Поради Олімпіаді
Посилаю тобі, дочко моя, цей добрий подарунок; посилаю я, Григорій; а порада батьківська є найкраща.
Не золото, перемішане із самоцвітами, служить прикрасою жінкам, Олімпіадо. Царського лику не покриваючи рум’янами — цим соромом, що подобається, на свій образ не наводь іншого загибельного образу. Багряний, золотий, блискучий, розквічений одяг віддай іншим, які не прикрашені світлим життям. А ти піклуйся про цнотливість, про красу, гідну подиву для очей внутрішніх. Добрі вдачі — найкращий колір у жінці, котра має міцну, незмінну й гідну прославляння красу.
По-перше, шануй Бога, а потім чоловіка — очі твого життя, керівника твоїх намірів. Його одного люби, йому одному весели серце, і тим більше, чим найніжнішу до тебе має любов; під узами єдності зберігай нерозривну прихильність. Дозволяй собі не таку вільність, на яку викликає тебе любов чоловіка, але яка пристойна, бо у всьому можливе перенасичення. Але хоча й у всьому буває перенасичення, однак краще така любов, яка не знає цього.
Народившись жінкою, не присвоюй собі важливості, властивої чоловікові, і не величайся родом, не надимайся ні одягом, ні мудрістю. Твоя мудрість — покорятися законам шлюбу, тому що вузол шлюбу все робить спільним у дружини з чоловіком.
Коли чоловік роздратований, поступися йому, а коли стомлений, допоможи ніжними словами і добрими порадами. І приборкувач левів не силою втихомирює розлютованого звіра, у якого в сказі переривається подих, але приборкує його, гладячи рукою і промовляючи ласкаві слова.
Хоч як ти була б роздратована, ніколи не докоряй чоловіку в завданій шкоді, тому що сам він краще для тебе надбання. Не докоряй і тим, що кінець діла противний його наміру. Це було б несправедливо, бо через хитрування демона часто й розсудливі наміри не досягають своєї мети. Не докоряй йому також нестачею сил, тому що у меча завжди є сила.
Кого не любить твій чоловік, того не хвали з хитрим наміром непримітно уразити чоловіка словом. Шляхетним чоловікам і дружинам, а особливо дружинам, і у всякому іншому разі пристойна простота серця.
Радості і всі скорботи чоловіка вважай і для себе спільними. Нехай і турботи будуть у вас спільні, бо через це зростає дім.
40. І твоя порада може мати місце, але верх повинен бути чоловіка.
Коли чоловік сумує, посумуй з ним трохи і ти (сумування друзів служить приємним лікуванням у сумі), але потім незабаром, прийнявши світле лице, розсій сумні його думки, бо зажуреному чоловікові найнадійніша пристань — дружина.
45. Твоїм заняттям нехай будуть прядка, вовна і повчання в Божому слові, піклування ж про зовнішні справи надай чоловікові.
Не виходь часто за двері дому, у місця народних гулянь і непристойних зборів: там і в соромливих втрачається сором, там погляди змішуються з поглядами, а втрата сорому — початок усіх пороків.
І на добрі зібрання наказую тобі ходити з благорозумними, щоб у твоєму розумі закарбувалося яке-небудь добре слово, яке б або викорінило в тобі порок, або міцніше прив’язало тебе до чесноти.
Дім твій для тебе і місто, і гаї. Не дозволяй бачити себе стороннім, крім цнотливої родички або ієрея і сивини, яка для тебе краще за юність. Не показуйся і жінкам, які високо носять голову і поводяться відкрито. Не показуйся і благочестивим чоловікам, навіть дуже шанованим тобою, якщо тільки твій чоловік хоче мати їх у своєму домі. Тому що хто принесе тобі стільки користі, як добрий чоловік, якщо ти його одного любиш?
Будь високомудрена, але не високорозумна.
Хвалю жінок, котрих навіть не знають чоловіки.
Не поспішай на шлюбний або іменинний бенкет, де пияцтво, танці, сміх і неприваблива чарівність. Це приводить до розслаблення і цнотливих, як сонячний промінь топить віск.
І в себе, чи в присутності прихильного чоловіка, чи за відсутності його, не влаштовуй домашніх пиятик. Якщо череву покладена міра, то, можливо, оволодієш пристрастями. Нестриманого ж черева і я боюся, боїться і чоловік твій.
На твоїх щоках не має бути ні похітливих рухів, ні гнівного тремтіння. Це ганебно для кожної людини, особливо ж для жінки, і робить обличчя потворним.
Вуха свої прикрашай не перлами, а звичкою слухати добрі розмови, а для поганих розмов замикати їх ключем розуму. І відкриті, і закриті вуха твої нехай будуть цнотливими слухачами.
Нехай дівственна сором’язливість у присутності чоловіка розливає в тебе під повіками чистий рум’янець. Покривайся рум’янцем, коли дивляться на тебе інші; а сама намагайся ні на кого не дивитися і до землі опускай брови.
Якщо в тебе неприборканий язик, завжди будеш ненависна чоловікові. Зухвалий язик часто заподіював зло і невинним. Краще мовчати, коли і сама справа викликає на слово, ніж говорити, коли й час не дає місця нескромному слову. Твоє слово нехай залишається предметом бажань.
Ноги, що йдуть швидко, ненадійні свідки цнотливості, і в самій ході буває щось нахабне.
Вислухай і це: не віддавайся неприборканій плотській любові, не завжди шукай задоволень подружнього ложа; переконай чоловіка виявляти повагу до святих днів, бо образу великого Бога властиво упокорюватися законам, хоча Сам безтілесний Син дав нашому роду шлюбний закон, виявивши творінню Своєї руки ту допомогу, що, коли одні відходять, а інші приходять, продовжується покоління людського роду, і рід, який і змінюється, уподібнюється річці, яка і не стоїть на місці через панування смерті і завжди повна внаслідок нових народжень.
Але для чого мені говорити докладно про все? Можу дати тобі, дорога моя, пораду, але набагато краща і за неї є в тебе Феодосія — цей Хірон між заміжніми жінками. Вона для тебе живий зразок слова і діла; вона прийняла тебе від батька і заклала в тобі добрі вдачі. Це єдиноутробна сестра бездоганного архієрея Амфілохія, громогласного вісника істини, моєї прикраси, котрого разом з непорочною Феклою перепровадив я до Бога.
А якщо і від моєї сивини ти прийняла яке-небудь високомудре слово, то наказую тримати його в тайниках серця. Цим придбаєш благовоління в чоловіка, доброго градоправителя; і якби він почав звеличуватися, перевершиш його славою.
Ось мій тобі дар! А якщо потрібний дар кращий, то бажаю тобі стати багатоплідною нивою дітям дітей, щоб більшим числом людей оспівувався піснями великий Бог, для Якого народжуємося на світ і до Якого прямувати звідси покладений нам закон.
Лют 6 2020 | Posted in
СВЯТООТЦІВСЬКЕ СЛОВО |
Більше
Слава Ісусу Христу, дорогі брати і сестри! Добрий вечір! Сьогодні він справді добрий! Я зворушений, що стільки людей відгукнулися і прийшли сюди, на нашу зустріч, щоб ми всі разом могли поговорити про нашу Церкву, про її майбутнє, про Україну. Про речі, до яких спонукає нас християнська любов і служіння ближнім.
Всі ми у цій залі – різні. Бо кожна людина створена Богом як унікальна особистість. Саме тому ми можемо відрізнятися у поглядах і переконаннях, у смаках, у своїх зацікавленнях, у ставленні до політики та у багатьох інших речах. Бог наділив нас різними талантами, які ми застосовуємо у різних сферах. Але разом з тим всі ми, як діти Божі – єдине ціле, ми брати і сестри між собою, ми – єдина людська родина. Також усіх нас, незалежно від місця народження чи того, живемо ми тут або за тисячі кілометрів звідси, єднає любов до України, небайдужість до її сьогодення і майбутнього.
В історії, з якої ми всі виходимо, все було, як було. Там були сторінки страждань і перемог, страшних випробувань і мучеництва, розділень і протистояння, але також єднання і поступу, славних звершень і героїзму. Там були сумні і радісні моменти. І навіть якщо би нам хотілося, ми не можемо змінити те, що вже сталося. Але ми маємо вплив на те, яким шляхом підемо далі. І я хочу сказати, що ми будуємо Церкву, яка приймає людей такими, якими вони є, щоби дати кожному можливість і засоби бути кращими. Церкву, яка не ставить перешкод на шляху до Бога, а запрошує всіх переступити поріг храму. Церкву, яка будується на любові.
Православна Церква України – відкрита для всіх. І це, як кажуть молоді люди, наша головна «точка відмінності», point of difference.
Церква має і хоче бути там, де в ній є потреба. В центрі заможного Києва і в бідній околиці маленького містечка. На шумній вулиці мегаполіса і у малій сільській громаді. На Донбасі і Галичині, над Дніпром і у Криму, на Закарпатті і на Одещині, де я народився, та на Буковині, де зростав. Серед багатих і бідних. Серед тих, хто набирає номер телефону натискаючи кнопки, водячи пальцем по гладкому екрану чи навіть крутячи диск. Всюди, де є віра і всюди, де є люди, які ототожнюють себе з Православною Церквою України.
Сьогодні ми у ситуації, коли соціологічні опитування говорять про приналежність до Помісної Церкви більшої кількості людей, ніж існує наших парафій, до яких вони можуть прийти. Більшість бар’єрів – це штучні перепони. Вони створені, щоб провокувати конфлікти, щоб розділяти людей. Ми бачимо як майстерно розставляють ці пастки.
У своєму служінні ми не можемо відповідати силою на силу, ненавистю на ненависть. Наш шлях – це шлях не причинення кривди, це шлях прощення і побудови довіри. Це довгий шлях, який для цілої Помісної Церкви може тривати довше за життя кожного із нас, але це той шлях, який нам вказав Господь Ісус Христос і на який Він нас благословив.
Рік тому ми відновили єдність та продовжили свій поступ. Це шлях, розпочатий саме на цих Дніпровських пагорбах, де ми зараз є з Вами, святим Володимиром Великим більше тисячі років тому. Шлях, який переривався, але не припинявся.
Мене було соборно обрано першим Предстоятелем всеправославно проголошеної, визнаної автокефальної Православної Церкви України, але до мене на цій кафедрі було понад сто Київських ієрархів. Рік тому наша Православна Церква посіла своє місце у Диптиху, як автокефальна, а отже сама несе відповідальність за своє служіння і за свої рішення. Ці рішення за своїм впливом і наслідками виходять далеко за межі храмів. В Україні Церква є частиною центральної опори суспільства. Автокефальна Українська Церква ніколи не була загрозою для українського суспільства, але Церкву, яка втрачала свою києвоцентричність, українську ідентичність, перетворювали на інструмент в руках імперської держави.
Україна мусить захищати себе від агресії. Сотні капеланів з Православної Церкви України служать серед українських військових, які захищають Україну. Наші священики там, де є біль, де є виклик, там, де є потреба у благодійності чи милосерді. Вони розділяють з суспільством його тривожні і радісні миті. Вони мають бути включеними в життя людей і розуміти його у всій багатоманітності.
Як створити щасливу і міцну сім’ю, знайти своє покликання і збудувати кар’єру, дати раду ОСББ, як чинити з ринком землі, вести сімейний бюджет, сплачувати податки, служити у армії, готуватись до ЗНО, їхати на заробітки і повертатися додому? Це все питання, які турбують українців. Церква не може і не має підміняти їхні рішення і не може бути експертом у кожному з питань. Але Церква може і повинна бути поруч. Як порадник, як друг, як наставник і пастир.
Наше завдання – духовно виховати людину, через Таїнства очистити людську душу, допомогти у власному житті втілювати Закон Божий. Щоби не через страх, за наказом чи примусово, але в силу набутого духовного досвіду та осягнутих знань людина і суспільство знаходили вірні відповіді на питання, які хвилюють.
В історії України важко знайти інституцію, яка була б прихильнішою до українського народу, ніж автокефальна Українська Церква. І як любляча мати, вона відкриває свої обійми для всіх своїх дітей.
Втім, Церква актуальна не тільки в розрізі традиції. Відкрита Церква була і може бути центром зустрічі географій, часів і світів. Православна Церква України – це можливість взаємодіяти зі співбратами з інших Православних Церков, адже ми – місцева частина Єдиної Христової Церкви. Слово «євхаристія» перекладається з грецької як «подяка», визначає принципи спільного служіння, спілкування між Церквами у єдності віри й таїнств.
Ми сьогодні виказуємо нашу вдячність найперше Матері-Церкві Константинопольській, другому за честю Олександрійському Патріархату, Церкві Еллади, монастирям гори Афон за це єднання та підтримку. Віряни ПЦУ цього року здійснювали численні паломницькі поїздки.
Це – відновлення зв’язків, які у часи святих князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого відкрили нашим предкам скарби духовної і матеріальної культури греко-римського світу. Зв’язків, які продовжилися через братські школи, через Академії, засновані святими князем Костянтином Острозьким та митрополитом Петром Могилою.
Церква була основним носієм міжнародних зв’язків задовго до появи слова «глобалізація». Сьогодні, визнання ПЦУ – це процес, який однаково плідно тривав минулого року, до та після політичних виборів, і який продовжується далі. Бо це духовний, а не політичний процес, хоч він має для України також і політичний вимір, стверджуючи її ідентичність та суб’єктність.
Це тільки початок. Минулої осені я їздив до Сполучених Штатів Америки, де отримав премію патріарха Афінагора з прав людини. Медійний, фаховий та політичний інтерес, з яким зустрічали Православну Церкву України в США означає розуміння важливості ролі нашої Церкви в житті українців, а отже і для майбутнього України та Європи.
І у Вашингтоні, і кілька днів тому в Києві, ми зустрічалися з Державним секретарем США Майком Помпео, говорили про права тих, хто опинився під гнітом окупації в Криму і на Донбасі, права всіх людей, не лише тих, хто ходив би до наших храмів. Це ще одні відкриті двері Церкви, в тому числі для складних процесів творення миру, звільнення з чужинницького полону в’язнів й полонених, деокупації та реінтеграції.
Православна Церква України – це Церква, яка проходить всі випробування разом з своїм народом, Церква, яка в момент, коли наша країна потрапила в біду, має бути і є з народом. І високий рівень довіри до Церкви також означає високий рівень відповідальності. Церква розділяє мрію кожного українця та попередніх поколінь – побачити Україну як місце гідного і щасливого життя для кожного.
Але дорога до цієї мрії лежить через щоденну працю, через, як казав Вінстон Черчілль «кров, праця, сльози та піт». Бо хоча він це говорив про війну із зовнішнім ворогом 80 років тому, для Церкви таке бачення завжди є актуальним, адже наша боротьба зі злом у самих собі та у навколишньому світі – щоденне завдання.
І Церква має ставити питання, як те, що в наших душах, впливає на те, як працюють наші руки чи голови. Наскільки ми чесні та сумлінні? Наскільки продуктивні? Чи ми можемо краще? Чи ми спроможні до більшого? Чи ми можемо досягати висот не в режимі героїчних зусиль, а спланованих щоденною працею? Церква має вплив на те, як формується культура поведінки в усіх сферах життя і має бути активнішою у цій царині.
Після багатьох десятиліть і навіть століть зневіри, мародерств, незахищених прав, маємо почати вчитися вкладати зусилля в довшу перспективу, бути стратегічнішими, робити свою роботу якісніше, дбати про кінцевий результат. Наші двері відкриті, в тому числі для непростої розмови про нас самих. Про те як вийти з інерції страждання, призвичаєності до болю, тяглої травми, очікування зради.
Одна з найскладніших розмов з тих, що є, і які чекають на нас попереду – це розмова про цінності сім’ї та родини. Я чую багато закликів до захисту сімейних цінностей і вони резонують в моєму серці. Водночас, маємо розуміти, що цінності не створюються директивно і не захищаються лише нормативно. Вони виховуються і вони переживаються як досвід. Якщо людина зазнавала наруги в сім’ї, то складно буде говорити їй лише про зміцнення сім’ї як найбільшої цінності.
Ми маємо зрозуміти, як захистити любов і гідність у сім’ї. Як не зневажити таїнство шлюбу, як допомогти сім’ям зміцнити фундамент їхньої безпеки. Демографи кажуть, що криза низької народжуваності та високої смертності в Україні стає викликом міцності для самої української держави. Нас більше не 52 мільйони. І хоч ми не можемо сказати точного числа, ми маємо перервати імперську російську і радянську спадщину ставлення до людського життя як до витратного ресурсу.
Кожне життя є даром Божим і його поява та зростання у мирі й благодаті можливе тоді, коли є любов. Міцна сім’я – це також повага людей одне до одного, це постійне думання про благо іншого, це емоційне здоров’я, це добра фізична форма, це відсутність залежностей і зловживань. Говорити про сім’ю можна і треба, розібравшись в контексті сучасного суспільства. Тоді стане зрозуміло, де міграція є справді трудовою, а де спробою втечі від самого себе. Як зробити так, щоб діти не росли без опіки батьків? Як зробити так, щоб батьки не боялись появи дітей? Не боялись втратити себе у турботах. Не боялись втрати якості життя. Не боялись відповідальності і не тільки в сімейних справах.
Церква відкрита для розмови та обміну думками, маючи свій голос і свою позицію.
Мрії багатьох українців про швидкий достаток часто є реакцією на страх бідності. За останні десятиліття мільйони українців безперечно покращили свої побутові умови, хоча за багатьма показниками ми ще далеко позаду від найбільш розвинених країн світу. Комунальні квартири, відсутність і недосяжність елементарних побутових речей, рівність у злиднях, в яких ще 2-3 покоління тому жили мільйони українців, відходять в минуле так само як прання руками чи відсутність доступу до радіо, телебачення чи телефона. Більшість українців мають одяг чи взуття, про які могли б тільки мріяти попередні покоління, харчуються продуктами, про які не знали їхні предки.
Соціологам українці кажуть, що стають заможнішими, але далі оцінюють свій стан як соціально вразливий. Ми маємо почати говорити про те, як навчитись визнавати зміни, які стаються всередині і довкола нас самих. Як перестати бездумно накопичувати. Як не ставати залежними від атрибутів статусності. Як бути самодостатнішими і вміти отримувати радість від простих речей. Як не зневажувати любов через яскраві упаковки.
Наша Церква відкрита до діалогу з пораненими душами, до того, щоби з допомогою Божою кожна людина змогла віднайти себе, плекати найкраще та боротися проти гіршого.
Іншим боком вразливості є спроба захистити себе через статус. І прагнення будь-що досягти влади – часто є реакцією на вразливість. Тоді влада сприймається не так, як про неї навчає Господь, тобто стає пануванням, а не служінням. І йдеться не про поодиноких людей, а про узагальнений виклик, що впливає на весь комплекс відносин держави і громадянина. Влада як панування, деспотизм замість лідерства не мають перспективи іншої реакції народу, ніж революційний опір, Майдан. А суспільство сьогодні в тому стані, коли воно не може собі дозволити без фатальних наслідків проходити через нові потрясіння, нові жертви, нові силові протистояння – навіть з благими намірами.
Це означає, що час переосмислити лідерство як служіння, як свій внесок у спільну справу. Як полегшити служіння тим, хто прагне служити? Як захистити лідерство, не зневаживши тих, хто не може чи не хоче бути лідером? Як вчасно виявляти сваволю і не дозволяти їй ставати загрозою? Церква відкрита до діалогу і до пошуку кращих відповідей.
Це – частина тих викликів, які ми маємо перед собою. Але за ними будуть наступні. Що стане з кліматом і природою? Як не марнувати енергію? Як навчитись не шкодити довкіллю? Як берегти ресурси? Тобто як виконати наш обов’язок, даний Творцем, піклуватися про природу, користуючись з її багатств, а не зажерливо нищити її. Як думати про сталість, дивитись вперед на роки і прораховувати свої кроки? Це часті тривоги молодих людей, які остерігаються, що саме їм доведеться мати справу з наслідками рішень попередніх поколінь.
Україна з її мальовничими чотирма порами року, родючими землями, чистою водою, лісами і степами – це райський куток у порівнянні з багатьма країнами світу. Як не занапастити це все, не втратити родючість, красу і розмаїття? Як не втратити свою землю, але дати землі родити? Як жити в новому укладі меншим громадам, які будуть більш урбанізованими у способі життя і дозвіллі?
Церква не є експертом з екології чи економіки. І не прагне ним стати. Але Церква бачить важливість цих тем, їх моральний вимір, який є у сфері її відповідальності, а тому відкрита, щоби бути місцем зустрічі для експертів, підприємців, фермерів чи мешканців громад, які шукають відповідей.
Ці та інші проблеми турбують будь-кого, хто замислюється над тим, як вони впливають на наше життя.
Яка роль Церкви у вирішенні цих питань?
Спроби політизації, інструменталізації Церкви для вирішення якихось одноденних завдань, намагання лише користатися з авторитету й можливостей Церкви, але не слухати і не чути її вчення – звужують релігійне життя до сфери приватного і насправді залишають суспільство сам-на-сам із загрозами.
Нам потрібна інша Церква, Церква, яка відіграє важливу, унікальну роль в житті суспільства, водночас, залишаючись в рамках духовної, а не політичної сили, ширшої за ідеологічні рамки, не обмеженої логікою політичної боротьби чи бізнес-інтересів. Це Церква з активним життям парафій, які є водночас і базовою ланкою, і публічним обличчям церковного життя.
Це Церква, яка є місцем щирої молитви. Це Церква з монастирями, з сучасними православними навчальними закладами і фундаціями, які зміцнюють Церкву та допомагають їй бути частиною суспільного діалогу. Це Церква, в якій відбуваються чесні і відверті розмови. Це Церква, яка розбудовує себе і світ довкола себе. Це Помісна Церква, яка любить і вчить любити свій край. Це Церква, яка проповідує любов і словами, і самим життям.
Це Церква, яка має голос і він кличе: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36), «будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48). Лише власними зусиллями не здатні ми досягти цього, але, як сказано у Писанні, «неможливе для людей – можливе для Бога» (Лк. 18:27).
Йому слава на віки віків!
За матеріалами сайту: https://www.pomisna.info
Ці слова Нагірної проповіді Спасителя, які ми чули на початку літургії, як найкраще характеризують подвиг згадуваного сьогодні угодника Божого – святителя Іоанна Златоуста. Його пам’ять святкується Святою Церквою кілька разів на рік: сьогодні – 9 лютого – у день перенесення мощів, 27 вересня у день смерті, але задля величі свята Воздвиження Хреста Господнього Свята Церква переносить день пам’яті святого на 26 листопада. Також ми згадуємо Золотоустого 12 лютого, коли відбувається служба трьох великих учителів церкви соборно всіх разом. Такий розподіл не випадково. Церковний переказ розповідає, що коли в XI столітті серед християн виникли суперечки: який з трьох святителів ближче до Бога, то митрополиту Іоану Євхаїтському постали у чудовому баченні всі три святителя і сказали: «Ми рівні перед Богом, встанови нам спільне свято».
5 лютого в Івано-Франківській обласній бібліотеці для юнацтва урочисто відзначили лауреатів конкурсу «Краща книга року – 2019». Конкурс заснований Івано-Франківською обласною організацією Національної спілки письменників України та відбувається четвертий рік поспіль.
сенатора. Спочатку її ім’я було Євсевія. З юності вона прагнула до Бога, а коли стала дорослою, один вельможа просив її батьків віддати свою дочку за його сина. Батьки, порадившись між собою, заручили її благородному юнакові та призначили день весілля.