у червні 1947 р. органами НКВС. Односельці таємно перепоховали його в Хімчині. Голова родини – Омелян Семенович Романюк – помер від непосильної праці, голоду й холоду на засланні ще у 1946-му.
“Смерть батька і вбивство брата на все життя залишили відбиток в душі Василя Романюка. І він постійно згадував про це, звинувачуючи саме радянську владу у їхній загибелі, і приводячи при цьому аналогії зі знищенням тією ж владою мільйонів інших людей”, – пише у книзі “Патріарх Володимир, або Спогади про батька” його син Тарас Романюк.
Свій термін ув’язнення Василь Романюк відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 управління НКВС у Полтавській області. Але й тут він не покидав ідеї боротьби за самостійну Україну. Про це свідчать розсекречені в наш час (2006-2007 рр.) архівні документи КДБ. В них зазначається: “18 березня 1946 р. начальник оперативно-чекістського відділення виправно-трудової колонії Управління НКВС Полтавської області капітан Багно прийняв постанову про порушення кримінального переслідування відносно в’язнів Кустолівської сільськогосподарської колонії №17 НКВС М.Редчука, Ю.Рохманейка, Є.Матвєєва, Г.Шостя, П.Мощенця, В.Романюка. Арештанти об’єднались між собою на основі антирадянських поглядів у контрреволюційну групу під назвою “УСС” (Український Січовий Стрілець) і проводили в таборі вербовочну роботу, контрреволюційно-націоналістичну пропаганду, вихваляли ОУН і бандерівський рух, готувались до повстання і втечі з табору з метою вступу в банду УПА для продовження боротьби проти радянської влади”.
Прокурор вимагав розстрілу Василя Романюка
Через “антирадянську” діяльність, як зрозуміло з вищенаведеного, а фактично через правдиві розповіді в’язням про безчинства, які творила радянська влада на західноукраїнських землях і, зокрема, з його родиною, та за заклики до непокори та опору комуністичному режимові, Василь Романюк був знову заарештований (не без допомоги зрадників, як це часто бувало).
13 червня 1946 року прокуратура Полтавської області прийняла ухвалу про направлення кримінальної справи в суд. На засіданні спеціального табірного суду виправно-трудових таборів і колоній МВС УРСР 17-18 червня 1946 року прокурор у своєму виступі запропонував відносно М.Редчука, П.Мошенця, В.Романюка застосувати вищу міру покарання – розстріл.
В останньому слові вони просили суд зберегти їм життя. Згідно з вироком табірного суду, Василя Романюка було засуджено до 10 років позбавлення волі з відбуванням у віддалених місцевостях СРСР. У ньому йшлося, що “Романюк, відбуваючи покарання в Кустолівській сільськогосподарській виправно-трудовій колонії, був учасником контрреволюційної повстанської організації під назвою УСС, яка ставила своїми завданнями: організацію повстання у таборі шляхом фізичного обеззброєння охорони, здійснити втечу з табору, об’єднатися з бандерівськими бандами для продовження боротьби з радянською владою за самостійну Україну”.
«Прямий, негнучкий тілом, як і духом»
21-річного Василя Романюка після закритого судового процесу етапували до місця відбування покарання – спецтабір “Холодний” на Колимі. У документальному нарисі “Патріарх Володимир, або Спогади про батька” його син Тарас зазначає: “…через весь Союз везли морем, в трюмах, на Далекий Схід (так він вперше побачив море). Там, на Колимі, розпочалася уже нова епопея – в таборах, у постійному протистоянні між кримінальниками, “ворами в законі” і колишніми бійцями ОУН-УПА, що й сприяло остаточному становленню батька як людини й громадянина. “Мої університети” – називав він період 40-х – 50-х років”. Стійкість, незламність духу проявлялися навіть у зовнішності Василя Романюка. Про це свідчать спогади побратима по колимському таборі Івана Гнатюка: “Голодні і виснажені важкою роботою, більшість в’язнів були сутулими, ходили по-старечому зігнутими, байдужі до свого вигляду, а от Василь, як запам’яталося, був завжди зібраний, стрункий, акуратний. Не дивно, що свою гуцульську поставу зберіг він до самої смерті. Був такий же прямий і негнучкий тілом, як і духом”.
Саме під час цього ув’язнення в спецтаборі “Холодний” на Колимі, як ми уже зазначали, Василь Романюк прийшов до глибокої віри в Бога. Разом з ним сиділо чимало віруючих людей – і православні, і греко-католики, і протестанти, і старообрядці, й істинно-православні (ті, що не визнали підпорядкування РПЦ радянській владі ). Були тут єпископи, керівники церковних юрисдикцій різних деномінацій. Гуртувалися, незважаючи на релігійні розбіжності та протиріччя, бо всі разом ділили одну баланду.
Не без впливу ув’язненого духовенства Василь Романюк повністю простудіював Біблію, перечитав таємно багато релігійної літератури, яку вберегли духовні отці. Перебуваючи у концтабірних умовах, Романюк приймає доленосне рішення: на волі стати священиком. А уже під час магаданського заслання це рішення остаточно викристалізувалося, і він посилено вивчає богослов’я, філософію, дістає потрібну літературу, де тільки може.
Одружився на засланні
Тут хотілось нагадати, що можливості самоосвіти з’явились у в’язнів після деякої лібералізації системи виправно-трудових таборів у СРСР. Був відмінений номерний облік (тепер до арештантів звертались за прізвищем), нараховувалась мізерна заробітна плата, дещо покращилось харчування та медичний догляд, збільшилась дозволена кількість посилок та передач. Це сталося завдяки повстанням політв’язнів (в основному колишніх бійців ОУН-УПА та “лісових братів” з країн Прибалтики), що прокотилися в 1953-1954 роках після смерті Сталіна (найбільші в Норильську, Кенгірі, Караганді). Бо тільки таким чином можна було при комуністичному режимі відстояти свою людську гідність та елементарні права.
9 серпня 1953 року Василь Романюк дав розписку про звільнення з табору. Проте на підставі Указу МВС МДБ від 16 березня 1948 р. він з 28 серпня перебував на засланні у м. Магадан (звільнений згідно з Указом Генерального прокурора СРСР від 19 березня 1956 р.).
Відбуваючи заслання в Магадані, Василь Романюк познайомився з Марією Антонюк, з якою одружився 24 серпня 1954р. Їх об’єднували не лише взаємні почуття, але й схожі трагічні життєві долі і спільні ідейні погляди.
Марія Антонюк народилася 1924 року на Волинській землі, на хуторі Скоморохи Олександрійського району Рівненської області. 17 березня 1944-го її було заарештовано органами контррозвідки “Смерш”. Пред’явили звинувачення в тому, що дівчина вступила в ОУН, де діяла під псевдонімом “Іскра”, виконуючи обов’язки заступника станичного, “збирала для бандитів УПА серед населення перев’язочний матеріал, продукти харчування”. Слідством було встановлено, що Марія брала участь у зібранні членів ОУН, обговорюючи методи й форми боротьби з Червоною армією та радянською владою. На закритому судовому засіданні військовий трибунал 13-ї Армії засудив її до десяти років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях.
Створивши сім’ю, Василь Романюк вирішує вивчитися на кіномеханіка. Він закінчує курси і працює за спеціальністю у кінотеатрі “Гірняк” Магаданського обласного управління кінофікації. Там же, на висилці, він здобуває і десятирічну освіту.
Добивається перегляду справи своєї депортованої сім’ї
Протягом перебування Василя Романюка в таборах, а згодом і на засланні в Магадані, не втрачали зв’язку з ним його рідні, що залишились в Хімчині (вуйки та тьоті по батьковій та материнській лініях). Вони писали листи, посилали посилки, підтримували морально. Василь це дуже цінував і дорожив підтримкою кожного. Також з ним листувалась мама, котра відбувала з двома молодшими синами заслання в Сибіру – рідними братами Василя Дмитром і Володимиром. Хочу навести уривок з листа Василя Романюка до родини від 07.03.1957р.: “Листи до нас пишуть з усіх кінців. Усі просять, щоб ми приїздили. Та ми поки-що нікуди не їдемо (побачимо весною). Мушу Вам сказать, що мені і самому хочеться побачить як рідних, так і рідну землю. Але на цьому шляху є багато перешкод”.
Під час магаданського заслання Романюк не тільки активно займається самоосвітою, але й наполегливо добивається перегляду своєї справи 1944-1946 років та справи депортованої сім’ї. Він писав скарги у Головну військову прокуратуру СРСР, прокурору Прикарпатського військового округу, пізніше звертався до цих органів, щоб дізнатися про хід і результати розгляду справ. Але тільки після повернення у 1958 році додому, на рідну Гуцульщину, дізнається, що розпочався перегляд тих справ.
Зважаючи на кон’юктуру часу (період реабілітації репресованих у контексті хрущовської відлиги) постановою військової колегії Верховного Суду СРСР від 13 лютого 1959 року вирок Військового трибуналу військ НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області від 26 вересня 1944 року і рішення Військового трибуналу 4 Українського фронту від 28 жовтня 1944 року стосовно Василя Романюка були відмінені.
Отож, після 14-літньої вимушеної розлуки Василь Романюк разом з дружиною Марією повертається на рідну Гуцульщину. І відразу, як давав собі обітницю ще на Колимі, робить все можливе, щоб стати священиком. Тому вступає на дворічні Вищі Богословські курси, що тоді були у Станіславі при єпархіальному управлінні.
Рівень курсів був високим. Оскільки викладали там колишні випускники Греко-Католицької Богословської Академії, що діяла у Львові до приходу в 1944 році на Західну Україну радянської влади. Чимало з них закінчували богословські студії в Інсбруку, Брюсселі та Римі. Це була фактично колишня знаменита греко-католицька школа богослов’я – високоосвічені викладачі богослов’я та філософії європейського зразка.
У другій половині 60-х років, коли наступить чергове, тепер уже “хрущовське” гоніння на Церкву, всі подібні курси при західноукраїнських єпархіях позакриваються, а професура буде відправлена поза штат, без права служіння. Так радянська влада відплатить тим греко-католицьким богословам, які, дійсно, керуючись в складний час принципами духовної соборності України, прагнули “переорієнтувати” колишню уніатську Галичину на православ’я. В результаті залишаться тільки підконтрольні КДБ духовні навчальні заклади.
На той час це дві академії – Московська (в Загорську) та Ленінградська. І три семінарії: в Загорську, Одесі та Ленінграді. Коли Василь Романюк навчався у Московській духовній семінарії і порівнював рівень викладання в обох школах, то це ніколи не було на користь Московської школи. Він завжди відзначав, що йому “пощастило пройти богословські курси старої академічної “нерадянської” виправки”. Чи не тому на все життя зберіг неординарний, не схоластичний, а творчий, синтезуючий підхід в богослов’ї, що завжди відрізняло його від консерваторів московського штибу.
Стали кумами та однодумцями
У 1959 році, ще навчаючись на богословських курсах, Василь Романюк був висвячений у сан диякона, своє дияконське служіння проходив в Косові та довколишніх селах. Того ж року в Романюків народився син Тарас – похресник мого дідуся по материнській лінії – Дмитра Розпутняка. Він був другом Василя Романюка ще з дитячих років. Жили недалеко один від одного (як за гірськими мірками), разом пастушили, одним словом, зростали разом. У війну доля розкидала їх. У 1950 році мій дід був заарештований органами НКВС-МГБ. Вирок – 25 років таборів без конфіскації майна. Відбував покарання у колонії строгого режиму в Караганді. Після смерті Сталіна вирок був пом’якшений. У липні 1956 року дід Дмитро повернувся додому в рідний Хімчин. Так, через майже 15 років, друзі знову побачились. Тепер вони стали не тільки кумами, а й ще однодумцями.
Сім’я Романюків, проживаючи в Косові, не мала свого помешкання. Їх узяв до себе на квартиру колишній собрат Василя Романюка по Колимі – Йосип Мартинюк. Хата ж родини Романюків у селі Хімчин завалилась. Там з 1945 року, після депортації родини, ніхто не мешкав, хоча односельці вказували пізніше, що хатину спеціально зруйнували.
Після закінчення богословських курсів Василь права на висвяту в сан священика не отримав – йшли репресії проти Церкви. Микита Хрущов висунув тезу: “Висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів, а зумовлюється незадовільною антирелігійною пропагандою, пасивністю партії в цьому питанні та надмірними свободами, наданими державою релігійним конфесіям”. Така оцінка Церкви й релігії в цілому була пов’язана з тим, що радянська влада не потребувала сакралізації – комуністична ідеологія сама претендувала на ту роль, яку посідала Церква.
Після знищення УГКЦ почалася чергова хвиля антицерковної істерії уже проти РПЦ та інших християнських юрисдикцій. Взялися за ліквідацію матеріальних проявів релігійності – закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, масованого економічного, політичного й морального тиску на духовенство та віруючих. Комуністи боролися не з релігійною ідеологією, а з носіями цієї ідеології, примушуючи їх залишати культові споруди, обкладаючи непомірними й обов’язковими державними позиками, обмежуючи громадянські права віруючих, не допускаючи їхніх дітей до навчання у вищих навчальних закладах, практикуючи адміністративні втручання в діяльність релігійних об’єднань. Правда, тепер фізичного знищення духовенства, як за Сталіна, не було.
Комуністична влада всебічно підготувала черговий погром Церкви, священиків та віруючих. На озброєнні радянських органів було все: від кримінального кодексу до виконавчих, карально-силових структур і навіть покидьків (як правило, місцевих партійно-комсомольських активістів), що свідомо руйнували церкви, нищили ікони, рубали хрести з санкції верховного керівництва компартії.
Тут доречно зазначити, що верхівка ієрархії РПЦ практично не протидіяла цьому, навіть затверджувала деякі постанови ЦК на соборах.
У 60-х роках на Західній Україні “уповноваженими” Ради в справах релігії, як правило, були колишні енкаведисти, що воювали з УПА та оунівським підпіллям. Вони чудово знали справу колишнього репресованого Василя Романюка як “непримиренного буржуазного націоналіста і бандерівця” (саме такі “титули” фігурували у звітах Ради біля його прізвища).
А реабілітацію ці органи до уваги не брали. Загальний аналіз тодішнього стану релігії в СРСР та зокрема в Україні дає змогу приблизно уявити, що означало в ті часи для людини рішення стати священиком. Цей вибір вже, по суті, був викликом атеїстичному комуністичному режиму, а з судимістю за по-літичними статтями – відкритим опором. Але Василь Романюк вперто йшов до своєї мети стати пахором (так вдавнину називали на Гуцульщині парафіяльного священика – це духовний батько парафії, до якого звертаються “отець”).
Отож, про висвяту в сан священика в тих умовах Василеві Романюку не було чого й думати. І він у 1961році, залишивши сім’ю в Косові, їде в Сибір до свого знайомого єпископа Веньямина, що мав кафедру в місті Омську.
Третій судовий процес
Єпископ Веньямин, з яким Романюк деякий час в 50-х роках сидів в колимському таборі, прийняв його дружелюбно. Він влаштував Василя дияконом при своєму кафедральному соборі. Однак єпископ на той час вже був тяжко хворий і, до того ж, перебував під сильним пресом КДБ. Тож хіротонізувати Романюка в сан священика не міг.
Прослуживши в Омську десь півроку і зрозумівши, що “пильне око” і тут його чатує, майбутній патріарх повернувся додому в Косів. А тут уже чекали інші проблеми. За розпорядженням “зверху” його в місті заново не прописали і примусили в короткий термін покинути Івано-Франківщину. Тоді Василь Романюк разом з дружиною Марією та з маленьким сином Тарасом терміново виїжджає на Харківщину (де на той час, повернувшись із заслання, проживала його мама з братами Дмитром та Володимиром). Опиняється в селищі Курган, поблизу міста Балаклеї. Там працює кіномеханіком (як колись в Магадані).
Ось що пише в книзі “Патріарх Володимир, або спогади про батька” Тарас Романюк про атмосферу в селищі того періоду: “Публіка, що проживала на той час в Кургані, – це були, в основному, шахтарі російського походження або, як казав батько, асимільовані хохли, люди, що не приховували свого ворожого або, в кращому разі, байдужого ставлення до України. І зрозуміло, що батько серед них був чи не останнім з могікан, що стояли на захист свого українства. Проте, не дивлячись на все це, авторитетом і повагою він користувався і там. Через що чимало тамтешніх обивателів, випивши чарку-дві, говорили між собою: “Романюк хоть и бандера, но человек хороший!” Зрозуміло, що “бандерами” в той час називали всіх, хто походив із Західної України. Проте батько такою назвою лише гордився”.
Однак, відкрите відстоювання українських національних інтересів у спілкуванні з жителями селища Курган пізніше, вже на третьому судовому процесі в 1972 році, фігуруватиме, як звинувачувальний доказ у неперервній антирадянській діяльності Василя Романюка. Саме з Харківщини буде на процесі кілька свідків, заляканих органами КДБ, – колишні його добрі зна-йомі. Вони одностайно твердитимуть: “Романюк завжди був настроєний по-антирадянськи, не приховував своїх симпатій до націоналізму, ненавидів радянську владу”…
Несподівано помер уповноважений ради у справах релігій при Івано-Франківському облвиконкомі Бібіков, колишній енкаведист (саме він блокував висвяту Романюка в сан священика). Новий, менш агресивний уповноважений, дає на це згоду. Хіротонія (висвячення) відбулася на Вербну неділю 1964 року в Івано-Франківському кафедральному соборі. Першою парафією, куди направили отця Василя, було село Новоселиця Снятинського району. За роки пастирського служіння Романюка тут число віруючих у парафіях значно зросло, при кожному храмі були організовані церковні хори. У той час він вступає на заочну форму навчання у Московську духовну семінарію в м. Загорську, а згодом і в академію. Однак у 1970 році знову почалися переслідування Василя Романюка, на догоду “органам” під надуманим приводом його було виключено.
Як згадував мій дідусь Дмитро Розпутняк, під час служіння Василя Романюка в селі Новоселиця з сином майбутнього патріарха Тарасом, котрий навчався тоді в початковій школі, займався репетитор з анг-лійської мови. Як потім з’ясувалося, це був агент КДБ, який збирав компромат. Потім ті, виголошені вголос, думки Василя Романюка стали “доказовою” базою у звинуваченні в так званій антирадянській діяльності та пропаганді на закритому судовому процесі 1972 року.
Хрестив В’ячеслава Чорновола
Але цьому ще передувало призначення на Космацьку парафію (направлення у село Космач Косівського району). Тут був епіцентр національно-визвольного руху гуцулів. Не дивно, що у патріота Василя Романюка відразу починаються конфлікти з головою парторганізації села, головою сільради та іншими сільськими активістами, яким не подобалося, що священик у своїх проповідях закликає віруючих всіляко берегти свої релігійно-національні традиції. Навіть створює за власні кошти музей гуцульських старовинних декоративно-прикладних речей у своєму помешканні в Космачі. До Василя Романюка почали навідуватись дисиденти. Першим – Валентин Мороз, сміливий талановитий історик та публіцист, що повернувся з мордовських таборів. Згодом священик знайомиться і з В’ячеславом Чорноволом (якого охрещує), Михайлом Осадчим, Іваном Світличним та іншими. Не дивно, що досить скоро отець Василь примусово був переведений з Космача знову на Покуття, в село Прутівку, що біля м. Снятин.
У січні 1972 року на території України почались масові арешти представників інакомислячої інтелігенції. Постукалися і до квартири священика. Після кількагодинного обшуку кагебісти його заарештували. Слідство тривало півроку. У суді слухалися тільки ті матеріали, що засвідчували його “злочинну” діяльність. В результаті Василя Романюка визнали “особливо небезпечним рецидивістом ” та визначили покарання – сім років позбавлення волі з засланням строком на три роки.
Спочатку він відбував ув’язнення у Володимирській тюрмі (Російська Федерація), тодішній каральній цитаделі союзного масштабу, в якій утримувались “особливо небезпечні” політв’язні. А десь на початку 1974 року його етапували в Мордовію, в I-й табір ЖХ-389/1-8 особливого режиму – село Сосновка, неподалік залізничної станції Потьма.
“Ніякого миру й дружби між народами немислимо до тих пір, доки люди будуть топтати справедливість і пригнічувати один одного, а саме таке робиться в СРСР – країні, яка демагогічно називає себе твердинею миру, а в себе вдома топче всяку справедливість і елементарні людські права”, – писав о. Романюк весною 1976 року у зверненні до Всесвітньої Ради Церков, Міжнародної амністії, Міжнародної організації юристів.
Разом з іншими ув’язненими дисидентами він готував програмні документи, на базі яких об’єднувались правозахисники всього Радянського Союзу, що перебували в таборах. Василь Романюк та Олекса Тихий (член-засновник Української гельсінської групи) були творцями “кодексу політв’язня”, в якому виклали моральні постулати поведінки “в’язнів сумління” за гратами.
У 1979-му Василь Романюк став членом Української гельсінської групи. Навесні цього ж року його відправили на заслання в одну з найхолодніших точок на Землі – Якутську АРСР, селище Сангар. Через дев’ять місяців, відбувши сім років таборів та три роки заслання, він повернувся на Батьківщину, в рідну Гуцульщину. А там – знову зухвалий тиск та переслідування, постійне стеження та “опіка” органів КДБ. Уповноважений у справах релігій заборонив владиці Івано-Франківської єпархії РПЦ надавати парафію опальному священику. КДБ заключило Романюка під домашній арешт, не дозволивши покидати межі Косова з 20.00 вечора до 8.00 ранку. Навіть в якутському засланні умови перебування були ліберальнішими, ніж вдома. Та ще й косівська прокуратура надсилала офіційні попередження, щоб він влаштувався на роботу, інакше – стаття за “туніядство”. Отож певний період о. Романюк працював сторожем та двірником в Косівській райлікарні. Невдовзі пережив перший інфаркт.
Лише по смерті генсека Брежнєва кадебістський прес дещо послабився, і отець Василь отримав нарешті направлення на церковну службу.
Еміграція в Канаду
Пастирське служіння ніс в селах Косівщини: спочатку в гірському селі Бабин, потім – у Рожнові, селі Пістинь. Починаючи з 1986 року демократичні зміни, що ширились в Союзі завдяки Михайлу Горбачову, почали доходити і до окраїн. Хоча зустрічали саме в Україні прихований опір з боку партноменклатури на чолі з Володимиром Щербицьким, першим секретарем ЦК КПУ. Зрозуміло, що в тих умовах негайно почав активізуватись і правозахисний український рух. Романюк відновлює давні зв’язки з Михайлом Осадчим, В’ячеславом Чорноволом, Зиновієм Красівським, Богданом Ребриком та іншими, що були на волі або саме звільнялись з радянських таборів, і продовжує разом з ними спільну боротьбу за дійсну демократію і гласність в країні. Він їздить в Москву на зустрічі з російськими дисидентами. У 1987 році священик пише відкритий лист тодішньому екзархові РПЦ в Україні митрополитові Філарету з закликом сприяти українізації Церкви. Тим часом підконтрольні КДБ ради у справах релігій, що фактично керували РПЦ, перешкоджають вступу сина Василя Романюка в духовні заклади освіти. Тарас п’ять разів поступав у духовні семінарії в Одесі, Ленінграді та Москві, але даремно. Бо син політв’язня, “заклятого антирадянщика” був неугодним. Тому Тарас з батьком вирішують виїхати до Канади – на запрошення Консисторії УПЦ в Канаді. До того ж, в той час не стало на світі вірної дружини та люблячої мами Марії.
Йшов 1988 рік. Українці Канади прийняли Романюка як героя. Відразу по прибутті він зустрічається з провідними українськими політичними, релігійними та громадськими організаціями в еміграції, легендарними провідниками ОУН-УПА (Миколою Лебедем, Миколою Плав’юком, Ярославом Стецьком), митрополитом Мстиславом, президентом УНР в екзилі Миколою Лівицьким. Він виступає на з’їздах Світового Конгресу Вільних Українців, на форумах Комітету Українців Канади з докладами про національно-культурне та релігійне становище українців в Радянському Союзі, про стан політичних свобод і прав взагалі. У всіх своїх зверненнях в діаспорі (а особливо у виступах, що передавались по радіо на Україну), Василь Романюк наголошував на нагальній потребі відновлення Української незалежної Православної Церкви, закликаючи до цього, перш за все, духовенство в Україні.
Агітаційно-просвітницька діяльність отця Василя широко висвітлюється в англомовних засобах масової інформації, що надало міжнародної ваги його старанням.
Хіротонія
Після півторарічної розлуки з Батьківщиною наприкінці грудня 1989 року Василь Романюк повернувся на рідну землю. В Україні, яка ще на той час перебувала в складі СРСР, відбувалися потужні процеси національно-культурного відродження. На Західній Україні виходила з підпілля ліквідована радянською владою в 1946 році Українська Греко-Католицька Церква, починала відроджуватись і Українська Автокефальна Православна Церква.
Наприкінці квітня 1990 року Василь Романюк був висвячений в сан єпископа з титулом “єпископ Ужгородський і Хустський”. За декілька днів перед цим він прийняв постриг в чернецтво з іменем Володимир – на честь першосвятителя України-Руси, князя Володимира Великого. Хіротонія відбулась у селі Космач, колишній парафії о. Василя Романюка. “Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви”, – сказав він на хіротонії.
У червні в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що затвердив факт відновлення УАПЦ i обрав Патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника), який був главою УАПЦ в діаспорі. Сам митрополит Мстислав на цьому Соборі був відсутній, так як дозволу на в’їзд в Україну тодішнє радянське керівництво не дало. А тим часом в Києві відбулось перше велелюдне освячення синьо-жовтого прапора і підняття його на будинок Київської міськради. Очолював це дійство єпископ Володимир (Романюк). З вересня він отримує титул “єпископ Білоцерківський, вікарій Київської єпархії УАПЦ” та остаточно переїжджає в Київ.
Після проголошення Україною Незалежності між ієрархією УАПЦ та митрополитом Київським Філаретом (що очолював тоді УПЦ-МП) починаються переговори про можливе об’єднання двох Церков в єдину помісну Церкву на засаді канонічної автокефалії. За це Синодом РПЦ митрополита було позбавлено сану. І коли відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на ньому об’єдналися УАПЦ та частина УПЦ, що підтримала Філарета. Одним з основних ініціаторів цього об’єднання був архієпископ Володимир (Романюк).
Побоїще на похороні Патріарха
Фактично, попередня УАПЦ перестала юридично існувати. Об’єднана Церква мала назву Патріархат, що було найвищою формою Автокефалії. Главою Церкви й надалі залишався Патріарх Мстислав, який перебував за кордоном і фактично не міг управляти Київським Патріархатом. Його заступником в Україні став митрополит Філарет.
Особа Філарета викликала серед частини духовенства та мирян колишньої УАПЦ невдоволення, через його минулу діяльність в РПЦ. Після смерті 95-річного Мстислава у червні 1993 року в Києві відбувся Архієрейський Собор УПЦ-КП, на якому архієпископа Володимира було піднесено до сану митрополита з титулом Чернігівського і Сумського та обрано Місцеблюстителем Київського Патріаршого престолу. А вже у жовтні – таємним голосуванням було обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України УПЦ-КП. Його кандидатуру підтримало більше 60 відсотків представників єпархій УПЦ-КП. Це був тріумф.
Патріарх Володимир сконцентрував свої зусилля на зовнішньоцерковному аспекті розвитку Церкви, він відвідує з пастирськими візитами країни Західної Європи, зокрема Францію, а на початку 1995 року Німеччину та Австрію, де невдовзі православні громади переходять під юрисдикцію Київського Патріархату.
Та фатальний кінець невблаганно наближався. 14 липня 1995 року під час вечірньої прогулянки у Ботанічному саду в Києві перестало битися серце цього великого патріота. Причиною смерті, як констатували медики, стала хронічна ішемічна хвороба серця. Врятувати Патріарха Романюка не змогли. Чомусь “швидка” їхала 40 хвилин, хоч до лікарні було пішки йти хвилин десять…
18 липня зібралася велелюдна траурна процесія. Проте поховання Патріарха Володимира перетворилося у велике побоїще. Загони “Беркута” оскаженіло, по-звірячому били людей, які хотіли віддати Василю Романюку останню шану. Ті події увійшли в новітню історію України під назвою “чорний вівторок”. Хочеться подякувати бійцям УНА-УНСО та небайдужим вірянам і священикам, які не дали осквернити тіло Святішого Патріарха і придали його прах землі. Його поховали перед дзвіницею Собору Святої Софії у Києві.
26 листопада в актовому залі Будинку культури с. Заріччя відбулася І сесія Делятинської селищної ради восьмого скликання. З благословення Керуючого Коломийською Єпархією Преосвященного Єпископа Юліана участь у засіданні взяли : настоятель Храму Покрови Пресвятої Богородиці с. Заріччя митр. прот. Михаїл Купчак та настоятель Храму свв. апп. Петра і Павла смт. Делятин прот. Іван Кепещук . Розпочалося засідання із виступу голови селищної територіальної виборчої комісії М.В. Бойчука. Засідання супроводжувалося виконанням «Боже, великий Єдиний..».
Далі для благословення та вітального слова були запрошені отці Михайло Купчак, Іван Кепещук та духовенство УГКЦ . З найкращими побажаннями вдалої роботи та нових успіхів виступив виконавчий директор Івано-Франківського регіонального офісу АМУ Юрій Стефанчук.
Повторно обраний голова Делятинської селищної ради Богдан Клим’юк урочисто прийняв присягу і зайняв почесне місце головуючого на засіданні. Далі, відповідно до процедури, для голосування за кандидатуру секретаря, зі складу депутів було обрано лічильну комісію : Руслана Василівна Дідик (ЄБВО)-голова, Микола Володимирович Дячук (ЄБВО)-заступник голови, Мирослава Степанівна Северилова (ЄБВО) – секретар комісії. В ході засідання замість заступника голови лічильної комісії М.В. Дячука було обрано депутата Стефурака Андрія Васильовича (ЄБВО).
Секретарем Делятинської селищної ради стала колишня керуюча справами (секретар) виконавчого комітету депутат в/о № 3 Галина Богданівна Вацик.
Заступниками селищного голови було обрано Якимця Петра Олексійовича (подав заяву про складання депутатських повноважень) та Северилова Степана Вячеславовича (начальника відділу освіти Надвірнянської РДА).
Керуючою справами (секретарем) виконавчого комітету стала Поп’юк Іванна Денисівна (працювала начальником відділу з правової та кадрової роботи в Делятинській ОТГ).
На першій сесії також було затверджено старост сіл, що входять в Делятинську громаду:
с. Заріччя – Любов Степанівна Яворська (виконувала функціональні обов’язки старости з часу об’єднання громади до місцевих виборів);
с. Білі Ослави – Микола Володимирович Дячук (вчитель Білоославської ЗОШ, був обраний депутатом і склав депутатські повноваження);
с. Чорні Ослави – Петро Іванович Жолобчук (Надвірнянський районний відділ державної виконавчої служби Південно-Західного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), головний державний виконавець);
с. Чорний Потік – Василь Васильович Шовгенюк (виконував функціональні обов’язки старости з часу об’єднання громади до місцевих виборів).
На сесії також були прийняті важливі першочергові рішення щодо структури ради, складу виконавчого комітету та постійних депутатських комісій, про перейменування юридичної особи, положення про старосту, положення про старостинські округи, про реорганізацію приєднаної Білоославської сільської ради, про умови оплати селищного голови тощо. Щиро сподіваємося, що нове скликання, конструктивні дискусії та здобутий попередній досвід незабаром принесуть свої щедрі плоди і розпочнуть нову сторінку в історії Делятинської територіальної громади
Я хочу звернути вашу увагу на дві або три риси сьогоднішньої притчи. Нам сказано, що якийсь чоловік ішов із Єрусалиму до Єрихону. У Старому Завіті Єрусалим був місцем, де перебуває Бог: це було місце поклоніння Богові, місце молитви. Ця людина спускалася, з гори бачення він спускався туди, де протікає людське життя.
На цьому шляху на нього напали, зняли його одяг, поранили і кинули при дорозі. Три людини, один за іншим, йшли цією дорогою. Всі троє побували там, де живе Бог, всі троє були в місці служіння Богу, поклоніння Йому, в місці молитви. I двоє з них пройшли повз пораненого. Текст так яскраво описує, що священик просто пройшов повз: нам навіть не сказано, що він хоч глянув на нього. Він був людина забезпечена, йому справи не було (так, у всякому разі, він думав) до людської потреби: він нічому не навчився з молитви Богові, Який – сама Любов. Потім пройшов наступний, левит, чоловік сильний в Писанні, але незнаючий Бога. Він підійшов, постояв над помираючим пораненим – і пішов далі. Його розум – здавалося йому – поглинений високими речами, ніж людське життя, людське страждання.
І нарешті, пройшла людина, який в очах іудеїв був зневажений в самому своєму бутті: не за свої особисті, моральні чи інші недоліки, а просто тому що він був самарянин – відкинутий; в Індії його назвали б парією. Цей чоловік зупинився над пораненим, тому що він-то знав, що таке – бути знедоленим, що таке бути самотнім, що значить, коли повз тебе проходять з презирством, а часом і з ненавистю. Він схилився над пораненим, зробив, що міг, для полегшення його страждань, відвіз його в спокійне місце: і все це він зробив за власний рахунок. Він не тільки оплатив готельний догляд за пораненим: він віддав свій час, свою турботу, своє серце. Він заплатив всіма можливими способами, якими ми можемо заплатити, надавши увагу людям, які нас оточують.
Ми провели цілий ранок у присутності Самого Бога, в місці, де Він живе: ми чули, як Його голос говорив нам про любов: ми проголошували, що ми віримо в цього Бога, Який – сама Любов, в Бога, Який віддав Свого Єдинородного Сина заради того, щоб кожен із нас – не всі ми колективно, але кожен з нас особисто – міг отримати спасіння. Ми зараз вийдемо з цього храму: протягом майбутнього тижня або до наступного відвідування храму ми зустрінемо багато людей. Чи поступимо ми як священик? або левит? Підемо ми, розмірковуючи про те, що ми тут дізналися, зберігаючи в серці подив і радість, але проходячи повз кожного зустрічного, тому що дрібні турботи можуть порушити наш спокій, відвести наш розум і серце від дива зустрічі з Богом, від Його присутності? Якщо так ми зробимо, то ми мало що зрозуміли (якщо взагалі щось зрозуміли) про Євангеліє, про Христа, про Бога. А якщо ми, подібно юнакові, подібно учителеві, запитаємо: “Але хто мій ближній? Хто той, заради якого я повинен бути готовий розлучитися з найглибшими переживаннями мого серця, з самими піднесеними роздумами, з найкращими моїми почуттями? “- Відповідь Христа проста і пряма: Кожний! Кожна людина, хто потребує тебе, на будь-якому рівні: на простому рівні їжі або притулку, чуйної уваги, дбайливості, дружелюбності.
А якщо одного разу (цей день може і ніколи не настати, але може прийти в будь-який момент) від нас буде потрібно більше, ми повинні бути готові любити нашого ближнього, як нас тому вчить Христос: з готовністю віддати наше життя за нього. “Віддати життя” не означає померти; мова йде про те, щоб день у день віддавати нашу турботу всім тим, хто її потребує, тим, хто в печалі і потребує втішення; тим, хто в розгубленості і потребує зміцнення та підтримки ; тим хто, голодний і має потребу в їжі; тим, хто знедолений і, може бути, що потребує в одязі: і тим, хто в душевному смутку, і, може, потребує слова, яке виллється з тієї самої віри, яку ми черпаємо тут і яка становить саме наше життя.
Вийдемо ж звідси, згадуючи цю притчу не як одну з найпрекрасніших сказаних Христом речей, але як прямий шлях, на який Він закликає нас встати. Вона вчить нас ставитися один до одного, озирнутися навколо уважним поглядом, пам’ятаючи, що інколи найменша ласка, одне тепле слово, один уважний рух може перевернути життя людини, яка стоїть на самоті перед обличчям власного життя. Нехай допоможе нам Бог бути подібними на милосердного самарянина на всіх рівнях і по відношенню до всіх людей. Амінь!
Кожного року в Україні прийнято вшановувати пам’ять загиблих від штучного голоду, організованого радянською владою в XX столітті. У ХХ сторіччі українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Утім, серед найбільш трагічних сторінок історії українського народу особливо сумне місце займає Голодомор 1932-1933 років. За різними даними, у 1932-1933 роках від голоду загинуло від 4,5 до 10 мільйонів людей.День пам’яті жертв голодоморів – щорічний національний пам’ятний день в Україні. Жалобна дата традиційно припадає на кінець листопада.27 листопада 2020 року на майдані Незалежності міста Косова відбувся віче-реквієм «Україна пам’ятає …» до дня пам’яті жертв Голодомору в Україні. Захід розпочався з заупокійної молитви, яку очолив благочинний Косівського благочиння, Коломийської Єпархії ПЦУ, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці с. Старий Косів митр. прот. Іван Близнюк у співслужінні духовенства району. Також у заході взяли участь: вокальний ансамбль «Едельвейс» будинку культури (керівник В.Вольський), дует вокальної студії Косівського РБК у складі Софії Кашевко та Юлії Кіщук (керівник Тетяна Бойчук), читці -Христина Будзан, Юлія Лосюк, Оксана Шкрібляк, Марина Шушельницька та соліст -Андріана Лаюк.У День пам’яті жертв голодоморів українців традиційно закликають вшанувати заморених голодом хвилиною мовчання або молитвою, відвідати поминальне богослужіння, згадуючи вбитих комуністичним тоталітарним режимом співвітчизників.Традиційною скорботною акцією цього дня є “Запали свічку пам’яті”. Долучитися до неї доволі просто – після загальнонаціональної хвилини мовчання достатньо запалити свічку на своєму вікні. На згадку про мільйони українців, убитих радянською владою під час геноциду, свічки зазвичай запалюють на центральних площах міст, біля пам’ятників жертвам Голодомору, у храмах.
26 листопада відбулась перша сесія Надвірнянської міської ради 8 демократичного скликання, під час якої новообрані представники громади склали присяги.
Засідання сесії відбулось в залі засідань Надвірнянської районної ради, відкрив представник Надвірнянської міської територіальної виборчої комісії Роман Пристай. В урочистому заході взяв участь благочинний Надвірнянського благочиння Коломийської Єпархії Православної Церкви України, настоятель храму Святого Рівноапостольного Князя Володимира Великого м. Надвірна митр. прот. Олег Траско
На початку засідання отець Олег разом з духовенством УГКЦ благословили роботу першої сесії Надвірнянської міської ради 8 скликання.
Перші питання порядку денного – про визнання повноважень міського голови та депутатів Надвірнянської міської ради. Відповідно до Постанови Надвірнянської міської територіальної виборчої комісії №106 від 20.11.2020 р. на посаду Надвірнянського міського голови вчетверте обрано Зіновія Андрійовича, який набрав 62,24% голосів виборців. Після складання присяги та вручення міському голові посвідчення, Зіновій Андрійович у своєму виступі зазначив: «Цей день має ввійти у нашу історію, як день змін, котрі покликані згуртувати, об’єднати нашу роботу. Коли кожен з нас дав свою згоду вірно служити громадянам нашого краю. Рік, що вже добігає до свого календарного завершення видався досить непростим та складним. Перед усіма нами постали такі виклики, з якими світ ще не стикався. Проте, завдяки ефективній та злагодженій роботі нам вдалось гідно і достойно їх вирішити.» Міський голова висловив щиру подяку медикам, захисникам Батьківщини, представникам влади, колегам, депутатам, кожному виборцю та жителю Надвірнянської ОТГ за довіру, підтримку та розуміння, голові та всім представникам Надвірнянської МТВК за проведену роботу по обранню депутатів Надвірнянської міської ради та міського голови. Зіновій Андрійович привітав новообраних депутатів та наголосив, що для кожного з нас завжди були, є і будуть в пріоритеті інтереси громади. «Ми повинні проявити максимальну згуртованість і уже спільно, крок за кроком боротись із викликами, що постануть перед жителями нашої громади. Надвірнянська об’єднана громада має всі перспективи розвиватися і розбудовуватися, бути фінансово спроможною. Головне – мати велике бажання працювати на благо громади. І нехай нам в цьому помагає Бог!» На завершення новообраний голова попросив вшанувати хвилиною мовчання загиблих учасників російсько-української війни, Героїв Небесної Сотні, Героїв Базару, жертв голодоморів та політичних репресій, тих, хто поклав своє життя у боротьбі за свободу, всіх Героїв України.
Після виступу Зіновій Андрійович перейшов до головування на сесії. Відповідно до постанов Надвірнянської МТВК депутатами Надвірнянської міської ради обрано 34 депутати від 7 політичних партій. Новообрані депутати склали присягу, яку зачитав найстарший за віком депутат Володимир Чуприна. Депутати скріпили присягу своїми підписами, а міський голова вручив посвідчення.
Після урочистої частини новообранці розпочали розгляд порядку денного. Після затвердження тимчасової лічильної комісії, депутати приступили до обрання таємним голосуванням секретаря міської ради. Ним вкотре обраний Тарас Пекарський.
Згідно рішень депутатів внесено зміни в структуру та штатний розпис Надвірнянської міської ради та створення фінансове управління. Також обрано заступників міського голови: Олега Йосипенка (заступник міського голови з питань інфраструктури та житлово-комунального господарства), Ігор Писклинець (заступник міського голови з питань фінансово-економічного і соціального розвитку), Ярослав Гундяк (заступник міського голови з питань освіти, соціального захисту, охорони здоров’я, культури і спорту), а також Олег Антонюк (керуючий справами виконавчого комітету міської ради).
Створено постійні комісії міської ради, затверджено їх склад та обрано голів. Відповідними рішеннями розпочато процедуру реорганізації сільських рад шляхом приєднання до Надвірнянської міської ради, а також Положення про акти обстеження та інші документи, що складають депутати і уповноважені особи міської ради. Останнім питанням порядку денного депутатами створено тимчасову робочу групу по розробці проекту Регламенту роботи міської ради та положень про постійні комісії ради.
Завершили сесію виконанням Державного Гімну України.
21 листопада 2020 року, біля пам’ятного знаку Героям Небесної Сотні міста Коломиї, відбулось урочисте відзначення Дня Гідності та Свободи. В пам’ятному заході взяв участь Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан.
Урочистості розпочалися покладанням квітів представниками влади до стелли Героям Небесної Сотні і Небесної Гвардії.
Після цього до присутніх зі словом звернувся Голова Коломийської ОТГ – Богдан Миколайович Станіславський.
Далі Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан звершив заупокійну Літію за всіх, хто поклав своє життя за волю і незалежність України.
Архіпастирю під час заупокійного богослужіння співслужили: священики Собору Святого Апостола і Євангелиста Іоана Богослова міста Коломиї: ієрей Василь Бойчук та ієрей Анатолій Момот; клірик Кафедрального Собору Преображення Господнього міста Коломиї диякон Антон Трачук та духовенство краю.
Після відпусту Владика Юліан звернувся до присутніх зі словом, в якому зазначив, що відчуття власної гідності й прагнення свободи – це ті, Богом закладені якості, якими завжди характеризувалися українці.
“Події Помаранчевої революції і Революції Гідності назавжди вписані золотими літерами в історію сучасної української державності. В ті доленосні моменти українці продемонстрували незламність духу у відстоювання правди. Хто на стороні правди, той на стороні Бога і Бог допомагає таким людям”, – наголосив Архіпастир.
Також Його Преосвященство подякував сім’ям героїв за подвиг їхніх рідних та висловив побажання, щоб ідеї, проголошені під час революцій, стали реальністю.
У святковому заході також взяли участь: депутати Коломийської ОТГ та районної ради, ветерани АТО, громадськість.
16 листопада 2020 року, на площі перед музеєм Писанкового розпису міста Коломиї, відбулось урочисте відкриття першої сесії новообраної Коломийської міської ради.
В урочистому засіданні взяв участь Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан.
Спочатку до присутніх звернулася Голова Коломийської міської територіальної виборчої комісії Галина Білоус, яка оголосила про відкриття сесії, після чого відбулось спільне виконання Державного Гімну України.
Далі до слова привітання і благословення було запрошено духовенство. Звертаючись до присутніх, Владика Юліан зазначив, що через Любов Божу повстав Всесвіт і людина отримала своє буття. І лише в Любові Божій можливе справжнє щастя людини.
Його Преосвященство закликав новообраного Голову Коломийської ОТГ разом із депутатами примножувати в своїх серцях духовну любов, яка приноситиме добрі плоди.
Говорячи у своєму слові про розвиток громад, Преосвященний Владика вжив богословське словосполучення – “домобудівництво спасіння”, маючи на увазі те, що лише наслідуючи Божий план спасіння роду людського, Його любов і милосердя, можна сподіватися на успіхи в досягнення земних благ.
У продовженні свого слова, Єпископ Юліан нагадав про відповідальність кожного обранця за свої слова й вчинки перед Господом Богом, власним сумлінням та перед громадою, яка висловила їм свою довіру.
Також Архіпастир процитував третю статтю Конституції України, яка говорить, що Людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю та наголосив, що саме ці засади повинні бути пріоритетними в роботі пана голови та депутатів.
Завершуючи свою промову, Архієрей зауважив, що символічним є те, що зібрання відбувається біля неофіційного символу міста Коломиї – Музею “Писанка”.
“Писанка символізує Воскресіння, яке є виявом Любові Божої. За дуже короткий термін Музей “Писанка” оновився. Оновилися орнаменти, які її прикрашають. І на сьогодні у багатьох людей нашого краю є спільне сподівання щодо оновлення цілої громади, її життєдіяльності та кожної людини, яка тут проживає», – сказав Архієрей.
Єпископ побажав всім присутнім, щоб на шляху розвитку краю, всім допомагав і благословляв Сам Господь, давав сили звершувати величне заради розвитку й процвітання міста Коломиї та Коломийщини.
Також слово мали: Єпископ Василій (Івасюк) УГКЦ та Єпископ Едвард (Кава) РКЦ.
Продовжуючи засідання сесії, Галина Білоус оголосила про підсумки виборів та запросила переможця виборчих перегонів на посаду голови Коломийської ОТГ – Богдана Миколайовича Станіславського до трибуни для урочистого складання присяги.
Після цього новообраному голові було вручено посвідчення та значок. Опісля Гаєвий Мирослав Васильович, як старший за віком новообраний депутат, зачитав присягу від імені всього депутатського корпусу.
Потім до присутніх звернувся голова Коломийської ОТГ. Завершаючи своє слово він запросив до трибуни колишнього міського голову Слюзаря Ігоря Богдановича.
до громади звернувся Виконавчий директор регіонального відділення “Асоціації міст України” Стефанчук Юрій Дмитрович.
Після виступу екс-голови урочисте засідання першої сесію новообраної Коломийської ради було закінчено спільним виконанням Державного Гімну України.
На завешення Єпископ Юліан окропив депутатський корпус та присутніх людей освяченою водою.
Преосвященного Владику Юліана на урочистому заході супроводжували: секретар Єпархіального Управління митр. прот. Юрій Бровчук; прот. Тарас Мойсюк; керівник прес-служби Коломийської Єпархії прот. Віталій Козак; ієрей Іван Венгрин та диякон Антон Трачук. Джерело : https://kolomija.com
Встановлення свята Торжества Православ’я в самому початку святої Чотиридесятинці, під час якої з’єднується богослов’я і аскетизм, і одночасно, коли ми стаємо причетними таїнства хреста і Воскресіння, вказує на внутрішній світ Православної Церкви, і в основному і перш за все на її глибину, яка дійсно « бачиться майстерним плавцем».
Далі я вкажу на чотири ознаки, в рамках яких виявляється і та область, до якої належить православна ікона, але я також вкажу і на її відміну від інших християнських традицій.
І. Церква пророків, апостолів та святих
Православна Церква не ґрунтується на інтелектуалізмі-раціоналізмі та на моралізмі, але на відкритому Богом досвіді пророків, апостолів і святих отців. Це те, що відрізняє її від західної схоластики і моралізму. Бог не є предметом відкриття за допомогою пануючого в людині розуму, але Він Сам відкривається чистої серцю людини, відповідно до слова Христа: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». (Мт. 5:8)
У «Синодику Православ’я», який зачитується в Неділю Православ’я, між іншим є наступні слова: «Як побачили пророки, як дали Апостоли, як передала Церква, як догмати поклали вчителі, так і ми мислимо, так і ми промовляємо, так і ми проповідуємо Христа істинного Бога нашого».
З цього фрагмента з тексту Синодика очевидним стає те, що бачення пророків, вчення Апостолів ототожнюється з догматами Отців.
Православне богослов’я не є міркуванням або фантазією, але досвідом у Святому Дусі, а догмат є межею, який покладається для особистісного богонатхненного досвіду, і це робиться заради порятунку людини. В результаті догмат є висловленим словом і сенсом невимовної реальності, і його мета полягає в тому, щоб бути ліками для людини з тим, щоб вона досягла спілкування з Богом. У цій перспективі нам необхідно дивитися і на догматичну істину про ікону-образ. Православна ікона – це явлення нествореної слави Бога для того, щоб людина була приведена до цього переживання Божественної слави.
У цій реальності живуть і діють наші Святі Отці, тому в «Синодику Православ’я» ще раз, повторно йдеться, що слідуємо «згідно богослов’я богонатхненних святих і благочестивому розуму Церкви».
ІІ. VII Вселенський собор і собор у Франкфурті
Історичність події з життя Церкви, який ми святкуємо в Ніделю Православ’я полягає у відновленні шанування святих ікон, яке відбулося в 843г. І в цьому ж році був насправді відновлений авторитет VII Вселенського собору, який відбувся в Нікеї в 787 р., а він богословив про гідність священних ікон у Православній Церкві.
Це богослов’я було викладено древніми отцями, такими як свт. Василь Великий, але і іншими отцями ще до цього Вселенського собору: прп. Іоаном Дамаскином, прп. Феодором Студитом і ін. До Вселенського собору, а й після нього, було розкрито і розвинене прекрасне богослов’я про ікони Христа, Богоматері, святих і Чесного Хреста. Ікони не є просто зовнішніми символами, але виразниками таїнства втілення Сина Божого і Слова і обожнення людини. Насправді зображення священних ікон вказує на іпостасне з’єднання створеного і нествореного в Особі Боголюдини Христа, і на з’єднання людини з Богом по благодаті.
Необхідно зауважити, що на Вселенському соборі були представники всіх помісних Церков, і навіть від папи Римського Адріана, які підписали рішення Собору про богословську гідність священних ікон. Навіть ще тоді між Давнім і Новим Римами існувала єдність і, незважаючи на особливості в традиціях, в головних догматах вони мали спільну віру, богослов’я та життя.
Незважаючи на це Карл Великий, лідер франків, для того щоб відокремитися від Римської імперії та щоб застосувати власний план, виступив проти рішенням VII Вселенського собору, і негайно склав відповідь, відомий як «Capitulare adversus synodum». Цим документом він відкинув рішення VII Вселенського собору. Однак папа Адріан – який через своїх представників взяв участь в VII Вселенському соборі, а в Дії собору було внесений його лист, в якому він вказав на свою відданість давнім традиціям Вселенської і Апостольської Церкви та воно було схвалене всіма Отцями, – направив своє послання Карлу Великому, в якому висловив свою незгоду з рішенням короля франків. Коли Карл Великий отримав ці роз’яснення папи Адріана, який відстоював і захищав рішення VII Вселенського собору, замість того, щоб з радістю прийняти перемогу шанувальників ікон, видав указ своїм радникам створити нове богослов’я. Так були написані «Libri Carolini», в яких ясно розкривається протилежність поглядів франків по відношенню до думок православних і Римського папи, а також всіх Східних патріархів, які взяли участь в VII Вселенському соборі.
Надалі Карл Великий скликав свій власний собор у Франкфурті в 794 р. на, яким були офіційно затверджені недавні відхилення його богословів, і між іншим було засуджено поклоніння іконам і введена вставка в Символ віри filioque.
Це є цілком зрозумілою ознакою відділення однієї частини Європи від православної єдності, яке існувало між п’ятьма патріархатами, тобто Римським Папою і Східними патріархатами. Однак, коли в 1009г. престол Стародавнього Риму був зайнятий папою, люблячим франків та було введено filioque в Символ віри, тоді був створений розкол, поділ, в перспективі якого в Західній Церкві повинні були бути прийняті рішення собору у Франкфурті проти священних ікон. Тому в богослужіння були введені статуї, а й ікони втратили духовність і богослов’я Православної Вселенської Церкви. Тим самим на Заході отримав розвиток натуралізм, а в іконах розвинена чуттєвість.
ІІІ. Ікона в Православної і західної традиції
Другою ознакою, яку нам необхідно вивчити, є відмінність між православно-візантійської іконою і західної іконою, двох конкретних справжніх зразків іконографії – Заходу і Православного Сходу.
Західний стиль і манера іконографії, які одержали перевагу на Заході під час Середньовіччя і на початку епохи Відродження, прекрасним чином відображені в живопису папської каплиці у Ватикані – Сікстинській Капелі, яка була розписана в XV столітті великими майстрами живопису, найбільш видатним з яких є Мігель Анжело.
Зовсім недавно була видана книга, в якій дається нове тлумачення всієї іконографії цього храму. Ця книга написана професором Пфайфером (Heinrich Pfeiffer), який постарався дати богословський коментар до іконографії Папської каплиці, при цьому він ґрунтується на догматах римо-католицизму. Він стверджує, що в цьому творі розробка тематики, деталей фрескового живопису, єдність і гармонія, які можна спостерігати в образотворчому ряді, що не були складені самими художниками, але папськими богословами тієї епохи. У композиції Святої Трійці живопис повністю ґрунтується на вченні блаженного Августина про сходження святого Духа і від Отця і від Сина.
Заслуговує на увагу і те, що Мігель Анжело, розписуючи папську каплицю, трудився як скульптор і зобразив біблійні сюжети як статуї, виявляючи «стихійність і мимовільність його антропоцентризму і канон класичної античності».
Характерною є сцена Суду, яка написана Мігель Анжело. Христос представляється таким, що має вищу владу в правій руці в пориві гніву і вся композиція відчуває деякий вплив від руху руки Судді. І як помічається коментатором і дослідником «в перший раз живописець за вказівкою папи римської церкви зображує ікону Христа, яка відкидає встановлений іконографічний зразок і сходить до божества ідолопоклонства». Цілком ймовірно, що тут він хоче вказати на абсолютну владу папи по цілому світові, оскільки він на землі є вікарієм Христа.
Старець Софроні (Сахаров), православний іконописець, коли сам відвідав Сікстинську капелу, написав: «Душа абсолютно не розташовується до молитви, але тільки для різних мистецтвознавчих та філософських роздумів». Саме про сцену, де Христос зображений як Суддя, він написав: «Можна сказати, що це якийсь «борець », який кидає в безодню пекла всіх тих, які наважилися йому протистояти. Його жести є мстивою жорстокістю і, звичайно, ми можемо сказати, що тут абсолютно немає справжнього євангельського Христа».
На скільки інший є іконографія в православ’ї, це видно на іконі Другого пришестя Христа, і на іконі Преображення Христа і Його воскресіння. У Сікстинській капелі неможливо знайти ікони ні Преображення, ні Воскресіння, це є характерним для католицизму.
Давайте звернемо нашу увагу на іншого Михайла, Панселіна, його роботи в Протаті Святої Гори Афон. Ці зображення викликають інтерес у всіх дослідників мистецтва, а також простих людей. Священний Кінот Святої Гори сказав, що «фрески Великої Церкви Протата – це плід та результат внутрішньої чернечого і літургійного життя Святої Гори. У кожному подібному диві нашого священного місця богословська значимість, духовна глибина, класичне почуття приносить плоди гармонії, синтезу, краси форми і насиченість кольору». Згідно особливої думки про живопису: «фрески Протата відображають якийсь свідомий поворот і відновлення інтересу візантійського світу до класичного ідеалу в гармонії настільки, наскільки він поєднується з духовністю християнського суспільства, яку він виражає».
Архімандрит Софроні (Сахаров) пише, що православні іконописці працюють на основі особистого досвіду. Деякі з них порушують пропорції і спотворюють людську подобу для того, щоб відірвати людини, яка молиться, від землі і зводити на небо, інші ж за допомогою ікони хочуть відбити з’єднання створеного і нествореного. Цей останній випадок створює умови для досвіду богобачення.
Відмінності, які існують між візантійської і західної іконами цілком очевидні. Візантійські ікони представляють Христа у всій величі, а й з глибоким миром, який наближає людину через велике людинолюбство і кенотічну любов. Є ікони, які мають любов, ніжність, м’якість. Православна ікона одночасно відображає внутрішній світ людини, єднання створеного з нествореним, в перетворення людини нествореним Світлом, який увійшов в життя людини і виливається на тіло і на все творіння. Те, що оточує людину, на це людина дивиться з деякою чуйністю, ніжністю і любов’ю. Невечірнє Світло виходить від Христа і в той же час освячує все творіння. У релігійних зображеннях епохи відродження – навпаки, всякий може побачити антропоцентричного споглядання світу, властиве давньогрецької культурі, віра людини самому собі, панування розуму, сили і ласолюбства – гедонізму. Суперечливість традиційних цінностей, звідки і мистецтво володіє реалістичним і антиметафізичнім характером. На заході створюється скульптурний образ, заснований на антропоцентричному досвіді і пізнанні, який в красиві знаки змінюють оновлену віру людини і використовує в чисто світському призначення. Західний релігійний живопис, натуралістична і антропоцентрична висловлює надмірно людський характер віри і людську пристрасть, яка впроваджується в священні храми.
IV. Два образу сучасного світу
Маючи перед нашими очима все сказане раніше, ми можемо звернутися до питання, яке стосується нашого сучасного суспільства, будь то східного, будь то західного, і ми побачимо два образи- ікони нашого сучасного світу, який не відрізняється від двох видів ікон зазначених нами раніше.
Один є раціоналістичним і чуттєвим, який затверджується на абсолютному пануванні почуттів, розуму і пристрастей, що характеризується як гедонізм страждання. Панування розуму заводить людину в глухий кут і панування чуттєвості через насолоди та страждання створюють трагедію. Сьогодні все затверджується на чисто зовнішньому образі, який підпав під чарівність зовнішнім сяйвом і нехтує глибиною. Це образ-ікона уподібнюється західній іконі виконаної чуттєвості, яка міцно спирається на задоволенні почуттів і насолод.
Іншим образом є внутрішній таємничий світ, який звертає на невидиму сторону людини, і сходить в глибину його серця, туди, звідки все сердечні почуття, спрямовані до Бога і до людей, але там людина переживає і трагедію страждання та пекла.
Різниця між цими двома образами-іконами символічно характеризується різницею між особистістю і личиною-маскою. Особистість має онтологію і глибину, в той час як личина-маска має тільки видимість і приховує обличчя. Насправді ж сьогодні люди, як правило, використовують маски, і тому не розташовані до богословського розуміння особистості, і тому приховують свою особистість. Але і суспільство сьогодні це таке собі товариство маски, вітрини, яке задовольняється зовнішнім світлом, а не сходженням в глибину серця, особистості. Особистість має в своєму розпорядженні свободу і любов, маска має зовнішній світ і привабливість, які знищують особистість і сіють трагедію. Тому ймовірно людина і бажає розбити вітрини магазинів заради вимоги свободи, але не знаходить бажаної мети. Філософія есенціалізму і психологія есенціалізму намагаються локалізувати цю зовнішню трагедію людини, її страждання, за допомогою порожнечі, слізного страждання, які ховаються під зовнішньою красою маски-личини. Сучасне мистецтво намагається відобразити цю глибину внутрішнього світу людини. Сучасна соціологія цікавиться можливістю зменшити існуюче розходження між багатством і бідністю, головним чином намагаючись зняти вуаль, яка приховує трагедію суспільства. Наукові дослідження розкривають трагедію людини здалеку в світлі гласності і коли ще гасять світло маяка. Цю працю головним чином здійснюють духовні отці, які сходять в пекло людської трагедії, для того щоб доставить звістку надії і воскресіння.
Прославлення святих ікон, яке святкується в Неділю Православ’я, направляє нас до прославлення дійсно ікони Отця, який є Бог Слово, і на прославлення дійсно створеного за образом Божим людини, якими є Святі. Це означає, що слід прославляти Особистість Бога, яка вільно і ніжно полюбила людини, щоб відкинути маску лжебогів, які ведуть до несвободи та жорстокості. Це також означає, що слід прославляти людини, який створений за образом і подобою Божою, щоб запанувала спочатку любов і спочатку свобода і була б скинута маска лицемірства і брехні.
В нашу епоху, коли ми чуємо слово філософа ессенціаліста Сартра «інші люди це наше покарання», слід почути велике слово преподобного Серафима Саровського: «Христос воскресе радість моя». Інша людина не є нашим покаранням, але нашою радістю. І Бог це не якийсь феодал, який вимагає виконання встановленого Їм порядку, але люблячий Наречений нашого серця, і Церква це не середньовічне суспільство, але наречена одягнена в Світло слави. Давайте минаємо чуттєве зображення і звернемося до візантійської римської ікони, відкинем маску лицемірства та станемо справжньою особистістю. Для того, щоб нам відчути справжне Свято Православ’я.
Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос).
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»
Святий Апостол Яків був сином Йосифа Обручника від його першої дружини і тому в Євангелії називається братом Господнім.
Згідно Cвятого Передання, Господь Ісус Христос явився йому після Свого Воскресіння і поставив його Єпископом Єрусалимської Церкви. Апостолу Якову випала особлива діяльність: він не подорожував з проповіддю по різних країнах, як решта апостолів, а навчав і священнодіяв у Єрусалимі. Як Предстоятель Єрусалимської Церкви, він головував на Апостольському Соборі в Єрусалимі в 51 році. На цьому Соборі пропозиція, зроблена ним, стало резолюцією Апостольського собору (Дії: 15).
Служіння Апостола Якова проходило серед безлічі ворогів християнства, проте він поступав розсудливо і справедливо, так що його поважали не тільки християни, але й юдеї, називаючи опорою народу і Праведником.
Будучи Єрусалимським Єпископом близько 30 років, він поширив і утвердив Святу віру в Єрусалимі та у всій Палестині. Коли Апостол Павло в останню свою подорож відвідав Апостола Якова, то в про успіхи християнської проповіді серед євреїв йому передали такими словами: «Бачиш, брате, скільки тисяч серед юдеїв увірувало і всі вони ревнителі закону» (Дії 21, 20).
Бачачи такий вплив Апостола, юдейські начальники стали побоюватись, щоб весь народ не навернувся до Христа і вирішили скористатись проміжком часу між від’їздом прокурора Феста і прибуттям на його місце Альбіна) для того, щоб схилити Якова до зречення Христа або вбити його. Первосвящеником в цей час був саддукей Анан.
При великому скупченні народу Апостола вивели на портик (ганок) храму та після декількох улесливих слів зневажливо запитали: «Роскажи нам про Розп’ятого?». «Ви питаєте мене про Ісуса? – голосно сказав Апостол Яків – Він сидить на Небесах по правиці Всевишнього і знову прийде на хмарах небесних».
В натовпі багато християн радісно вигукнули: «Осанна Синові Давида!» Первосвященики й книжники закричали: «О, і сам Праведник в омані!» І скинули його на землю. Апостол Яків зумів ще піднятися на коліна і сказати: «Господи, прости їх! Вони не відають, що творять ». «Поб’ємо його камінням», – закричали його вороги.
Один священик із племені Рехава почав умовляти їх: «Що ви робите? Бачите, Праведний за вас молиться», але в цю хвилину один єврей-сукнороб вдарив своїм вальком Апостола по голові і вбив його. Сталось це близько 63 року. Разом із ним було вбито багато християн.
Юдейський історик Йосип Флавій, перераховуючи причини падіння Єрусалиму, говорить, що Господь, покарав євреїв, між іншим, за вбивство Праведного Якова. Апостол Яків незадовго до своєї смерті написав Соборне послання, основною метою якого є – втішити і зміцнити навернених до віри юдеїв у стражданнях, які мали відбутися з ними та застерегти їх від омани, що нібито одна віра може врятувати людину. Святий Апостол пояснює, що віра, яка не супроводжується добрими справами є мертвою і не веде до спасіння.
Церковне Передання також вважає Апостола Якова укладачем найдавнішого чину Божественної Літургії.
