26 листопада в актовому залі Будинку культури с. Заріччя відбулася І сесія Делятинської селищної ради восьмого скликання. З благословення Керуючого Коломийською Єпархією Преосвященного Єпископа Юліана участь у засіданні взяли : настоятель Храму Покрови Пресвятої Богородиці с. Заріччя митр. прот. Михаїл Купчак та настоятель Храму свв. апп. Петра і Павла смт. Делятин прот. Іван Кепещук . Розпочалося засідання із виступу голови селищної територіальної виборчої комісії М.В. Бойчука. Засідання супроводжувалося виконанням «Боже, великий Єдиний..».
Далі для благословення та вітального слова були запрошені отці Михайло Купчак, Іван Кепещук та духовенство УГКЦ . З найкращими побажаннями вдалої роботи та нових успіхів виступив виконавчий директор Івано-Франківського регіонального офісу АМУ Юрій Стефанчук.
Повторно обраний голова Делятинської селищної ради Богдан Клим’юк урочисто прийняв присягу і зайняв почесне місце головуючого на засіданні. Далі, відповідно до процедури, для голосування за кандидатуру секретаря, зі складу депутів було обрано лічильну комісію : Руслана Василівна Дідик (ЄБВО)-голова, Микола Володимирович Дячук (ЄБВО)-заступник голови, Мирослава Степанівна Северилова (ЄБВО) – секретар комісії. В ході засідання замість заступника голови лічильної комісії М.В. Дячука було обрано депутата Стефурака Андрія Васильовича (ЄБВО).
Секретарем Делятинської селищної ради стала колишня керуюча справами (секретар) виконавчого комітету депутат в/о № 3 Галина Богданівна Вацик.
Заступниками селищного голови було обрано Якимця Петра Олексійовича (подав заяву про складання депутатських повноважень) та Северилова Степана Вячеславовича (начальника відділу освіти Надвірнянської РДА).
Керуючою справами (секретарем) виконавчого комітету стала Поп’юк Іванна Денисівна (працювала начальником відділу з правової та кадрової роботи в Делятинській ОТГ).
На першій сесії також було затверджено старост сіл, що входять в Делятинську громаду:
с. Заріччя – Любов Степанівна Яворська (виконувала функціональні обов’язки старости з часу об’єднання громади до місцевих виборів);
с. Білі Ослави – Микола Володимирович Дячук (вчитель Білоославської ЗОШ, був обраний депутатом і склав депутатські повноваження);
с. Чорні Ослави – Петро Іванович Жолобчук (Надвірнянський районний відділ державної виконавчої служби Південно-Західного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), головний державний виконавець);
с. Чорний Потік – Василь Васильович Шовгенюк (виконував функціональні обов’язки старости з часу об’єднання громади до місцевих виборів).
На сесії також були прийняті важливі першочергові рішення щодо структури ради, складу виконавчого комітету та постійних депутатських комісій, про перейменування юридичної особи, положення про старосту, положення про старостинські округи, про реорганізацію приєднаної Білоославської сільської ради, про умови оплати селищного голови тощо. Щиро сподіваємося, що нове скликання, конструктивні дискусії та здобутий попередній досвід незабаром принесуть свої щедрі плоди і розпочнуть нову сторінку в історії Делятинської територіальної громади
Я хочу звернути вашу увагу на дві або три риси сьогоднішньої притчи. Нам сказано, що якийсь чоловік ішов із Єрусалиму до Єрихону. У Старому Завіті Єрусалим був місцем, де перебуває Бог: це було місце поклоніння Богові, місце молитви. Ця людина спускалася, з гори бачення він спускався туди, де протікає людське життя.
На цьому шляху на нього напали, зняли його одяг, поранили і кинули при дорозі. Три людини, один за іншим, йшли цією дорогою. Всі троє побували там, де живе Бог, всі троє були в місці служіння Богу, поклоніння Йому, в місці молитви. I двоє з них пройшли повз пораненого. Текст так яскраво описує, що священик просто пройшов повз: нам навіть не сказано, що він хоч глянув на нього. Він був людина забезпечена, йому справи не було (так, у всякому разі, він думав) до людської потреби: він нічому не навчився з молитви Богові, Який – сама Любов. Потім пройшов наступний, левит, чоловік сильний в Писанні, але незнаючий Бога. Він підійшов, постояв над помираючим пораненим – і пішов далі. Його розум – здавалося йому – поглинений високими речами, ніж людське життя, людське страждання.
І нарешті, пройшла людина, який в очах іудеїв був зневажений в самому своєму бутті: не за свої особисті, моральні чи інші недоліки, а просто тому що він був самарянин – відкинутий; в Індії його назвали б парією. Цей чоловік зупинився над пораненим, тому що він-то знав, що таке – бути знедоленим, що таке бути самотнім, що значить, коли повз тебе проходять з презирством, а часом і з ненавистю. Він схилився над пораненим, зробив, що міг, для полегшення його страждань, відвіз його в спокійне місце: і все це він зробив за власний рахунок. Він не тільки оплатив готельний догляд за пораненим: він віддав свій час, свою турботу, своє серце. Він заплатив всіма можливими способами, якими ми можемо заплатити, надавши увагу людям, які нас оточують.
Ми провели цілий ранок у присутності Самого Бога, в місці, де Він живе: ми чули, як Його голос говорив нам про любов: ми проголошували, що ми віримо в цього Бога, Який – сама Любов, в Бога, Який віддав Свого Єдинородного Сина заради того, щоб кожен із нас – не всі ми колективно, але кожен з нас особисто – міг отримати спасіння. Ми зараз вийдемо з цього храму: протягом майбутнього тижня або до наступного відвідування храму ми зустрінемо багато людей. Чи поступимо ми як священик? або левит? Підемо ми, розмірковуючи про те, що ми тут дізналися, зберігаючи в серці подив і радість, але проходячи повз кожного зустрічного, тому що дрібні турботи можуть порушити наш спокій, відвести наш розум і серце від дива зустрічі з Богом, від Його присутності? Якщо так ми зробимо, то ми мало що зрозуміли (якщо взагалі щось зрозуміли) про Євангеліє, про Христа, про Бога. А якщо ми, подібно юнакові, подібно учителеві, запитаємо: “Але хто мій ближній? Хто той, заради якого я повинен бути готовий розлучитися з найглибшими переживаннями мого серця, з самими піднесеними роздумами, з найкращими моїми почуттями? “- Відповідь Христа проста і пряма: Кожний! Кожна людина, хто потребує тебе, на будь-якому рівні: на простому рівні їжі або притулку, чуйної уваги, дбайливості, дружелюбності.
А якщо одного разу (цей день може і ніколи не настати, але може прийти в будь-який момент) від нас буде потрібно більше, ми повинні бути готові любити нашого ближнього, як нас тому вчить Христос: з готовністю віддати наше життя за нього. “Віддати життя” не означає померти; мова йде про те, щоб день у день віддавати нашу турботу всім тим, хто її потребує, тим, хто в печалі і потребує втішення; тим, хто в розгубленості і потребує зміцнення та підтримки ; тим хто, голодний і має потребу в їжі; тим, хто знедолений і, може бути, що потребує в одязі: і тим, хто в душевному смутку, і, може, потребує слова, яке виллється з тієї самої віри, яку ми черпаємо тут і яка становить саме наше життя.
Вийдемо ж звідси, згадуючи цю притчу не як одну з найпрекрасніших сказаних Христом речей, але як прямий шлях, на який Він закликає нас встати. Вона вчить нас ставитися один до одного, озирнутися навколо уважним поглядом, пам’ятаючи, що інколи найменша ласка, одне тепле слово, один уважний рух може перевернути життя людини, яка стоїть на самоті перед обличчям власного життя. Нехай допоможе нам Бог бути подібними на милосердного самарянина на всіх рівнях і по відношенню до всіх людей. Амінь!
Кожного року в Україні прийнято вшановувати пам’ять загиблих від штучного голоду, організованого радянською владою в XX столітті. У ХХ сторіччі українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Утім, серед найбільш трагічних сторінок історії українського народу особливо сумне місце займає Голодомор 1932-1933 років. За різними даними, у 1932-1933 роках від голоду загинуло від 4,5 до 10 мільйонів людей.День пам’яті жертв голодоморів – щорічний національний пам’ятний день в Україні. Жалобна дата традиційно припадає на кінець листопада.27 листопада 2020 року на майдані Незалежності міста Косова відбувся віче-реквієм «Україна пам’ятає …» до дня пам’яті жертв Голодомору в Україні. Захід розпочався з заупокійної молитви, яку очолив благочинний Косівського благочиння, Коломийської Єпархії ПЦУ, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці с. Старий Косів митр. прот. Іван Близнюк у співслужінні духовенства району. Також у заході взяли участь: вокальний ансамбль «Едельвейс» будинку культури (керівник В.Вольський), дует вокальної студії Косівського РБК у складі Софії Кашевко та Юлії Кіщук (керівник Тетяна Бойчук), читці -Христина Будзан, Юлія Лосюк, Оксана Шкрібляк, Марина Шушельницька та соліст -Андріана Лаюк.У День пам’яті жертв голодоморів українців традиційно закликають вшанувати заморених голодом хвилиною мовчання або молитвою, відвідати поминальне богослужіння, згадуючи вбитих комуністичним тоталітарним режимом співвітчизників.Традиційною скорботною акцією цього дня є “Запали свічку пам’яті”. Долучитися до неї доволі просто – після загальнонаціональної хвилини мовчання достатньо запалити свічку на своєму вікні. На згадку про мільйони українців, убитих радянською владою під час геноциду, свічки зазвичай запалюють на центральних площах міст, біля пам’ятників жертвам Голодомору, у храмах.
26 листопада відбулась перша сесія Надвірнянської міської ради 8 демократичного скликання, під час якої новообрані представники громади склали присяги.
Засідання сесії відбулось в залі засідань Надвірнянської районної ради, відкрив представник Надвірнянської міської територіальної виборчої комісії Роман Пристай. В урочистому заході взяв участь благочинний Надвірнянського благочиння Коломийської Єпархії Православної Церкви України, настоятель храму Святого Рівноапостольного Князя Володимира Великого м. Надвірна митр. прот. Олег Траско
На початку засідання отець Олег разом з духовенством УГКЦ благословили роботу першої сесії Надвірнянської міської ради 8 скликання.
Перші питання порядку денного – про визнання повноважень міського голови та депутатів Надвірнянської міської ради. Відповідно до Постанови Надвірнянської міської територіальної виборчої комісії №106 від 20.11.2020 р. на посаду Надвірнянського міського голови вчетверте обрано Зіновія Андрійовича, який набрав 62,24% голосів виборців. Після складання присяги та вручення міському голові посвідчення, Зіновій Андрійович у своєму виступі зазначив: «Цей день має ввійти у нашу історію, як день змін, котрі покликані згуртувати, об’єднати нашу роботу. Коли кожен з нас дав свою згоду вірно служити громадянам нашого краю. Рік, що вже добігає до свого календарного завершення видався досить непростим та складним. Перед усіма нами постали такі виклики, з якими світ ще не стикався. Проте, завдяки ефективній та злагодженій роботі нам вдалось гідно і достойно їх вирішити.» Міський голова висловив щиру подяку медикам, захисникам Батьківщини, представникам влади, колегам, депутатам, кожному виборцю та жителю Надвірнянської ОТГ за довіру, підтримку та розуміння, голові та всім представникам Надвірнянської МТВК за проведену роботу по обранню депутатів Надвірнянської міської ради та міського голови. Зіновій Андрійович привітав новообраних депутатів та наголосив, що для кожного з нас завжди були, є і будуть в пріоритеті інтереси громади. «Ми повинні проявити максимальну згуртованість і уже спільно, крок за кроком боротись із викликами, що постануть перед жителями нашої громади. Надвірнянська об’єднана громада має всі перспективи розвиватися і розбудовуватися, бути фінансово спроможною. Головне – мати велике бажання працювати на благо громади. І нехай нам в цьому помагає Бог!» На завершення новообраний голова попросив вшанувати хвилиною мовчання загиблих учасників російсько-української війни, Героїв Небесної Сотні, Героїв Базару, жертв голодоморів та політичних репресій, тих, хто поклав своє життя у боротьбі за свободу, всіх Героїв України.
Після виступу Зіновій Андрійович перейшов до головування на сесії. Відповідно до постанов Надвірнянської МТВК депутатами Надвірнянської міської ради обрано 34 депутати від 7 політичних партій. Новообрані депутати склали присягу, яку зачитав найстарший за віком депутат Володимир Чуприна. Депутати скріпили присягу своїми підписами, а міський голова вручив посвідчення.
Після урочистої частини новообранці розпочали розгляд порядку денного. Після затвердження тимчасової лічильної комісії, депутати приступили до обрання таємним голосуванням секретаря міської ради. Ним вкотре обраний Тарас Пекарський.
Згідно рішень депутатів внесено зміни в структуру та штатний розпис Надвірнянської міської ради та створення фінансове управління. Також обрано заступників міського голови: Олега Йосипенка (заступник міського голови з питань інфраструктури та житлово-комунального господарства), Ігор Писклинець (заступник міського голови з питань фінансово-економічного і соціального розвитку), Ярослав Гундяк (заступник міського голови з питань освіти, соціального захисту, охорони здоров’я, культури і спорту), а також Олег Антонюк (керуючий справами виконавчого комітету міської ради).
Створено постійні комісії міської ради, затверджено їх склад та обрано голів. Відповідними рішеннями розпочато процедуру реорганізації сільських рад шляхом приєднання до Надвірнянської міської ради, а також Положення про акти обстеження та інші документи, що складають депутати і уповноважені особи міської ради. Останнім питанням порядку денного депутатами створено тимчасову робочу групу по розробці проекту Регламенту роботи міської ради та положень про постійні комісії ради.
Завершили сесію виконанням Державного Гімну України.
21 листопада 2020 року, біля пам’ятного знаку Героям Небесної Сотні міста Коломиї, відбулось урочисте відзначення Дня Гідності та Свободи. В пам’ятному заході взяв участь Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан.
Урочистості розпочалися покладанням квітів представниками влади до стелли Героям Небесної Сотні і Небесної Гвардії.
Після цього до присутніх зі словом звернувся Голова Коломийської ОТГ – Богдан Миколайович Станіславський.
Далі Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан звершив заупокійну Літію за всіх, хто поклав своє життя за волю і незалежність України.
Архіпастирю під час заупокійного богослужіння співслужили: священики Собору Святого Апостола і Євангелиста Іоана Богослова міста Коломиї: ієрей Василь Бойчук та ієрей Анатолій Момот; клірик Кафедрального Собору Преображення Господнього міста Коломиї диякон Антон Трачук та духовенство краю.
Після відпусту Владика Юліан звернувся до присутніх зі словом, в якому зазначив, що відчуття власної гідності й прагнення свободи – це ті, Богом закладені якості, якими завжди характеризувалися українці.
“Події Помаранчевої революції і Революції Гідності назавжди вписані золотими літерами в історію сучасної української державності. В ті доленосні моменти українці продемонстрували незламність духу у відстоювання правди. Хто на стороні правди, той на стороні Бога і Бог допомагає таким людям”, – наголосив Архіпастир.
Також Його Преосвященство подякував сім’ям героїв за подвиг їхніх рідних та висловив побажання, щоб ідеї, проголошені під час революцій, стали реальністю.
У святковому заході також взяли участь: депутати Коломийської ОТГ та районної ради, ветерани АТО, громадськість.
16 листопада 2020 року, на площі перед музеєм Писанкового розпису міста Коломиї, відбулось урочисте відкриття першої сесії новообраної Коломийської міської ради.
В урочистому засіданні взяв участь Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан.
Спочатку до присутніх звернулася Голова Коломийської міської територіальної виборчої комісії Галина Білоус, яка оголосила про відкриття сесії, після чого відбулось спільне виконання Державного Гімну України.
Далі до слова привітання і благословення було запрошено духовенство. Звертаючись до присутніх, Владика Юліан зазначив, що через Любов Божу повстав Всесвіт і людина отримала своє буття. І лише в Любові Божій можливе справжнє щастя людини.
Його Преосвященство закликав новообраного Голову Коломийської ОТГ разом із депутатами примножувати в своїх серцях духовну любов, яка приноситиме добрі плоди.
Говорячи у своєму слові про розвиток громад, Преосвященний Владика вжив богословське словосполучення – “домобудівництво спасіння”, маючи на увазі те, що лише наслідуючи Божий план спасіння роду людського, Його любов і милосердя, можна сподіватися на успіхи в досягнення земних благ.
У продовженні свого слова, Єпископ Юліан нагадав про відповідальність кожного обранця за свої слова й вчинки перед Господом Богом, власним сумлінням та перед громадою, яка висловила їм свою довіру.
Також Архіпастир процитував третю статтю Конституції України, яка говорить, що Людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю та наголосив, що саме ці засади повинні бути пріоритетними в роботі пана голови та депутатів.
Завершуючи свою промову, Архієрей зауважив, що символічним є те, що зібрання відбувається біля неофіційного символу міста Коломиї – Музею “Писанка”.
“Писанка символізує Воскресіння, яке є виявом Любові Божої. За дуже короткий термін Музей “Писанка” оновився. Оновилися орнаменти, які її прикрашають. І на сьогодні у багатьох людей нашого краю є спільне сподівання щодо оновлення цілої громади, її життєдіяльності та кожної людини, яка тут проживає», – сказав Архієрей.
Єпископ побажав всім присутнім, щоб на шляху розвитку краю, всім допомагав і благословляв Сам Господь, давав сили звершувати величне заради розвитку й процвітання міста Коломиї та Коломийщини.
Також слово мали: Єпископ Василій (Івасюк) УГКЦ та Єпископ Едвард (Кава) РКЦ.
Продовжуючи засідання сесії, Галина Білоус оголосила про підсумки виборів та запросила переможця виборчих перегонів на посаду голови Коломийської ОТГ – Богдана Миколайовича Станіславського до трибуни для урочистого складання присяги.
Після цього новообраному голові було вручено посвідчення та значок. Опісля Гаєвий Мирослав Васильович, як старший за віком новообраний депутат, зачитав присягу від імені всього депутатського корпусу.
Потім до присутніх звернувся голова Коломийської ОТГ. Завершаючи своє слово він запросив до трибуни колишнього міського голову Слюзаря Ігоря Богдановича.
до громади звернувся Виконавчий директор регіонального відділення “Асоціації міст України” Стефанчук Юрій Дмитрович.
Після виступу екс-голови урочисте засідання першої сесію новообраної Коломийської ради було закінчено спільним виконанням Державного Гімну України.
На завешення Єпископ Юліан окропив депутатський корпус та присутніх людей освяченою водою.
Преосвященного Владику Юліана на урочистому заході супроводжували: секретар Єпархіального Управління митр. прот. Юрій Бровчук; прот. Тарас Мойсюк; керівник прес-служби Коломийської Єпархії прот. Віталій Козак; ієрей Іван Венгрин та диякон Антон Трачук. Джерело : https://kolomija.com
Встановлення свята Торжества Православ’я в самому початку святої Чотиридесятинці, під час якої з’єднується богослов’я і аскетизм, і одночасно, коли ми стаємо причетними таїнства хреста і Воскресіння, вказує на внутрішній світ Православної Церкви, і в основному і перш за все на її глибину, яка дійсно « бачиться майстерним плавцем».
Далі я вкажу на чотири ознаки, в рамках яких виявляється і та область, до якої належить православна ікона, але я також вкажу і на її відміну від інших християнських традицій.
І. Церква пророків, апостолів та святих
Православна Церква не ґрунтується на інтелектуалізмі-раціоналізмі та на моралізмі, але на відкритому Богом досвіді пророків, апостолів і святих отців. Це те, що відрізняє її від західної схоластики і моралізму. Бог не є предметом відкриття за допомогою пануючого в людині розуму, але Він Сам відкривається чистої серцю людини, відповідно до слова Христа: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». (Мт. 5:8)
У «Синодику Православ’я», який зачитується в Неділю Православ’я, між іншим є наступні слова: «Як побачили пророки, як дали Апостоли, як передала Церква, як догмати поклали вчителі, так і ми мислимо, так і ми промовляємо, так і ми проповідуємо Христа істинного Бога нашого».
З цього фрагмента з тексту Синодика очевидним стає те, що бачення пророків, вчення Апостолів ототожнюється з догматами Отців.
Православне богослов’я не є міркуванням або фантазією, але досвідом у Святому Дусі, а догмат є межею, який покладається для особистісного богонатхненного досвіду, і це робиться заради порятунку людини. В результаті догмат є висловленим словом і сенсом невимовної реальності, і його мета полягає в тому, щоб бути ліками для людини з тим, щоб вона досягла спілкування з Богом. У цій перспективі нам необхідно дивитися і на догматичну істину про ікону-образ. Православна ікона – це явлення нествореної слави Бога для того, щоб людина була приведена до цього переживання Божественної слави.
У цій реальності живуть і діють наші Святі Отці, тому в «Синодику Православ’я» ще раз, повторно йдеться, що слідуємо «згідно богослов’я богонатхненних святих і благочестивому розуму Церкви».
ІІ. VII Вселенський собор і собор у Франкфурті
Історичність події з життя Церкви, який ми святкуємо в Ніделю Православ’я полягає у відновленні шанування святих ікон, яке відбулося в 843г. І в цьому ж році був насправді відновлений авторитет VII Вселенського собору, який відбувся в Нікеї в 787 р., а він богословив про гідність священних ікон у Православній Церкві.
Це богослов’я було викладено древніми отцями, такими як свт. Василь Великий, але і іншими отцями ще до цього Вселенського собору: прп. Іоаном Дамаскином, прп. Феодором Студитом і ін. До Вселенського собору, а й після нього, було розкрито і розвинене прекрасне богослов’я про ікони Христа, Богоматері, святих і Чесного Хреста. Ікони не є просто зовнішніми символами, але виразниками таїнства втілення Сина Божого і Слова і обожнення людини. Насправді зображення священних ікон вказує на іпостасне з’єднання створеного і нествореного в Особі Боголюдини Христа, і на з’єднання людини з Богом по благодаті.
Необхідно зауважити, що на Вселенському соборі були представники всіх помісних Церков, і навіть від папи Римського Адріана, які підписали рішення Собору про богословську гідність священних ікон. Навіть ще тоді між Давнім і Новим Римами існувала єдність і, незважаючи на особливості в традиціях, в головних догматах вони мали спільну віру, богослов’я та життя.
Незважаючи на це Карл Великий, лідер франків, для того щоб відокремитися від Римської імперії та щоб застосувати власний план, виступив проти рішенням VII Вселенського собору, і негайно склав відповідь, відомий як «Capitulare adversus synodum». Цим документом він відкинув рішення VII Вселенського собору. Однак папа Адріан – який через своїх представників взяв участь в VII Вселенському соборі, а в Дії собору було внесений його лист, в якому він вказав на свою відданість давнім традиціям Вселенської і Апостольської Церкви та воно було схвалене всіма Отцями, – направив своє послання Карлу Великому, в якому висловив свою незгоду з рішенням короля франків. Коли Карл Великий отримав ці роз’яснення папи Адріана, який відстоював і захищав рішення VII Вселенського собору, замість того, щоб з радістю прийняти перемогу шанувальників ікон, видав указ своїм радникам створити нове богослов’я. Так були написані «Libri Carolini», в яких ясно розкривається протилежність поглядів франків по відношенню до думок православних і Римського папи, а також всіх Східних патріархів, які взяли участь в VII Вселенському соборі.
Надалі Карл Великий скликав свій власний собор у Франкфурті в 794 р. на, яким були офіційно затверджені недавні відхилення його богословів, і між іншим було засуджено поклоніння іконам і введена вставка в Символ віри filioque.
Це є цілком зрозумілою ознакою відділення однієї частини Європи від православної єдності, яке існувало між п’ятьма патріархатами, тобто Римським Папою і Східними патріархатами. Однак, коли в 1009г. престол Стародавнього Риму був зайнятий папою, люблячим франків та було введено filioque в Символ віри, тоді був створений розкол, поділ, в перспективі якого в Західній Церкві повинні були бути прийняті рішення собору у Франкфурті проти священних ікон. Тому в богослужіння були введені статуї, а й ікони втратили духовність і богослов’я Православної Вселенської Церкви. Тим самим на Заході отримав розвиток натуралізм, а в іконах розвинена чуттєвість.
ІІІ. Ікона в Православної і західної традиції
Другою ознакою, яку нам необхідно вивчити, є відмінність між православно-візантійської іконою і західної іконою, двох конкретних справжніх зразків іконографії – Заходу і Православного Сходу.
Західний стиль і манера іконографії, які одержали перевагу на Заході під час Середньовіччя і на початку епохи Відродження, прекрасним чином відображені в живопису папської каплиці у Ватикані – Сікстинській Капелі, яка була розписана в XV столітті великими майстрами живопису, найбільш видатним з яких є Мігель Анжело.
Зовсім недавно була видана книга, в якій дається нове тлумачення всієї іконографії цього храму. Ця книга написана професором Пфайфером (Heinrich Pfeiffer), який постарався дати богословський коментар до іконографії Папської каплиці, при цьому він ґрунтується на догматах римо-католицизму. Він стверджує, що в цьому творі розробка тематики, деталей фрескового живопису, єдність і гармонія, які можна спостерігати в образотворчому ряді, що не були складені самими художниками, але папськими богословами тієї епохи. У композиції Святої Трійці живопис повністю ґрунтується на вченні блаженного Августина про сходження святого Духа і від Отця і від Сина.
Заслуговує на увагу і те, що Мігель Анжело, розписуючи папську каплицю, трудився як скульптор і зобразив біблійні сюжети як статуї, виявляючи «стихійність і мимовільність його антропоцентризму і канон класичної античності».
Характерною є сцена Суду, яка написана Мігель Анжело. Христос представляється таким, що має вищу владу в правій руці в пориві гніву і вся композиція відчуває деякий вплив від руху руки Судді. І як помічається коментатором і дослідником «в перший раз живописець за вказівкою папи римської церкви зображує ікону Христа, яка відкидає встановлений іконографічний зразок і сходить до божества ідолопоклонства». Цілком ймовірно, що тут він хоче вказати на абсолютну владу папи по цілому світові, оскільки він на землі є вікарієм Христа.
Старець Софроні (Сахаров), православний іконописець, коли сам відвідав Сікстинську капелу, написав: «Душа абсолютно не розташовується до молитви, але тільки для різних мистецтвознавчих та філософських роздумів». Саме про сцену, де Христос зображений як Суддя, він написав: «Можна сказати, що це якийсь «борець », який кидає в безодню пекла всіх тих, які наважилися йому протистояти. Його жести є мстивою жорстокістю і, звичайно, ми можемо сказати, що тут абсолютно немає справжнього євангельського Христа».
На скільки інший є іконографія в православ’ї, це видно на іконі Другого пришестя Христа, і на іконі Преображення Христа і Його воскресіння. У Сікстинській капелі неможливо знайти ікони ні Преображення, ні Воскресіння, це є характерним для католицизму.
Давайте звернемо нашу увагу на іншого Михайла, Панселіна, його роботи в Протаті Святої Гори Афон. Ці зображення викликають інтерес у всіх дослідників мистецтва, а також простих людей. Священний Кінот Святої Гори сказав, що «фрески Великої Церкви Протата – це плід та результат внутрішньої чернечого і літургійного життя Святої Гори. У кожному подібному диві нашого священного місця богословська значимість, духовна глибина, класичне почуття приносить плоди гармонії, синтезу, краси форми і насиченість кольору». Згідно особливої думки про живопису: «фрески Протата відображають якийсь свідомий поворот і відновлення інтересу візантійського світу до класичного ідеалу в гармонії настільки, наскільки він поєднується з духовністю християнського суспільства, яку він виражає».
Архімандрит Софроні (Сахаров) пише, що православні іконописці працюють на основі особистого досвіду. Деякі з них порушують пропорції і спотворюють людську подобу для того, щоб відірвати людини, яка молиться, від землі і зводити на небо, інші ж за допомогою ікони хочуть відбити з’єднання створеного і нествореного. Цей останній випадок створює умови для досвіду богобачення.
Відмінності, які існують між візантійської і західної іконами цілком очевидні. Візантійські ікони представляють Христа у всій величі, а й з глибоким миром, який наближає людину через велике людинолюбство і кенотічну любов. Є ікони, які мають любов, ніжність, м’якість. Православна ікона одночасно відображає внутрішній світ людини, єднання створеного з нествореним, в перетворення людини нествореним Світлом, який увійшов в життя людини і виливається на тіло і на все творіння. Те, що оточує людину, на це людина дивиться з деякою чуйністю, ніжністю і любов’ю. Невечірнє Світло виходить від Христа і в той же час освячує все творіння. У релігійних зображеннях епохи відродження – навпаки, всякий може побачити антропоцентричного споглядання світу, властиве давньогрецької культурі, віра людини самому собі, панування розуму, сили і ласолюбства – гедонізму. Суперечливість традиційних цінностей, звідки і мистецтво володіє реалістичним і антиметафізичнім характером. На заході створюється скульптурний образ, заснований на антропоцентричному досвіді і пізнанні, який в красиві знаки змінюють оновлену віру людини і використовує в чисто світському призначення. Західний релігійний живопис, натуралістична і антропоцентрична висловлює надмірно людський характер віри і людську пристрасть, яка впроваджується в священні храми.
IV. Два образу сучасного світу
Маючи перед нашими очима все сказане раніше, ми можемо звернутися до питання, яке стосується нашого сучасного суспільства, будь то східного, будь то західного, і ми побачимо два образи- ікони нашого сучасного світу, який не відрізняється від двох видів ікон зазначених нами раніше.
Один є раціоналістичним і чуттєвим, який затверджується на абсолютному пануванні почуттів, розуму і пристрастей, що характеризується як гедонізм страждання. Панування розуму заводить людину в глухий кут і панування чуттєвості через насолоди та страждання створюють трагедію. Сьогодні все затверджується на чисто зовнішньому образі, який підпав під чарівність зовнішнім сяйвом і нехтує глибиною. Це образ-ікона уподібнюється західній іконі виконаної чуттєвості, яка міцно спирається на задоволенні почуттів і насолод.
Іншим образом є внутрішній таємничий світ, який звертає на невидиму сторону людини, і сходить в глибину його серця, туди, звідки все сердечні почуття, спрямовані до Бога і до людей, але там людина переживає і трагедію страждання та пекла.
Різниця між цими двома образами-іконами символічно характеризується різницею між особистістю і личиною-маскою. Особистість має онтологію і глибину, в той час як личина-маска має тільки видимість і приховує обличчя. Насправді ж сьогодні люди, як правило, використовують маски, і тому не розташовані до богословського розуміння особистості, і тому приховують свою особистість. Але і суспільство сьогодні це таке собі товариство маски, вітрини, яке задовольняється зовнішнім світлом, а не сходженням в глибину серця, особистості. Особистість має в своєму розпорядженні свободу і любов, маска має зовнішній світ і привабливість, які знищують особистість і сіють трагедію. Тому ймовірно людина і бажає розбити вітрини магазинів заради вимоги свободи, але не знаходить бажаної мети. Філософія есенціалізму і психологія есенціалізму намагаються локалізувати цю зовнішню трагедію людини, її страждання, за допомогою порожнечі, слізного страждання, які ховаються під зовнішньою красою маски-личини. Сучасне мистецтво намагається відобразити цю глибину внутрішнього світу людини. Сучасна соціологія цікавиться можливістю зменшити існуюче розходження між багатством і бідністю, головним чином намагаючись зняти вуаль, яка приховує трагедію суспільства. Наукові дослідження розкривають трагедію людини здалеку в світлі гласності і коли ще гасять світло маяка. Цю працю головним чином здійснюють духовні отці, які сходять в пекло людської трагедії, для того щоб доставить звістку надії і воскресіння.
Прославлення святих ікон, яке святкується в Неділю Православ’я, направляє нас до прославлення дійсно ікони Отця, який є Бог Слово, і на прославлення дійсно створеного за образом Божим людини, якими є Святі. Це означає, що слід прославляти Особистість Бога, яка вільно і ніжно полюбила людини, щоб відкинути маску лжебогів, які ведуть до несвободи та жорстокості. Це також означає, що слід прославляти людини, який створений за образом і подобою Божою, щоб запанувала спочатку любов і спочатку свобода і була б скинута маска лицемірства і брехні.
В нашу епоху, коли ми чуємо слово філософа ессенціаліста Сартра «інші люди це наше покарання», слід почути велике слово преподобного Серафима Саровського: «Христос воскресе радість моя». Інша людина не є нашим покаранням, але нашою радістю. І Бог це не якийсь феодал, який вимагає виконання встановленого Їм порядку, але люблячий Наречений нашого серця, і Церква це не середньовічне суспільство, але наречена одягнена в Світло слави. Давайте минаємо чуттєве зображення і звернемося до візантійської римської ікони, відкинем маску лицемірства та станемо справжньою особистістю. Для того, щоб нам відчути справжне Свято Православ’я.
Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос).
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»
Святий Апостол Яків був сином Йосифа Обручника від його першої дружини і тому в Євангелії називається братом Господнім.
Згідно Cвятого Передання, Господь Ісус Христос явився йому після Свого Воскресіння і поставив його Єпископом Єрусалимської Церкви. Апостолу Якову випала особлива діяльність: він не подорожував з проповіддю по різних країнах, як решта апостолів, а навчав і священнодіяв у Єрусалимі. Як Предстоятель Єрусалимської Церкви, він головував на Апостольському Соборі в Єрусалимі в 51 році. На цьому Соборі пропозиція, зроблена ним, стало резолюцією Апостольського собору (Дії: 15).
Служіння Апостола Якова проходило серед безлічі ворогів християнства, проте він поступав розсудливо і справедливо, так що його поважали не тільки християни, але й юдеї, називаючи опорою народу і Праведником.
Будучи Єрусалимським Єпископом близько 30 років, він поширив і утвердив Святу віру в Єрусалимі та у всій Палестині. Коли Апостол Павло в останню свою подорож відвідав Апостола Якова, то в про успіхи християнської проповіді серед євреїв йому передали такими словами: «Бачиш, брате, скільки тисяч серед юдеїв увірувало і всі вони ревнителі закону» (Дії 21, 20).
Бачачи такий вплив Апостола, юдейські начальники стали побоюватись, щоб весь народ не навернувся до Христа і вирішили скористатись проміжком часу між від’їздом прокурора Феста і прибуттям на його місце Альбіна) для того, щоб схилити Якова до зречення Христа або вбити його. Первосвящеником в цей час був саддукей Анан.
При великому скупченні народу Апостола вивели на портик (ганок) храму та після декількох улесливих слів зневажливо запитали: «Роскажи нам про Розп’ятого?». «Ви питаєте мене про Ісуса? – голосно сказав Апостол Яків – Він сидить на Небесах по правиці Всевишнього і знову прийде на хмарах небесних».
В натовпі багато християн радісно вигукнули: «Осанна Синові Давида!» Первосвященики й книжники закричали: «О, і сам Праведник в омані!» І скинули його на землю. Апостол Яків зумів ще піднятися на коліна і сказати: «Господи, прости їх! Вони не відають, що творять ». «Поб’ємо його камінням», – закричали його вороги.
Один священик із племені Рехава почав умовляти їх: «Що ви робите? Бачите, Праведний за вас молиться», але в цю хвилину один єврей-сукнороб вдарив своїм вальком Апостола по голові і вбив його. Сталось це близько 63 року. Разом із ним було вбито багато християн.
Юдейський історик Йосип Флавій, перераховуючи причини падіння Єрусалиму, говорить, що Господь, покарав євреїв, між іншим, за вбивство Праведного Якова. Апостол Яків незадовго до своєї смерті написав Соборне послання, основною метою якого є – втішити і зміцнити навернених до віри юдеїв у стражданнях, які мали відбутися з ними та застерегти їх від омани, що нібито одна віра може врятувати людину. Святий Апостол пояснює, що віра, яка не супроводжується добрими справами є мертвою і не веде до спасіння.
Церковне Передання також вважає Апостола Якова укладачем найдавнішого чину Божественної Літургії.
4 листопада 2020 року, у Кафедральному Соборі Преображення Господнього міста Коломиї, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, звершив Архієрейську Божественну Літургію та Чин Похорону над спочилим новопреставленим Єпископом Іоаном (Бойчуком).
Керуючому Коломийською Єпархією під час заупокійного богослужіння співслужило чисельне духовенство Коломийської Єпархії. За Божественною Літургією також молились священнослужителі Івано-Франківсько-Галицької та Чернівецько-Буковинської Єпархій нашої Церкви.
На запричасному проповідь виголосив благочинний Косівського благочиння митр. прот. Іван Близнюк.
Після завершення Божественної Літургії зі словом до присутніх звернувся Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, який розповів про життєву дорогу Владики Іоана, наголосивши на його ревності в служінні Богу та людям.
“Життя колишнього очільника і першого Єпископа Коломийської Єпархії завершилось передчасно, немов погас світильник, який яскраво горів, а все тому що спочилий Владика горів любов’ю до Церкви Христової, переймався долею інших та не був байдужим до людського горя”, – наголосив Преосвященний Владика.
Керуючий Коломийською Єпархією зазначив, що Єпископ Іоан здійснював своє Архіпастирське служіння, маючи за приклад та перебуваючи в опіці свого Небесного Покровителя – Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоана, який теж горів ревною любов’ю до Бога і ближніх.
“Єпископ Іоан, знаючи про наслідки людського гріхопадіння, бачачи пошкодженість людської природи, сам переніс на собі випробовування тяжкими хворобами. Він мужньо сприймав і з терпінням переносив їх, розуміючи, що Всемилостивим і Людинолюбним Богом все посилається на благо”, – зазначив Архіпастир.
Також Його Преосвященство висловив співчуття родині спочилого, які в останні роки його життя були для нього великою опорою і підтримкою.
На завершення свого слова Правлячий Архієрей закликав усіх присутніх пам’ятати спочилого Архіпастиря та молитись за спокій його душі.
Після цього до заупокійної молитви приєднався Високопреосвященний Митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасаф.
Архіпастирі, у співслужінні духовентва, дозавершили Чин Похорону.
Після відпусту слово мав Високопреосвященний Митрополит Іоасаф.
Далі, під спів стихир, відбулось останнє цілування.
Після цього тіло спочилого Архієрея, під спів “Cвятий Боже”, було обнесено довкола Собору.
Далі труна з тілом новопреставленого Єпископа Іоана була перевезена до села Битків, Надвірнянського району та похоронена на місцевому цвинтарі, згідно останньої волі покійного.
1 листопада 2020 року, в Єпархіальному Управлінні Коломийської Єпархії, Преосвященний Єпископ Коломийський і Косівський Юліан, зустрівся із новообраним Головою Городенківської ОТГ Богданом Миколайовичем Кобилянським.
Керуючий Коломийською Єпархію привітав Богдана Миколайовича із обранням Головою Городенківської об’єднаної територіальної громади, побажав йому Божого Благословення і сил для плідного служіння громаді й процвітання рідного краю.
Архіпастир зазначив, що пан Богдан все своє життя цілком присвятив служінню Городенківському регіону. “Ваше обрання на посаду керівника Городенківської ОТГ стало можливим завдяки Вашій непохитній вірі в Бога, вашій жертовній та невтомній праці та великій любові до людей та рідної землі. Вами багато досягнуто і чимало ще належить зробити. “
Також Його Преосвященство подарував Богдану Кобилянському ікону Пресвятої Богородиці. Владика побажав, щоб Пресвята Богородиця завжди була Покровителькою та Помічницею у нелегкій праці розбудови Городенківської ОТГ. Вітаючи Вас з перемогою, закликаю на Вас Боже Благословення та запевняю Вас у своїй молитві, щоб Господь укріпив Ваші духовні і тілесні сили для плідної праці задля добра всієї громади.“
Під час урочистої зустрічі Владика Юліан також привітав відомого мецената, благодійника Боднарчука Василя Дмитровича з обранням дупутатом Городенківської ОТГ.
